СПАДКОЄМЕЦЬ КОРОЛІВСТВА ТІНЕЙ.

«Щоб здолати пітьму, не потрібен факел — достатньо лише іскри світла.»

ГЛАВА 1

В кімнаті було доволі світло завдячуючи великим вікнам, що відкривали чудову панораму королівського саду, в центрі якого знаходився невимовної краси фонтан. За великим столом, заставленим різноманітними книгами та сувоями, сидів темноволосий юнак з витонченими рисами обличчя. Його зовнішність та вишуканий одяг, частиною якого була сорочка з білосніжного шовку, елегантно оздоблена візерунком із тонкої золотої нитки, свідчили про приналежність до шляхетного роду. Хлопець тримав у руці стародавній артефакт, та уважно розглядаючи його, робив нотатки у розгорнутому на столі аркуші паперу, час від часу опускаючи перо в чорнильницю: «Хто прийме міць, як тягар, а не належний дар. Не стане попелом, а світлом над тінями.» Могло здатись, наче то якийсь дослідник старожитностей занурений у наукову працю. Втім, цю ілюзію миттєво розвіював синій, гаптований сріблом, сюртук лейтенанта Королівських Соколів з монограмою Миротворця на лацканах, що висів на спинці крісла позаду нього. Отож, не зважаючи на вік, цей молодик був найзагадковішою особою в королівстві. Серед простолюдинів ходили чутки, що не існує, в цілому світі, знань чи вмінь, якими б він не володів. Можливо, все це були лише плітки, які оточували таємничу посаду Миротворця, та все ж придворна знать не вельми бажала потрапляти йому до ока. Тож серед мешканців королівського палацу та вельможної знаті, доброзичливців у юнака було не багато.

З-за дверей кімнати долинув звук швидких кроків, і за хвилю в них постукали, та не дочекавшись відповіді, відчинили. Юнак відірвав погляд від артефакту, швидко поклав його на стіл прикривши аркушем паперу, на котрому робив нотатки, та повернув голову в бік дверей в момент, коли ті розчинились. В кімнату рішуче увійшов чоловік в формі королівської гвардії, зробивши кілька кроків, він зупинився, зняв з голови капелюха та вклонився:

— Даруйте моє нахабство, пане лейтенанте… Справа термінова… Вас очікує Його Величність Король.

Якусь хвилю панувала тиша, лейтенант пильно оглянув гвардійця, вивчаючи його кремезну постать:

— Це й справді настільки терміново..? – врешті, тихим врівноваженим голосом, спитав він.

— Саме так пане, - відповів солдат виструнчившись, – мені доручено супроводити Вас в покої Короля.

Лейтенант мовчки підвівся, розмірковуючи над чимось, зняв зі спинки крісла сюртук, вдягнув його, та застібнув усі гудзики. Оминувши гвардійця, що стояв наче вкопаний, підійшов до вішака осторонь дверей, зняв з нього плаща та капелюха.

— Супроводжувати мене не потрібно… Ти вільний.

— Слухаюсь, пане лейтенанте, - гвардієць розвернувся на каблуках і твердим кроком вийшов у вестибюль зачинивши за собою двері.

Юнак окинув поглядом кімнату збираючись думками та уважно вслухаючись у кроки солдата, що поволі віддалялись. Лиш тільки кроки стихли зовсім, він підійшов до дверей, та ледь прочинивши їх, виглянув у вестибюль. Тут було тихо та порожньо, лише двійко вартових нудьгували поруч з дверима, що вели на половину короля. Врешті лейтенант вийшов, помітивши його вартові виструнчились в привітанні. На що, він відповів швидким жестом руки, зачинив двері на ключ, та попрямував вестибюлем у протилежний бік.

***

Потаємні двері тихо розчинились і лейтенант увійшов в гардеробну Короля. Вправно пройшовши серед безлічі розкішних костюмів, що красувались на манекенах, він постукав у двері королівського кабінету. З-за дверей долинув звук неквапливих кроків, заскрипів ключ у замку і вони розчинились. В дверному отворі з’явилась постать Короля. Юнак закляк збентежений, та за мить оговтався, зняв капелюха і вклонився:

— Пробачте Ваша Величність, ніяк не очікував, що Ви самі відчините двері…

Якусь хвилину панувала тиша, а потім десь в глибині кабінету пролунав голосний сміх Короля Едґарда.

— Ти був правий, мій блазню… Тобі вдалось ввести в оману Миротворця, тож всіх інших обдурити буде не важко…

Лейтенант пильніше вдивився в постать, що стояла перед ним і ніяково посміхнувся:

— Що ж Каспере, цього разу, тобі вдалось ошукати мене… А й справді, дуже схоже…

— Ну годі вже, - пролунав нетерплячий голос Короля, - заходьте швидше лейтенанте…

Каспер відступив у бік і хлопець увійшов до кабінету. Зауваживши Короля, що стояв опираючись на край масивного письмового столу з червоного дерева, ще раз вклонився:

— Пробачте, Ваша Величність, що прийняв вашого блазня за короля…

— Досить цих церемоній Еріку… Я й сам дивлячись на нього, сьогодні зранку, на мить засумнівався, що саме я король, - і Едґард загадково посміхнувся.

Почувши своє ім’я з вуст Короля юнак розгубився, не ймучи тями, що саме відбувається, згідно етикету Король ніколи не звертався до підлеглих за ім’ям.

— Та годі… Ти для мене майже як син… - Король на мить запнувся обдумуючи наступні слова.

— Мені стало відомо про твої вельми близькі, та делікатні… - підкресливши наголосом останнє слово монарх зробив паузу, окинув парубка прискіпливим поглядом і продовжив, - …взаємини з моїми названими доньками. Гадаю ти усвідомлюєш наслідки..?

— Так, Ваша Величність… - мовив впевнено юнак та смиренно схилив голову, - даруйте Вашу милість, якщо дозволив собі зайве…

Король Едгард окинув лейтенанта поглядом та ледь помітна посмішка майнула його обличчям.

— Дивлячись на тебе, на мить пригадав свою юність… Траплялось тоді чи мало всілякого, тож не хвилюйся, хлопче… Насправді, я навіть радий, що все так обернулося, одним клопотом менше… Та годі про це… Час перейти до справи у якій я покликав тебе, - і звертаючись вже до Каспера, що мовчки спостерігав за цією сценою додав, - приступай до дійства блазню, та намагайся якомога довше робити дурнів з цих пихатих вельмож та їх розмальованих дам… Та пильнуй, щоб тебе не викрили.

Блазень зробив реверанс у бік Короля та за мить збагнув, що зараз саме він є королем:

— І чого це я змушений терпіти цього блазня, ще й вклонятись йому… - мовив він звертаючись до лейтенанта, манірно поправив на голові капелюха, та поволі пішов до виходу імітуючи ходу короля.

Його Величність провів поглядом постать блазня, вдоволено хмикнув і коли двері за ним зачинились з іронією мовив:

— Справжній монарх, що й казати…

— Гадаю задумане вдасться… Адже навіть зблизька я сприйняв його за Вашу Величність… - лейтенант винувато посміхнувся, - в Тронному залі, чималенька відстань відділяє Короля від знаті… В ті ж моменти, коли він проходитиме повз них, всі будуть вклонятись, тому розгледіти їм вдасться хіба деталі королівських туфель.

— Сподіваюсь… Та повернемось до справи… - мовив король, збираючись думками, - Справа таємна та вельми делікатна… Та й чого гріха таїти, доволі небезпечна.

Юнак хотів було щось сказати та Едгард зупинив його легким помахом руки.

— Отож, я обрав тебе з кількох причин: по-перше - ти один з найобізнаніших в політичній ситуації, по-друге - володієш всіма потрібними знаннями та навичками, по-трете - закоханий в моїх падчірок… Чому це важливо для справи зрозумієш далі…

Король підійшов до портрета у чорній рамі, що висів на одній із стін кабінету, навпроти стола. На полотні, у повний ріст, було зображено струнку молоду ельфійку з чудовою фігурою, витонченими рисами обличчя, молочного кольору волоссям, та блакитними наче небо очима. Лейтенант вже не вперше бачив портрет Королеви Ельфів, матері падчірок короля, та жодного разу не міг без хвилювання споглядати його. Монарх не відриваючи погляду від полотна продовжив:

— Доньки напрочуд схожі на свою матір, правда ж?

