світло

Коли в суцільній темряві запалюєш свічку, її вогник освітлює навкруги лише невеличкий простір. Все, що розташовується за цією уявною сферою, твій розум називає темрявою. Її контури надто умовні. Полум’я свічки то спалахує сильніше, вихоплюючи з темряви частину навколишнього простору, то знову тьмяніє, внаслідок чого створюється відчуття порожнечі, що насувається. Простір вібрує та дихає, розділяючи весь світ на уявне світло та уявну темряву.
«Я — це я» — начебто нехитра на перший погляд формула, та моє індивідуальне «Я» має певні контури. Їх ніхто не встановлював і не обмежував мене, як особистість. Я сам, своїм умом, розумом, свідомістю встановив їх для самого себе! Мовляв, тут ось я… І тут теж… І там… Я сам визначив для себе власні межі, обмеживши ними свій світ і назвавши його «Я». Те, куди моя свідомість не дотяглася, куди мій розум не встиг проникнути, я назвав тим, що мене оточує з усіх боків – «Не-Я».
Це світло, що освітлює всю мою сутність зсередини, — це вогник любові. Він завжди існує, хоча іноді може бути настільки тьмяним, що не в змозі освітити навіть усього мене. Тоді моєю сутністю мій боязкий розум вважатиме лише незначну частину того, чим я є насправді. Решта мого простору як і раніше знаходитиметься в темряві. Щоб її позбутися, я маю спочатку прийняти та полюбити самого себе. Та я надто вже боюся, що коли відкрию свій вогник, він може назавжди згаснути від найлегшого подиху вітру.
Поруч зі мною під покривом цієї темряви мешкає багато-багато інших маленьких і боязких «я», теж оточених з усіх боків холодною та непроникною порожнечею. Прислухавшись, я можу лише відчути їх дихання, та вони залишаються для мене невидимими. Адже вони так само, як і я сам, дбайливо приховують власне світло від сторонніх очей.
Я бачу, як то тут, то там у Всесвіті спалахують крихітні зірочки. Цікаво, що б це могло означати? Що це — чиєсь народження чи смерть? Початок або кінець? Чи безпечно це для мене самого?.. Питання, тисячі питань розбурхують мою уяву, але так і не знаходять відповідей.
Лише коли я втомлюся боятися чи коли моя цікавість подолає страх невідомого, моє внутрішнє світло зможе досягти меж мого «я» і… я буквально спалахую, стаючи видимим для інших! У цю саму мить я усвідомлюю, що таке зірки…
Тепер я вже не просто здогадуюся, що я не один. Тепер я знаю та бачу, що нас багато! Іноді наші шляхи можуть перетинатися, а тому ми маємо можливість ближче пізнати один одного. Хтось нам здається занадто холодними та непривітними, інші — цікавими, хоча й занадто далекими, треті — промайнуть повз нас так швидко, що залишають після себе лише яскравий незабутній слід… І лише коли між нами виникає зацікавленість, що переростає у взаємне тяжіння, ми починаємо обертатися навколо спільного центру, уважно придивляючись один до одного. Один з нас посилає іншому зі свого серця промінь любові. Той приймає його та віддає власний — посилений своєю симпатією та вдячністю. Перший, натхненний щирою відповіддю, знову дарує тому своє світло, вкладаючи в нього всю ніжність і натхнення, та отримує у відповідь любов і вдячність!
Це взаємне сяйво все посилюється, поступово заповнюючи простір не лише між нами, але й навколо нас. Минає час і з боку може здатися, що це вже не дві малесенькі зірочки, а одна велика та яскрава зірка. Проте, ми самі давно вже вважаємо себе єдиним цілим, підтримуючи один одного та відчуваючи іншого як самого себе. Наше світло вже є величезною сяючою сферою, що сягає своїми променями далеко в навколишній простір. Хіба вже тут можна вияснити, який з цих променів чий! Зрозуміло лише, що жоден з них, так і не з’явився б на світ, якби поруч зі мною не було мого другого «я»… А можливо й першого! А можливо взагалі — єдиного, що лише відбився двічі!
