Сумління

21 березня 2017
Vladyslav Shumlianskyi
Оповідання надруковане в журналі "Склянка Часу", №75, 2015 за моїм літературним псевдонімом Влад Наслунга. Зустріч з колишньою луганською вчителькою Люсею, її розповідь, вразили мене і лягли в основу цього оповідання. Жінка, побачивши в Болгарії старовинну церкву, яку з необачності під час війни спалили радянські солдати, вирішила відновити її і для цього стала черницею.

Людмила Іванівна, невисока худенька жінка з простим обличчям, неспішно йшла селом додому. Ось і скінчився трудовий день, шостий клас, де вона була керівником, пішов на літні канікули. Сьогодні у школярів була лінійка біля пам’ятника радянським воїнам, які загинули під час визволення села восени 1943 року. Людмила Іванівна, як бувало кожного року, розповіла дітям про подвиг чотирьох бійців, які віддали життя, щоб діти вільно жили у своїй країні. Братська могила на площі біля сільради завжди була впорядкована, влітку тут буяли квіти, які доглядали учні сільської школи.

Людмила Іванівна збирала матеріали про військову частину, яка звільняла їхнє село від німців, давно хотіла побувати на місцях її бойової слави. Вона знала, що під час війни частина пройшла з боями Румунію, вступила в Болгарію, а потім допомогла югославським партизанам, які вели важкі бої з німцями, що намагались прорватися з Греції в Центральну Європу.

Тепер, йдучи додому, Людмила Іванівна думала, що, нарешті, може поїхати за кордон, бо настали нові часи. Ось і в їхньому районі, розташованому на північному заході Луганщини, люди збирають гроші, щоби поїхати автобусом в Румунію і Болгарію, кажуть, що там добре купують металеві побутові речі: замки, столові прибори, навіть мишоловки. А додому можна привезти і вигідно продати невеликі транзисторні радіоприймачі, електронні годинники, дитячий одяг. Це дозволяло пережити нелегкі часи перших років незалежної України.

Не помітила, як підійшла до дому – звичайної сільської хати, яку купила їй школа, коли Людмила Іванівна приїхала працювати після закінчення інституту. Як і всі сільські вчительки, вона тримала домашнє господарство: город, курочок. У дворі її радісно зустрів Жучок – чорний дворовий собака. З ним було веселіше, бо жила Людмила Іванівна одна, хоч їй виповнилось 35 років. В селі не зустріла чоловіка, який би їй сподобався, бо хлопці її віку не повертались додому, відслуживши в армії, а старші, що не мали дружин, були, на її думку, малоосвіченими п’яничками. Тому Людмила Іванівна не мала дітей, а уся її любов оберталась на учнів її класу.

Вдома, погодувавши Жучка, курей і приготувавши собі вечерю, Людмила Іванівна почала збиратись у поїздку за кордон. Вона не набивала сумки товарами, як інші, бо хотіла тільки подивитись на міста, які визволяли бійці частини, що під час Вітчизняної війни проходили її селом. Відібрала кращий одяг і взуття, які у неї були, бо неможна ж їхати у Європу у сільській одежі.

У вікно постукала вчителька хімії і біології, яка теж збиралася їхати разом з Людмилою Іванівною.

– Ходімо до церкви, – покликала, – батюшка обіцяв відслужити молебню за успіх поїздки.

Людмила Іванівна подумала, що таке раніше було б неможливим. Хіба можна було ходити вчителькам до церкви в Радянському союзі? А тепер виявилось, що багато хто вірує, навіть гроші на ремонт церкви зібрали. Людмила Іванівна не належала до ревних прихожан, хоча нічого не мала проти релігії, яка поганому не вчила. Втім вона не пішла до церкви, сказала, що не встигла зібратись, а завтра вранці вже треба бути в райцентрі, де їх чекатиме автобус.

Ранком, домовившись з сусідами, щоб годували Жучка, Людмила Іванівна разом з подругою поїхала в райцентр. Автобус вже був майже повний, завантажений клумаками і валізами, так що жінки ледве протиснулись на вільні місця позаду. Поїхали дорогою на Куп’янськ, Харків, Полтаву, Київ. Автобус йшов майже без зупинок, але тільки на ранок другої доби дістались румунського кордону.

За кордоном раніше ніхто не був, крім керівника групи – жінки віку Людмили Іванівни, колишнього інструктора обкому комсомолу, та водія, чоловіка років п’ятдесяти. Вони знали усі базари, де можна вигідно продати і купити речі.

Поки усі торгували, Людмила Іванівна розглядала міста, фотографувала стареньким ФЕДом, складаючи в голові майбутні оповідання для дітей її школи. Вона бачила, що у великих містах – Бухаресті, Софії – люди живуть майже так, як і в подібних містах України, хоча Європа проглядала в архітектурі будинків, в різноманітті кав’ярень і магазинів, інколи в модному одязі мешканців. Життя теж було спокійнішим і вільнішим.