Питання було риторичним, тому юнак промовчав.

— Та на жаль, вони не є законними нащадками корони… Тобі ж відома історія їх матері?.. Другої моєї дружини... Королеви Ельфів Елавіанни.

— Так, звичайно, Ваша Величність.

— Перша дружина, Королева Вірджина, зараз замолює гріхи у монастирі, не спромігшись привести на світ спадкоємця трону…

Його Величність ще раз, з сумом, глянув на портрет прекрасної ельфійки.

— Минулої ночі, уві сні, я бачив її, моє справжнє та єдине кохання… Вона була наче жива… - король торкнувся рукою полотна, - сказала, що невдовзі ми зустрінемось… Що наше дитя, все ж народилось і зараз блукає десь світом… Благала розшукати його… Мій сон обірвався раптово, і до ранку я не зімкнув очей міркуючи над ним…

Після цих слів запала тиша. Король зробив кілька кроків до дверей кабінету та зупинився вслухаючись. За дверима, наче хід годинника, лунали кроки двох вартових. Лейтенант мовчки спостерігав. Така пильність з боку Його Величності ніскільки не дивувала його. В палаці всюди були свої очі та вуха, шпигувала та розпускала різні плітки мало не вся придворна знать. Врешті Король розвернувся та неквапливо наблизився до Миротворця.

— Тож настав час розповісти тобі ще одну таємницю королівського двору… - мовив він та пильно глянув юнакові в очі, - те, що ти зараз почуєш, знали лише кілька осіб, доля деяких з них мені невідома, інші нікому нічого вже не скажуть, бо спілкуються з Творцем.

— Можете бути певні, Ваша Величність, - не відводячи погляду від короля, твердо мовив Миротворець.

— В той день, я не хотів відпускати кохану в далеку та небезпечну подорож до її родинного палацу. Бо саме тоді, склались так обставини, що у мене не було можливості супроводжувати Королеву, через невідкладні справи державної ваги. Недоброзичливців тоді, серед знаті та інших впливових кіл королівства, у нас було чи мало. Та Королева наполягла, і вирушила інкогніто, в супроводі Миротворця, твого попередника, та двох королівських гвардійців... Вони успішно досягли прикордонного містечка на межі королівства… Там слід їх і обірвався… Пошуки, велись тривалий час, та дали нікчемний результат: в лісах неподалік містечка Гелон, були знайдені знівечені тіла кількох розбійників та двох гвардійців… Миротворець та Королева зникли, мов у воду канули.

Монарх замовк, глибоко зітхнув, наче готуючись сказати, щось надто важливе.

— Таємниця, яку знали лише кілька осіб полягала в тому, що Королева була вагітною, та поверталась у родинний палац привести на світ нашого нащадка...

Запала тиша, що тривала якусь хвилину-другу. Зваживши все почуте, лейтенант зробив крок у бік Його Величності і приклонив коліно.

— Для мене велика честь служити Вашій Величності, наказуйте.

Король не вагаючись поклав руку на плече юнака.

— В тебе достатньо знань та вмінь... Ти вже готовий провести слідство і дізнатись, правду про те, що трапилось? Куди зникли Королева і Миротворець? Та з’ясувати долю нащадка корони.

— Так, я готовий, дозвольте приступати, Ваша Величність, - рішуче мовив юнак підводячись, та глянув у вічі монарху, що пронизував його своїм поглядом.

— Я покладаюсь на тебе юначе, не підведи мене… Приступиш завтра зранку, а сьогодні ти вільний, - і король хитрувато посміхнувся, - в тебе є ще доволі важливі справи...

— Честь служити, Вашій Величності.

Лейтенант вклонився, зробив кілька кроків назад, розвернувся та вийшов тим самим шляхом, що й прийшов.

ГЛАВА 2

Королівський сад, по суті, являв собою велетенський лабіринт з фонтаном у центрі. Лабіринт був доволі складним, та рухаючись по ньому за певними правилами, можна було з легкістю дістатись з половини Короля на половину Королеви, або ж до апартаментів Королівських Соколів, чи казарм Королівської Гвардії. Лейтенант часто гуляв тут, коли хотів побути наодинці з своїми думками. От і зараз він поволі йшов королівським садом поринувши у роздуми, коли раптом хтось наскочив ззаду та обхопив його руками за поперек. Не встиг юнак оговтатись як інша пара рук затулила йому очі. Руки хлопця були міцно притиснуті до тулуба, тож він не міг нічого вдіяти, окрім як говорити.

— Ви обидві пахнете фіалками, і цей аромат я ніколи з іншим не сплутаю, тож будьте люб’язні та відпустіть мене.

За спиною хлопця, мов звуки сріблястих дзвіночків, пролунав тихенький вдоволений дівчачий сміх.

— А от і не відпустимо, - прощебетали йому у вуха два ніжних голосочки, - не відпустимо доки не вгадаєш хто є хто…

— Ага, ось так… Що ж спробую… - юнак замовк та вдихнув на повні груди, обійми, що стискали його ослабли, та не піддались. І знову, майже біля самого вуха, пролунав тихенький сміх, та цього разу сміялась лише одна з дівчат. Хоч дівчата і були тендітними, та ці двоє володіли не аби якою спритністю та силою. Хлопець повільно видихнув і на його обличчі з’явилась хитра посмішка.

— Аммі та Еммі, любі мої, будьте ласкаві та відпустіть мене, дозвольте глянути у ваші чарівні очка та поцілувати ваші хитрі носики.

— Е ні, цього разу ти нас не проведеш, говори хто є хто, - прощебетав у друге вухо голосок іншої дівчини.

Пальці рук, що затуляли юнакові очі, ледь помітно сіпнулись і в ту ж мить його обличчя засяяло вдоволеною переможною посмішкою.

— Еммі, сонечко, та годі вже затуляти мені очі, дай скоріше глянути на вас…

Руки, з очей хлопця, раптово зникли і десь за спиною пролунав невдоволений дівочий голос:

— Не знаю як ти, Аммі, але відчуваю, що й цього разу він нас провів… Та відпусти вже його…

— Не відпущу, він мій…

— Не більш ніж мій... Він наш, - і Еммі, підійшовши з іншого боку теж обійняла юнака руками. Той стояв мовчки наче вкопаний, не пробуючи навіть ворухнутись, він кохав цих юних ельфійок і стерпів би які завгодно вибрики.

Так затиснутий в міцних обіймах двох чарівних пустунок, лейтенант простояв десь з хвилину-другу.

— Годі вже мене обіймати, ще принесе когось нелегка ненароком… Хоч стіни лабіринту доволі широкі й високі, та вуха й очі тут є всюди. Краще розкажіть, що це ви тут робите…

Дівчата випустили юнака з обіймів. Він повернувся до них лицем та відступив на крок оглядаючи їх з голови до ніг.

— О, та ви сьогодні в мисливських костюмах. Знову вправлялись у стрільбі… І хто ж цього разу переміг?

— Та як завжди, Еммі обіграла мене, - і Аммі невдоволено скривила губки.

— Зате, ти краще за мене володієш лезами, - підбадьорила її Еммі, - та чого ми тут стовбичимо, гайда до нас, ми чогось смачненького приготуємо…

— От-от… Ця королівська кухня, тобі вже, мабуть, набридла Еріку, - підморгнула юнакові Аммі, - недавно я навідалась у королівський погріб та дещо звідти прихопила ненароком, - і винувато посміхнулась.

Дівчата, хоч і виявились, після зникнення їх матері, Королеви Ельфів, заручницями політичних угод між двома королівствами, були справжніми ельфійськими Принцесами. Тому за королівським протоколом, мали свої апартаменти на половині Королеви. В апартаменти входила й окрема кухня з персоналом.

