СЯЙВО УКРАЇНСЬКОЇ КРАСИ

12 жовтня 2018
Редакція

     Краса виявляє себе по-різному. Краса взагалі дуже різна. Але щось же її (цю дуже різну красу…) єднає! Що саме?! Наше загострене і спрагле відчуття краси… Так, саме – загострене і спрагле! Бо надто вже багато і недолугого, і потворного зустрічаємо на своєму шляху. Але нічого: усе це минеться… А краса – залишиться! І не в потворному та недолугому світі, що нас оточує, а у світі – значно красивішому і довершенішому!  

Чи знаємо ми – яка ж вона… українська краса?! Так, знаємо… Але багато у чому нам цю хвилюючу красу – ще відкривати і відкривати! Так, пригадуєш, яка ж… ну, я б сказав… несподівана краса буяла у нестримній, вибуховій пісні Руслани, що принесла і їй, і Україні перемогу на «Євробаченні». З одного боку, неймовірна краса фольклору, що пронизує пісню… З іншого боку, вражаюча сила поєднання глибоких народнопісенних коренів і гостросучасних, вируючих ритмів.

Свою літературну творчість я починав з авторської пісні. Російською мовою. Що, власне, і продовжую робити. Вже пісні у той час прозвучали і по обласному радіо. Працював я тоді інженером у НДІ. І ось один з колег по роботі, досвідчений інженер, Іван Остапенко запропонував:

– А чому б тобі не прийти до нас, у «Червону калину»?! Тобі поставили б голос… поспівав би у хорі…

«Червона калина» – це був… (так, на жаль, уже саме був…) чудовий народнопісенний колектив, у якому брали участь працівники заводу телеграфної апаратури і нашого науково-дослідного іінституту «Акорд». До речі, колеги-інженери у ті часи про власний інститут говорили жартома так – НДІ «Обірвані струни»… Були у «Червоній калині» і люди, які пройшли хорошу професійну школу Черкаського народного хору.

Саме на репетиціях «Червоної калини» я і відчув, якою ж може бути красивою українська народна пісня. Саме тоді з’явилися у мене вже вірші і українською мовою. Рідною мовою. Та і акценти у творчості суттєво змінилися, бо з двадцяти одної книги, що на цей момент побачили світ, лише дві книги – російською. Інші – рідною мовою.

І ось ще такий епізод. Це вже у вересні 2018-го. Конференц-зал Черкаського державного технологічного університету. Проходить презентація поетичної збірки Анатолія Антонця, колеги по одній кафедр універу. І вкотре усвідомлюєш, якою ж красивою може бути українська мова, коли вона бринить, витьохкує, переливається у вірші. І як це красиво, коли поет, одягнутий у майстерно виготовлену, оригінальну за стилем вишиванку, читає рідною мовою власний вірш! І читає його зі своєї, щойно виданої книги... Виданої гарно, зі смаком... І наскільки красивішають від цього і погляди, і обличчя любителів поезії, що прийшли на цю творчу акцію!

Живеш у не такому вже і великому обласному центрі, за своїми можливостями далекому від нестримних, тривожних орбіт мегаполісу. Але досить (а це трапляється не так і часто!) виїхати за межі міста і вже помічаєш те, що не може не вразити – який же він красивий... український пейзаж! Як часто він бува співзвучним і прагненням, і думкам, що охоплюють тебе.   

Коли ж дивишся на картини українських художників, присвячені природі, то не можеш не помітити, що до краси зображеного приєднується і щось невловимо-індивідуальне. Хвилююче-інтелігентне. Від художника. Від духовних його висот і творчих поривань.

Зворушує і українська вишивка. Бо розумієш, що у цьому палахкотінні барв, у цьому нев’янучому вогнищі краси – і наша непроста історія, і драматизм людських доль, і гострий біль, і щемлива радість. Краса української вишивки – це так поетично! Це так мрійливо і тривожно. І це переходить у схвильовані рядки. Ось вірш з моєї книги «Українонько, доле моя...» (Черкаси, «Інтроліга ТОР», 2018 рік), яка нещодавно побачила світ.     

* * *

Любов жіноча – чисте полотно.

А що на ньому вишиває доля? –

І недопите пристрасті вино,

І випиту до краплі чару болю.

Любов жіноча – радість неземна,

Де навіть близькість буде далиною.

О як примхлива ти, життя струна,

Що робиш жінку зламано-земною!

Любов жіноча – ніби перший сніг,

Чистішого нічого не буває,

Коли вона не іграшка для втіх,

А ніби птаха, що у вись злітає.

Любов жіноча – біле полотно.

Шляхів на ньому, як у чистім полі.

Здається, щастя поруч – ось воно!

А вишити його зуміє доля?

А яка красива – українська осінь... Ну, хто ж з поетів не писав про осінь?! Так, ніби поета чимось до того зобов’язували. Хочеш чи не хочеш, а пиши... Так, саме краса осені і зобов’язувала! Незбагненними квітучими барвами... Елегійною ніжністю уже прохолодних днів... Ось ще один вірш зі збірки, згаданої вище.

ЛЕБЕДИНА ОСІНЬ

Лебедями – листям посмутнілим...

Лебедями – сонцем! Золотим...

І вже що поробиш, моя мила –

Де вогонь, там і чорніє дим.

Лебедина осінь, лебедина!

І зоря – мов лебеді сумні...

А вже серце – лебедем... – полине

В далину, де юність і пісні.

Лебедями – сад оцей осінній!

Золотими лебедями – сни...

Лебедями – лагідне проміння

З нашої, ще першої весни.

Що ж поробиш, коли осінь тиха –

Мов завія, що ще не цвіла!

Що ж поробиш, коли стільки снігу

У серцях, що ніби – змах крила!

Лебедина осінь, лебедина!

І зоря – мов лебеді сумні...

А вже серце – лебедем... – полине

В далину, де юність і пісні.

Про українську красу взагалі і красу української осені зокрема можна було б говорити і говорити. А осінь – це така пора, що зворушливі вірші про неї пишуть  і узимку, і навесні. І навіть тоді, коли навколо гаряче-гарячуще літо. І цю тему важко, та, мабуть, і неможливо вичерпати. Бо вона і справді ж... невичерпна!

 

Володимир Даник — лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», член Національної спілки письменників України — для UaModna. 

Зображення - pinterest.com.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Коти, яких спіймали на гарячому (фото)
Цікавість котів безмежна. Їм завжди цікаво, що ви робите, куди пішли, що принесли і, звичайно, що їсте. Навіть якщо ви будете їсти огірок, кішка буде сидіти поруч і всім сумним виглядом показувати, що совісті у вас немає, якщо не ділитеся... Тому-у-у... всім котиків:)
Читати більше
Як з'явився восьмигодинний сон, якщо наші предки спали двічі за ніч?
У 18 столітті люди спали двічі за ніч, вставали на кілька годин серед ночі, а потім йшли назад до ліжка, вже до світанку. Що з того часу змінилося та чому люди сплять 8 годин — досліджуємо далі.
Читати більше