Стара та Нова українська гуманітаристика

9 червня 2015
Serhiy Tereshchenko

Українська гуманітаристика безмежно застаріла за своїм стилем, проблематикою та методологією. Науковці часто скаржаться на низьку оплачуваність їхньої праці, ґеттоізацію інтелектуала в сучасній Україні. Також зауважують брак послідовної гуманітарної політики, підтримки з боку держави. 

Іронія полягає в тому, що головним завданням гуманітаристики є вирішення проблем. Для українського науковця його власна галузь – це проблема, яку він чи вона не обов’язково береться вирішувати власними текстами. Гуманітарні науки загалом праґматичні. Вони шукають вектори для руху. Вони розважають. Вони вселяють сподівання, що розум може пізнати й реконструювати все. Це вправи з пізнання, а отже й контролю. Кожен з відібраних мною текстів має подібні цілі, але вони виконані у формі, що перестає працювати.

Я хочу проаналізувати, що саме викликає перестороги в мене як читача. Я аналізую тексти людей, яких глибоко поціновую. Це не ритуал "убивства батька". Інакше, я б взяв би інші тексти до прикладу. Від інших викладачів, які вдаються до жахливих маніпуляцій, висмоктуючи теми з пальця для маленького кола естетів. Два роки я не читав нічого українською. Тим паче, наукового. До цього я студіював 4 роки українську мову та літературу. Тому мені цікаво було зустрітися з текстами немов у перший раз. Я забув старі висновки, аби скласти свіже, неупереджене враження.

Першою з полиці я дістав праці Моренця "Національні шляхи поетичного модерну" та Агеєвої "Апологія Модерну". Це гарно структуровані та пристрасно написані монографії. З "Хроніками Фортінбраса" Забужко їх об’єднує те, що вони обдумані в 90-х і там назавжди залишилися, попри переконання самих авторів. Склалося враження, що перевидання цих праць робить їх актуальними, тому що вони… вічно актуальні. Забужко про це каже прямо. Якщо тексту 20 років і він не дав результативної відповіді та не спровокував до дії, то це означає, що він має винятково естетичну цінність. Наукові тексти старіють. 

Бажання бути поза часом, поставити остаточний діаґноз епохам разить модернізмом. Ніхто з цих авторів і не заперечуватиме. До постмодерну, тобто сучасності, автори мають неабияку пересторогу, вони живуть своїми епохами й мало цікавляться змінами, які відбуваються в умовах вільного ринку. Мабуть, тому він їх особливо й не винагороджує.

Хоча читати їх місцями дуже цікаво. Місцями, тому що їх цікавить епоха як цілісність, усе в ній. І це призводить до того, що арґумент "розсипається" на дрібні мотиви. У професора Агеєвої, наприклад, є чудове есе "Тексти з подвійним дном, або Психоаналіз соцреалізму", яке вказує на те, що навіть замовні тексти зберігають певні фобії авторів. Утім, за прочитанням есе виникає одне питання: чи можна це повторити з іншими текстами й бути певним, що це спрацює? Чому все має ґрунтуватися на узагальненнях, які, зрештою, стверджують досить очікувану ідею? Де методологія, яку я можу використати? Автор пропонує власні спостереження замість способу синтезу своїх.

Найбільше вражає словотвір: чи то він прийшов з новоязу, чи це тенденції ранньої модерної епохи, коли на нові явища не вистачало слів. Сьогодні вигадувати слова, аби провести дослідження, є вигадуванням велосипеда. І кожного разу, коли автор намагається зробити все сам, починаючи від термінології до методології, його висновки існують у межах власного світу. Інший науковець вириває їх з контексту цього світу й творить свій.

Методологія не є строгою, а це перешкоджає нормальній комунікації між науковцями. Для цих авторів нормально навести цитату філософа чи навіть назвати декількох в одному рядку, узагальнюючи їхні висновки до простих формул. Мені, як читачу, бракує глибини аналізу філософських підходів як систем, а не просто тез.

