Синергія краси та емоцій в унікальному проєкті Сергія Горічка

«Та Господь сказав Самуїлові: Не дивись на обличчя його та на високість

росту його, бо Я відкинув його Собі! Бо Бог бачить не те, що бачить людина:

чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце»

(1-а Самуїлова 16:7).

Коли наша природна краса стає найбільш помітною? У сутінках прохолодного вечора, у моменти, коли земля тікає із-під ніг чи, можливо, коли ми все ж наважуємося позбутися важких обладунків, наприклад, у вигляді косметики? Чому нам часом здається, що неосяжну глибину власних емоцій необхідно приховувати не лише від оточуючих, а й від самих себе?! Так, немов райдужними скельцями дзвінкого сміху можна когось поранити. Так, наче шрами, рани, пігменті плями, зморшки чи рубці – це своєрідний вулканічний осередок комплексів, про існування котрого необхідно якомога швидше забути!

Існує цікаве мистецтво вирощування екзотичного деревця під назвою «бонсай», яким здатні оволодіти лише люди з багаторічним досвідом, титанічним терпінням і мудрістю! Ключове завдання цих майстрів-віртуозів – допомогти дерев'янистим рослинам набути тих форм, яких вони прагнуть самі. Доволі цікаво, що таке безпрецедентне вміння не підлаштовується під жодні установки, далекоглядні плани або так звані шаблони! А натомість потребує квінтесенції імпровізації, неабиякої уважності та витримки! Цю нетривіальну технологію вирощування витончених декоративних рослин можна ототожнити із багатогранною творчістю талановитого фотомитця Сергія Горічка.

Про відправні точки створення колаборації тріумфу краси, чуттєвості та духовності, а також емоційну фототерапію, як один з найефективніших способів всебічно пізнати себе, читайте далі.

Героїні проєкту відверто зізналися у тому, що їх підштовхнуло до участі у відборі. Близькі люди, унікальний шанс стати співзвучною зі своїми почуттями чи мимоволі почута глибокодумна фраза. Безумовно, шлях до цього у кожного був індивідуальний, але зі спільною точкою перетину у вигляді набуття колосального досвіду усвідомлення власної краси! Адже це масштабне поняття вміщує звершені надії, гіркоту розчарувань, радість, тривоги, щастя тощо. Міміка, жести, емоційні посили поглядів, щільно зімкнуті уста та променисті усмішки – це фундаментальні складові нашої індивідуальності, які здатні розповісти значно більше, ніж тисячі слів.

Отож детальніше про це з уст учасниць «#Gorichok_model»:

«Побачити себе різною – це завжди неймовірно цікаво! Але саме з цим проєктом вийшла суцільна авантюра: коли ми зустрілись з Сергієм, то одразу зрозуміли ключовий лейтмотив його творчого замислу. Він полягав у тому, що візажистів та стилістів не буде (у двох попередніх проєктах учасницям створювали тематичні образи — ред.). Саме тоді й почався процес терапії. У
роки мого дитинства та юності до світлин ставились так, немов це просто красива обгортка і не більше. Пригадую часи, коли в селі до нас приходив фотограф: ми рівненько сідали, поправляли зачіски, він рахував до трьох…То
був такий доволі милий процес з вкрапленнями іронії та гротеску. Фотограф неначебто ліпив тебе і з усіх сил робив «красу». Погодьтеся, була необхідна тривала попередня підготовка до цього «дійства». Сергій допоміг нам
кардинально переосмислити своє ставлення передусім до фотозйомки, адже виокремив її важливу ознаку – динамічність. Спершу з'являється страх до своєї, так би мовити, неідеальності, який набуває ознак стресу. Та він пояснив нам, що в сучасному світі можна всього одним кліком стерти невдалі світлини. Тому до цього процесу треба ставитись невимушено та легко », – розповіла Ксенія Ніколс.

