Говорити про причини конфлікту, який розгорівся між двома країнами - Росією та Україною, здавалося б, дурне діло. Що ті причини, якщо окупант уже тут, на нашій землі? Воно ніби й так, якби всередині України, зосередженій на борні з зовнішнім ворогом, було мирно й погідно. Але
маємо суперечку поколінь, поглядів, низку звинувачень у зраді, непримеренну боротьбу навіть у межах однієї родини.
Це відбувається попри чітке знання, що загиблих розмовами вже не оживиш, та й розірваних стосунків між людьми з протилежними переконаннями не налагодиш. Здається, суперечливість поглядів, поколінь, національної приналежності, а також інші чинники напруги в суспільстві нині об’єдналися в одну велику болючу проблему, в один клубок, який навряд чи вдасться швидко розплутати. І так само ясно, що, не розплутавши цього клубка, нам важко сподіватися на перемогу над російським агресором.
Розібратися з мотивацією російських політиків, військових і простого, але тим не менш ворожого, народу Росії зараз не вдається нікому. Тому полишимо цю проблему історії, і почнемо розбиратися в собі. Адже
як не крути, все одно українці якщо і не стали головною причиною неофіційного вторгнення Путіна, то багато в чому сприяли йому. А деякі навіть закликали і прохали допомоги. Звісно, не всі. І навіть не половина. І не чверть. Але саме завдяки їх згоді, подекуди навіть мовчазній, а також одвічній байдужості, сьогодні маємо справжню війну.
Звідки ж узялася така маса невдоволених в Україні, що навіть виникла потреба в ДНР та ЛНР? Чому ми й сьогодні чуємо про те, що наші співвітчизники зі Сходу не менш, ніж у перші дні протистоянь, вірять в ці "липові" держави? Чому навіть у власному оточенні, не наближеному й краєм погляду до сепаратистського, часто чуємо нарікання на владу, військових, активістів і навіть журналістів?
Чому усі без виключення користувачі соцмереж знають, як припинити війну, кидаються порадами генералам у своїх статусах, а ті, хто на передовій, один за одним втрачають життя, так і не знаючи, чим зарадити своєму краю в таку скрутну годину?
Побутує думка, що всі сьогоднішні страхіття в Україні – наслідок
Майдану. Напевно, це одна із найпоширеніших тез, що проговорюються сьогодні як колишніми противниками Революції Гідності, так і деякими зневіреними активістами. Вони зовсім недавно вірили у зміни, що неминуче послідують за акціями мирного протесту, а тепер клянуть зрадників, плюються при слові "політика", не розуміючи, що революція - то вже і є політика, і той
протест, у якому громадськість намагається обійтися без лідера, приречений на контрреволюцію в майбутньому. Тим більше, і сам протест, за великим рахунком, мирним не вийшов. Міф чи не міф, а думка про Євромайдан як основну причину війни доволі поширена. Тому розберемося з цим твердженням, щоб остаточно виділити йому місце в сучасній українській міфології.
Чи не наївно думати, що пан Путін з його великою, озброєною до зубів, державою, бодай у чомусь залежав у рішенні - йти на Україну війною, чи не йти, від наявності чи відсутності будь-яких процесів всередині тієї ж України?
Чи відбулось би вторгнення російських військ в нашу країну, якби не розхитана майданами владна структура? – Можливо, і не відбулося б. Принаймні у такому маштабі.
Але поглинання України Росією було уже справою вирішеною, про що свідчить політика, що провадилася ПР упродовж кількох років поспіль. І колишній президент Янукович доволі гарно це розумів. Навіть більше: системно і довго готував Україну до того, щоб вона поступово, навіть не помічаючи того, опинилася якщо не в складі РФ, то повністю під її контролем. Про це свідчать численні призначення росіян на важливі керівні пости, намагання "узаконити" російську мову тощо.
До речі, щодо мови. Це ще один міф, яким доволі зручно скористатися опонентам сьогоднішніх проукраїнськи налаштованих громадян. Буцім, саме через те, що київська нова влада насильно насаджує російськомовному населенню українську, Донбас повстав. Але чи не кожен, хто бодай раз був на Майдані Незалежності під час зимових протестів, знає, що там однаково віталися як україномовні, так і російськомовні патріоти. Мова не була проблемою, коли говорили львів’янин з одеситом, наприклад, – обоє добре розуміли і підтримували одне одного.