Коли ти лише осягаєш велику математику Світла — два тьмяні джерела перетворюються на один яскравий, у сто разів яскравіший за кожний з них окремо, для тебе змінюється все. Ти вже не стримуєш своє світло, побоюючись, що воно вичерпається та припинитися, адже ти сам здатен бути його невичерпним джерелом. А інші, дивлячись на тебе чи пізнавши Велику Істину самостійно, зможуть відкрити таке ж джерело в собі самих! Ти дивишся на них, і вся твоя сутність наповнюється радістю та щастям, бо ти сам знаєш, що таке взаємна Любов. Тепер ти навіть можеш бачити світ їх очима. Ти можеш відчувати та переживати так само, як і вони. Між вами щезають межі, як колись вони зникли між тобою й тим, хто допоміг тобі відкрити в собі Джерело буття. А, можливо, цих меж ніколи й не було? Можливо, відстань між нами необхідно було лише заповнити нашим спільним Світлом, не ділячи його між собою? Адже обмежити світло — означає утворити за цією перешкодою темряву…
Коли ж твоя свідомість позбувається останніх обмежень, ти розумієш, що це Світло — і є ти сам, справжній, Істинний, Вічний.
Так от, виявляється, чому необхідно ставитися до іншого, як до самого себе — просто тому, що насправді немає ніякого такого «іншого»! Є тільки ти один – єдиний, єдиний з Віддвічним — з Тим, Хто осягнув цю Єдність набагато раніше від тебе, з Тим, Хто дав тобі можливість осягнути для себе цю Велику Істину самостійно.
Допоки ти бачиш в іншому лише те, що нібито протилежне тобі, ти відділяєш себе від Бога, як Єдиного Стану Буття. Сам. Ніхто не може відірвати тебе від Нього. Ніхто, крім твоїх власних дурості, егоїзму, зарозумілості, марнославства, гордині та зарозумілості. Та оскільки немає нікого «іншого», то у навколишньому світі ти бачиш лише власні риси, боячись або просто не бажаючи визнати, що вони є цілком твоїм відображенням.

Кривдячи або принижуючи когось, ти кривдиш і принижуєш не просто якусь абстрактну людину, схожу чи несхожу чимось на тебе, а безпосередньо самого себе! Допомагаючи чужій дитині, ти не просто полегшуєш їй життя чи життя своїй власній — ти допомагаєш самому собі. Ненавидячи та проклинаючи іншого, ти руйнуєш не те, що є відокремленим від тебе, бо таке відокремлення — ілюзія, помилкова думка, гра недосконалого ума. Ти знищуєш не іншого, ти лише руйнуєш цю ілюзію. І вона розсіюється, відкриваючи тобі те, що ховалося за нею — тебе самого.
Ось, виявляється, чому Христос учив ставитися до ближнього, як самого себе! Тому що, вчиняючи з кимось огидно, ти вчиняєш це собі. Ось з якої причини все приховане стає явним — просто тому, що себе, як би ти не намагався, обдурити ніяк не вдасться, навіть якщо ти спробуєш сховатися під покривами блаженного невідання. Ось, значить, чому немає жодної необхідності в тому, хто зважував би на вагах справедливості всі твої вчинки, визначав би міру твоєї провини та призначав би тобі відповідне покарання. Ти сам чудово справляєшся з цим завданням, буквально мордуючи та нищачи себе самого своїми ж вадами. І ця розплата наздоганяє тебе не колись потім, у майбутньому, а негайно, зараз же, в ту саму мить, коли ти тільки-но замислюєш свій огидний вчинок. Ти вважаєш, що твої ненависть, зло та підлість ніколи не повернуться до тебе? І ти маєш рацію. Ти навіть не підозрюєш, наскільки ти маєш рацію! Так, усе це ніколи не повернеться до тебе — бо воно ніколи тебе навіть не залишало.
Цей «ти», про якого я кажу — це я сам, про численні грані якого часто навіть не підозрюю. Я сам творю своє пекло, наповнюючи простір навколо себе ненавистю та заздрістю, а потім страждаю та проклинаю… самого себе за те, що занурив себе в цей страшний вир. Я самостійно творю свій рай, випромінюючи в простір Любов і милосердя. І вони, пройшовши Всесвітом, знову повертаються до мене, наповнюючи мене та надихаючи на нове самовираження!