СВЯТО СМЕРТІ

СВЯТО СМЕРТІ
 
Михайло Коцюбинський. Лист.
 
Чоловік пише листа другові дитинства, описуючи своє враження від поїздки додому на Великдень після років розлуки з рідними і близькими.
“Довго чекав ти мого листа і, як тепер бачу, надаремне сподівався  хоч через мене дихнути родинним теплом, якого ми, старі двадцятип’ятилітні парубки, роками позбавлені були серед чужого, холодного ґвалту великого міста”.
Повернення в дитинство виявляється болючим, хоча ніщо, здається, не передвіщало біди.
“В той сонячний день я сам був сонцем, навколо якого крутились планети. Я не міг кроку зробити, щоб коло мене не розпадались, не радили, не помагали. Щогодини я мусив щось їсти, і мамині очі розпускали проміння, з яких кожне випити хтіло мою похвалу, задоволення, вдячність. Але то був тільки початок. Для мене, здається, готувався на свята справжній бенкет, так наче я мав апетит людоїда або приїхав з голодного краю. Що я більше люблю: печену індичку чи фаршировану гуску? Мати викликала сестру з пекарні, і велися в кутку таємничі наради, в яких мені зрозумілими були тільки окремі слова: “порізать печінку… сточити кров… вимить кишки…”.
Трагедія для героя почалася з самого ранку.
“Викинув мене з ліжка дикий нелюдський крик. Я схопився з таким враженням, що в домі сталось нещастя. Світло осліпило мене одразу, і я нічого не міг розібрати в вікні. Я розчинив обі половинки, і перше, що мені кинулось в очі, – були рожеві литки, які земля немов одкидала од себе. Розставивши руки і скрививши од гніву лице, дівка бігала по траві і наче ловила той крик. Тоді я побачив червону доріжку під ногами у неї, а далі дрібний білий клубочок, що нерівно котився по моріжку. Зі смертельним жахом, іще безшерсте, як гола дитина, металося порося по подвір’ю, і з-під ножа, що стирчав йому в грудях, збігала вздовж ніжки кров. Потому дівка упала, прикривши тілом той крик, і за хвилину я вже побачив, як з лайкою несла до пекарні в одній руці скривавлений ніж, а в другій трупик  за задні ніжки, що зробився одразу довгим, хапав ногами повітря і тремтів ще голою шкуркою.
Коли я вийшов до чаю, мати турботно спитала, чого я такий блідий, а я старався її заспокоїть, бо мені соромно було, що на мене зробила враження така дрібничка”.
Але випробування лише починались. Сестра запросила нашого героя на кухню, аби він усе побачив на свої очі.
“– Дивись, – гукала, сяючи, Оля, – яке порося!
Я вже і сам дивився. Справлене, чисте, як гола дитинка, що захлиснулась в купелі, воно підігнуло під себе зламані ніжки і міцно замкнуло зубами свої болі і жах. В куточку накритого повікою ока блищала ще свіжа сльоза, а вузька рана на грудях, куди ввійшов ніж, злегка курилась теплою кров’ю.
– А се для кого? – раділа Оля, повернувши мене до купи битої птиці, яка завалила весь стіл.
Щоб догодити Олі, я все оглядав.
Общипана курка безсило припала до столу мертвою головою на тонкій шиї, холодно поглядаючи вниз, на своє перерізане горло. Синява смерті пробивалась крізь жовту, в прищиках шкуру, яка, здавалось, мерзла без пір’я. Качки, уже без лапок, розгортали з натуги свої широкі стегна, як породілля, що раптом сконала під час пологів. Я слухав Олине щебетання, а моє око мимоволі стрічалось з мутним склом мертвих очей, таких вже холодних й далеких, що за кожним разом мене тягло углиб…
… Моя мати, моя старенька добра мати байдужно вдивлялась у миску, переповнену кров’ю, що гусла зловісно у ній, наче містичне око неситої смерті”.
Лише свіже повітря допомогло героєві прийти до тями.
“Весняний вітер гнав по каміннях пір’я, ще, певно, тепле, загублене в боротьбі, а з кожної вулиці, з кожного двора здіймався жахливий крик смерті і густо плив по землі, як плили хмари по блакитному небі. І було так дико… Так дико було бачити свято убійства на безкровному святі творця – весни”.
Герой пішов на базар, але там – та ж картина. Йому пропонують купити м’ясо убитих з нагоди Великодня тварин.
Він думає знайти порятунок у церкві, до якої давно не ходив.
“І коли піп втомленим рухом підняв хрест і кропило, благословляючи страву людей, а вони нахилили покірно голови над кошиками, я знову стрівся з погаслим оком мертвих істот, з виразом муки і болю, з перерізаним горлом, з запахом шкури, яка ще недавно шкварилась на вогні.
І тут благословляли убійство!”.
Свята перетворилися на муку.
“Приходили гості. Вони їли і похваляли. Я мусив сидіти й дивитись, як щезали в їх роті ніжки і крила, боки і груди, печінки, кишки і таке інше, як їхні зуби різали м’ясо, що ще недавно дихало й жило, бігало і літало, мало свої радощі й горе.
Кістки хрумтіли під їх зубами, а я чув передсмертне хрипіння, що жило ще у моїх вухах.
І коли гості, наївшись, говорили слова любові, а на губах в них блищало сало забитих – я їм не вірив.
– Ну, як тобі, сину? – турбувалася мати.
Як вмів, я її потішав, а вона кликала Олю в куток і пошепки радилась з нею, як би залишити для мене кращі шматочки, аби я мав що їсти, коли буду здоров.
Однак се ні на що не придалось. Я не їв м’яса”.
Повіяв холод у родинних стосунках. “Я не смів притулитись до материних грудей, обняти сестру”.
Рідні не розуміють його, бо думають, що в нього проблеми зі здоров’ям.
“Отак я зіпсував свята не тільки собі, а, що найбільше досадно, добрій мамі й сестрі. Не знаю, може, все воно смішно і “нерозумно”, що я пережив, може, й мене така доля чекає, як молодий місяць весною, а поки…
А поки – я не заздрю мудрощам мудрих і не надить мене спокій на прославленій ними землі…”.
 
Анатолій ВЛАСЮК
20 травня 2017 року