Таємниці і скарби монастирської бібліотеки

Піднімаючись старезними дубовими сходами дзвіниці монастиря святого Онуфрія, що у Львові, шкірою відчуваю подих історії. І трохи хвилююся, адже попереду чекає зустріч із сучасниками королів і козаків, благочестивих ченців і мудрих магнатів – давніми українськими книгами. Рукописні і друковані фоліанти бережно і пильно зберігають у міцних монастирських мурах ченці чину святого Василія Великого УГКЦ. Та потрапити в унікальну бібліотеку можуть і звичайні миряни. Мене у цю скарбницю рукописів і стародруків запросив відомий писанкар із Володимира-Волинського Станіслав Волощенко, який уже кілька років вивчає, а тепер і реставрує давні письмена.

ТУТ  НАРОДИЛОСЯ  УКРАЇНСЬКЕ  ДРУКАРСТВО

Обитель, названа на честь монаха пустельника, якого, за легендою, причащали ангели, історію має давню і цікаву. Заснований монастир був іще в ХІІІ столітті, а згодом став, так би мовити, «дочірньою» чернечою общиною Львівського Успенського братства і отримав ставропігійне право – цебто, певну автономію у веденні справ. Та відомий монастир ще й як місце, звідки розпочалося власне українське друкарство.
 
Саме в обителі святого Онуфрія, втікаючи від переслідувань московських ченців, оселився першодрукар Іван Федоров. Тут відкрив друкарню, де з’явилися на світ перші українські книги – «Апостол» і «Буквар». Тут, зрештою, й знайшов місце вічного спочинку: поховали Федорова у монастирському саду, а згодом перепоховали у захресті церкви.

Та історія бібліотеки Свято-Онуфріївської обителі почалася набагато раніше. В давнину саме монастирі були осередками просвітницької діяльності, при багатьох із них діяли скрипторії, де вчені ченці переписували старі книги. Книги з собою привозили й монахи, які приходили з інших монастирів, а потім лишали їх у спадок обителі. Так потроху наповнювалася бібліотека, перші відомості про яку стосуються ХVI століття. Реєстри книг, що збереглися з тих часів, свідчать, що налічувала вона до десяти тисяч томів! Були це не лише духовні твори, а й різні хроніки, а також ціла колекція рукописних грамот ХVII століття. Обслуговували бібліотеку двоє ченців – старший бібліотекар і ключник, обов’язком якого було двічі на місяць витирати фоліанти від пилу, вести реєстр і переплітати книги.

До початку ХVIІІ століття монастир святого Онуфрія був православним, а тоді приєднався до Унії. Монахи прийняли Чин Святого Василія Великого і стали зватися василіанами. А в 1817 році до них перебралися ченці ліквідованого Свято-Юріївського монастиря і перевезли свої бібліотечні фонди. Так до початку ХХ століття бібліотека переживала якісне оновлення.

Скрутніше стало, коли прийшла радянська влада. Не секрет, що в холодну зиму «совєти» без жодних докорів сумління палили в грубах, наче паперовий непотріб, цінні рукописи і стародруки. Та й загалом до культурного надбання українців ставилися без особливої поваги. Монастирю святого Онуфрія в цьому пощастило: вдалося врятувати від знищення левову частку книг, які стали основою фондів відділів рідкісної книги та рукописів бібліотеки імені Стефаника. У бароковій Свято-Онуфріївській церкві зробили музей.

А вже зі здобуттям Незалежності спільними силами галицькі священики, ченці й миряни почали відроджувати монастирську бібліотеку, приносили книжні скарби, які вдалося заховати від окупантів. Наразі тут зберігається більше сотні стародруків (а загалом – близько 20 тисяч книг) і велика колекція старовинних антимінсів – освячених обрусів із часткою мощів, які зберігаються на церковних престолах. Щоб подивитися на це книжкове багатство, ми переходимо до іншої кімнати, куди ще донедавна жінкам заходити не можна було.

КОРОЛІВСЬКІ  ГРАМОТИ  І  ОСТРОЗЬКА  БІБЛІЯ

Ведуть до приміщення аж троє дверей: окремо для відвідувачів-мирян, окремо для чернецтва і  для протоігумена. Колись тут  працював Іван Франко, досліджуючи давні письмена, а нині одна з великих шаф вщерть заповнена томами «Записок Наукового товариства імені Т. Шевченка», які свого часу письменник допомагав видавати.

Станіслав обережно розгортає перед нами найдавніший документ книгозбірні –  рукописну королівську грамоту Сигізмунда Августа, першого монарха Речі Посполитої, датовану 1524 роком. Пергамент, на якому її написано, подекуди взявся плямами, але чорнило не вицвіло і напис латиною читається.  Поряд з нею – товстенний фоліант «Пом’яник Лаврівського Свято-Онуфріївського монастиря», який писали упродовж 230 років: з 1666 по 1896. «Монахи, які жили в монастирі, вписували до «Пом’яника» імена своїх родичів, яких поминали в молитвах. Тому це прекрасне джерело для генеалогії, - каже бібліотекар. – Щоправда, дослідники з нею ще не працювали, але, переконаний, знайдуть у ній багато цікавого». Приміром, просто полиставши книгу, можна завважити, як змінюється почерк, як від одного століття до іншого видозмінюються правила написання букв.

