Співець ущербного націоналізму

Степан Процюк. Інфекція
 
Публіцистичний роман-есей "Інфекція" Степана Процюка навряд чи особливо зацікавить пересічного читача. Як на мене, це один із найважливіших творів письменника, бо останнього слова в українській літературі він ще явно не сказав. Єдине, що насторожує: Степана Процюка поставили в чергу на Шевченківську премію. Якщо він намагатиметься сподобатися Борисові Олійнику й іншим прокомуністичним членам комітету, нічого путнього з ново-написаного може не вийти.

Інфекція в трактуванні Степана Процюка – це не медичний термін, а радше філософський. "Нема любові, нема щастя, повітря наше київське просякнуте медикаментозним смородом інфекції невідомого походження, що нищить і труїть людські душі, заражуючи їх хвороботворними пристрастями й уявленнями". І ще: "… не допускай до своєї душі суїцидної інфекції, ангеле Божий, хоронителю мій, ти завжди при мені стій".

На часі - створення українськими письменниками шедеврів світового рівня про Голодомор, ОУН і УПА, майдани і революції, війну з Росією. Зараз переживаємо перехідний період, коли йде накопичення матеріалу, написання більш чи менш значимих творів. Усе залежить від ступеню таланту автора й зараженістю його кон’юнктурним вірусом. Але не менш важливим є образ позитивного героя-націоналіста, який би повів читача за собою.

Нині ж здебільшого маємо намір багатьох письменників бути популістами, плентатися услід за смаками читачів, журі літературного конкурсу "Коронація слова" і видавництва "Сімейний клуб". Хто платить – той замовляє музику. Вирватися з умовностей шаблону може не кожний.

Степан Процюк – інакший. Він явно не вписується в параметри, задані сучукрлітівською літературою у найгіршому розумінні цього слова. Івано-франківський письменник намагається прокласти власну стежину в літературі. Звісно, він не одинак, але поки що подібних йому не так і багато, хоча саме за ними - майбутнє української літератури.

Степан Процюк належить до когорти письменників перехідного періоду, які закладають підвалини творення справжньої національної української літератури. Головний його герой – людина, яку живить українське минуле. Проте обставини життя жорстко ламають особистостей, які би могли прислужитися сьогоденню й майбуттю України. Найлегше зобразити подвиг тих, хто загинув за Україну. Важче – тих, кого зламала енкаведистсько-кагебістька сталінська система, що й робить Степан Процюк. Поки що неможливо – тих, хто вистояв і творить майбутнє України.

У центрі уваги творчості Степана Процюка загалом і роману "Інфекція" зокрема – людина з філософією так званого ущербного націоналізму, перемелена системою і обставинами життя.

Ось квінтесенція роману "Інфекція": "… Червонійте від сорому, в’яньте від печалі, перекидайтеся від розпуки в трунах і братерських могилах колишні оунівські командири; юні неціловані герої, що розривалися гранатами, тільки б не здатися в більшовицький полон; бандерівські дівчата-зв’язкові, що берегли в тайниках уніформи ампули з швидкодіючою отрутою, щоб не допустити чекістського ґвалту над собою. Вплітайте траурні стрічки, ветерани УПА, у непорочність жовтого і блакитного, посипайте попелом, політв’язні сумління, лик володимирівського тризуба на знак незмивної ганебної плями, що вразила наших внуків і правнуків…".

Публіцистичне засудження йде врозріз з виправдувальною риторикою автора щодо своїх літературних героїв, бо це все-таки його діти, народжені творчою уявою на тлі реальних персонажів, яких зустрічаємо у своєму щоденному житті.

Випукло виписаний образ Сави Чорнокрила. Він мешканець центральної України, але не менше, ніж галичани, захоплений українським духом. На початках бере активну участь в національному відродженні, одружується з галичанкою Іванкою, в них народжується донечка Софійка. Здається, треба лише радіти життю й утверджувати українське своєю щоденною працею. Але саме життя й ламає таких людей. Спочатку виснажлива праця за копійки на будівництві вілли в якогось очільника однієї з радикальних українських партій (і звідки в того такі грошенята?), потім зрада дружині з членкинею іншої української партії – і пішло, й поїхало. Національне начало ніби завмирає у Сави Чорнокрила. Юнацький максималізм поступається місцем розважливості, пристосуванству, наміру вижити в цьому бурхливому світі. Єдине, що залишається, - це нелюбов до Галичини і галичан.

