Сторінка із життя в діаспорі: історія небайдужої українки

18 червня 2019
Наталя Буштин

У США проживає понад 900 тис. українців. Діаспора відіграє значну роль у формуванні іміджу України. Про неї можна прочитати у підручниках. Діаспору творять різні люди. Одна з Галина Климук-Хом’як, яка організовує допомогу українським військовим. Ми розмовляли з пані Галиною про її дитинство, як організовувалися протести солідарності та Україну в часи незалежності.


Дитинство


Я народилася в таборі для переміщених осіб в Аугустдорфі. У цих таборах на території Західної Німеччини жили біженці, переважно зі Східної та Південно-Східної Європи. У 1950-х батьки на кораблі вирушили в Америку. Зараз я роздумую, як батькам владося зберегти зв’язок із рідними. Моя тітка поїхала в Австралію, а дядько — у Венесуелу, але контакти вони підтримували. А ми осіли в Нью-Гейвені, у штаті Коннектикут.

У мами була медична освіта, проте в США не визнали її диплом, ось так вона почала займатися шиттям. Батько був членом УПА, в 1948 році відступав групою з Підляшшя. Він якось влаштувався у компанію Winchester Repeating Arms Company, пізніше почав будівельну справу. Тато працював вдень, а мама — вночі.

Коли ми приїхали, у Нью-Гейвені вже була греко-католицька церква і народний дім. Власне, ми жили в цьому домі. Кожна сім'я мала окрему кімнату, і була спільна кухня для всіх. Там були великі сходи і я постійно по них лазила. Мама розказувала, що я і падала зі сходів, але цього вже не пам'ятаю. Вона любила повторювати: “Скільки б ми тебе не сварили, ти знов лазила по сходах”. До школи я не знала нічого американського, все моє життя було в українській громаді.

Я не знала англійської мови, коли пішла до школи. Сиділа на останній парті, тихесенько, щоб мене не помітили. Нічого не розуміла, що говорить вчителька. Приходжу додому, а мама запитує, що було в школі. А я відповідаю, що не знаю, бо нічого не чула. “Та як не чула, ти ж маєш слух”,  сказала тоді мама. Пізніше вона пішла до вчительки, порозмовляли й зрозуміли, що це я просто не розумію нічого. Уже через півроку навчилася розмовляти англійською мовою.

Десь, коли мені було 10 років, тато брав мене на підписання договорів, щоб я йому точно сказала, що там пише. Друг нашої сім’ї доктор Соколишин якось підійшов до мами й сказав, що їй треба вступати в університет, бо ж не буде ціле життя шити. Крім того, вона була освіченою. Мама знала польську, німецьку, читала латинською, проте англійську в той час ще погано розуміла. Тому вона взяла мене із собою до університету, щоб заповнити документи. Багато моїх однолітків і тих, хто приїхав з батьками з Європи та вивчили англійську мову, допомагали батькам з документами, спілкуванні з американцями.

Вдома завжди були дискусії про війну, Європу, життя в Європі, майбутнє України. Я була маленькою, коли Сталін помер, але пригадую тато сказав, що треба збиратись і їхати додому. Я ще тоді здивувалася: “Як додому? Ми ж є вдома”. Мої батьки розуміли, що вже України не побачать...

У нашій громаді були українці з Галичини і Волині. Уже коли була старшою, то зустрічала українців зі сходу. Громада творила те, що загубила. Вони пережили війну, зруйновані родини, на кораблях відправилися в Америку, після такого ці люди мали відчуття непереможності, що вже нічого не станеться, тому можна будувати життя.

Наша громада збудувала народну школу. У нас були концерти, вистави, наприклад “Сватання на Гончарівці”. Також були літні табори від Спілки української молоді (СУМ). Там я мала змогу познайомитися з дітьми з Бостона, Нью-Йорка, Нью-Джерсі.

