СВІТОГЛЯД ВЕЛЕТА. ІВАН ФРАНКО
Почуваюся в боргу перед Великим Українцем, титаном праці і духу: Іваном Яковичем Франком. Від початку відновлення нашої незалежности, з 1990-их років, маю щастя жити на вулиці, яка носить його ймення; щиро захоплююсь його дивовижною працездатністю, а досі не створила жодної статті, жодного вірша про цю дивовижну людину… Хай же цей допис буде початком моєї франкіани… Матиму за честь долучитися до досліджень про І. Я. Франка, яких маємо не так і… багато, з огляду на тему, яку я обрала. І починаю її саме сьогодні: в символічну дату, адже 27 серпня (нар. 1856 р.). – народини Івана Яковича Франка: видатного українського письменника, поета, великого мислителя, просвітителя, науковця, доктора філософії, дійсного члена Наукового товариства імени Т. Г. Шевченка, Почесного доктора Харківського університету, перекладача, публіциста, блискучого історика, літературного критика, громадського та політичного діяча, велета праці і духу, Будителя української Нації, мудреця-філософа, великомученика за Україну..! Тож сьогодні виповнюється 165-а річниця від дня народження Івана Яковича Франка.
https://uk.wikipedia.org/.../%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0...Як мало ми знаємо про Івана Франка!.. І, схоже, не хочемо знати...
Тому, отже, предмет мого короткого дослідження – світогляд Івана Франка. «Моя» тема…
Однак (чур!) оминаю творчість і світогляд пізнього Франка, коли він був уже важко хворий...
«До найглибших тайників науки має вільний доступ кождий чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажаннє пізнати правду, і в кого розум настілько вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її», – писав мудрець-філософ І. Франко. Отож – ідемо до правди щодо світогляду самого мислителя…
Питанням віри та релігії Іван Франко присвятив чимало праць і художніх творів. Чи не перший для кожного з нас прозовий твір І. Франка – повість «Захар Беркут», знайома ще зі шкільних років. Щоправда, тоді вчителі не зосереджували увагу учнів на рідновірській основі твору, не знаю, як зараз...
Рідну віру почали поступово відроджувати ще у ХІХ ст.. Літературний феномен мав своїх предтеч ще тоді. Це, насамперед, діячі гуртка «Руська Трійця» Маркіян Шашкевич (Руслан), Яків Головацький (Ярослав), Іван Вагилевич (Далібор) із їхніми рідними іменами і першою літературною ластівкою «Русалка Дністрова»; Т. Шевченко з його язичницькими баладами, критичним ставленням до «візантійського Саваофа» і язичницьким раєм над Дніпром («Наробив ти, Христе, лиха», вірш «Чи не покинуть нам, небого…»), Леся Українка з її «Лісовою піснею» (і не тільки) та багато инших мислителів. Серед них – чи не найбільше зробив І. Я. Франко. В цьому ракурсі найважливіші його твори – «Захар Беркут», «Біблійне оповідання про Сотвореннє світу» та багато філософських і поетичних творів на рідновірську та антихристиянську тематику.
Наскільки глибоко й фундаментально намагався І. Франко збагнути феномен релігії, його значення у житті як народу, так і окремої людини, свідчить уже його ранній твір: написаний по-латині студентський реферат «Лукіан і його епоха» (1877). І. Франко тоді навчався у Львівському університеті, а реферат написав під керівництвом професора класичної філології Людвіка Цвіклінського. У цій праці зримі думки молодого І. Франка про походження релігії та її соціальні функції. Аналізуючи грецьку культуру, яка дала світові видатного письменника і сатирика Лукіана, котрий «виступив проти богів і їх культу, проти оракулів, жертвоприношень і потойбічного життя», І. Франко заявив про своє розуміння причин появи релігій та вірувань, їх ускладнення у процесі розвитку людини і людського суспільства. На початковій стадії розвитку у всіх народів розвивається, за словами І. Франка, «релігія природи». Явищам природи приписують певні здатності, вони «уособлюються» і стають предметом поклоніння. Це рясно ословлено і щедро змальовано у вже згаданій повісті І. Франка «Захар Беркут».
Звучать антихристиянські мотиви і в поемі І. Франка «Мойсей»:
Онде тисячі мруть на хрестах –
Цвіт твойого народу…
«Монолог атеїста» (Ex nihilo) – поема І. Я. Франка, написана 1885 року, коли авторові було 31 рік. Літературознавці, зокрема, радянські, вважали, що в ній найповніше виразились атеїстичні погляди поета. У цій поемі І. Франко розвінчує легенди про створення Богом світу і людини, стверджує, що не Бог створив людину, а людина – Бога. Про це мовить і латинський вислів: «Не бог людину, а людина бога з нічого створила». У творі поет говорить про час, коли людський розум струсить релігійні пута і знищить Бога так само, як створив його.