Поруч на столі, у спеціальних коробках лежать стародруки, зокрема, оригінальний відбиток «Острозької Біблії», видрукованої Іваном Федоровим для князя Костянтина Острозького. Далі – «Апостол», виданий у типографії іншого знаменитого друкаря Михайла Сльози у  1654 році, «Требник» Львівського Успенського братства 1668 року і книжка життєпис отців-василіан, виданий у 1771 році у Вільно. Остання книга цікава тим, що її автор, о. Маркіян Кульчинський – уродженець Володимира.

Неймовірно цікаво розглядати книги епохи бароко: кожна гравюра там – як витвір мистецтва, кожна буква-ініціал, якою починається новий розділ, - маленький шедевр. Тому над Новим Завітом, виданим у 1797 році в друкарні Києво-Печерського монастиря, «зависаємо» надовго. З не меншим захопленням розглядаємо найменшу книжку з колекції стародруків – Молитвослов 12 формату, видрукуваний того ж року у Почаївській друкарні, яка славилася найкрасивішими шрифтами.

Доволі багато у бібліотеці й рукописів, на одному з яких, датованому 1637 роком, можна побачити зразок королівської печатки Речі Посполитої. Документи ці належать не лише до церковної літератури: бачимо, зокрема, реєстр доходів і видатків за 1782-1822 роки общини одного монастиря, «Відозву до руського народу» Головної Руської ради 1848 року і примірник рукописного журналу «Миротворець» за 1931 рік.

ЛИСТИ  З-ПІД  ОБКЛАДИНКИ

Книги ці цікаві не лише довгою історією – вони, окрім власне тексту, часто бережуть у собі паралельні оповіді, цікаві факти і справжні таємниці. Йдеться, насамперед, про так звані маргіналії – написи на полях. «Вони і справді трапляються у багатьох книжках. В одній із них на маргінесах можна прочитати цілу історію села Долина! Але найчастіше це подяки, згадки про дарувальників-меценатів і навіть прокляття для тих, хто посміє вкрасти книгу», - розповідає Стас. Ми й самі спробували прочитати маргіналії одного з фоліантів – і дізналися, коли, хто, для якої церкви і за який кошт придбав цю книгу.

Траплялося бібліотекарям-реставраторам знаходити всередині книг окремі документи, які, вочевидь, в використовувалися в якості закладки. А іноді «непотрібні папери» використовували як обкладинку. «На такий якраз випадок натрапив, коли взявся реставрувати Устав піарських шкіл середини ХVII століття, писаний латиною. Виявив, що палітурка – то спресовані папери, списані якимсь текстом. Вирішив і їх врятувати. На цих аркушах  - вірші, листи і навіть рецепт протиотрути! – розповідає Станіслав. – Ретельно у тексти не вчитувався, але впевнений, що для дослідників вони становитимуть неабиякий інтерес».

РЕСТАВРАТОР  КНИГ – ЯК  ХІМІК  І  ХІРУРГ  В  ОДНІЙ  ОСОБІ

Принаймні так подумалося мені, коли дізналася деякі тонкощі роботи з реставрації давніх книг. От тільки уявіть: реставратор повинен знати, приміром, те, що книги, палітурка яких обтягнута шкірою, дезинфікувати можна лише тимолом, а всі інші – формаліном. Уміти очистити сторінки від кислотності, правильно відмити папір від нашарувань сторічного бруду, висушити і покрити зміцнювальним розчином. А перед усім цим ще провести тести на текучість чорнила, інакше є ризик просто «змити» унікальні тексти.

Опісля хімічних маніпуляцій настає черга «механічних» - адже, очищуючи поверхню сторінок за допомогою гумки і наждаку, зі скальпелем вивільняючи волокна і вирізуючи латки, працювати треба дуже точно і вкрай делікатно, аби не пошкодити цінне видання. «Певно, довго треба навчатися цій професії?», - поцікавилася я у Стаса. Виявилося, що юнак лише пройшов курси при бібліотеці Стефаника. Щоправда, певну попередню підготовку таки мав: уже багато років займався такою ж «ювелірною» роботою – писанкарством, що теж потребує уважності і обережності.

Крім того, реставратор повинен бути й науковцем, адже приступаючи до роботи з кожною окремою книгою, йому належить провести опис, визначивши автора, рік і місце видання. Часто таких відомостей на її сторінках знайти неможливо, тому доводиться відшуковувати їх самостійно, звіряючись із філігранологічними альбомами – описом водяних знаків, що були індивідуальними для кожної партії паперу, зважаючи на особливості шрифтів тощо. Інколи для цього доводиться і в архівах посидіти, аби знайти аналоги. Словом, робота реставратора – неспішна, зате неймовірно цікава: ці дві години, що я провела у монастирській бібліотеці, пролетіли зовсім непомітно.

А наостанок Станіслав показав мені нотну збірку, видану у Володимирі-Волинському в 1925 році. Це – «Українські церковні співи на мішаний хор», авторами якого були Арсеній Річинський, Михайло Тележинський, Зиновій Курдиновський та Кирило Стеценко. На титульному аркуші бачимо силует Успенського собору, ціну в 5 золотих і тогочасний «копірайт» - примітку «Передрук заборонений». І усвідомлення того, що в довоєнному Володимирі так по-європейськи дбали про інтелектуальну власність і авторське право, чомусь дуже гріє душу.

Віталіна ЛІТВІНОВА.