Страхи та примари

Брати були схожі й водночас різні, як дерева, посаджені дідусем при народженні онуків. Ті два каштани у палісаднику росли поруч: один з них виструнчувався, тягнувся угору, шукав світла поміж крон старших дерев, а другий висот не прагнув, кремезнів щороку і випростував гілля навсібіч – та завше невисоко над землею.

Отак і брати: старший ріс худорлявим, тонким і гнучким, а думками і мріями своїми сягав як не космічних, то щонайменше генеральських справ, хоча й ділився ними нечасто. Молодший – балакучий товстун – цікавився лише тим, що ближче до землі: рослинами, тваринами і мінералами, а пізніше – подорожами і географічними відкриттями. Однак будь-хто одразу розпізнав би в хлопчаках братів: не риси обличчя, не статура, а невловима, у кров занурена близькість проглядала з їхніх очей, проявлялася в рухах і голосах.

У травні обидва каштани рясно зацвітали, хоча цвіт їх щораз опинявся все далі й далі один від одного: біло-рожеві свічки старшого губилися десь у зеленавій височині, а суцвіття молодшого плуталися з вітами бузків і шовковиць. Дідусь, який вже давно помітив дивну тотожність вдачі братів і дерев, із втіхою споглядав цвітіння каштанів; йому видавалося добрим знаком, що обидва дерева цвітуть, нехай і знайшли вони свій життєвий простір на різних рівнях. Дідусь вірив, що його "хлопці-моло́дці" - так він їх називав – у свій час також являть щирі плоди своєї вдачі і своїх мрій і нахилів, бодай і в різних галузях. Та допоки майбутнє лишалося майбутнім, брати проводили разом весь час, а відмінності їх натури лиш урізноманітнювали хлопчачі розваги, ігри та забави.

Брати мешкали у старовинному будинку у середмісті; щоправда, лише вони вважали його старовинним. Усім дорослим мешканцям було добре відомо, що будинок – повоєнної доби; однак хлопці до часу тішилися думками, що їх оселя пам’ятала казкові, навіть легендарні епохи, а в її ще не досліджених закапелках приховувалися таємниці. Он, взяти сучасні конструкції; ну що, питали одне одного брати, зранку визираючи у вікно і плануючи новий день, що цікавого могло бути в тих шпаківнях? Нічого, одностайно вирішували вони і раділи, що їхній дім, який вони досліджували вже кілька років, все ще не розкрив їм усіх своїх принад.

По-перше, підвал: справжній, такий, в якому з давніх-давен заведено різними утаємниченими людьми ховати скарби, темні секрети або просто цікавинки. По-друге, горище: шатровий дах створював справжнє піддашшя, з тих, де в різні боки виглядають слухові віконечка, схожі на маленькі ошатні будиночки, а до тих віконечок з горища ведуть рипучі дерев'яні драбинки, на яких дрімають голуби, а у темних кутках під дахом і попід масивними димоходами назбиралося чимало ящиків, скринь і коробок, у яких може зберігатися … та усе що завгодно! Щоправда, хлопці ще ніколи не бували в підвалі або на горищі, але цього літа вони збиралися, нарешті, включити ті казкові простори до своїх володінь та запанувати там удвох із усією насолодою, яку тільки хлопцям і тільки горища з підвалами можуть запропонувати.

А ще той будинок був дуже великим і на диво просторим. На кожному поверсі розташувалося лише по дві чималі квартири, та навіть самі ці поверхи, сходи і майданчики між ними видавалися хлопцям особливим подарунком від прадавніх будівничих: адже там, на тих сходах і майданчиках, брати вільно ставили досліди та експерименти з легкозаймистими речовинами і вибухонебезпечними предметами, за що в квартирі можна було б добряче отримати на горіхи. Брати мешкали на останньому, четвертому поверсі; коли вони верталися з прогулянок додому і від власних дверей дивилися униз, їм аж паморочилося в голові – такий широкий і бездонний простір відкривався в них просто під ногами, одразу за чавунною, в блакитний колір фарбованою огорожею, оздобленою різьбленими дерев'яними перильцями!