У «Монолозі атеїста» І. Франко таврує того бога, котрий
тьмив мозги людські сотні тисяч літ.
Стискав серця залізними кліщами
Тривоги, шарпав душі, кров хлептав…
І те відкриття Франкове, той, як пише поет,
«мій скарб дає
Всім волю та нове життя. Сей світ,
Де досі ми жили мов гості, наче
Убогі сироти, що батько з дому
Прогнав в чужину, – світ отсей віднині
Робиться наш, і ми його панами!
Ще одна розлога цитата з твору – відверті, сміливі думки-одкровення І. Франка і його щире співчуття тим, хто зазомбований релігійними догматами (байками, вигадками, брехнею):
Як же бідні,
Нужденні ті казки жидівські, що нам
Накинено як догми, що відмалку
Кормлять нас ними, силою вбивають
Їх в мозок наш і видають за верх
Премудрості, за відкриття самого –
Самого бога!
Бідні, бідні,
Нещасні люди, недодумки вбогі!
Вас сотні літ безглуздими, пустими
Словами затуманювали! Як
Ваш бог розумний, пощо ж сотворив
Дурних людей? Як добрий, пощо ж злу
Дав панувати в світі над добром
І пощо зле те сотворив?
Таким думкам передувала велика праця автора, насамперед – дослідницька, про що він і пише далі:
Розвідав я безстрашно і старанно
Табор ворожий, прокопавсь терпливо
Крізь ту гору туману та безглуздя,
Що звесь традиція церковна».
«Та й се ще все мене не вдовольнило,
І поза світ жидівсько-християнський
Я вилетів, провчив Коран турецький,
Хапав звістки про Будду, Зороастра…
Тож ця велика дослідницька Франкова праця привела його до важливого висновку:
я розібрав
Її по ниточці і показав,
Що не ся фікція, не жаден бог
Не сотворив з нічого чоловіка
На образ свій і на свою подобу,
Але противно, чоловік творив
Богів з нічого, все на образ свій
І на свою подобу…
Поет вірить, що його думки й дослідження не пропадуть намарне, а їх вивчатимуть прийдешні покоління, позаяк
в сих словах
Лежить здобуток весь моєї праці,
Науки й думки. В них Америка
Моя, і з ними перейде в потомність
Ім’я моє. За них колись потомки
Благословить будуть мене, поставлять
В ряді побідників великих, що
Помалу, крок за кроком, увільняли
Людей від споконвічних пут, від тьми
І варварства…
Саме Іванові Франкові належить висновок-вислів: «Біблія – це всесвітній потоп».
Стрілецька пісня на вірш Івана Франка, де є рядки: «В нашій хаті наша воля, а всім зайдам зась!» – чи не про ту ж волю, себто свободу віросповідань, з-поміж яких саме рідна віра повинна мати право на пріоритет?
Велет праці і духу Іван Франко скрушно дорікав: «Яке ти маєш право бути вільним, коли твій нарід у неволі?». Думається, саме таку: духовну – неволю мав на увазі наш мислитель.
«Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду, ні що більше, як Правду. Хоча Правда зразу усім гірка, та все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства...» (Іван Франко).
«Ті, що крізь помилки до правди добираються, мудрецями називаються. А ті, що в своїх помилках огурні, то справжні дурні». (Іван Франко).
«Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок )І(ида» (І. Франко).
І ще одне І. Франкове відкриття нам, яке змушує замислитись людину, котру назвали homo sapiens (а може, випадково, помилково назвали?..): «Чи не попи і біскупи навчили наш народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучішої, хлопської і щиронародної політики?» (Іван Франко. «Громадський Голос», 1889 р., ч. 22 – 24).
«Аж християнство перше дало світові зразки війн і різанин за різне розуміння бога, трійці, первородного гріха, натури сина божого і т. і. нетямущі аскети палками і кулаками доказували свою правоту в своїх « (© І. Франко «Данте Аліг'єрі»)...
Той примус, насаджене силою «вчення»...
А нація з часом покірно зжувала.
Пізнав його підлість Франко і Шевченко,
Й Косáчки сміливо його таврували.
(Любов Сердунич,
вірш «Відколи впустили цю віру чужинську…», // зб-ка «Розвиднень», с. 96).
Любов СЕРДУНИЧ
28 серпня 2021