На таборах у нас викладали історію, літературу, розказували про довоєнний період, війну і навіть післявоєнний період. Одні викладачі були дуже добрі, а інші строгі, які викладали як в університеті. А нам тоді було по 1215 років, ми все чекали, щоб уроки закінчилися і ми змогли піти гратися. Також був "Пласт" і Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ), але я в їхні табори не їздила.

Двадцять другого січня ми святкували незалежність. Це через День соборності у 1918 році. У цей день організовувався похід головною вулицею міста та вивішування синьо-жовтого прапора. У Нью-Йорку ми йшли по п’ятій Авеню всі разом — СУМ, "Пласт" і ОДУМ — тільки кожного року змінювався порядок хто за ким йде.

Я завжди знала, що український прапор синьо-жовтий. Якось у школі проводили тиждень Об’єднаних Націй і вчителька поклала на мою парту червоно-синій прапор із серпом і молотом. І говорить: “Ти українка, це твій прапор”. Я відповіла, що мій прапор не такий, і намалювала синьо-жовтий. Усе закінчилося тим, що маму викликали до школи.


Магазин “Сурма”  та протести


Я навчалася у Фордгемському університеті в Нью-Йорку. Вивчала німецьку історію, а на магістратурі — педагогіку. Як будь-який студент, я почала шукати роботу на кілька годин в тиждень. Так я почала працювати в магазині “Сурма”. Власник Мирон Сурмач приїхав до США ще в 1910 році, і я завжди дивувалась, яка в нього смішна українська мова. Він мав пасіку і приїжджав в Нью-Йорк продавати банки з медом. Пізніше купив будинок на Мангеттені й облаштував там “Сурму”.

Там було все — книжки, газети, музичні пластинки, вироби ручної роботи, навіть писанки. Його син Мирон Сурмач-молодший їздив до Румунії та купував там вишиванки. Деякі з них були румунські, а деякі  буковинські. А в 60-ті стало модним носити вишиванки. Тоді до “Сурми” приходило багато відомих людей, зокрема Джим Моррісон та Енді Воргол.

Була щоденна газета “Свобода”, і кожного ранку нам її приносили. Траплялося, старші люди, такі в капелюшках та пальтах, приходили ще до відкриття, що стати в чергу за газетою. Це був наш Ukrainian East Village.

Видавництва із США публікували самвидавні твори, деякі навіть перекладали англійською. Я тоді була головою Товариства української студіюючої молоді ім. М. Міхновського (ТУСМ). Ми видавали свій журнал “Фенікс”.

Якось ми сиділи в барі “Діброва” на другій Авеню і говорили про голодування солідарності з українськими дисидентами. Ми не знали, кого вибрати, щоб з ним можна було ідентифікувати групу дисидентів. Треба було когось такого, щоб американці могли з легкістю запам’ятати ім’я і прізвище. Василь Стус  Vasyl  складне ім’я для американців, вони його можуть не правильно прочитати і перекрутити. Караванський, Світличний також відпали через складні прізвища. Доходимо до Валентина Мороза — Valentine Moroz — ім’я американці знали й прізвище легке. Крім того, він історик, мав хороші ідеї та приємне обличчя. Ось так ми обрали Валентина Мороз. Ми видрукували футболки, спереду на них писало Free Moroz, а ззаду — Free All Ukrainian Political Prizoners.

У той час були різні групи, які намагалися допомогти Україні. Проходили великі суперечки, чий шлях правильний. Це вже зараз зрозуміло, що ми всі робили те, що вважали за краще для України.

У 1978 році я вийшла заміж, мій чоловік був українцем з Німеччини, який також народився в таборі. Ось так я переїхала жити в Німеччину. Громада там відрізнялася від тої, що була в США. Мій свекр спробував організовувати українців у Німеччині. Вони жили порізно, щоб збиратися, треба було їхати на трамваї. Священики навіть їздили по оселях.