Втім, здається, лише молодшому паморочилося, бо він відсахувався від огорожі, щойно глянувши крізь неї, а от старший, навпаки, задивлявся в оту безодню надовго, аж допоки молодший чи бабуся, яка відчиняла двері хлопцям, не відтягували його від огорожі. В тій безодні можна було би помістити зо три поверхи сучасної нецікавої "багатоповерхівки"; найтихіший звук, втрапляючи в той простір, несподівано підсилювався і потім ще довго кружляв гулкою луною над сходами. Отакий от був у братів будинок!

Та хіба лише сам будинок? – адже стояв він у дворі, де двом малолітнім дослідникам було гуляти – не перегуляти: гай, а не двір, а в тому гаю – споруди і конструкції невідомого хлопцям призначення, широка, влітку сонячна, а взимку сніжна галявина, прихована від стороннього ока щільними заростями таволги, занедбані гаражі з остовами старезних автівок, і все це багатство оточене височезним кам’яним парканом у метр завширшки. Нетрі й хащі, хлопчачий рай, а не двір!

Та цього літа брати зрозуміли, що без підкорення горища і загарбання підвалу не буде їм у житті ані щастя, ані спокою. Незвідані місця бентежили їх уяву обіцянками нечуваних скарбів і здобутків: їм марилися приховані з давніх-давен таємничі, загадкові, незбагненні речі, напевно пов'язані з магією і чарами, історичними подіями і легендарними постатями, або хоча б старожитності на кшталт тих, що можна побачити в антикварному кутку міського ринку в недільні дні. І брати мало не щодня пристрасно споглядали двері до підвалу – масивні, важкі, з таким величезним отвором для ключа, що той ключ мав би бути завтовшки з бабусину качалку і важити не менше за дідусеву гантелю. А до лазу на горище, прикритого квадратною лядою, хлопці підводили жадібні очі щоразу, як виходили з дому або поверталися з прогулянки: адже той лаз був прямо над дверима їхньої квартири. До лазу вела драбина з грубих металевих скоб, занурених своїми кінцями в стіну.

Ключ від підвалу надійно приховували дорослі – брати його навіть і не бачили ніколи; а от ляда горища, хоча й мала засув із вушком для замка, лишалася незамкненою. Тому хлопці й вирішили розпочати новий похід з відвідин піддашшя. Однак драбина, що як навмисно знаходилася поруч з їхніми дверима, ніби навмисно починалася на висоті, для малолітніх поки що недосяжній. Тож їм довелося чекати слушної нагоди, аби непомітно витягти з кухні важкий ослін і, стоячи на ньому, схопитися за першу сходинку драбини.

Старший спритно видерся на ослін і швидко дістався лазу. Він поштовхав металеву ляду, але підважити її не зміг: ляда виявилася надто важкою. Брати коротко порадилися, і тоді настала черга молодшого; кремезніший за брата, він міг би впоратися з лядою. Старший спустився на площадку і заходився розважати себе тим, що стиха вигукував різні дурниці у прірву за чавунною огорожею і слухав луну власного голосу, а молодший рушив нагору. Здолати ослін і першу сходинку – не проблема, аж ось і ляда; та далі подорож несподівано зупинилася.

Мрії, надії та сподівання, всі фантазії про казкові скарби горища вмить випарувалися, коли хлопчик глянув униз – у ту саму безодню, що паморочила йому голову, навіть коли він міцно тримався за чавунну її огорожу. Тепер він опинився високо – ой, як високо! - над тією страшною прірвою. Якби хлопець звалився з драбини, він неодмінно приземлився би на килимок перед дверима і, мабуть, добряче при цьому забився, однак падіння це бачилося йому тільки отак: безпорадний і наляканий, він летить сторчголов повз драбину, рідні двері, брата, килимок, огорожу і все своє коротеньке життя, аж доки не розбивається на смерть об зелені і бордові кахлі на дні прірви. Світ загойдався йому перед очима, шлунок зсудомило, рот наповнився слиною, мурашки побігли спиною – і він вчепився у металеву ручку ляди, аж суглоби пальців йому побіліли.

Старший, невдоволений зупинкою, промовив, а луна підхопила і повторила за ним:

- Давай! (…ай… ай). Зараз верне бабуся (…уся… уся), чого завис (…ис… ис)?!