Хоча, якщо по правді сказати, мовне питання таки було і є причиною взаємонепорозумінь між жителями Східної та Західної України. Та й не лише Західної. Тільки залежність від питання мови проглядається не з того боку, як це хочуть подати російськомовні українці. І тут справа не в тому, що хтось когось не зрозумів, не почув, не помітив. Справа в інформаційному просторі.
Російськомовна людина підсвідомо обирає той інформаційний простір, де панує російська мова. Це природно. Так само, як природно і те, що російською мовою здебільшого пропагують любов до Росії. І ЗМІ, і література, і співрозмовники, навіть не підозрюючи того, приходять до спільного знаменника: Росія – земля благодатна, адже по ТБ так кажуть. Хто знає, як склалися б відносини між Заходом і Сходом, якби на Донбасі працювали українські школи, а інформаційний простір бодай трохи нагадував український.
Звісно, розмежування російськомовних і носіїв мови української – явище доволі розмите, як і все, що можна зараз говорити, думати, пропагувати чи відштовхувати. Навіть в сьогоднішніх реаліях немає чіткого розмежування чорного і білого, хорошого і поганого. Та воно й не треба, те розмежування, як на те пішло. Тепер уже потрібно думати про те, щоби після перемоги дати жителям Донбасу, які поступово, але постійно і у великих кількостях, стають біженцями і переселенцями, усе, на що вони заслуговують. А це – історична правда, співоча мова і тепло рідної землі. Адже вони, здебільшого, були цього всього позбавлені упродовж багатьох років. Українців у майбутньому чекає велика просвітницька робота, дуже велика, але тим і потрібна. Робота з тими, хто виживе...
А тепер про суперечку поколінь. Так, наші батьки, діди і бабусі мають схильність до того, щоб визнавати один-єдиний спосіб життя, одну ідеологію, одну віру – в комуністичні ідеали. Зараз не на часі говорити про те, що повернення до СРСР неможливе, тим більше, люди похилого віку це здебільшого вже зрозуміли, і все, що роблять і кажуть, робиться швидше за інерцією, аніж через переконання. Остаточно такі намагання повернутися в совкову юність обірвано прийняттям закону про декомунізацію.
І бабусі злі на своїх дітей-онуків. За своїх ідолів злі, тепер уже заборонених. За символи, якими було розцяцьковане їх життя. Але, оглядаючись в минуле, варто зазначити, що прагнення старшого покоління довести молодшому принадність минулого ще тоді вплинуло на взаємовідносини між молоддю й пенсіонерами.
На жаль, люди з юними запальними серцями прагнуть не заговорювати проблеми, не молитися на "вождя", який врятує півсвіту, а діяти разом з розумним лідером на чолі та боротися. Про що й говорять досить відкрито, шокуючи і приголомшуючи "радянських" дідусів, бабусь, сусідів та просто знайомих. І все б воно нічого, але ті самі бабусі і дідусі є такими ж громадянами України, як і молодь, а тому мають як право доживати віку в достатку, так і права виборців, що при їх кількості досить таки серйозно впливає на результати всіх політичних процесів, що відбуваються в країні.
І Україна, так і недобудована правова держава, тупцюється на місці в центрі кола, а коло окреслене зрадниками і тими ж "колишніми", от лише перефарбованими в інші політичні кольори.
Та одне вони собі лишили - вміння впливати на бабусь і дідусів громіздкими промовами і продуктовими пайками, що для тих є основними критеріями вибору.
Тому не дивно, що молодь, яка прагне змін, різко реагує на ностальгію старших, яка ось уже двадцять чотири роки перешкоджає поступу молодої української держави. І тут знову слід згадати про просвітницьку роботу. Але вже в проекції на її безрезультатність. Напевно, так і мало бути: кардинальні зміни в суспільному ладі практично неможливі без зміни поколінь. Як би цинічно це не звучало, але маємо наочний приклад – безрезультатне борсання протягом двох десятиліть поміж пережитками комуністичного минулого і вільного майбутнього.
Але скільки б не було подібних "міфів", що спричиняють і досі ворожнечу між громадянами однієї держави (тут ще не згадано про вплив Америки і Європи, що теж часто і густо виноситься на-гора балачок), ясно одне: перемогти зовнішнього ворога без повної консолідації українців бачиться нереальним. Тому хочеться вірити в те, що події останнього року збройних протистоянь таки відкрили очі багатьом.
І саме тому перемога тепер значно ближча.
Читайте також:
Здравствуй, совок! Или не будут покупать билеты-отключим газ!
Поступ українського націоналізму: з минулого в майбутнє
Самовиховання як оновлення суспільства. Корекція світоглядів
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