А ще перед тихою лагідністю наших рідних губляться нав'язані роками соціальні ролі й тягар невпевненості у собі:

«У мене була дещо інша історія. Взяти участь у цьому проєкті спершу вирішила, можливо, не я. Моя молодша донька, яка добре знає Сергія та неодноразово з ним співпрацювала, надихнула на цей крок. «Мамуся, то ж твоя вікова категорія», «Можна виставити твоє фото, ну будь ласка», – постійно чула її прохання на кшталт цих і, врешті-решт, погодилася. Зараз можу з впевненістю сказати, що саме відсутність команди перукарів й стилістів – це те, що допомогло нам не зануритися зі старту в чужі образи, а натомість ще більше розкрити грані власної природної краси. За переглядом цих фото можна відстежити, як ми змінювалися протягом трьох днів і тішились, мов діти, від змоги бути собою», – поділилася трепетом спогадів Ольга Заріцька.

Інколи достатньо лише кількох речень, щоби побачити в собі незбагненний відбиток Господа й більше не лякатися ран ані на серці, ані на обличчі:

«Моя 17-річна дочка взяла участь у першому проєкті. Вона просила мене, щоби спробувала себе в цьому також, але я натомість вперто відмовлялася. Та це тривало недовго: я люблю вишивати й водночас слухати радіо, а одного разу пролунала дуже влучна фраза. Саме ці слова стали тим поштовхом, щоби наважитись виставити своє селфі та лаконічне відео у мережу, а опісля – з нетерпінням чекати результату відбору. Я вирішила так підтримативсіх дівчат і жінок (без прив'язаності до віку, місця роботи, географічної локації тощо)! Тих, які комплексують через певні «недоліки», в тому числі і щодо пошкоджень на шкірі через медичні маски, які ми змушені носити на роботі по 10 годин на добу. Я переконана, що українки напрочуд вродливі: коли була за кордоном, то це помічала ще частіше. І тут не є важливою навіть сфера діяльності: однаково чи у твоєму волоссі дрібки піску, чи уламки штукатурки на спині. Наша самобутня краса – це те, що неможливо приховати навіть за монохромними відтінками уніформи, наслідками перевтоми чи ностальгією. Вона завжди викликає захоплення!», – зазначила Віра Соболь.

Про палітру емоцій, які мають вагомий вплив як на психологічні, так і на
фізичні стани:

«Коли проводиться групове заняття із емоційної фототерапії, учасники всього за декілька днів дуже зближуються між собою. Вони разом проходять безліч психологічних процесів і, як наслідок, виникає величезний рівень довіри одне до одного. Так часто бувало, що опісля цих курсів люди продовжують інтенсивно спілкуватися і дружити. Така собі пролонгація. Якщо докладно розібратися: наскільки ми можемо бути відвертими у побуті щодо глибинних переживань? Чи часто донька відверто розповість матері про потаємні причини своїх хвилювань? Чи часто дружина поділиться з чоловіком своїми жіночими переживаннями? Відверте небажання розкриватися посилюється тим, що нас лякає нерозуміння у відповідь, побоювання щодо того, що близька людина зможе невдовзі використати знання про ці «ахілесові п'яти» та завдати болю. Є різні стосунки, адже ми наразі не говоримо про наближені до ідеальних. Ці приховані почуття найчастіше трансформуються у
комплекси, а їхньою «кульмінацією» можуть стати серйозні фізичні чи психічні хвороби. Механізмом їхнього запуску слугує якраз те, що людина стає щось замовчувати і впродовж тривалого часу не має з ким поділитись цим. Тому такі групові сеанси допомагають швидко звільнитися від так званих «внутрішніх
зажимчиків», – резюмував Сергій Горічок.

Коли слова зайві:

Одна з учасниць підкреслила ще одну вагому особливість проєкту:

«У нас не було словесного спілкування, а все це відбувалося на рівні емоційних переживань. Це те, що потрібно пережити кожному. Ми не проговорювали особисті проблеми, але при цьому почуття емпатії та співпереживань ще більш загострювались. Часто слова слугують лише одним із арсеналу інструментів для передачі глибинних почуттів. А от саме за допомогою невербальної комунікації (поглядів, міміки, поз, жестів) можна зрозуміти найтонші переливи настрою як свої персональні, так і ближніх », – описала експресію власних
відчуттів Віра Соболь.

Сергій Горічок детальніше розповів, що мова йде якраз про той рівень, коли наше «его», яке часто є інструментом роздмухування полум'я конфліктів, саморуйнування і надуманих проблем, нарешті «відключається». Якраз у цей
момент людина може зосередитися на власному духовному стані.