— Цієї ночі ти залишаєшся у нас, - лукаво посміхнулась Еммі.

Лейтенант хотів було щось сказати, та Аммі суворо глянула на нього.

— Ніяких заперечень, лейтенанте, - категорично заявила вона.

Юнакові нічого не залишалось як погодитись, він ствердно кивнув головою.

Будь по вашому, все одно ж не передумаєте… Та мені потрібно добре виспатись… Завтра в дорогу у справах Його Величності.

— Після нашої вечері спатимеш мов убитий, - в один голос мовили сестри, здивовано переглянулись і весело розсміялись. Підхопили лейтенанта під руки і попрямували в бік своїх покоїв.

В апартаментах Принцес було тихо, дівчата заздалегідь відпустили прислугу. Вечеряти сестри любили доволі скромно, в основному фрукти. Та в честь гостя, Еммі вирішила приготувати рибне блюдо за ельфійським рецептом. До правди сказати близнята були не тільки вправними стрільцями, але ще й чудовими кулінарами. У їхній кухні був невеликого розміру басейн, в якому завжди плавала жива форель.

Дівчата підвели Еріка до кухонного басейну.

— Ось бачиш ці дві рибини, одна з них твоя, - лукаво посміхнулась Еммі.

— Та чистити тобі доведеться обидві, - тоном не терплячим заперечень, мовила Аммі, та показала юнакові кінчик свого язичка.

— То ж поки ми будемо переодягатись, розкладеш у кухні вогонь та почистиш рибу, - додала Еммі.

Лейтенант не вперше хазяйнував на цій кухні. Допомагати сестричкам було приємно й весело. Ледь за дівчатами зачинились двері, він зняв сюртука, повісив його у шафу. Потому, вправно закатав рукави сорочки, зняв з вішака чистий фартух та одягнув. Швидко розпалив вогонь, вправно виловив рибу та заходився чистити. Ледь юнак впорався з рибою та помив руки, як близнята повернулись одягнуті в білі поварські костюми з чепчиками на своїх чарівних голівках. Звичайно ж, їх костюми ледь були схожі на справжні поварські: короткі приталені куртки та спідниці-штани з вишуканого шовку.

Вони швидко оглянули рибу, похвалили Еріка та з вдячністю поцілували в обидві щоки.

— Заким ми готуватимемо, не нудьгуй, - заграючи прощебетала Еммі.

— Можеш сервірувати столик у вітальні, - лукаво глянула на хлопця Аммі.

— А ви, мої любі, покваптесь, бо я вже зголоднів… - Ерік зняв фартуха, почепив на вішака, дістав з шафи сюртук, закинув на плече та вийшов з кухні.

Перед вечерею дівчата умилися та причепурилися і сиділи зараз перед сервірованим столиком, на диванчику по обидва боки від хлопця. Одягнуті вони були в тонкі напівпрозорі пеньюари. Це виглядало так спокусливо, що хоч він і звик їх бачити в такому вигляді, та завжди це викликало в нього надмірне хвилювання.

Перед ним, по середині столика, стояло велике блюдо, хоч воно й було накрите кришкою та неймовірний аромат витав по всій кімнаті наганяючи апетит. Врешті, Аммі простягла руку й підняла кришку.

— Тадам-м.. – задоволено посміхаючись проспівала вона.

На великій тарелі лежали дві однакові рибини розрізані на шматки та сервіровані фруктами.

— А тепер, тільки спробуй не вгадати хто яку готував, - капризно промовила Аммі і поклала на тарілку перед юнаком два однакових шматки з обох рибин.

Ерік скуштував один шматок потім інший, повторив це ще двічі, а потім доїв все до кінця. Близнята уважно за ним спостерігали. Він чудово знав кулінарні смаки обох сестер, та вирішив з ними трохи пожартувати.

— Щось я не розкуштував, давайте ще…

Цього разу, Еммі, поклала два однакових шматки. Юнак уважно стежив за тим, як це вона робить та посміхнувся про себе. Кожна з дівчат першим накладала йому шматок своєї рибини, тож помилитись було важко. Смакуючи, він з’їв ще два шматки.

— Щось не збагну… - вдавано стурбованим тоном промовив Ерік.

Аммі, потяглася до тарелі, щоб покласти йому два останніх шматки.

— Агов, що ти робиш сестричко… Ти тільки поглянь на нього… Він просто кепкує з нас і хоче лишити нас без вечері… - розсердилась Еммі.

І Принцеси близнята, обурено поглянули на хлопця.

— Пробачте мої любі, але риба така смачна, що я не зміг опиратись спокусі…

Дівчата обмінялись поглядами, та ще раз глянули на Еріка, що винувато зиркав, то на одну, то на іншу, та весело розсміялись.

— То хто ж яку рибину готував, врешті скажеш? – майже в один голос нетерпляче мовили Принцеси.

Юнак взяв чисту виделку і поклав по шматку риби кожній з сестер.

— Ось, якось так…

— І як це він тільки робить, - здивувалась Аммі.

— Він читає наші думки, - стурбовано глянула на неї Еммі.

Цього разу весело сміявся Ерік.

Далі вечеря проходила в веселій безтурботній атмосфері. Сестрички не вмовкали, щось розповідали перебиваючи одна одну. Коло спілкування Принцес, при дворі короля, з питань безпеки було доволі обмеженим. Усвідомлюючи це, Ерік терпляче вислуховував все, час від часу коментуючи почуте, і всі разом весело сміялись. Безневинні пустощі поступово перейшли в палкі поцілунки. Поволі все це дійство з пристрасними обіймами перемістилось до опочивальні Принцес… Все стихло десь за північ, і юнак міцно заснув у ніжних обіймах чарівних пустунок.

Ледь почало світати, Ерік прокинувся та розплющив очі, його тренований організм наче годинник вів відлік часу. В кімнаті панували сутінки, свічки давно догоріли та погасли, лишивши по собі лише запах лаванди, що витав у повітрі. Та ніздрі юнака вловили в ньому й ледь чутні нотки фіалок. Авжеж, цю ніч він провів на розлогому ложі в опочивальні юних ельфійок. Сестрички мирно спали по обидва боки, поклавши свої чарівні голівки йому на плече. Юнакові зовсім не хотілось покидати цих милих близняток, та треба було, ще до сходу сонця, виїхати з королівського палацу. Він поволі звільнив плече опустивши голову однієї з сестер на подушку. Потому, зробив це з іншою та спритно вислизнув з їх обіймів. Дівчата, щось промурмотіли уві сні, обійнялись, та знову міцно поснули. Ерік швидко вдягнувся, поцілував у щоки близнят, та затримався ще на хвилю милуючись ними.

За релігійними і мирськими законами, що панували в цих краях вважалось, що близнята мають два тіла та одну душу. Тому, мають право утворювати сім’ї з одним на двох, чоловіком чи дружиною. Отож такі стосунки в королівстві рідкістю не були. Юнак, безумовно, одружився б з ними, незважаючи навіть на те, що ельфи живуть значно довше за людей, і він постарів би, а вони лише трохи подорослішали. Та лейтенант був Миротворцем. Можливо, саме про це думав Ерік в цю коротку хвилю. А його вже чекали справи королівства, тож він винувато посміхнувся дивлячись на мирно сплячих близнят і тихо вийшов. Минувши вітальню, столовий зал увійшов у кухню та через прохід для прислуги, потрапив у двір по той бік палацу. Вже звідти, привітавшись з вартовим, та скориставшись службовим входом, пройшов в апартаменти Королівських Соколів. Потрапивши в свою спальню лейтенант відчинив гардероб, зняв мундир та переодягнувся. Тепер він був схожий на звичайного молодого шляхтича з не багатої родини. Потому, зайшов у кабінет, присів біля столу, взяв перо та аркуш паперу, щось швидко написав. Склав аркуш в четверо, вложив у конверт закривши його печаткою Миротворця, підвівся та вийшов у вестибюль. Покликав вартового, що саме проходив повз, та вручив йому конверт наказавши передати блазню Короля. Не минуло й години, з моменту як лейтенант покинув опочивальню Принцес, коли він верхи проїхав через Західні ворота столиці королівства.

