Справжні люди

Євген Положій. Іловайськ
 
Мабуть, безглуздо вимагати від сучасних письменників, які пишуть про першу російсько-українську війну, епопей на кшталт "Війни і миру" Льва Толстого. Все-таки потрібен час, щоби все осмислити. З іншого боку, кон’юнктура підганяє багатьох літераторів написати щось подібне. Негідників не перевиховаєш, а ті, хто пише щиро і від серця, не завжди мають талант.

"Іловайськ" Євгена Положія – це роман в оповіданнях. Вони перероблені з інтерв’ю, тому несуть на собі журналістське тавро. Я не кажу, що це погано. Кожний автор сам обирає свій стиль, манеру писання, жанр, аби уповні висловити те, що він хоче.

Прорив із Іловайського котла, коли тисячі українців були підло розстріляні російською армією, - найбільша трагедія цієї війни. Причому мова йде саме про російську армію, й автор наводить чимало доказів її присутності. Це вже потім поранених і полонених бійців віддали на поталу денеерівцям.

"Для російських вояків в Іловайську мав випасти неймовірний джек-пот, - пише Євген Положій, - взяти в кільце і за один раз знищити чи не всі українські добровольчі батальйони" ("Вогнем і хрестом"). Ось саме з цього і треба виходити, коли ми говоримо про Іловайськ.

Кожна війна яскраво висвітлює два боки людської моралі: героїзм і ницість. З одного боку, ми бачимо мужність і самопожертву простих людей, які воюють за Україну, а з іншого – боягузтво і бажання за будь-яку ціну врятувати своє життя тих, для кого Україна виявилася порожнім звуком. Дехто може закинути авторові, що він згущує фарби, але письменник намагається бути об’єктивним і пише про те, що йому розповіли прості солдати та офіцери, волонтери і лікарі – справжні люди.

Боягузами показані генерали і полковники, народні депутати України та інша штабна сволота. Письменник називає їхні прізвища, і ми вже з іншої точки зору дивимося на цих людей, як би вони зараз не розповідали про своє геройство з екранів телевізорів.

Ось драпає з поля бою командуючий "Сектором Б" генерал Хомчак, залишаючи напризволяще солдатів і офіцерів, які виходять з оточення, кидаючи навіть особисту рацію. Ось підполковник Волинський перевдягається в цивільне і втікає, а його потім нагороджують орденом Богдана Хмельницького третього ступеню і хочуть підвищити у військовому званні за те, що буцімто він вивів колону із оточення. Людина з позивним Філін, який виконував обов’язки комбата після поранення Семена Семенченка, виявився зрадником, готовим служити росіянам і сепаратистам заради збереження власного життя. Народні депутати України, а тоді комбати Юрій Береза і Андрій Тетерук залишають напризволяще журналістів, і ті самі мають виходити з оточення. Щоправда, потім сказано, ніби вони шукали журналістів, але, видно, так шукали, тим більше якщо мали тепловізор. Комбата і депутата Семена Семенченка бійці звинувачують у дезертирстві: "А де цей герой Семенченко? На лікарню злиняв! У дупу його поранило!".

А ось ще один народний депутат Володимир Парасюк, який втікає в кущі, тоді як інші допомагають пораненим вийти із машини: "Дрин, поранений у ногу, кинувся перев’язувати стікаючого кров’ю Нестора. На секунду здійнявши голову, він із подивом відмітив, як швидко герой Майдану Парасюк драпає до посадки. Мурку з автобуса витягнув Вітерець". А ще ніби в калейдоскопі бачимо командирів різних рангів як на фронті, так і в тилу, від боягузтва і непрофесіоналізму яких гинуть тисячі українців.

Звичайно, хотілося би почути оцінку діям вищого військового керівництва і самого президента, але, очевидно, це завдання не стояло перед письменником. З іншого боку, як на мене, він перебільшує чесноти, скажімо, п. Рубана, який визволяє з полону наших бійців. Є вже достатньо інформації, заради чого і як усе насправді робиться, але Євген Положій це оминає.

І на цьому тлі – прості солдати та офіцери, справжні люди, на плечах яких все і тримається. Вони не втікають з поля бою, а б’ються до останнього, допомагають пораненим товаришам і самі гинуть, хоча могли кинути бойових побратимів і врятувати собі життя.