Не кажучи про те, що між цими системами є суперечності, вони підходять до питань з різних сторін, і це принципово важливо. У часи "смерті автора", смерті автора-творця, говорити тільки від свого імені, немов на площі, означає замінити аналіз оцінками, що виходять не зі знань, а зі смаків. Усі три праці написані есеїстично. Найбільше цим зловживає Забужко. Утім, часто її синтаксис і стиль грають проти неї. Я чую її голос, який каже, що вона пише тільки для тих, хто може побороти опір тексту. Як на мене, його варто мінімізувати в часи інтердисциплінарності. І не тільки між гуманітаріями, але загалом у науці.

Публіцистична есеїстика замість наукової має свої переваги. Французька есеїстика 60-х і 70-х проявляє себе в праці Єрмоленка "Далекі Близькі". Біографічний метод був строго заборонений у мої академічні роки, як щось суто радянське. Попри те, мікроісторії (новоісторизм) цікавиться саме іншою стороною написання текстів, тому що жоден текст не є об’єктивним відбиттям реальності чи завершеним світом. Він є відбитком певної свідомості в певному стані в певний час. Не може бути подвійного дна всього соцреалізму, а лише дно в одному з текстів одного з авторів, тому що з ним сталися певні події.

Професор Моренець, до слова, у своїх лекціях вдавався до подібного аналізу. У Єрмоленка проста мова, але дуже детальне опрацювання методології. Складні речі вигладяють просто. Його есей про Шпільрейн та її вплив на теорію лібідо Фройда можна брати за приклад нової української гуманітаристики. Це схоже на допис у журналі, це історична розвідка з фіналом у сучасності. Праця повертає праґматизм у гуманітаристику, якої забракло Забужко – хоча тексти однаково тестували через видання для загальної публіки. Після прочитання книжки чітко постає головна проблема: філософія 20 століття вирішувала між первинністю об’єктів бажання чи самим бажанням. Є якась глобальна та свіжа методика, яку можна використати для інших праць. Тому професіонал отримує форму, а непрофесіонал – цікаво розказану історію. Чистий постмодерн. І не силуваний.

У підсумку, найкращі представники української гуманітаристики послуговуються складною мовою для утвердження простих ідей. Тексти оцінюються самими авторами як вічно актуальні діагнози, радше ніж варіанти відповідей і випадковостей. Їм бракує деталізації, тому що вони надто фокусуються на ґлобальному, тоді як ґлобальне охопити в одному тексті неможливо. Це праці, що шукають ліміти мови, філософій. Це тексти-випробування, тексти-виклики. Але для кого вони написані?

Якщо їх читають непрофесіонали, тоді вони губляться в цих деталях. Якщо їх читають професіонали, то, певно, заради нюансів, адже нічого нового в них не аргументують. Нюанси забуваються швидше. Мені постійно згадується один професор, який змушував своїх студентів вивчати вирази латиною, яку більшість з них не знали. Це накопичення знань заради знань. Культ ерудита будував гуманітаристику, яка здатна багато про себе сказати, але не може нічого зробити. Деталі можна відкинути. Вони різні, але минущі. А ось відповіді на ті самі питання постійно змінюються.

Модернізм ствердив, що мова має ліміти. Постмодернізм, натомість, визнав, що все є лише ситуативною конструкцією, якою ми послуговуємося заради організації свого життя. Чому б не сказати щиро: якщо український гуманітарій не мучає себе за те, що він нікому не потрібний, то виправлення цієї ситуації – його прямий обов’язок. Це його робота.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

30 хвилин в день, які повністю змінять ваше життя
Нам постійно бракує часу. Робота, справи — за ними та втомою не встигаєш займатися тим, чим хотілося б. А життя втікає. Далі в статті розповімо про надлегкий спосіб, який допоможе встигати все.
Читати більше
Ви будете в захваті від цієї різдвяної випічки з марципанами
Сьогодні спробуємо приготувати разом щось дуже смачне, а саме німецький штолен. Цією випічкою можете потішити рідних у холодний вечір або ж одразу запам'ятати рецепт собі до свят.
Читати більше