ГЛАВА 3

Гелон був невеликим містом неподалік кордону, де процвітала торгівля контрабандними товарами. Вдень та вночі тут вирувало життя: вдень йшла жвава торгівля різним крамом, а в ночі ці товари завозились у місто звідусіль, оминаючи королівську митницю та збирачів податку. Тут можна було купити, відносно дешево, як і добротну річ відомого ремісника, так і якісну підробку або ж взагалі нікчемну річ. Зрозуміло, що з законами в цьому місці мало хто рахувався. Була у місті мерія, суд і королівська сторожа, та дзвін монет перешкоджав їм чути, а блиск золота - бачити. Все тут усіх влаштовувало. І було б все чудово, якби не зграйка підлітків напівкровок, що орудувала в місті. Вони завдавали чимало клопотів крамарям та покупцям, викрадаючи товари та гаманці, обчищаючи їх кишені. Отож діставалось й місцевим можновладцям.

В пообідню пору, однією з вуличок, що вели у торговий ряд, неквапливо розглядаючись навкруги йшов хлопчина. З вигляду йому було років чотирнадцять, може навіть п'ятнадцять. Вдягнутий він був скромно, на плечі висіла торба, а з-за поясу виглядало руків’я невеликого мисливського ножа. Юнак зупинився навпроти будинку якогось заможного городянина та мало не роззявивши рота розглядав різьблені дубові ворота з хвірткою посередині. Він так захопився, що не зразу зауважив тупіт ніг та голоси, що наближались до нього десь з поміж будинків. Зненацька з ближнього провулка вибіг якийсь хлопчисько та промчав повз розгубленого юнака зачепивши того плечем. Тому ледве вдалось втриматись на ногах щоб не гепнутись на клумбу, з кущами троянд, під вікнами будинку. В хлопчиська, щось випало з-за пазухи та гулко впало на мощену каменем вулицю, та він не думав зупинятись і швидко зник в наступному провулку. Оговтавшись юнак нахилився та підняв річ котру загубив той невіглас. То був доволі важкий гаманець. Не встиг він підвестись, як з провулка один за одним вибігло з десяток людей, а може й два.

— Ось він, ловіть його! – заверещав хтось з юрби вказуючи на хлопчину, що розгублено стояв посеред вулиці.

Не розуміючи, що відбувається юнак озирнувся навколо себе та нікого не помітив, а юрба тим часом наблизилась до нього.

— Хапайте його! – заверещав той самий голос, - він вкрав мій гаманець!

— Обережно! В нього ніж! – застережно вигукнув інший.

Юрба поволі оточила збентеженого хлопчину.

— Сторожу сюди! Сторожу.. – наче хвиля покотилося вулицею.

Юнак пробував повернути гаманець та все пояснити, але його ніхто не слухав.

— Малий негідник! Злодюга! Мерзотник! Виродок! На шибеницю його! – лементували всі на перебій.

Зненацька юрба стихла і злегка розступилася утворивши вузький прохід. Хлопчина повернувся в той бік і перед ним, наче з під землі, з’явилась королівська сторожа. То були двійко кремезних парубків у засалених мундирах з мечами на поясі. Вони зміряли його поглядом, переглянулись і один з них простягнув до нього руку.

— Давай сюди…

Хлопчина мовчки віддав гаманець, що весь час тримав у руці перед собою.

— Ножа теж… - втрутився інший, дихнувши юнаку в обличчя перегаром, - ач який розбійник, він нас не боїться, - поклав долоню на руків’я меча і зареготав.

Юрба підхопила і все навколо заповнилось істеричним сміхом.

— Годі! – рявкнув той, що взяв гаманець і всі стихли, - ти йдеш з нами, - мовив він до юнака та вхопивши за комір штовхнув його поперед себе.

— Та я ж ні в чому не ви… - спробував, щось пояснити хлопчина, та страж обірвав його на пів слові ще раз міцно штовхнувши у спину.

— Мовчи! Винен, не винен, суддя розбереться.

І юнак покірно пішов вулицею у супроводі стражників та розбурханої різношерстої юрби. По ходу цієї процесії до неї приєднувались все нові та нові зіваки, охочі до різного роду видовищ. В такому складі вона й висипала на центральну площу, та зупинилась перед брамою будинку місцевого суду. На гамір, що заповнив площу, хвіртка в брамі відчинилась. Звідти спершу вийшов секретар з підручними, що винесли невеликий стіл та масивне крісло. Згодом, з’явився й сам суддя у мантії та перуці, з масивним дерев’яним молотком у руці. Він зручно вмостився у кріслі, окинув поглядом натовп перед собою і голосно вигукнув:

— Тиша! – та вдарив молотком об стіл.

Юрба поволі змовкла і над площею запанувала тиша.

— Що тут відбувається? – грізно мовив суддя звертаючись до королівських стражів.

Ті виструнчились і скоромовкою наперебій, заговорили:

— Ваша честь, пане суддя, впій…

Та удар молотка об стіл обірвав їх на пів слові.

— По одному, - коротко рявкнув суддя та вказав молотком на одного з стражників.

— Ваша честь, народ впіймав одного з грабіжників, що орудують в місті, - пробелькотів той і вказав на хлопчину, що смиренно стояв між ними.

Суддя глянув на юнака потім на стражів.

— І що вчинив цей юнак?

— Він поцупив гаманця у вельми шанованого добродія, - і стражник поклав на стіл перед суддею гаманець туго набитий монетами, - а ще у нього був ніж.

— І де ж той ніж? – суворо глянув на стражників суддя барабанячи пальцями по столу.

— Пробачте, Ваша честь… - роблячи винуватий вигляд мовив другий страж, виступив на перед та поклав ножа на стіл, - якось забулось…

Суддя взяв ножа, покрутив його в руках розглядаючи.

— Гарна річ… Мабуть теж крадена.

Та звернувся до секретаря, що стояв збоку, тримаючи у руці дощечку з чорнильницею і аркушами паперу, та старанно все занотовував.

— Впишіть це як речовий доказ… І гаманець теж, - та тихо додав, - лише гаманець, - поклав ножа на стіл, взяв у руку молоток і, вказуючи ним на гаманець, звернувся до натовпу:

— Так хто звинувачує цього хлопчину? У кого поцупили цей гаманець? А може то його гаманець?

З натовпу вийшов чепурно одягнений міщанин та наблизився до суду.

— Ваша честь, цей виродок, викрав його у мене з кишені та накивав п’ятами.

— Хтось бачив це і може підтвердити слова цього добродія? – знову, звертаючись до натовпу, мовив суддя.

— Авжеж, я бачив… і я… і я бачив, - заволали навперебій у юрбі.

Суддя перевів погляд на переляканого юнака.

— Що скажеш хлопче в своє оправдання? І шапку зніми, перед Королівським судом стоїш!

Хлопчина покірно зняв шапку і з під неї випало та розсипалось по плечах довге руде волосся з під якого виглядали загострені вушка. Натовп здивовано зойкнув і запанувала тиша в якій тихим впевненим голосом пролунали слова:

— Ваша честь, я не вчиняла нічого про, що тут говорять. Сьогодні я вперше потрапила в це місто. Йшла вулицею, коли з провулка вискочив якийсь парубок і мало не збив мене з ніг. Він і впустив цей гаманець. Я його лише підібрала на біду.

Лиш дівчина скінчила, юрба зайшлася реготом, суддя теж іронічно посміхнувся.

— Так-так, я знаю, всі це кажуть… Та як тобі можна вірити, після того, що я побачив. Ти видавала себе за іншого, а це обман. Тож і зараз віри тобі нема. До того ж ти ще й напівельф. Зрозуміло, що ти не одна це вчинила… Видай своїх спільників і я пом’ягшу твою провину.

— Але ж я кажу правду, - обурилась дівчина, - які спільники? В цьому місті я нікого не знаю.

