СУБ'ЄКТИВНИЙ ПОГЛЯД НА «ТЕОРІЮ НАСИЛЬСТВА»
 

2 травня 2018
Влодко

СУБ'ЄКТИВНИЙ ПОГЛЯД НА «ТЕОРІЮ НАСИЛЬСТВА»

Від початку легальних змагань за утвердження української мови не минає прикре відчуття принципової неспроможності її адептів та противників сприймати доводи одні одних. Обидві сторони оперують власними, відмінними навзаєм наборами фактів та понять. Реальна дискусія відсутня: аргументи з кожного боку, майже не зачіпаючи свідомості опонентів, лише підносять градус збудження серед «своїх», себто тих, кого ні в чому переконувати вже не треба.

Людину, яка зичить перемоги рідному слову, не може не бентежити та обставина, що до змагань за його право на життя залишаються байдужими мільйони людей, від чиєї позиції, власне, й залежить успіх або фіаско цих змагань. Чому це відбувається? Звичайно, триває страшна інерція російщення, не вщухає антиукраїнська пропаганда наших ворогів, якій відверто потурає чимало місцевих влад за амбівалентної позиції «центру». Але невже тільки це? Чому «правда» борців за мову не доходить і не спрацьовує? Хіба, крім іншого, не через свою обмеженість та відносність?.. Останню «крамольну» думку автор не знайшов кращого способу проілюструвати та аргументувати, ніж, вибачте, пригадавши деякі моменти власної біографії.

Отже, уявіть собі «зеленого» радянського тінейджера, який в шкільній бібліотеці гортає ілюстровану книжку-посібник, присвячену українському народознавству. Кожна її глава містить опис звичаїв, народних строїв, традиційних осель одного з етнографічних регіонів України – Наддніпрянщини, Слобожанщини, Поділля, Полісся, Волині, Буковини… Наприкінці вміщені контрольні питання для учнів, зокрема їм пропонують визначити, до якого регіону належить їх рідне місто чи село? Я чухаю потилицю: до якого ж із названих регіонів належить Одеса?.. У книжці нічого про те не сказано. Якщо вона знаходиться в Україні, то чому її пропустили? Хіба просто забули?

Підручник «История Украинской ССР» моїх сумнівів не розвіяв, радше навпаки. З його змісту випливало, що терени, на яких постала «Південна Пальміра», аж до кінця XVIII ст. не мали стосунку до української історії. Не тут виникали давньоруські князівства й точилася смертельна боротьба проти монголо-татарської навали; польська шляхта не закріпачувала тутешніх селян, не накидала їм унію, а місцеві українці (???) не закладали братства; козацькі загони Наливайка й Сагайдачного формувалися деінде; армія Хмельницького обійшла наш край десятою дорогою, гайдамаки та опришки теж не виявляли до нього помітного інтересу… Забігаючи наперед, зазначу, що схожу картину змальовують геть усі відомі авторові підручники української історії, однаково радянські чи антирадянські; написані за царату, наркомату чи олігархату й видані в Харкові, Львові чи Торонто.

Починаю пригадувати, що я сам знаю про історію Одеси. Ришельє й Воронцов, Пушкін і Купрін, розквіт торгівлі й мореплавства, висока культура й багата кримінальна субкультура, громадянська війна, голод й літературний сплеск поч. 20-х рр., естрада Утьосова, фільм про «Броненосець «Потьомкін», індустріалізація, епопея оборони міста в 1941-му та визволення в 1944-му, розбудова Черьомушек і селища Котовського, новий морвокзал, КВН і славнозвісна гуморина… До України та українства все це не мало майже жодного стосунку! Як виглядає, історія Одеси не продовжила й розширила українську історію (ту, що з мудрими князями, волелюбними козаками й безсмертним «Кобзарем»), а перекреслила та відкинула її – приблизно так, як, скажімо, постання міста Мехіко перекреслило історію ацтекського Теночтитлану*. Історія Одещини… в ній, можливо, момент переривання попереднього процесу не був аж таким явно вираженим, проте її невідповідність українським трендам теж виглядає доволі очевидною.

