стежками західної лікійки

Туристичний похід - спланована подорож організованої групи туристів, або "соло" туриста, з використанням активних форм пересування за визначеним маршрутом. Саме таке визначення поняття "похід" можна знайти на сторінках Вікіпедії. В цій статті я спробую описати те, якого значення це поняття набуло особисто для мене.

Зовсім нещодавно я відкрила для себе такий відпочинок, як піший туризм і розпочалося все із західної частини Лікійської стежки, яка знаходиться на півдні Туреччини. Перехід з Фетхіє до Патари тривав 9 днів. І за цей час мені вдалося визнати та переосмислити багато речей, познайомитися з цікавими тамтешніми людьми, побачити надзвичайні краєвиди, які з вікна автомобіля чи автобуса побачити було б неможливо. Емоції, які переживаєш під час переходу важко передати словами. Особливо у перший день. Особливо коли потрібно піднятися вгору, а сил йти вже просто немає і ти думаєш: "Для чого це все? Що і кому ти хочеш довести?".

Ці думки розсіюються як туман, коли ти стоїш на краю схилу і милуєшся панорамою, яка відкривається перед тобою. І розумієш: "Для цього". Як і для вечірніх посиденьок біля багаття із задушевними розмовами "про все на світі", пісень під гітару, танців на дикому пляжі під музику 80-х. Це все теж про похід.

Похід - це найкращий спосіб познайомитися з місцевою культурою, традиціями та кухнею. В основному ми зупинялися в селищах в маленьких закусочних, де господині готували лише традиційні страви та напої. Чого тільки варті айран, менемен, гозлеме, кюфта. Усі страви були приготовані з домашніх овочів та фруктів, м'яса та молока. Місцеві люди добрі, чуйні, щирі та допитливі. Незважаючи на мовний бар'єр вони завжди намагалися зрозуміти та допомогти. По дорозі усі віталися та запитували звідки ми прибули та куди йдемо.

Такий вид відпочинку зачепив мене ще й тим, що кожен день перед очима змінюється картинка. Сьогодні гори, завтра - ліс з величезними валунами поміж дерев, потім море та дикі пляжі. Взагалі, засинати та прокидатися під шум моря вартує того, щоб це хоч раз пережити. 

У день від'їзду ми відвідали Патару - античне місто, яке розташоване в історичній області Лікійської держави. Прогулюючись вуличками цього міста мимоволі уявляєш, як тисячі років тому на цьому місці вирувало життя і як же хотілося хоча б на мить зазирнути у щілину і потайки поспостерігати за ним.

З Патари автобусом ми дісталися Даламану, відвідавши по дорозі крамнички і придбавши подарунки та гостинці рідним та близьким. Це був останній день нашої подорожі. Море вражень та яскраві емоції тісно перепліталися зі смутком. Було дивно, що все так швидко закінчилось. Особливо важко було прощатися з усіма та повертатися додому, до свого звичного життя. Але одне я знала точно: та дівчина, яка поїхала до Туреччини у свій перший похід звідти так і не повернулася. Замість неї прилетіла зовсім інша, оновлена, чиста, наче новий аркуш паперу, людина, яка готова до нових звершень, перемог та злетів. Похід дав мені зрозуміти те, що я жива. І я живу, а не існую.