Пам’ятників радянським воїнам будо небагато: по-перше тут не відбувались значні бої, а по-друге армія – визволителька була чужою. В Румунії взагалі важко було спілкуватись, бо російську мову трохи знали тільки всюдисущі роми, які просять гроші будь-якою мовою. В Болгарії містяни часто непогано розуміли російську, Людмила Іванівна намагалась розпитати їх про радянську армію. Але люди розповідали, що російські солдати були тільки в північній Болгарії, де майже безупинно рухались на захід.

– Я читала, що болгари привітно зустрічали наших солдатів, – казала Людмила Іванівна, – навіть замість води, яку вони просили, виносили вино.

– Це вірно, – відповідали болгари, – зустрічали привітно, виходили усім селом дивитись на солдатів, вітали їх. А щодо вина, тут справа така: в Болгарії до 1944 року воду в селах не пили, бо усі, навіть діти, пили слабеньке сухе вино. Тому і виносили його червоноармійцям.

Поїздка вже добігала кінця: в Болгарії побували в Русе, Плевені, Софії. Розпродали усе, що привезли з собою, накупили дитячого одягу. На зворотному шляху з Софії поїхали на північ, через Софійську долину, далі виднілись Балканські гори, які в Болгарії звуться Старою Планиною.

– Яка краса! – не втрималась Людмила Іванівна, побачивши гори і бурхливу річку Іскир.

– Тут недалеко є монастир, – відгукнулась керівник поїздки, – одна з найбільших святинь Болгарії, відома своїми старовинними фресками.

– Давайте заїдемо, якщо недалеко, – попрохала вчителька хімії, подруга Людмили Іванівни, – я б собі хрестик купила або іконку, бо зовсім без сувенірів їдемо.

Інші жінки її підтримали. Водій погодився, і автобус почав підніматись асфальтовою дорогою на гору, відстань була невеликою, декілька кілометрів. Ліворуч відкривався вид на Софійську долину, на її протилежному боці, за 25 кілометрів, ледве виднілись високі будинки Софії, деякі з них дерлися на темно-зелений масив гори Вітоша. Людмила Іванівна була в захваті, клацаючи своїм ФЕДом. Нарешті показалась висока церква, а неподалік – менша, напіврозвалена, навколо якої можна було розгледіти залишки монастирської стіни.

Пасажири висипали з автобусу, від великої церкви до них підійшло декілька місцевих мешканців.

– Руснаці, руснаці, – гомоніли вони між собою, почувши російську мову.

Жінки привітались з усіма і посунули до великої церкви, а Людмилу Іванівну зацікавили напівзатерті кольорові фрески на стінах меншої. Вона зрозуміла, що фрески дуже давні, бо бачила подібні на ілюстраціях в книгах з історії.

– Що це за церква? – спитала когось з місцевих жінок.

– Це церква монастиря "Святий Георгій", – відповіла жінка. – Спорудили її в XIV столітті, кажуть, що дуже цінна, колись її розвалили турки, але потім болгари відбудували.

– А фрески теж старі?

– Не знаю, спитайте батюшку. Ось він йде.

Підійшов одягнений в чорну рясу священик, немолодий, з посивілою чорною бородою. Людмила Іванівна вклонилась йому, а він її перехрестив.

– Бачу, розглядаєте нашу церкву, – сказав батюшка, – вона – один з найцінніших пам’ятників культури на Балканському півострові.

– Рускиня питає за фрески, – мовила місцева жителька

– Фрески XV –XVI століть, на теми життя Георгія Переможника, на жаль, у дуже поганому стані. Та ще й у XVII столітті частину їх зафарбували, а поверх написали нові.

– Чому ж такий вигляд у церкви? Стріхи та стелі нема, двері відсутні. Повний занепад.

– Що вам сказати? – відповів батюшка.

Він трохи помовчав. Місцеві жінки дивилися на нього з незрозумілим виразом.

– Мабуть тепер можна розповісти. Нові часи, правда починає брати гору. В 1944 році, восени Червона армія увійшла в Болгарію і рухалась на захід, до Югославії. Через наші місця теж йшли руснаці, зупинились на ніч в монастирі. Вже було холодно, падав дощ. Вони розпалили в церкві вогнище, а ранком пішли, залишивши вогонь. Ось церква і згоріла, фрески закоптилися, тепер чорні, стеля впала. А народна влада не дала грошей на відновлення, Церкву відокремили від держави. Церква ж була бідною, та й люди вже не ходили до церкви, як раніше. Тільки в 1969 році монастирську церкву об’явили святинею, ще років за десять почалась реставрація, прибрали уламки, дещо розкопали. Але роботи, як бачите, ще багато.