Та молодшому згадка про бабусю мужності не додала; він скосив очі, шукаючи шляху вниз до безпеки, але одразу збагнув, що опинився в пастці. Відірвати пальці від металевої ручки ляди він вже не міг – жах ніби прикув його правицю до неї, в той час як ліва рука прилипла до дерев’яного бортику, що оточував лаз на горище, а ноги вп'ялися у сходинку драбини, наче мавпячі лапи. Що ж робити? Висіти тут, скільки стане сил, а тоді… а тоді трапиться те, що він щойно вже і побачив, і майже пережив: політ у прірву, назустріч вірній смерті. Хлопча заплющило очі й прикусило тремтячу губу, аби не заревіти.

Аж тут хтось торкнувся його ноги – виявляється, старший брат вже висів на драбині прямо під ним і штовхав його у п'яту. Ці поштовхи налякали молодшого ще більше, і він з переляку так штурхонув ляду, що вона злетіла над його головою, потягла хлопця слідом і витягла на горище. Опинившись у безпеці, він відпустив, нарешті, ручку ляди, і вона з важким гуркотом впала на підлогу піддашшя, а з лазу миттєво виринув і другий брат.

Після удару ляди на горищі запанувала німа тиша, або ж хлопцям тільки так здалося, бо їх оглушив гуркіт ляди. Брати відійшли від лазу й почали роззиратися. Горище являло собою видовжений трикутний півтемний простір під дахом, пронизаний в різних напрямках тонким промінням світла, що проникало крізь шпаринки в покрівлі. В цьому просторі вимальовувалися крокви, димоходи, ящики і бочки. До слухових віконечок на даху дійсно вели драбинки – тільки не дерев’яні, а залізні; і голуби на їх сходинках не дрімали, мабуть, вони порозліталися, налякані вторгненням. Брати одразу рушили до тих віконечок і визирнули назовні.

Так рідного міста вони ще ніколи не бачили. Сірі, руді, зелені та червоні, шиферні, бляшані й черепичні дахи тяглися до далекого небокраю – а вони й не знали, що в середмісті є небокрай, хіба його побачиш серед щільної багатоповерхової забудови, коли сам ледь сягаєш маківкою дверних клямок та інших невисоко розташованих предметів! Вулиці розтинали масиви дахів; де-не-де височіли тополі, гордовито здіймаючись над кронами веселих лип, вишуканих робіній і легковажних платанів. З зелені визирали білі й жовті мури, на сонці виблискували вікна, подекуди сяяли золоті бані, а неосяжний блакитний простір прошивали у швидкому польоті ластівки і стрижі. Брати мовчки дивилися на своє місто, аж допоки десь у далині не виник новий несподіваний звук.

Здавалося, до хлопців наближався потяг: він швидко сунув горищем прямо до закляклих на драбинках дітлахів, він вже був зовсім поруч – та тільки де, немає потягу, навіть і бути його тут не може! Аж раптом у маленькі обличчя вдарив тугий подув вітру, і діти зрозуміли, що той звук видавав вітер, який котився горищем від одного краю до іншого. Вітер розкуйовдив волосся на головах хлопчаків, ущух, і запанувала тиша; а тоді знову в далині загуло, наблизилося, вдарило гарячим сухим повітрям і затихло, - вітер пересувався горищем, наче потяги на якомусь вокзалі з жвавим рухом. Брати перезирнулися і вирушили на пошуки того, за чим вони сюди й прийшли: скарбів і таємниць.

Ані скарбів, ані таємниць на горищі не знайшлося: під коминами валялися лише порожні ящики, старі валізи без кришок, обрізки дощок, бите скло, на кроквах висіло якесь дрантя й гойдалося сухе павутиння. Та братам було не до розчарувань: їм спало на думку, що через лаз над квартирою вони зможуть потрапляти й до інших під'їздів будинку, а відтак – несподівано з'являтися у тилу "ворога" під час дворових баталій. Але вповні порадіти такий тактичній перевазі вони не встигли: з лазу почувся розлючений голос бабусі, яка питалася, у яких таких справах їх понесло на горище.