Я дивувалася, як вони взагалі ще знають один про одного. Як я приїхала, почала працювати вчителькою української мови. У той час було вже змішані шлюби й діти не знали української. Я їх вчила абетки, писати, елементарні слова. Найголовніше, 
щоб вони вміли співати колядки та щедрівки. Також ми з чоловіком їздили по інших містах Німеччини, щоб тримати зв’язок з іншими громадами. Організували СУМ, намагалися проводити різні заходи.


1991 рік, Майдан та волонтерство


У 1989 році з’явилися повідомлення, що в СРСР буде неврожай, і треба організовувати допомогу. Тоді хтось з німецької Мальтійської служби допомоги прийшов до архієпископа Кельну і запитали, чи є в Україні католики. Архієпископ сказав, що є греко-католицька церква. Він знав мого свекра та чоловіка, тому запропонував, щоб останній допомагав Мальтійській службі з організацією. Мій чоловік, Ігор, погодився їхати, але виникла проблема: у нього не було паспорта. Проте все погодили, й ми поїхали до України. Стефа Шабатура та В’ячеслав Чорновіл допомагали Мальтійській службі у Львові. Зимову гуманітарну допомогу везли в старечий дім на Майорівці.

Ми з чоловік святкували Вербну неділю у Львові. Тоді була служба в соборі святого Юра і я тобі ще гарне фото Чорновола зробила.

Другий раз в Україну я приїхала до Києва, десь 1112 серпня. Іван Драч запросив мою подругу Ларису і мене проводити вечірні курси для студентів. Моя подруга викладала економіку, а я — англійську мову. Студенти були дуже різні — історик, географ, дуже смішний музикант. Ми жили на вулиці Франка у квартирі Алли Марченко, тітки Валерія Марченка.

Дев'ятнадцятого серпня ми прийшли на квартиру і задзвонив телефон. Пан Драч сказав нам, що занять не буде, натомість відбудеться прес-конференція: "Горбачова тримають на дачі в Криму, виглядає, що буде революція". Я ще тоді виглянула з вікна, щоб подивитись, яка революція.

У п'ятницю ввечері всі вже приїхали — В'ячеслав Чорновіл, брати Горині, Ярослав Кендзьор. Почали обговорення і сказали, що завтра будуть оголошувати незалежність. Усе так швидко відбувалося, що я все зрозуміла, вже коли сиділа в літаку. “Місія здійснена”, — така думка в мене з’явилась.

Ми в діаспорі очікували більшої свідомості. Ми думали в Україні знають, що ми робимо, але це було не так.

Революція Гідності змінила українців. Я тоді була на майданах в Нью-Йорку, Торонто та Києві. Приємно здивувало, що було багато молоді у всіх трьох містах. Але в Києві була особлива атмосфера. Я поїхала з режисерами на Майдан у Києві як перекладач. Потім вони поїхали, а я залишилась. Познайомилася з хлопцями з “Галичанської сотні”. Коли вони пішли захищати Україну, я намагалась і намагаюсь організувати волонтерську допомогу. Зараз збираю кошти, щоб допомогти хлопцям із Сум.

Я їздила в Україну на кілька тижнів, тоді моя дочка сказала мені: “Мамо, уже всі дорослі, їдьте в Україну на максимальний термін, тоді повертайтесь”. Це я і зробила і буду робити.

Зображення — pinterest.com.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Spovid Spovid 6 травня 2024
"Найголовніше, — щоб вони вміли співати колядки та щедрівки." - дуже правильно.
Краса та практичність: які матеріали використовують для оббивки м’яких меблів
Від того, наскільки вона буде практичною та міцною, залежатиме тривалість її «життя» та привабливого вигляду меблів, тож це варто враховувати, вибираючи диван чи крісло.
Читати більше
Чи можна займатися спортом під час місячних і як це впливає на організм
Останнім часом ставлення до особливостей жіночого організму змінилося на більш помірковане. Водночас оновились рекомендації щодо занять спортом під час місячних. Сьогодні ми розповімо про них.
Читати більше