Безсумнівно, історії цих жінок вже надихнули тисячі інших, зокрема:

• тих дівчат-підлітків, котрі рівняються на хиткі ідеали глянцю і страждають від несприйняття себе;
• тих жінок, які лягають під ножі пластичних хірургів, а «вектори на ідеальність» невпинно зміщуються в напрямі до безглуздя;
• тих, кого тотально заполонили ретельно відретушовані картинки зі стрічок соцмереж;
• новоспечених матусь, які так часто відчувають брак емоційної та фізичної підтримки, а деякі з них подовгу розглядають шрам від кесаревого розтину. Вони ні про що не жаліють, ні. Але їм так хочеться, щоби їх нові фізичні форми не ставали причиною відразливих поглядів полонених стереотипами оточуючих;
• представниць прекрасної статі літнього віку, яким досі хочеться бачити віддзеркалення своєї ніжності в очах близьких. Як тут мимоволі не пригадати рядки з вірша поетеси-шістдесятниці Ліни Костенко:

«Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою».

Без жодного сумніву, цей успішно реалізований проєкт змушує нас замислитись над тим, що ж насправді стоїть за бажаннями поспіхом вдягати звичні «маски» та ховати свою справжність без бажання коли-небудь повернутися до неї. З іншого боку, це відмінний тест на рівень нашої збайдужілості, яка виявляється у інфантильному бажанні зациклитись на штучній красі та яскравій обгортці. Адже, звісно ж, переглядати добірні фото зі смаколиками, лакшері-відпочинками та покроковими розпакуваннями товарів в рази легше, ніж стикнутися віч-на-віч з реальністю без прикрас. Приміром, побачити за зайвою вагою не лінь, а гармональний збій; за білосніжною
сивиною – безцінний досвід чи тривалий стрес; за зморшками коханої жінки – її титанічні зусилля, щоби створити гавань затишку в домі.
А так важливо не сконструювати собі маленький власний світ з пурханням барвистих метеликів та уявних понять, а натомість відчути милосердя та емпатію. До людей, чию домівку вщент зруйнувала стихія. До тих, котрі все ще
фактично залишаються на лінії вогню і щодень відстоюють нашу свободу. До потребуючих як матеріальної, так і моральної підтримки. Адже за межами острову «барвистої стрічки», яка все частіше стає для нас замкнутим простором з гарних картинок, ще так багато всього…

Глядацька авдиторія в інстаграмі вибухнула щирими коментарями. А це вкотре підкреслює, що такі проєкти нам просто необхідні!

«Тут неможливо пройти повз! Такі щирі фото, такі особливі. Тут не звичайні фото, ні! Тут видно душу моделей і уміння фотографа побачити більше, значно більше, ніж просто обгортку. Браво», – поділилася враженнями Ірина Плетяк.

«Які вони всі гарні. Такі особливі, такі унікальні…Я отримую суто естетичне задоволення від цих фото», – зауважила Анна Цветкова.

Можливість бути корисним у мережево-комунікативному просторі:
Погодьтеся, життя в умовах пандемії – це безцінні уроки, в тому числі й безповоротний крах хитких ідеалів. А ще – шанс переосмислити візуальний контент соціальних мереж та наважитись ділитись щирістю навіть тут!
Саме в добу розквіту цифрових технологій перед кожним з нас постають нові виклики, які вкотре підкреслюють важливість вміння ділитись цінними думками, продукувати корисні ідеї та поглиблювати соціальні діалоги. Якраз
нещодавно кожен з нас міг переконатися у цьому самостійно! Онлайн-трансляції богослужінь, спілкування зі священниками у новому форматі та можливість таким чином підтримати одне одного на різних рівнях. Все це було та залишається тим ковтком свіжого повітря у хвилини розпачу та втоми. Як це працює? До прикладу, можна придбати продукцію крафтового виробництва і тим самим зберегти чиюсь справу всього життя; продемонструвати культуру віртуального спілкування і обійтися без образливих слів; побачити допис з
глибоким сумом і запросити людину на філіжанку кави, адже радість контакту передається навіть через месенджери! Наше християнство не завершується у момент завантаження персональної сторінки, а лише набуває нових форм.

В Євангеліє від Матвія (12:35) сказано:

«Добра людина з доброго скарбу добре виносить, а лукава людина зо скарбу
лихого виносить лихе».

Підготувала Нємцева Тетяна