Сторінка із життя в діаспорі: історія небайдужої українки

18 червня 2019
Наталя Буштин

У США проживає понад 900 тис. українців. Діаспора відіграє значну роль у формуванні іміджу України. Про неї можна прочитати у підручниках. Діаспору творять різні люди. Одна з Галина Климук-Хом’як, яка організовує допомогу українським військовим. Ми розмовляли з пані Галиною про її дитинство, як організовувалися протести солідарності та Україну в часи незалежності.


Дитинство


Я народилася в таборі для переміщених осіб в Аугустдорфі. У цих таборах на території Західної Німеччини жили біженці, переважно зі Східної та Південно-Східної Європи. У 1950-х батьки на кораблі вирушили в Америку. Зараз я роздумую, як батькам владося зберегти зв’язок із рідними. Моя тітка поїхала в Австралію, а дядько — у Венесуелу, але контакти вони підтримували. А ми осіли в Нью-Гейвені, у штаті Коннектикут.

У мами була медична освіта, проте в США не визнали її диплом, ось так вона почала займатися шиттям. Батько був членом УПА, в 1948 році відступав групою з Підляшшя. Він якось влаштувався у компанію Winchester Repeating Arms Company, пізніше почав будівельну справу. Тато працював вдень, а мама — вночі.

Коли ми приїхали, у Нью-Гейвені вже була греко-католицька церква і народний дім. Власне, ми жили в цьому домі. Кожна сім'я мала окрему кімнату, і була спільна кухня для всіх. Там були великі сходи і я постійно по них лазила. Мама розказувала, що я і падала зі сходів, але цього вже не пам'ятаю. Вона любила повторювати: “Скільки б ми тебе не сварили, ти знов лазила по сходах”. До школи я не знала нічого американського, все моє життя було в українській громаді.

Я не знала англійської мови, коли пішла до школи. Сиділа на останній парті, тихесенько, щоб мене не помітили. Нічого не розуміла, що говорить вчителька. Приходжу додому, а мама запитує, що було в школі. А я відповідаю, що не знаю, бо нічого не чула. “Та як не чула, ти ж маєш слух”,  сказала тоді мама. Пізніше вона пішла до вчительки, порозмовляли й зрозуміли, що це я просто не розумію нічого. Уже через півроку навчилася розмовляти англійською мовою.

Десь, коли мені було 10 років, тато брав мене на підписання договорів, щоб я йому точно сказала, що там пише. Друг нашої сім’ї доктор Соколишин якось підійшов до мами й сказав, що їй треба вступати в університет, бо ж не буде ціле життя шити. Крім того, вона була освіченою. Мама знала польську, німецьку, читала латинською, проте англійську в той час ще погано розуміла. Тому вона взяла мене із собою до університету, щоб заповнити документи. Багато моїх однолітків і тих, хто приїхав з батьками з Європи та вивчили англійську мову, допомагали батькам з документами, спілкуванні з американцями.

Вдома завжди були дискусії про війну, Європу, життя в Європі, майбутнє України. Я була маленькою, коли Сталін помер, але пригадую тато сказав, що треба збиратись і їхати додому. Я ще тоді здивувалася: “Як додому? Ми ж є вдома”. Мої батьки розуміли, що вже України не побачать...

У нашій громаді були українці з Галичини і Волині. Уже коли була старшою, то зустрічала українців зі сходу. Громада творила те, що загубила. Вони пережили війну, зруйновані родини, на кораблях відправилися в Америку, після такого ці люди мали відчуття непереможності, що вже нічого не станеться, тому можна будувати життя.

Наша громада збудувала народну школу. У нас були концерти, вистави, наприклад “Сватання на Гончарівці”. Також були літні табори від Спілки української молоді (СУМ). Там я мала змогу познайомитися з дітьми з Бостона, Нью-Йорка, Нью-Джерсі.

На таборах у нас викладали історію, літературу, розказували про довоєнний період, війну і навіть післявоєнний період. Одні викладачі були дуже добрі, а інші строгі, які викладали як в університеті. А нам тоді було по 1215 років, ми все чекали, щоб уроки закінчилися і ми змогли піти гратися. Також був "Пласт" і Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ), але я в їхні табори не їздила.

Двадцять другого січня ми святкували незалежність. Це через День соборності у 1918 році. У цей день організовувався похід головною вулицею міста та вивішування синьо-жовтого прапора. У Нью-Йорку ми йшли по п’ятій Авеню всі разом — СУМ, "Пласт" і ОДУМ — тільки кожного року змінювався порядок хто за ким йде.

Я завжди знала, що український прапор синьо-жовтий. Якось у школі проводили тиждень Об’єднаних Націй і вчителька поклала на мою парту червоно-синій прапор із серпом і молотом. І говорить: “Ти українка, це твій прапор”. Я відповіла, що мій прапор не такий, і намалювала синьо-жовтий. Усе закінчилося тим, що маму викликали до школи.


Магазин “Сурма”  та протести


Я навчалася у Фордгемському університеті в Нью-Йорку. Вивчала німецьку історію, а на магістратурі — педагогіку. Як будь-який студент, я почала шукати роботу на кілька годин в тиждень. Так я почала працювати в магазині “Сурма”. Власник Мирон Сурмач приїхав до США ще в 1910 році, і я завжди дивувалась, яка в нього смішна українська мова. Він мав пасіку і приїжджав в Нью-Йорк продавати банки з медом. Пізніше купив будинок на Мангеттені й облаштував там “Сурму”.