— Що ж, я давав тобі шанс… - промовив співчутливо суддя, та звернувся до натовпу, - то яке ж покарання призначити цій шахрайці?

Народ загомонів, хтось крикнув:

— Спалити негідницю! – інший, - повісити, - і ще кілька голосів, - на палю, четвертувати, відрубати голову.

— Годі! Тиша! – прикрикнув, на тих, що надто розійшлися, суддя та вдарив молотком об стіл.

Юрба поволі стихла, він подумав хвилину-другу, прийняв рішення та виголосив вирок.

— Спалити ми не можемо, бо ніхто не звинувачував її у чаклунстві… На палю або ж четвертувати теж, бо вона не душогубець, залишається повісити або відрубати голову… Тож даною мені королівством владою, якщо завтра до обіду, ніхто не намагатиметься спростувати звинувачення, або ж надати докази шляхетного походження дівчини то, - суддя зробив паузу переводячи подих, - по обіді її повісять як простолюдинку! – та завершив свій вирок ударом молотка. Підвівся, взяв зі столу ніж та гаманець і увійшов у браму. Секретар дав розпорядження підручним та звернувся до юрби, що не поспішала розходитись наче чекаючи ще чогось:

— Суд звершився! Розходьтеся!

— А як же мій гаманець, - обурився чепурно одягнений міщанин.

— Гаманець речовий доказ.

— А монети, віддайте ж золото…

— Монети теж конфісковані як доказ злочину, - і даючи зрозуміти що розмова закінчена повернувся до міщанина боком.

— У клітку її, - кинув він через плече стражу, що тримав дівчину за комір.

Поступово площа перед брамою суду спорожніла, і стражники, схопивши дівчину під руки, щоб не змогла втекти, повели її до каземату. В'язниці у місті не було. Оскільки всіх затриманих, залежно від вчиненого злочину та ступеню їх вини, страчували, або ж відпускали після сплати солідного штрафу. Зате, тут була цитадель, в якій розташовувався нечисленний загін королівських стражів, де й знаходився каземат. Це було невелике підвальне приміщення з катівнею, кімнатою для охорони та кількох камер, які скоріше були схожі на клітки. В одній з таких камер і зачинили дівчину, забравши торбу, взуття та пояс. Вона сиділа в цілковитій темряві, у кутку на соломі, обійнявши руками коліна та міркувала над своїм становищем. З кімнати охорони долинали звуки гри у кості та голоси двох солдат.

— Ну от, я знову програв, трясця його матері, - вилаявся один з них, - як те дівчисько привели, так я все програю та програю…

— До чого тут та нещасна, її ще сьогодні повісять… Тобі просто фатально не везе.

— Ач, яких розумних слів нахапався… Фатально… Слухай, а давай на неї зіграємо… Ну хто першим буде.

— Ти, що таке верзеш… Тобі що повій мало? Вона ж зовсім ще дитина незаймана.

— Дитина? Теж скажеш… Тай яка різниця… Якщо ще й незаймана то для неї гірше… Так і помре не пізнавши мужчини. А жаль…

— Ні – ні, я в цьому участі не братиму… Давай краще зіграємо, хто першим спати піде… Скоро вже світати почне…

— Хай так…

Голоси змовкли, було чути як калатають кості та котяться столом.

— І знову ти переміг. Хай йому грець… Тож ти спиш першим, а я на варті…

— Настане час розбудиш. Та віднеси нещасній щось поїсти, бо ще з голоду помре, а її ж повісити мають… - зіваючи промовив інший. Згодом почулись кроки та скрип старого тапчану.

На тривалий час запала тиша, котру порушували лише тихі звуки храпу, та згодом почулись кроки. Вони наближались, а з ними й відблиски, палаючого смолоскипа, розганяючи темряву. Дівчина підвелась та відступила у куток спершись спиною об стіну. Камера була не великою: з трьох сторін глухі стіни, замість четвертої ковані грати з хвірткою посередині. Мабуть тому, її називали «кліткою». Кроки стихли, світло смолоскипа проникло в камеру та на мить засліпило дівчину. Клацнув замок і хвіртка з протяжним скрипом відчинилась. Очі за мить звикли до світла і вона побачила чоловіка, що увійшов. То був один з охоронців каземату. Він ввіткнув факел у тримач на гратах і наблизився до дівчини. Та перелякано забилась у куток.

— Не бійся. Ти чого так лякаєшся. Я ж, не страшніший за те, що тебе чекає, - зупинився за два кроки та простягнув їй окраєць хліба.

Дівчина вагаючись вийшла з кутка взяла окраєць та поквапливо з’їла. Лиш вона завершила, охоронець схопив та міцно притис її до себе намагаючись поцілувати. Дівчина спробувала вирватись мотаючи головою та опираючись руками, але марно.

— Ну чого ти впираєшся… Тебе ж за кілька годин повісять… Так хоч розважимось трохи…

— Гаразд… Відпусти… Я хоч штани зніму, - рішуче мовила дівчина та вгамувалась.

— Зразу б так…

Та лише солдат ослабив обійми, як вона з усього маху ногою вдарила його в пах. Він заскавчав наче побитий собака і опустився навколішки тримаючись руками за свої причандали. Скориставшись цим, дівчина схопила його за чуба та що сили, коліном, зацідила в обличчя. Охоронець обм’як та гепнувся на землю. Вона миттю вхопила факел і вискочила з клітки зачинивши хвіртку на ключ, що солдат необачливо залишив у замку. Щоб вийти з підземелля потрібно було пройти повз кімнату охорони та відчинити двері що вели на зовні. Ключі у неї були на зв’язці, що залишив охоронець. Двері в кімнату охорони були прочинені і звідти виривалось мерехтіння палаючих смолоскипів, що розганяло темряву. Дівчина крадькома підійшла до дверей та заглянула в середину. З дальнього кутка, де стояв тапчан, долітало монотонне хропіння. Вона обережно ввійшла в кімнату. Підійшла до великої старої скрині, куди охоронці поклали її речі. Відчинила, намагаючись зробити це якомога тихіше, дістала звідти свою торбу та одягла чобітки. Поволі навшпиньках вийшла з кімнати, прикрила за собою двері, та підібравши ключ зачинила замок. Коли вона, врешті, вибралась з каземату перші промені сонця, пробиваючись крізь бійниці цитаделі освітили внутрішній двір.

ГЛАВА 4

У корчмі було доволі гамірно. Весела компанія з місцевих гульвіс та кількох повій, сидячи за великим столом, весело, щось обговорювали вибухаючи, час від часу, сміхом.

— …Та коли, той злодюжка, зняв шапку я мало мови не втратив… Виявляється то дівчисько, от тобі й на, - пробелькотів хтось п’яним голосом.

— Це ще квіточки… Ти б бачила обличчя постраждалого, коли йому секретар сказав, що золоті конфісковані як докази в справі… - додав інший звертаючись до своєї подруги.

— А він певне думав, що гроші йому повернуть… - мовила одна з повій і всі знову зайшлися гучним сміхом.

Втомившись від реготу, компанія стихла. Хтось покликав корчмаря та замовив ще вина. Корчмар метнувся у погріб і за хвилю повернувся з чималим глечиком у руці. Наповнивши келихи невгамовних п’яничок, він поставив його на стіл. Хтось, з хмільної компанії, кинув йому срібну монету, той вправно упіймав її на льоту, та пішов на поклик інших відвідувачів.

— Вона може й не винна, та все ж її повісять, - співчутливо мовила, елегантно вдягнена красуня, що проходила повз стіл, за спиною якогось гульвіси. Той повернувся перекинувши одну ногу через лавку і зміряв її п’яним поглядом.

— Повісять теж мені, я б її спершу на палю посадив… - і зробивши красномовний жест, поплескав рукою себе в пах, - ось на цю палю…

Вхопив молодицю, за руку та з силою смикнув на себе, жінка не втрималась на ногах і щоб не впасти присіла йому на коліно.

— Чого руки розпускаєш? Відчепись… Чула вже, чого ти вартий… Тільки язиком й молотиш, п’яничка клятий, - вона однією рукою відштовхнула гультяя, обпершись іншою об стіл підвелась та пішла геть.