Людмила Іванівна такого не чекала. "Як же так? – думала вона, слухаючи батюшку, – визволителі спалили церкву й пішли? Може вони не знали, що сталося? А чому ж в церкві вогнище запалили? Війна? Скільки під час війни знищили церков, людей… Однаково, соромно…". Тут вона відчула, що не може піти звідси просто так. Вона мусить щось зробити, відновити церкву, чого б це не було вартим. 

– Батюшка, – сказала вона, простіть нас, простіть тих солдатів, що таке скоїли, часи були важкі…

– Бог простить, – відповів священик. – Колись усе відновимо з Божою поміччю.

– Я б хотіла взяти участь, бо відчуваю свою провину. Чи можу я залишитись тут і працювати для відновлення монастиря і церкви?

– Не знаю. Потрібне благословення нашого єпископа.

З нової великої церкви почали підходити пасажири автобусу, які накупили хрестиків та іконок.

– Збираємось, збираємось, – гукала керівник, колишня комсомолка, – вже час їхати.

Людмила Іванівна тихенько відвела її у бік.

– Я не їду, – сказала.

– Я так і знала, що будуть неприємності! – мовила керівник. – Недарма ви нічого не продавали і не купували. Готували провокацію…

– Нічого я не готувала. Не можу поїхати, бо відчуваю провину, що наші солдати спалили церкву. Повинна її відбудувати.

– Ну, як знаєте, – чомусь заспокоїлась керівник поїздки. – Тільки ви ж гроші сплатили за зворотний проїзд, а ми їх не повертаємо.

– Нічого, я сама як-небудь.

Підійшла подруга.

– Люся, ти що, здуріла? Що я в школі скажу?

– Кажи, що хочеш. Я потім приїду, а поки проситиму дозволу тут працювати.

Вона забрала свою валізу з автобусу. Місцеві жінки гомоніли навкруги неї, одна обняла Людмилу Іванівну:

– Ходімо до мене, я одна живу, місця досить.

Єпископ, до якого Людмила Іванівна поїхала разом з батюшкою, прийняв її в своїй резиденції в Софії. Він мовчки вислухав її прохання, потім розпитав про життя в Україні, про її фах, покивав головою.

– Чи хрещена ви? Ходили до церкви?

Вона відповіла, що хрещена, їй мати казала, а до церкви ходила зрідка, бо вчителькам не дозволялось.

– Щоб я дав своє благословення, – сказав єпископ, – вам треба прийняти постриг, стати черницею. Для цього необхідно рік прожити в монастирі, послужити Богові, увійти в наше братство.

– Я згодна, – відповіла Людмила Іванівна.

Вона відчула полегшення, бо не уявляла собі, як житиме без підтримки, як зможе прогодуватись.

За рік знову повернулась до старої церкви. Тут нічого не змінилось. Але змінилась Людмила Іванівна. Вона прийняла постриг під ім’ям Агрипини, вправно ходила до нової церкви, вивчила в монастирі болгарську мову і тепер її важко було відрізнити від місцевих жінок. Вона знов жила у жінки, яка колись дала їй притулок, але вже будувала своє житло на монастирському подвір’ї.

Селяни допомагали їй, коли могли. Збудували монастирську огорожу, косили траву, що росла на подвір’ї, бо Агрипина завела собі корову. Поступово зростали посаджені нею дерева, вона поралась в городі, насадила багато квітів.

Церква – однонефна безкупольна базиліка продовгуватої форми – мала два приміщення. Спочатку перекрили стелею одне з них, відновили фрески, поставили вівтар. Вже потяглися сюди туристи, залишали в церкві пожертви, на які відновлялось друге приміщення. Поставили старовинного вигляду дубові двері, а на подвір’ї – столи і лавки для прочан, щоб вони могли поїсти, милуючись чарівними видами Софійської долини і далеких гір Рильського пасма.

Іноді бувають і туристи з України. Вона радо розмовляє з ними українською.

– Як же ви тут одна? – дивується хтось з них.

– Я не одна, зі мною Господь, – відповідає Агрипина.

– Чи не згадуєте ви Батьківщину? – питають інші.

– Часто згадую. Особливо дитинство, гарні сонячні дні восени, коли ходила з батьками в лісі по опалому жовтому і червоному листю, пам’ятаю відчуття щастя, що я – кохана донька і живу в найкращій у світі країні.

– Не жалкуєте, що залишились тут?

– Я віддаю борг визволителям моєї Батьківщини, молю Бога вибачити їх за спалену церкву. Маю чисте сумління, полюбила цей край, людей, що живуть тут, тому щаслива.

А на прощання каже землякам:

– Помоліться за мене в Україні. Будете в Києво-Печерській Лаврі, помоліться, прохаю, – а на очах сльози.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Художник з Почаєва Іван Хворостецький
Серед пам'ятних квітневих дат цього року - 130-та річниця з дня народження видатного українського іконописця, пейзажиста, педагога Івана Хворостецького, життя і творчість якого тісно пов'язані з Почаївською Лаврою...
Читати більше