Пройшло вже кілька років. Важких, кривавих та дуже спірних років. Здається, це було зовсім недавно, але скільки вже пройшло часу. А змінилось - ще більше.
Так і хочеться в пам'яті
(і тільки в пам'яті) повернутись в моменти, коли лише все починалось. Тоді ми, запальні студенти, які ще нічого не розуміли, які навіть поняття мінімального не мали, до чого це призведе, повиходили на вулиці, тікаючи з пар, йшли до центру із голосним скандуванням "Україна - це Європа" та співами народних пісень. Пам'ятаю, яка була специфічна реакція людей. Деякі проходили повз нас з кам'яним виразом обличчя; інші ставали і дивились на нас з випученими очами, в яких так і читалось "
о-Боже-що-ж-це-коїться". Але більшість нас підтримувала, будучи чи звичайними перехожими, які підспівували разом з нами, чи водіями маршруток та автомобілів, які, бачивши нас, зупинялись і, махаючи руками, давали привітний сигнал клаксоном. Цей листопад, який все почав.
Як мало ми в той момент розуміли. І як би хотілось, щоб на цьому етапі все і закінчилось. Коли було мирно, стримано та не пролито ні краплі крові. Коли ти йдеш по вулицях, а з міських грамофонів лунає "Тартак" та інші пісні патріотичного підтексту. Якби ж влада підписала той дурно/славнозвісний договір з ЄС і на цій історії була би покладена крапка. Але..
Але дещо в нашому житті не є нам підвладне
Не міг не пригадати ніч на 1 грудня, коли вперше була використана сила для
розгону Київського Майдану. Перед очима досі спливають ті кадри, де люди кричать і тікають від правоохоронців, які їх продовжують бити і гнати, неначе тварин. І добре пам'ятаю це нестримне відчуття злості, яке стояло у повітрі та випромінювалось з кожного, хто бачив це.
І далі сталось те, що особисто для мене було неочікуваним.
Буквально за 24 години в столицю нашої держави приїхало близько мільйона чоловік. Скажу відверто: я впродовж всього життя вважав, що українці байдужі, і що стара добра фраза "моя хата скраю" найкраще описує наш менталітет. Та я помилявся на рахунок цього. І, напевно, не я один. Ніхто не очікував, що ми настільки зможем об'єднатись воєдине проти спільного ворога. Проте..
Проте дещо в нашому житті не є нам підвладне
Кров, сльози, смерть. Етап січень-лютий я б хотів пропустити, тут описувати події вже не хочеться. Занадто багато віддали ми в ту "зиму, яка нас змінила". Відтоді пішла лише негативна лінія в історії нашої держави:
- смерть невинних людей;
- економіка підхитнулась, ріст цін на продовольчі товари та пальне;
- девальвація валюти;
- втрата Криму;
- ріст напруги всередині країни та початок війни на сході.
Цей список можна продовжити і далі, але навіщо? Й так всі бачать, до чого це все призвело. І можете зі мною посперечатись, але негативного більше, ніж позитивного. Особливо прикро, коли влада використовує національні ідеї як політичну спекуляцію, а Героїв України - як засіб реклами для виборів. Ви просто пригадайте, як рекламні стенди з
Небесною Сотнею переклеювали рекламами політичної агітації. Виникає питання: це так влада цінує своїх героїв?
Та якби не вищеописані події, ми б так і були в цьому "соціальному застої". З одного боку, люди неначе прокинулись від сну, вийшли з того туману, який заважав нам бачити все навколо нас, а з іншого - ми заплатили занадто багато за "прозріння".
Це моя перша авторська стаття, і я не буду боятись висловлювати свої думки. Не всі можуть з цим погодитись, адже скільки людей - стільки й думок. Але потрібно з чогось починати. В цьому і є наша проблема. Ми говоримо про це взагальному, критикуємо, проте боїмось висловлюватись в деталях. Можливо, досить мовчати?
Пройшло вже кілька років. Дехто живе як і жив, а дехто вже ніколи не буде жити як раніше. Одна країна - два різні світи. Прикро, але дещо в нашому житті не є нам підвладне.
На наших очах, друзі, твориться історія.
І цю історію творимо ми!
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Катя Тяпкiна
21 грудня 2014