Цей голос мав дивовижний вплив на братів і зазвичай швидко переконував їх робити те, що слід, а не те, що заманеться. Тож вони миттю опинилися на майданчику перед дверима; молодший навіть не встиг злякатися безодні за чавунною огорожею і взагалі не пам'ятав, як спустився з горища. Мабуть, тому, що вдома їх напевно чекала розмова із бабусею, дідусем і батьками, яка могла закінчитися лишень чимось неприємним. І побоювання малих дослідників справдилися: сімейна рада визнала їх винними за всіма пунктами висунутих обвинувачень і запроторила під домашній арешт на цілу вічність – на тиждень. Відтак хлопці-моло́дці ниділи вдома сім наступних гарячих, мерехтливих, зеленаво-сонячних липневих днів, втішаючись спогадами про рідне місто, вперше бачене з-під неба, про гомін невидимого потягу, яким вітер ганяв горищем, та про несподівано здобуту можливість виринати за спинами хлопців із сусідніх будинків у скрутний момент чергової "війни". Щоправда, останню можливість було втрачено так несподівано, як і здобуто, і втрачено назавжди: днів через три після героїчного походу братів під дах на засуві ляди горища з'явився важкий чорний замок.

Певно, дорослі вважали, що таке суворе покарання надовго охолодило авантюрні нахили братиків, а відтак їм знову можна довіряти – звісно, тією мірою, якою взагалі можна довіряти малим розбишакам із доволі довгим переліком карколомних пригод. Тому коли брати перехопили дідуся дорогою до підвалу і запропонували йому допомогу, ніхто й гадки не мав, що ними керує не тільки щире бажання допомогти. Дідусь зібрався до підвалу по макітру, яка невідомо чого перекочувала туди з бабусиної кухні; хлопці стрибали довкола дідуся, хапали його за ноги і вигукували:

- Дідусю, ми миттю, давайте-но ми підемо, дідусю, чотири поверхи вниз, чотири вгору, нам це раз-два, а вам важко!

Розчулений дідусь з легким серцем віддав хлопцям ключ від підвалу і повернувся до улюбленої газети. Ключ виявився звичайнісіньким, таких чимало зберігалося у шухлядах старого секретеру, що дрімав у передпокої, - хлопці навіть відчули розчарування. Хіба такими ключами замикають таємниці? Та й отвір у дверях підвалу натякав зовсім на інше… Вже коли вони рушили сходами вниз, дідусь визирнув з квартири і повідомив своїм хлопцям-моло́дцям, що вимикач світла у загальному коридорі підвалу розташований десь у трьох кроках від дверей праворуч, а у приватній комірчині – ліворуч, одразу за дверима. Брати крикнули "добре-добре!", під'їздом покотилася луна, дідусева голова сховалася за дверима, і хлопці, злодійкувато перезирнувшись, застрибали сходами назустріч новій пригоді.

Перепони розпочалися ще до того, як хлопці потрапили до підвалу з крихітного, ледь-ледь освітленого майданчику перед його дверима. Ключ губився в широкому і глибокому отворі; брати по черзі намагалися відчинити замок, штрикали в отвір ключем, крутили його навмання, прикладали то око до отвору, то вухо до дверей, але впертий ключ дверей не відмикав, бо навіть у замкову щілину не влучав. Розлючені, спітнілі, брати копали двері і вигукували то ласкаві, то образливі прізвиська, звертаючись до дверей, підвалу, ключа і замка, аж раптом ключ ніби сам собою скочив у щілину, замок клацнув, двері піддалися і повільно поринули у суцільну темряву за ними. Підвал було відчинено.

Молодший брат зробив крок уперед, наосліп намацуючи стіни, коли старший вимовив одне слово:

- Німці.

Молодший від несподіванки аж підскочив на місці, а тоді прожогом повернувся на майданчик перед входом до підвалу і запитав:

- Які ще "німці"?!
- Німці полонені після війни цей будинок збудували, - напучувально проказав старший із зарозумілим виглядом.
- Звідки знаєш?
- Білоцерківський учора розповів.

Сусіду Білоцерківського брати поважали. Свою квартиру він перетворив на бібліотеку: від підлоги і аж під височенну стелю кімнат і коридорів розташувалися полиці, обтяжені книжковими скарбами. Різними мовами, від стародруків до сучасних видань, - здавалося, на полицях тієї приватної бібліотеки знайдеться будь-що. Принаймні, поки що не було випадку, щоб там не виявилося книжки, про яку питали брати.