Той невдоволено прогарчав, щось образливе їй у слід, повернувся до столу, та схопивши келих, що стояв перед ним, осушив його до дна і зареготав. Хмільна компанія дружно його підтримала. Не зважаючи на регіт, що долітав їй у слід, красуня неквапливо з грацією продовжувала йти залом. Підійшовши до стійки бару вона обмінялась кількома фразами з корчмарем та двома молодиками на підпитку, котрі про щось сперечались за кухлем добротного елю. І вже збиралась піднятись сходами на гору, як раптом, в дальньому кутку парадного залу, яким користувалась місцева знать, помітила шляхтича. Той одиноко вечеряв, за столиком навпроти арки, що розділяла обидва зали. Звідти чудово проглядалась інша половина корчми та стійка бару. Хоч в залі й було не надто світло, все ж вона зауважила, що то доволі вродливий юнак, котрого бачить вперше. Трохи повагавшись, молодка поправила пишну спідницю, що ледь покривала коліна, та рішуче попрямувала до парадної зали. Наблизившись до столика за яким вечеряв шляхтич, і не чекаючи запрошення, відсунула один із стільців та присіла на його край.

— Дозволите скласти Вам компанію, молодий пане?

Юнак відірвався від трапези, оглянув її неквапливим поглядом і загадково посміхнувся.

— Чому би й ні… - підняв вгору руку привертаючи увагу корчмаря, коли той зауважив його жест, торкнувся рукою келиха та своєї тарілки і вказав на молодицю, корчмар кивнув у відповідь. За хвилину його помічник приніс і поставив перед красунею порцелянову тарілку та кришталевий келих, потому наповнив його до половини вишуканим трунком, що стояв на столі. Затримався ще на мить, чекаючи розпоряджень, та піймавши красномовний погляд юнака, вклонився красуні, і повернувся до своїх обов’язків.

— Раніше я вас тут ніколи не бачила, пане… Ви не тутешній? – жінка підняла келих та пригубила смакуючи вишукане вино.

— У це місто, я приїхав години дві тому… Тож це не дивно.

— Пане, Ви з дороги, та я не помітила при Вас жодної поклажі. Чи означає це, що Ви плануєте продовжити свою подорож, чи зупинились на ніч де інде?

— Ні, я винайняв кімнату нагорі, - юнак відвів погляд від красуні та не двозначно глянув на стелю, - туди ж люб’язно доставили й мої речі.

Молодиця вдоволено посміхнулась, відпила з келиха ще ковток вина, та продовжила розпитувати уважно розглядаючи одяг незнайомця.

— Що ж привело Вас пане, у наше богом забуте містечко, аж з самої столиці?

— І чого це ти вирішила, що я із столиці? – юнак прискіпливо глянув красуні у вічі.

— Надто вишуканий у вас одяг, пане.

— Про щось схоже й я подумав, та іншого не було…, - промовив наче сам до себе шляхтич, та посміхнувся молодиці, - чого це ти, все пане та пане, Еріком мене звуть.

— Дуже приємно пане… Тобто Еріку. Мене ж звати Кліо.

— Гарне ім’я в тебе, красуне… То ж, якщо ми вже знайомі, можу я тебе дещо спитати?

— Спробуй, та не обіцяю, що відповідь буде чесною, - лукаво посміхнулась Кліо.

— Ні – ні, ти невірно, мабуть, мене зрозуміла… Нічого особистого… Я тут вечеряв на самоті, а в тому залі було так гамірно й весело, та все ж ти чомусь приєдналась до мене.

— Не знаю, можливо, хамство набридло, бо чого ще від цих п’яничок чекати… А можливо, надмірна цікавість, що притаманна кожній жінці, - крутячи келих у руці, задумливо промовила красуня. Ерік уважно спостерігав за нею неквапливо смакуючи вино.

— Хто ж то може знати, у кожного своя доля, - зненацька, наче сама до себе, тихо додала вона.

— Про що це ти, Кліо?

— От сидимо ми тут… Вони там регочуть мов навіжені… А її повісять нізащо… Вона ж цього не робила, я знаю… Та всім байдуже… Аби спихнути на когось… Все навколо просякло лицемірством… Невинних карають, винних за плату відпускають… Так і живемо…

Кліо змовкла, втупившись поглядом у пусту тарілку.

— Я нічого поки не зрозумів, та сподіваюсь ти все поясниш… Але спершу, щось трохи перекуси, бо зовсім сп’янієш від мого вина, - і Ерік поклавши їй у тарілку шматок печеного курчати та трохи овочів, й сам продовжив вечеряти.

Коли з курчам було покінчено та запито залишками вина, юнак знову посміхнувся Кліо.

— Ти вмієш інтригувати… Та й здається ти не на жарт стурбована, то ж розкажи, що тут трапилось.

Красуня, мить повагавшись, розповіла йому про те, як впіймали дівчину та звинуватили її у крадіжці, про суд та несправедливе покарання.

— Ти вважаєш, що вона не винна?

— Я тут всіх як облуплених знаю, а її, як й тебе, вперше побачила сьогодні. Не місцева вона, та й на злодюжку не схожа.

— Але ж хтось поцупив того гаманця…

— Хто поцупив - той утік. Ніхто його не впіймав та й шукати не буде.

— Чому ж не шукають? Я так розумію, що міські стражі тих злодюжок знають?

— А що їх шукати, тут мало не щоночі когось грабують. Лиш стемніє, народ з корчми розходитись починає, вистежують того хто солідніше виглядає та грабують. А стражі свою частку в тому мають, тому не шукають.

— Кепська справа… А я тут хотів було прогулятись нічним містом… Провінційним повітрям подихати перед сном… Складеш мені компанію?

— Та що ви пане, тобто Еріку… Ти у місті вперше та ще й напідпитку…, - розгублено глянула на шляхтича Кліо, - для тебе це надто небезпечно. Може, я краще на гору тебе проведу… До твого покою.

Ерік не втримався та весело засміявся. Розсмішив його розгублений чи то переляканий вираз, що застиг на обличчі красуні, та вона, вочевидь, зрозуміла це інакше і вмить її розгубленість змінилась гнівом. Кліо рвучко підвелась мало не перекинувши стілець та сердито глянула на Еріка. Посмішка миттю зникла з обличчя юнака, здогадавшись, що його поведінка була не припустимою, він розгублено встав з-за столу дивлячись на молодицю поглядом сповненим жалю.

— Дякую за вечерю, пане… - розгнівана красуня вклонилась, наче придворна дама і, не чекаючи на відповідь попрямувала до іншого залу. Та зробивши кілька кроків вона зупинилась, постояла хвильку наче щось обдумуючи, розвернулась та підійшла до розгубленого юнака.

— Я не супроводжую кого попало, - сповненим образи тоном, ледь чутно, мовила молодка, - я не повія.

Лише тепер Ерік зрозумів в чому справа. Думаючи про своє він не надав значення останнім словам жінки.

— Пробач, Кліо, я просто телепень… Як можу загладити своє нахабство? - винувато глянув їй у вічі юнак.

Красуня посміхнулась співчутливо.

— Мабуть, якось іншого разу, - з жалем промовила вона, - можливо, ще зустрінемось.