За оцінкою Євгена Положія, ми ніби живемо на різних планетах: "Було на диво тихо, хоча весь день з боку Старобешевого валив густий чорний дим, бухкала артилерія, чулися відголоски бою з Іловайська. Бійці подейкували, що сьогодні ранком поміж Кутейниковим і Осиковим росіяни зім’яли і повністю знищили  кілька підрозділів 51-бригади, і тепер ворог заходить зі спини і бере їх в оточення. Однак жодних команд відступати або будувати кільцеву оборону зі штабу не надходило – в Києві гримів святковий військовий парад: генерали отримували з рук Президента України нагороди, по Хрещатику під аплодисменти рівними рядами з новенькими автоматами марширували підрозділи Нацгвардії з піднятими догори підборіддями, впевнено гурчали двигунами модно закамуфльовані колони бойової техніки. Проте звідси, фактично з передової, парад сприймався як видовище бридке, здавалося, що Київ, Україна, звичайне життя, родичі і друзі знаходяться на іншій планеті".

І далі: "Замикаючи кільце, через російсько-український кордон через села Моспине і Новий Світ на Кутейникове висунулися великі сили противника. Про це в штаб АТО неодноразово доповідала розвідка – великі колони військової техніки та живої сили проходили на відстані десяти метрів від бійців, що причаїлися в лісосмузі. Проте в штабах доповідям про вторгнення російських військ вірити відмовлялися. "Не сцяти!" – наказували сміливі штабісти. – "Триматися!" казали генерали і підіймали чергову склянку віскі за нові погони та ордени". ("Сашко Гармаш").

І на цьому тлі – роздуми однієї з героїнь роману "Іловайськ": "Там, у батальйоні, зібралися високо мотивовані люди, які пішли воювати не за гроші й не за славу, а тільки тому, що так потрібно. Кожен із них сприйняв війну як щось особисте і не міг вчинити інакше. Успішні бізнесмени, що продали свою справу; люди з двома-трьома вищими освітами, що мали гарну роботу; люди, які повернулися з-за кордону спеціально для того, щоб узяти в руки зброю, – це все вони, добровольці. І поруч із ними на рівних воюють інші хлопці: будівельники, інженери, вчителі, дизайнери, програмісти. Дуже світлі люди. Я не знала до серпня 2014 року, що в Україні живе стільки прекрасних людей, стільки сильних чоловіків. Я завжди вважала, що Україна – чисто жіноча країна, нас і в світі знають переважно тому, що у нас – красиві жінки. А до весни того року я жила взагалі якщо не в іншій країні, то в іншому вимірі" ("І в цьому була вся сіль").

Чи не найбільш колоритним є оповідання "Життя та смерть Сергія Кабана". Він поранений, але товариші, які виходять із оточення, забувають взяти його з лікарні. Сірому, як його назвали, доводиться переховуватися в морзі, лежати під трупами російських вояків, ополченців і мирних мешканців. Від самого початку він вирішив, що в полон здаватися не буде. Нехай краще пристрелять. Йому допомагають різні люди, причому не лише проукраїнськи налаштовані, а навіть, скажімо, головний лікар, сепаратист до мозку кісток, але вірний клятві Гіппократа. Це допомагає нашому воїну вижити, не потрапити до рук російських ефесбешників і місцевих сепаратистів, які його розшукують, і врешті-решт з багатьма пригодами потрапити додому.

Мужньо ведуть себе наші воїни в полоні. Не сплямив честі й гідності внук Героя Радянського Союзу Юрій Семенов, який відчув себе українським офіцером саме в полоні. Він категорично відмовляється служити в Москві з підвищенням у званні й високою зарплатнею. Краще загинути, ніж зрадити ("Сімейна справа Семенових").

Залишається великим прагнення жити у бійця з позивним Санітар, хоча ніхто й не думав, що йому це вдасться ("Якби мурахи були великими").

Всі герої об’єднані темою Іловайська, але інколи штучною виглядає їхня з’ява в різних оповіданнях. Було би логічніше, якби в окремих оповіданнях герої жили все-таки автономно.