Сусіда, мабуть, не тільки зібрав, але й прочитав усі ті книжки, можливо, й деякі інші: недарма ж у будинку Білоцерківського вважали людиною, здатною відповісти на будь-яке питання, хоча дехто й кепкував над ним, поза очі називаючи "буквоїдом" і "книгогризом", від якого минулого року з гучним скандалом пішла дружина – хіба не через його надмірне захоплення книжками?! Та хлопцям до тих пліток було байдуже; вони знали: всьому, що стверджував Білоцерківський, як-от про будинок і німців, вірити можна без вагань і сумнівів.

Але книжки книжками, а німці – німцями. Відтак темрява за дверима підвалу виглядала інакше: молодший брат з острахом дивився у чорноту. В його голові вирували легенди про зодчих і будівельників, замурованих у стінах зведених ними фортець і палаців; привиди тих нещасних потім і самі не мали спокою, й живим його не давали. Хіба з полоненими німцями не могло трапитися такого? Та що німці! – Індіанець Джо. Злочинець, що заблукав у печері, а тоді вивалився мертвий, страшний і скоцюрблений з-за дверей, якими за наказом судді Тетчера закрили вхід до печери, - ось який мистецький жах бентежив і переслідував малого. Казав же Гекльбері, що дух Індіанця чигає на ворогів, аби помститися за приниження і смерть. А що, як…

Раптом у підвалі спалахнуло світло, - старший вже встиг пройти у темряві три кроки до вимикача, намацати його і ввімкнути електрику. Тепер він стояв, засліплений світлом, мружив очі, а його правиця все ще була витягнута вгору, до вимикача, а довкола… ну, так, довкола не спостерігалося жодних привидів. Брати рушили до комірки по свою макітру, по дорозі роздивлячись і обмацуючи предмети, що зберігалися у загальному коридорі: розпаровані лижі, заляпані фарбою складані драбини, в'язанки рейок, валізки, торби, старий черевик... Старший брат, який про вік будинку довідався раніше і тому вже розпрощався з мріями про стародавні артефакти, тепер розглядав підвальний простір з практичної точки зору: а чи не знайдеться тут чогось корисного або цікавого? А молодший брат прямо зараз переживав гибель своїх фантазій про таємниці і скарби підвалу, і весь старий і запилений непотріб, звалений сусідами в підвальному коридорі, видавався йому яскравим і знущальним символом нищівного краху, якого щойно зазнали його мрії.

Аж ось і комірка; хлопці штовхнули дерев'яні двері, зайшли всередину і ввімкнули світло. Над їхніми головами загорілася тьмяна лампочка, а двері комірчини, голосно рипнувши, самі собою закрилися. Хлопці заходилися шукати макітру, заглядаючи в усі кутки, обмацуючи і оглядаючи все, до чого дотягувалися їх швидкі допитливі руки. Насправді ж чималу макітру вони помітили, щойно потрапили до комірчини, але тепер обидва старанно нишпорили по закапелках із заклопотаним виглядом: ет, це ж треба було отак ту макітру сховати! – Але єдиним здобутком братів у цих "пошуках" виявився сухий і тонкий світло-коричневий порох, яким вони щедро забруднили руки, обличчя і сорочки, а єдиною таємницею, яку вони розкрили, було місце зберігання новорічних ялинкових прикрас, - коробка зі скляними кулями та електричною гірляндою стояла на полиці поруч із бутлями консервованих помідорів та огірків. Нічого не лишалося, як, нарешті, "помітити" стару глиняну макітру і повернутися з нею додому, де вже, напевно, зачекалися.

Втративши надію на будь-яке, хай найменше відкриття або хоч якийсь цікавий здобуток, хлопці миттєво відчули втому та всілися на ящику перепочити. Брати сиділи мовчки, адже зазвичай добре розуміли одне одного без слів, а тепер навіть і сказати було нічого – невдача! І думка про цю поразку потягла за собою думку молодшого про іншу; він вже повернувся до брата, аби зауважити тому про полонених німців: чого мені одразу не сказав? Він навіть розкрив рота, але так нічого і не вимовив, бо на братовому обличчі застиг щирий і явний переляк. Очима той втупився у дерев’яні двері комірчини; молодший і собі подивився на ті двері. Так промайнула мить, і тоді ще одна, а далі час ніби спинився. Тепер вже обидва відчували і усвідомлювали одне й те саме.