І впевненою, сповненою грації ходою, покинула парадну залу, лишивши хлопця на самоті. Ерік дивився їй у слід, та думками він був десь далеко - там, на половині Королеви…

ГЛАВА 5

На дворі вже світало, та королівському блазню не спалось, цієї ночі він так і не склепив очей. Минулого вечора Каспер Артіф відвідав один невеликий шинок на околиці столиці та повернувся лише за північ, з доволі стурбованим виглядом. Не роздягаючись влігся на ліжко поверх постелі, та поринув у роздуми. Той шинок мав дурну славу, бо в ньому збирались різного роду нечисті на руку ділки, та гарну кухню, бо дружина власника була неабияким кулінаром. Тож він навідувався туди час від часу, щоб зустрітись з потрібними людьми та заодно відпочити від вишуканої королівської кухні. Тут знали його як Каспера Смаґла, ватажка найбільшої мережі контрабанди ельфійського вина. Ніхто й гадки не мав, що він ще й королівський блазень. Сам Каспер був майстром перевтілень, тому кращого прикриття для ділка такого маштабу, знайти було важко. Завдяки цьому він завжди був першим в курсі справ королівства, що давало йому солідну фору перед конкурентами, та по при це він був відданий королю і служив йому вірою та правдою. Контрабанда вином процвітала завдяки королівській родині у власності котрої, перебували майже всі виноградники в країні. Саме молодшому брату короля належала левова частка виноградників на півдні країни. Незначною ж їх частиною володіли релігійні громади та монастирі. Брат короля був не надто розумною, зате багатою та надзвичайно пихатою людиною. Користуючись монопольним правом, він вмовив короля встановити високі мита на ввіз вина з сусідніх королівств. Забезпечивши тим самим високу дохідність своїх винокурень. Та як завжди трапляється в таких умовах, якість вина з часом суттєво впала а ціна виросла. Винокурні звичайно виробляли елітні сорти вина, та в незначних кількостях і поставляли лише для королівського двору. Інші ж шляхетні та багаті люди повинні були задовільнятись сумнівної якості напоями або ж якісними та не в міру дорогими ельфійськими винами. Та зараз не це турбувало королівського блазня, кілька тижнів тому, один з його помічників при зустрічі обмовився, що в деяких колах витають чутки про скору зміну влади в королівстві. Каспер, доручив йому дізнатись про деталі та виявити джерело. Навідавшись вчора до шинку, він дізнався, що помічника було знайдено, з розтятим горлом, неподалік монастиря Святої Хиврони. Саме в цей монастир, років двадцять тому, було зіслано першу дружину короля, красуню Вірджину. Котру в народі називали «пустоцвітною Королевою» за нездатність народжувати. Саме це не давало спокою, йому дошкуляли думки: пов’язане це вбивство з королевою, чи може це просто випадковий збіг. В кімнату увірвались перші промені літнього дня. Каспер підвівся з ліжка, підійшов до дзеркала і глянув на своє відображення. Невдоволено хмикнув, поправив комір сорочки, вийшов з кімнати та попрямував до королівських лазень. Освіжившись у басейні з холодною водою відчув себе значно краще, тривога не зникла геть та наче притупилась. На зворотній дорозі його перестрів вартовий:

— Від лейтенанта Королівських Соколів, - коротко відрапортував він та вручив опечатаний конверт.

Каспер взяв конверт та відпустив вартового. Увійшовши в свою кімнату розкрив його, розгорнув складений в четверо аркуш і прочитав коротку, та змістовну, записку Еріка. Будучи переконаним, що цей не простий юнак, знає його таємницю, довго не міг збагнути, чому той не видав його королю. Та згодом зрозумів, що посада яку той обіймав, зобов’язувала його не лише викривати, а й контролювати, маніпулювати та при необхідності прибирати з оточення монарха небажаних людей. Не вважаючи Каспера Смаґла загрозою королівській владі, Миротворець просто потоваришував з ним. Тож королівський блазень був обізнаний про маленькі таємниці ельфійських Принцес. Він любив цих дівчаток, та був їм вельми вдячний за уроки ельфійської культури та історії. Самі не підозрючи того, вони доволі суттєво сприяли розвитку його таємного бізнесу. Прочитавши записку, Каспер перевдягнувся та подався на половину Королеви, розраховуючи, що Принцеси вже прокинулись та запропонують йому поснідати в своєму товаристві. Він швидко пройшов лабіринтом саду та піднявся сходами до апартаментів юних ельфійок. Постукав, двері відчинила покоївка та впустила його в передпокій.

— Доброго ранку, пане… Принцеси вдягаються до сніданку… Якщо Ваша ласка я проведу Вас до вітальні.

Каспер привітно посміхнувся покоївці та рушив за нею. У вітальні приємно пахло кавою та яблучним штруделем з корицею. Дівчаток, ще не було, покоївка вийшла, залишившись на одинці, чоловік присів на диванчик поряд із накритим до сніданку столиком, та насолоджуючись ароматом страв задрімав. Скільки тривав сон йому було важко зрозуміти, та коли він прокинувся Принцеси сидячи за столиком проти нього вже допивали свою каву. Помітивши, що Каспер прокинувся близнята привітно посміхаючись майже водночас привітались.

— Доброго ранку, Каспере…

Чоловік швидко підвівся та вклонився одній з них.

— Доброго ранку принцесо Амміран.

Потому вклонився другій.

— Доброго ранку принцесо Еммінар.

Він розрізняв їх лише за кольором стрічок вплетених у волосся: Аммі належав бузковий, а Еммі – рожевий. Зараз він хвилювався, щоб не помилитись, бо часто намагаючись заплутати Еріка, вони мінялись стрічками. Та цього разу схоже все було гаразд.

— Та досить вже вклонятись Каспере… - мовила Аммі і дівчата обмінялись поглядами.

— Краще розкажи чим це ти займався у ночі… - загадково посміхнулась Еммі.

— І що змусило тебе полишити Короля на самоті за сніданком… - знову втрутилась Аммі.

Каспер розуміючи, що з етикетом покінчено, присів на диванчик .

— Я з візитом замість Еріка, вибачитись за те, що він відбув на кілька днів у справах не повідомивши Вас.

— От негідний хлопчисько, - вдавано обурилась Аммі

— Ніби то вперше… - дивлячись на неї грайливо додала Еммі, - він завжди зникає з першими півнями.

— Це він так піклується про наш вранішній сон…

— Щоб ми додивились його до кінця…

Кімната наповнилась веселим, дзвінким дівочим сміхом. Заким Принцеси веселились, Каспер смакував штрудля запиваючи його вже холодною та все ж напрочуд смачною кавою. Помітивши з якою насолодою він це робить, Аммі поклала йому ще шматок, а Еммі долила кави. Розкажи ж хоч кому про те, що королівському блазню, за сніданком, прислуговували ельфійські Принцеси, ніхто ж не повірить. Каспер мило посміхнувся.

— Дякую прин…

— Досить… Досить… Краще розкажи хто вона…

— Ви про що? – і здивовано глянув на дівчат.

— Про ту, що не давала тобі спати… - в один голос промовили Принцеси.

Чоловік замислився в його очах знову спалахнув тривожний вогник. Дівчата вловили той вогник.

— Що трапилось Каспере? Ми якось образили тебе? Пробач, ми буваємо нестерпними…

— Ні-ні все гаразд… Просто ви нагадали мені про одну важливу справу. Тож дякую Вам за чудовий сніданок і Ваші невинні жарти… Шкода та змушений покинути Вас.

Близнята з сумом глянули на нього.

— Що ж йди, коли потрібно…

— А може до обіду владнаєш все та зайдеш…

— Нічого не обіцяю… Хоч пообідати з Вами велика честь для мене, - Каспер вклонився та попрямував до виходу, вже в дверях він повернувся до близнят.

— Благаю Вас будьте пильними… Не на часі цей від’їзд Миротворця… - і поквапом вийшов.

ГЛАВА 6

Лишень сонце закотилось за небокрай, місто занурилось в сон. Ніч була тихою, лише час від часу перегавкувались собаки та у корчмі горланили п’янички. Місяць був майже у повні, і цілковита темрява панувала лише у закутках за фасадами будинків та у вузьких провулках. В одному з таких закутків неподалік корчми ховаючись від сторонніх поглядів стояли двоє парубків.

— Щось сьогодні день невдалий був, - пошепки мовив один з них, - може хоч вночі, підфартить.

— Авжеж, мене мало не впіймали… Та ще й улов упустив, через якогось телепня, що стовбичив по серед вулиці ловлячи гав, - прошепотів у відповідь інший.