Там було все — книжки, газети, музичні пластинки, вироби ручної роботи, навіть писанки. Його син Мирон Сурмач-молодший їздив до Румунії та купував там вишиванки. Деякі з них були румунські, а деякі  буковинські. А в 60-ті стало модним носити вишиванки. Тоді до “Сурми” приходило багато відомих людей, зокрема Джим Моррісон та Енді Воргол.

Була щоденна газета “Свобода”, і кожного ранку нам її приносили. Траплялося, старші люди, такі в капелюшках та пальтах, приходили ще до відкриття, що стати в чергу за газетою. Це був наш Ukrainian East Village.

Видавництва із США публікували самвидавні твори, деякі навіть перекладали англійською. Я тоді була головою Товариства української студіюючої молоді ім. М. Міхновського (ТУСМ). Ми видавали свій журнал “Фенікс”.

Якось ми сиділи в барі “Діброва” на другій Авеню і говорили про голодування солідарності з українськими дисидентами. Ми не знали, кого вибрати, щоб з ним можна було ідентифікувати групу дисидентів. Треба було когось такого, щоб американці могли з легкістю запам’ятати ім’я і прізвище. Василь Стус  Vasyl  складне ім’я для американців, вони його можуть не правильно прочитати і перекрутити. Караванський, Світличний також відпали через складні прізвища. Доходимо до Валентина Мороза — Valentine Moroz — ім’я американці знали й прізвище легке. Крім того, він історик, мав хороші ідеї та приємне обличчя. Ось так ми обрали Валентина Мороз. Ми видрукували футболки, спереду на них писало Free Moroz, а ззаду — Free All Ukrainian Political Prizoners.

У той час були різні групи, які намагалися допомогти Україні. Проходили великі суперечки, чий шлях правильний. Це вже зараз зрозуміло, що ми всі робили те, що вважали за краще для України.

У 1978 році я вийшла заміж, мій чоловік був українцем з Німеччини, який також народився в таборі. Ось так я переїхала жити в Німеччину. Громада там відрізнялася від тої, що була в США. Мій свекр спробував організовувати українців у Німеччині. Вони жили порізно, щоб збиратися, треба було їхати на трамваї. Священики навіть їздили по оселях.

Я дивувалася, як вони взагалі ще знають один про одного. Як я приїхала, почала працювати вчителькою української мови. У той час було вже змішані шлюби й діти не знали української. Я їх вчила абетки, писати, елементарні слова. Найголовніше, 
щоб вони вміли співати колядки та щедрівки. Також ми з чоловіком їздили по інших містах Німеччини, щоб тримати зв’язок з іншими громадами. Організували СУМ, намагалися проводити різні заходи.


1991 рік, Майдан та волонтерство


У 1989 році з’явилися повідомлення, що в СРСР буде неврожай, і треба організовувати допомогу. Тоді хтось з німецької Мальтійської служби допомоги прийшов до архієпископа Кельну і запитали, чи є в Україні католики. Архієпископ сказав, що є греко-католицька церква. Він знав мого свекра та чоловіка, тому запропонував, щоб останній допомагав Мальтійській службі з організацією. Мій чоловік, Ігор, погодився їхати, але виникла проблема: у нього не було паспорта. Проте все погодили, й ми поїхали до України. Стефа Шабатура та В’ячеслав Чорновіл допомагали Мальтійській службі у Львові. Зимову гуманітарну допомогу везли в старечий дім на Майорівці.

Ми з чоловік святкували Вербну неділю у Львові. Тоді була служба в соборі святого Юра і я тобі ще гарне фото Чорновола зробила.

Другий раз в Україну я приїхала до Києва, десь 1112 серпня. Іван Драч запросив мою подругу Ларису і мене проводити вечірні курси для студентів. Моя подруга викладала економіку, а я — англійську мову. Студенти були дуже різні — історик, географ, дуже смішний музикант. Ми жили на вулиці Франка у квартирі Алли Марченко, тітки Валерія Марченка.

Дев'ятнадцятого серпня ми прийшли на квартиру і задзвонив телефон. Пан Драч сказав нам, що занять не буде, натомість відбудеться прес-конференція: "Горбачова тримають на дачі в Криму, виглядає, що буде революція". Я ще тоді виглянула з вікна, щоб подивитись, яка революція.

У п'ятницю ввечері всі вже приїхали — В'ячеслав Чорновіл, брати Горині, Ярослав Кендзьор. Почали обговорення і сказали, що завтра будуть оголошувати незалежність. Усе так швидко відбувалося, що я все зрозуміла, вже коли сиділа в літаку. “Місія здійснена”, — така думка в мене з’явилась.

Ми в діаспорі очікували більшої свідомості. Ми думали в Україні знають, що ми робимо, але це було не так.

Революція Гідності змінила українців. Я тоді була на майданах в Нью-Йорку, Торонто та Києві. Приємно здивувало, що було багато молоді у всіх трьох містах. Але в Києві була особлива атмосфера. Я поїхала з режисерами на Майдан у Києві як перекладач. Потім вони поїхали, а я залишилась. Познайомилася з хлопцями з “Галичанської сотні”. Коли вони пішли захищати Україну, я намагалась і намагаюсь організувати волонтерську допомогу. Зараз збираю кошти, щоб допомогти хлопцям із Сум.

Я їздила в Україну на кілька тижнів, тоді моя дочка сказала мені: “Мамо, уже всі дорослі, їдьте в Україну на максимальний термін, тоді повертайтесь”. Це я і зробила і буду робити.

Зображення — pinterest.com.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

15 афірмацій, які допоможуть вам жити так, як бажаєте саме ви
Бути собою, відкритися іншим людям, зважитися змінити своє життя — звучить заманливо, але одночасно й лякає. Багато з нас вважають за краще жити обережно й обачно. Але без ризику не буває перемог.
Читати більше