Євгенові Положію вдалося пронизливо розкрити тему людини на війні. Він дозволяє читачеві зсередини глянути на це. "У перший день штурму в батальйоні загинуло троє. Вони загинули не тому, що погано підготувалися до сутички, не виконали наказу або були боягузами, просто кулі та осколки потрапили саме в них. Така неперебірливість смерті, напевне, більш за все вразила Грега в його перший день війни. Раніше він думав, що гине той, хто щось робить неправильно, а на практиці виходило, що гине той, хто опинився в непотрібному місці в непотрібний час. Кому не пощастило. Ось біжить поруч людина – раз, і немає її, відірвало голову. А могло відірвати й тобі, якби осколок летів трохи праворуч. І не важливо, яка в тебе каска чи бронежилет, як гарно ти стріляєш і як швидко долаєш смугу перешкод. Ось і вся логіка смерті на землі" ("Коли прощаєшся, Грегу").

Люди на фронті мріють про те, щоби закінчилася війна. Громадянин США Марко Паславський з позивним Франко, який згодом загинув, каже: "Коли ми переможемо, я стану головою Національного банку України і поламаю всі схеми олігархів. А я їхні схеми за час роботи в Україні добре вивчив…" ("Сніданок на червоній землі").

Інший герой теж думає про зміни в житті, які настануть після закінчення війни: "А тепер все зміниться, - роздумував, лежачи в обгорілій траві, Адвокат. – Тепер, після Майдану і Небесної сотні, після тисяч убитих і поранених у цій війні, в якій ми обов’язково переможемо, ніхто не посміє вимагати хабара і порушувати закони!" ("Дядько Ваня").

На думку Шеви, звичайного підприємця із Хмельницького, який теж потім загинув, "пересічних" людей у будь-якій країні відсотків сімдесят, "але історію роблять найбільш активні десять відсотків громадян. Ті, хто готовий ризикнути життям. Ось ми і є якась частина з тих десяти відсотків" ("Сніданок на червоній землі").

Ще один колоритний герой: "Дід, п’ятдесятисемирічний мужик, пішов воювати замість сина: "Їм же однаково там, у військкоматі, хто саме, аби статистика… І прізвища у нас із сином однакові, що дивно (посміхався)… Прийшла сину повістка, а у нього дочка тільки народилася, на роботу влаштувався. Ні, подумав, краще я піду, я пожив уже. Дав триста доларів воєнкому хабара – і пішов служити" ("Один Олег і три Андрія").

Письменник дає читачеві можливість підмітити деталі, які за звичайного життя не розпізнаєш: "Розбудив його звук дверей, які відкривали (чи все-таки відчиняли? – А.В.), і гучні владні чоловічі голоси. Він знав їх природу. Такі голоси народжуються у людей, які взяли в руки зброю і стріляють з неї на ураження, саме вона додає їх тембру владного звучання, яке не сплутаєш з жодним іншим звучанням людського голосу. Людина зі зброєю звучить завжди по-особливому" ("Життя та смерть Сергія Кабана").

Або ще одне відкриття: "Всі його думки перескочили зараз на батька – невже ж його була правда: і ми, він – Грег, його покоління – безнадійні? Невже запалу і бажання їм вистачає на кілька місяців, а потім вони здуваються, наче проколоті голкою байдужості кульки?" ("Вогнем і хрестом").

Не дивлячись на смерті й поранення на кожній сторінці роману, письменник усе ж закінчує його на оптимістичній ноті. Маленький Сашко пише листа святому Миколаю і просить його подарувати велосипед, бо тато загинув на війні і не встиг цього зробити.

Автор писав свою книгу двома мовами – російською і українською. Так розмовляли ті, хто давав інтерв’ю. Вийшло два варіанти книжки. Відповідно російські епізоди перекладали українською, і навпаки. У багатьох місцях переклад недосконалий, вилізають технічні огріхи – наприклад, російські літери в українському тексті або слово "батальон" замість "батальйон" і таке інше. Бракує тут і багатьох ком та інших розділових знаків, а в інших місцях вони поставлені, хоча їх там не мало би бути. Мабуть, це претензії не стільки до літературного редактора чи перекладачів, а до коректорів.

Звичайно, з художньої точки зору роман Євгена Положія важко назвати досконалим, але письменник бере емоційністю і правдивим описом подій. Тому читач хоч трошки стане іншим після прочитання цього твору. Мабуть, у цьому і полягає основне завдання письменницької праці.
 
Анатолій ВЛАСЮК
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

30 хвилин в день, які повністю змінять ваше життя
Нам постійно бракує часу. Робота, справи — за ними та втомою не встигаєш займатися тим, чим хотілося б. А життя втікає. Далі в статті розповімо про надлегкий спосіб, який допоможе встигати все.
Читати більше