Мабуть, це найдраматичніше в житті й творчості Степана Процюка – піддавати сумніву п’ємонтизм П’ємонту в П’ємонті. Галичина – це для нього мала батьківщина, то хто ж як не він знає її зсередини, щодня спілкується з людьми, які вважають себе патріотами, а насправді залишаються "жерцями імпрези", як у своїй однойменній книжечці назвав їх сучасний класик українського націоналізму Василь Іванишин. Уявляю собі, як не сприймають, навіть вороже ставляться до Степана Процюка жерці імпрези, найвищою заслугою яких є те, що їхні батьки й діди брали участь у національно-визвольних змаганнях за волю України. Але письменник продовжує перти свого плуга, виставляючи на загальний огляд власні болячки зболеної душі.

А ось Остап Кісельчук – ще один образ ущербного націоналіста. Пристрасть до Ірен, доньки відставного генерала, здатна змусити його відмовитися від усього українського. Жертвами його морального падіння стають батьки, брат. Заробивши стартовий капітал, він стає видавцем російськомовних книг, бо українські, мовляв, не мають попиту на ринку. Деградація галичанина Остапа в зрусифікованому Києві – ще один цвяшок у нашу незалежність.

Здається, протилежністю Остапові є його брат Назар. Їхня бійка в гуртожитку, не сприйняття на ґрунті протистояння між українським і не українським здатне, можливо,  вберегти молодшого від падіння старшого. Візуально все так і є. Назар їздить по Європі, матеріально допомагає батькам. Степан Процюк про це не пише, але можна здогадатися, що й Назар не живе Україною, бо знайшов свою нішу, яка передбачає комфортне й сите існування.

Ще один подібний образ - Кирило Орленко з Херсонщини, який пише картини. Він теж з діда-прадіда українець, але мусить задля існування продавати свої творіння ситим і вгодованим киянам, які мало розуміють, що таке мистецтво. Зрештою, він пристосовується до їхніх смаків і уподобань й остаточно губить себе як митець. Кирило тусується на виставках, купує престижну квартиру, біля нього крутяться дівчата, ласі на гроші. Здається, все має, але назавжди втратив українське у своїй душі.

Більш співчутливим Степан Процюк є до жіночих образів. Жінки з міцним українським корінням у нього виходять не ущербними. Навпаки, вони зберігають своє єство, хоча проходять через не менш драматичні випробування, ніж чоловіки. Такою є, скажімо, Іванка, дружина Сави Чорнокрила, чи черниця сестра Франциска, яка колись була Людмилою, але покинула мирське життя. Ці образи, правда, дещо статичні й не виписані так випукло, як чоловічі, але контраст між жіночим і чоловічим очевидний.

Степан Процюк нібито оптимістично дивиться на майбутнє України: "Бо що мені до інших народів? Я можу лише абстрактно бажати добра чехам чи венесуельцям. А обдерті, виснажені діти нашої Матері пов’язані зі мною містичною родовою пуповиною. Вибач мені, мамо, як сповідався поет, "прости гіркі, зневажливі слова" (цитата з поезії Є.Маланюка), бо де би я не був, магічне сяєво цієї пуповини не дасть мені скурвитися й само-знищитися. Бо виросте нове покоління з українськими квітами в українських руках, а при потребі – у жорсткій безколірній уніформі, освяченій сяєвом тризуба, і відродить майже перерваний родовий зв’язок, відродить мову, над якою регочуть з імбецильним вереском та підсвистом посмітюхи й покидьки, і засяє на теренах східної Європи могутня й щаслива держава!".

Проте навряд чи майбутнє України – за ущербними націоналістами. Створення образу позитивного героя-націоналіста, який перемагає в нинішніх умовах, – справа честі інших письменників, для яких Степан Процюк проклав шлях.
 
Анатолій ВЛАСЮК