На різних етапах розбудови міста в громаду його мешканців вливалися сотні тисяч етнічних українців, які ставали тут врешті-решт російськомовними одеситами. Важко навести переконливі приклади того, що бодай частина цих людей бачили для себе іншу історико-культурну перспективу, від якої їх силоміць відвертали та віднаджували. Зміна мови й традицій сприймалася радше як природні складники акультурації провінціалів у великому місті, ніж як примусова етнічна асиміляція; насильство відбувалося, сказати б, в якомусь іншому вимірі… Активне українство щонайліпше посідало часом скромне місце серед етнічних меншин Одеси, ніколи не зазнавши тут ідейного та/або культурного домінування. Український та одеський менталітети є малосумісними навзаєм і з-поміж провідних персонажів місцевої історії, культури, фольклору важко знайти українців з походження, а тим більше – за мовою та світоглядом.

Мало хто з одеситів поділяє уявлення про насильницьку русифікацію, натомість про примусову українізацію від них інколи можна почути. Маються на увазі кілька кампаній з розширення використання української мови, що їх місто пережило за радянської та олігархічної доби – завжди коротких, суто адміністративних і в підсумку абсолютно безрезультатних. Можливість повторення таких кампаній становить болючу для одеситів тему-подразник, яким залюбки маніпулюють антиукраїнські чинники. Про відродження української мови та звичаєвості в Одесі вочевидь не ходить – їхнє поширення тут можливе хіба шляхом експансії. Остання не конче є явищем негативним, але має інші рушійні сили, ніж відродження. Скажемо так: аби українське слово набуло більшої популярності в приморському місті, якісь ґрунтовні зрушення мають відбутися радше поза його межами, ніж у ньому самому.

Але годі про «перлину біля моря»! Згодом, спілкуючись з представниками інших регіонів України, я зауважив, що ті мають схожі проблеми зі своїм українським самоототожненням. Локальна історія Херсона чи Маріуполя не є, можливо, такою ж яскравою, як історія Одеси, проте вона так само наповнена переважно неукраїнськими іменами, подіями, сенсами. Загалом «українопроблемною» є значна частина національних теренів, на яких розташовані 8 з 10-ти найбільших міст України (отакенька дещиця!) та виробляється понад 2/3 національного ВВП.

Не слід думати, що принаймні в «історичній Україні» (себто в регіонах, якнайдокладніше описаних у посібнику з українського народознавства) проблем самоідентифікації ніколи не існувало, або ж вони спричинені лише насильницькою русифікацією. Звернімося до… Галичини, цього нібито міцного форпосту українського націоналізму. Про його «міцність» дозвольте заховати власну критичну думку, однак незаперечним фактом є те, що розбудова «форпосту» відбувалася в змаганні між різними національними проектами, зокрема й москвофільським, причому, як далі побачимо, підсумок цих змагань визначили великою мірою випадкові чинники.

Високий ступінь зросійщеності півдня та сходу України традиційно пояснюють давністю перебування цих теренів у складі Росії та інтенсивністю їх заселення неукраїнцями. Однак як тоді пояснити поширення російськомовності в містах Буковини та Закарпаття? Теренів, які чи не найпізніше ввійшли до складу московської імперії й де приїжджі становлять незначну частку населення… В українських текстах украй рідко можна знайти згадки про цей феномен, а переконливі пояснення його – й поготів.

Та повернуся ще раз до особистого. Те, чого в сенсі українства не дала Одеса, довелося надолужувати під час навчання у московському виші. Тут я раптом почав, на превелике невдоволення однокурсників, конспектувати лекції українською й немов по свячену воду вчащати в магазин української книги на Арбаті. Моя попервах неоковирна мова потрохи вдосконалювалася, однак паралельно приходило гірке усвідомлення того, що в Україні мало хто нею говорить. У Запоріжжі – ні, в Харкові, Маріуполі, Дніпрі, Миколаєві – так само… Гаразд, а як справи у столиці України? Аби прояснити для себе це питання, вже наприкінці навчання у Москві спеціально завітав до нашого «золотоверхого».

Кафка відпочивав, споглядаючи київські краєвиди! На вулицях красувалися україномовні вивіски та афіші, в магазинах було повно українських книжок, радіо транслювало українські новини, в метро українською оголошували зупинки, однак при тому живе українське слово вдалося почути… заледве 1-2 рази. Проходив попри будинки, де свого часу, як засвідчували меморіальні дошки, мешкали видатні українські письменники та митці – довкруж них лунав виключно «великий и могучий». Покрутився по коридорах кількох українських редакцій (серед них і популярного колись «Перцю») – повсюди тільки російська! Відтоді в моїх очах символом Києва надовго став пресовий кіоск з українською назвою, заповнений українськими виданнями, у вікні якого виднілася записка від руки: «Извините, пошла за газетами».