В підвалі панувала тиша – а такої тиші хлопцям ще ніколи не зустрічалося. Настояна, суцільна, ніким і нічим не порушувана, захищена від усього стороннього і зайвого товстими шарами землі і каменю, підвальна мовчанка відчувалася, як середовище, як речовина, і за відсутності щонайменшого звуку, який би підкреслював глибину і щільність цієї тиші, вона сама перетворювалася на своєрідний звук. І він тиснув на вуха і навіть, здавалося, на груди, - хлопцям несподівано стало важко дихати, і серця обох закалатали від страху і задухи, бо повітря в комірчині раптом закінчилося.

Та лякали не тільки тиша і задуха. Хлопці збагнули, що їм доведеться виходити з комірчини; для цього треба відкрити двері, за якими мав би знаходитися коридор і рятівний вихід з підвалу. Брати нещодавно пройшли тим коридором; вони прекрасно пам'ятали, що коридор освітлений, вздовж його стін валяються різні нецікаві речі, а більш нікого, крім хлопців, нині у підвалі немає. Але жоден з них і вони обидва разом не дали б ламаного шелягу за твердження, що за дверима комірчини – лише коридор, непотріб, світло і вихід з підвалу. Комірчина перетворилася на пастку – виходу з неї не було, як не було в хлопців-молодців ані сил, ані мужності підвестися з ящику і відчинити двері, за якими – мертва тиша, яка може приховувати все що завгодно…

Очі дітей розширилися і зволожилися. Такого клейкого, паралізуючого страху вони ще ніколи не відчували; він прикув їх тіла до ящику, приклеїв очі до дверей, а сам вливався їм у вуха цією всепоглинаючою тишею, в якій судомно калатали маленькі серця. Ще мить, і цей страх породив би думку про фатальну безвихідь, ця думка сповнила би дитячі мізки панікою, а паніка підштовхнула б їх до божевілля.

Аж раптом клямка дверей комірчини ворухнулася. Хлопці голосно скрикнули разом і підскочили, двері розчахнулися, і на порозі комірчини із стурбованим виглядом постав їхній рідний дідусь. За мить "хлопці-моло́дці" вже висіли на дідусеві, притискаючись щосили до його дужих плечей, а ще за мить вони вже крокували поруч із ним із таким безтурботним і зухвалим виглядом, на який тільки й здатні малолітні відчайдухи, що взагалі не відають страху, а до того ж щойно здобули для родини не абищо, а здоровенну макітру…

…Минуло не так вже й багато років, але багато чого змінилося. Старий будинок і нині стоїть у середмісті; його горище перетворили на мансардний поверх, і вітер більше не ганяє там, наче невидимий потяг. В підвалі розмістилися комерційні склади, приватні майстерні та тренажерний зал, і так тихо, як колись, у підвалі буває хіба що вночі.

У дворі будинку знесено деякі конструкції та старі гаражі, аби вивільнити місце для гаражів нових. Кудись зникли зручні лави, що колись стояли біля під’їздів і уздовж доріжок; комунальники спиляли і викорчували чимало старих дерев, натомість збудувавши дитячу фортецю, що невдовзі почала сама собою руйнуватися.

Щоправда, поблизу будинку в палісаднику досі ростуть поруч два старі каштани, водночас схожі й не схожі між собою. Один все тягнеться вгору, вже сягаючи верхівкою даху будинку, а другий висот не прагне, кремезніє щороку і випростує чорне гілля навсібіч. Щороку у травні обидва каштани рясно зацвітають; свічки одного бовваніють високо над землею, а суцвіття другого плутаються з гіллям приземкуватих сусідів.

Перших мешканців у старому будинку вже не лишилося: в усіх квартир - нові власники. Бляшані таблички з ледь помітними прізвищами колишніх мешканців, заляпані вапном і фарбою та уквітчані павутинним клоччям, і досі висять у під'їздах, чи то на згадку про недавнє минуле, чи то з байдужості до нього нинішніх мешканців.

Де тепер колишні мешканці, де хлопці-моло́дці, що колись досліджували підвал і горище старого будинку, нині вже нікому не відомо.

2016
Малюночок: Льолек і Болек, анімаційний фільм, реж. Владислав Нехребецький, Польща, 1964-1986