Перед тим, під час виробничої практики в Калуші тамтешні знайомі дещо розповідали мені про насильницьку русифікацію, але тут… Тут, навпаки, держава накидала людям мову, якої ті явно не хотіли! Держава-окупант пропонувала українське слово принаймні як можливий варіант, але українці ту пропозицію вперто відкидали. Держава-русифікатор воліла дати мові якийсь шанс, а український народ своєю поставою позбавляв її цього шансу.

Тепер я, звісно, розумію, як багато невидимих обставин залишилися за рамками тієї картини «поспіль російськомовного» Києва. Науковцям відомо, що реальний механізм певного явища нераз буває зворотним до видимої його картини, проте… Через п’ять століть після Коперника ми все ще частіше говоримо про схід-захід Сонця, ніж про обертання Землі! Так само мільйони людей бачать лише видиму картину нав’язування української мови й саме вона формує їхнє світосприйняття.

Можна було сподіватися, що осередки українського слова варто пошукати на селі, проте мої спорадичні контакти з сільським середовищем залишали сумне враження. Село послугувалося суржиком, і то лише в «неофіційному» спілкуванні; російську мову селяни сприймали як природну у вустах містянина, натомість спроби заговорити до них українською щораз вмикали реакцію відторгнення. (Справді не розуміли? Чи вдавали, що не розуміють?) Себто їхня говірка за всіма ознаками була не шуканою українською мовою, а діалектом російської! Показову в цьому плані історію розповів одеський письменник Богдан Сушинський. Якось у селі на Вінниччині (!!!) він дістав від «місцевих» зауваження, що говорить «як в Україні». «Почекайте, а Україна – це де?» - тільки й спромігся спитати ошелешений майстер слова. «Там…» - невиразно махнув рукою кудись у простір його співрозмовник**.

Національно стурбовані автори зазвичай будують свої розважання про русифікацію приблизно за такою схемою: ось була Україна, населена українцями, які розмовляли українською… коли ж то і звідки взялася тут російська мова? Автор натомість мусив шукати відповіді на цілком протилежне питання: коли й звідки на цій просякнутій російськомовністю землі взялося українське слово? В наступних матеріалах постараюся представити перебіг цих досі незавершених пошуків та їх основні результати. 

* Насправді з Одесою було складніше – її постання перекреслило не так українську (наскільки така взагалі мала місце), як тюркську історію краю, про що далі сподіваємося розповісти більш докладно.

** Вагоме підтвердження слушності своїх та пана письменника спостережень вбачаю в тій обставині, що на новітньому етапі змагань за мову сільська Україна залишається до них цілковито байдужою.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

VITULIJ VAJA VITULIJ VAJA 3 травня 2018
ФІЛОСОФІЯ ЦІЄЇ СТАТТІ ЦІЛКОМ ВМІЩАЄТЬСЯ У РУСКОМІРСЬКУ ФОРМУЛУ : "УКРАІНИ НЄ БИЛО, НЄТ І НЄ БУДЕТ" До слова : на місті Одеси таки існувало поселення Коцюбіїв.(далі турки перейменувли його на Хаджибей. Поселення з'явилося на берегах Одеської затоки Чорного моря в період Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського за часів правління князя Вітовта. Заснував його, за переказами, знатний подільський (польський чи, найімовірніше, спольщений український) магнат-шляхтичем — Коцюба-Якушинський (Kocub Jakuszynski).
Це час найбільшого розквіту ВКЛ (не плутати з Річчю Посполитою !) із столиці якого, міста Луцька. я зараз пишу ці рядки... Князівство простягалось дійсно від моря до моря ( потім поляки "тихенько" запозичили це гасло) А це кінець 14 початок 15 ст. ! Луцьк - місто українське і тоді і тепер, отже на Одесу має середньовічні права. :-)))
З любов'ю із Риму!
Сімнадцять українських сучасних митців приїхали до італійської столиці, щоб продемонструвати не лише своє бачення навколишнього світу, але й високий рівень українського сучасного мистецтва та конкурентоспроможність на світовому мистецькому поприщі!
Читати більше