— Того телепня, як ти кажеш, завтра повісять замість тебе… Тож подякуй Богу, що не наздогнали. А ще, ходять слухи, що то було якесь дівчисько…

— Що ти плетеш, яке ще дівчисько, я ж сам його бачив, то парубок був… А врешті, ти ж відкупився коли тебе впіймали…

— Тоді просто повезло… Мене стражник впіймав… Я йому гаманця віддав, він і відпустив бо ніхто, крім нас обох, цього не бачив… Був би то натовп, що гнався, бовтався б на мотузці.

— Та годі тобі… Чого кудахчеш мов та квочка… Не впіймали ж.

— Досить язика чесати… Краще за корчмою пильнуй.

Корчма займала нижній поверх у великій триповерховій будівлі на центральній площі, навпроти суду та мерії. В нічний час площа освітлювалась ліхтарями, що стояли поруч з будинками. Були такі ліхтарі й біля корчми, тож все що відбувалось під ними було видно мов у день. Не минуло ще й за північ, як із корчми почали розходитись місцеві пянички, були серед них і заможні городяни. Стоячи у засідці, парубки уважно стежили за цим дійством обираючи собі жертву. Минуло може з пів години, як раптом їм в око впав шляхтич, що вийшов з корчми та, погойдуючись з боку в бік, попрямував вулицею.

— Он глянь, - штурхнув ліктем напарника парубок, - здається підфартило…

— Те що треба, - ствердно кивнув той, - у цього грошики точно водяться.

Криючись у тіні будинків, вони крадучись рушили за шляхтичем. Той йшов посеред вулиці, петляючи та спотикаючись, і мугикав щось собі під ніс. Коли п’яничка проминув останній будинок з ліхтарем, що тьмяно освітлював вулицю, один з парубків випередив його та зупинився за кілька кроків перед ним вимахуючи ножем.

— Гаманець або помреш, - просичав той що з заду, та вхопив шляхтича за комір.

— Авжеж, авжеж… - пробелькотів той переляканим голосом, та почав руками плескати себе по кишенях, - та де ж він… Клятий гаманець… А ось, ось візьміть…

П’яничка витяг руку з кишені штанів, та простягнув гаманця парубку з ножем. Той хотів було взяти гаманець, та п’яний незграба впустив його. Гаманець впав брякнувши об бруківку і монети розсипались ледь поблискуючи в місячному сяйві.

— От каліка, - ховаючи ножа за пояс мовив грабіжник, та звернувся до напарника, - та облиш його, він ледве на ногах стоїть, краще допоможи гроші зібрати та ушиваймося звідси.

Парубок відпустив переляканого шляхтича, та присівши навпочіпки поряд з товаришем заходився збирати монети.

— Ти ж поглянь тільки, оце так підфортило… Тож золоті… - пробуючи на зуб монету прогундосив він.

Що трапилось за мить, вони зрозуміти не встигли. Чиїсь сильні руки схопили обох за коміри та з усього маху зіштовхнули їх лобами. В очах потемніло і вони втратили свідомість. Отямились, від ляпасів, вже лежачи на бруківці із зв’язаними за спиною руками. Опустившись на одне коліно над ними схилився той шляхетний п’яничка, якого вони тільки но пограбували. Та зараз він виглядав цілком тверезим. Зрозумівши, що грабіжники прийшли до тями шляхтич, схопив обох за коміри:

— Підводимось, - тихим вольовим голосом мовив він, та припіднявся тягнучи парубків у гору. Ті, зиркаючи на боки очманілими очима, не чинячи опору підвелись разом з ним.

— Вперед, - скомандував шляхтич та тримаючи парубків за коміри штовхнув поперед себе.

Грабіжники слухняно поплентались вулицею, не маючи навіть на думці спробувати звільнитись. Зробивши з десяток кроків, один з них повернув голову в бік шляхтича та заговорив:

— А може якось домовимось, га?

— Дивись поперед себе, бо спіткнешся, - відповів не терплячим заперечень тоном конвоїр, та знову підштовхнув обох вперед.

Якийсь час вони йшли мовчки та раптом шляхтич спитав:

— Дівчина, котру вчора впіймали, теж з вашої зграї?

— Яка ще дівчина? – обурились в один голос парубки.

— Та, котру з гаманцем впіймали.

— Це все ж таки була дівка? – здивувався один з грабіжників, - а вдягнута наче хлопчисько… Я ще думав, чого це хлопчисько посеред вулиці роззявив рота та витріщається…

— Мовчи дурню, - гаркнув на нього другий.

— Тобто ви її не знаєте?

— Не знаємо… Не місцева вона… - навперебій заговорили парубки.

— Так розмова не піде… Або ви все розповісте… Або я особисто вас прикінчу тут, на цьому самому місці, а потім відтягну подалі та скину в канаву, ніхто нічого й не дізнається, - шляхтич зупинився та, що сили смикнув грабіжників за коміри мало не зваливши їх на бруківку, - та якщо розкажете як було насправді, я відмовлюсь звинувачувати вас у грабунку, та подумаю як влаштувати, щоб вас не повісили.

Парубки стояли мовчки обдумуючи своє становище, потім обмінялись поглядом і один з них зізнався:

— Гаманець я упустив, коли на хлоп… тобто на дівку налетів гаманець й випав. А та дурепа підібрала виходить… То може відпустите?

— Авжеж, відпущу… А невинну дівчину повісять… Ні братці, ви для неї єдиний шанс на порятунок.

— Ви ж обіцяли…

— Я обіцяв подумати, як вам зарадити а не відпустити, - і шляхтич знову штовхнув їх поперед себе.

Далі йшли мовчки та невдовзі вийшли на площу, було вже далеко за північ, коли вони зупинились перед бічними дверима корчми.

— Посидите тут у погребі поки, а там видно буде, - шляхтич постукав у двері ногою, за якусь хвилину почулись кроки та двері прочинились. На порозі з’явився корчмар з масивною палицею у руці, окинув поглядом парубків та впізнав шляхтича.

— То це ви, пане… А що це за шпана з вами?

— Їх до ранку у погребі замкнути треба. За клопіт я розрахуюсь.

— Гаразд, пане… Заходьте ж… - і корчмар відступив у бік звільняючи дорогу.

Шляхтич вштовхнув обох парубків у середину. В корчмі було порожньо, лише підручний корчмаря, що тільки но завершив мити підлогу в залі та з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалось біля вхідних дверей, обпершись на стійку бару.

— То ж замкніть цих негідників, - звернувся до корчмаря, що зачиняв за ним двері, шляхтич, - а я піду подрімаю годинку-другу, - та попрямував сходами нагору.

Над залом корчми, поверхом вище, були кімнати для найму, такий собі провінційний варіант готелю, одну з цих кімнат й винайняв Ерік.

ГЛАВА 7

Близнята прокинулись від наполегливого стукоту в двері їхньої спальні. Ніч була темною, тому в кімнаті панував цілковитий морок, та не для ельфів, ті бачили і чудово орієнтувались у пітьмі. Дівчата, мовчки, спритно вислизнули з під ковдри та опустили ноги на підлогу. Наче по команді підвелись, крадучись дістались дверей, що вели до вбиральні та завмерли в очікуванні. Стукіт повторився, стукали саме в ці двері, за ними було чути якесь шарудіння і за мить звідти почувся голос покоївки:

— Принцесо Аммі… Принцесо Еммі… Прокидайтесь на милість Всевишнього…

Дівчата усвідомили, що трапилось щось надто важливе, якщо покоївка наважилась потурбувати їх серед ночі, то ж в один голос тихо спитали, не відчиняючи дверей:

— Що відбувається, Кізель?

— Хвала Всевишньому, Ви прокинулись… Я нічого не розумію, та до Вас в терміновій справі посланець від короля…

Близнята розчинили двері та ввійшли у вбиральню де з ліхтарем у руці їх зустріла покоївка. Мерехтливе світло ліхтаря впало на стрункі тіла ельфійок, відтіняючи їх грацію. То були справжні красуні, й в такому освітленні скидались на міфічних богинь. Покоївка, котра ніколи раніше не бачила принцес в такому вигляді, бо одягались вони завжди самі, трохи розгубилась. Вона застигла на місці з на пів відкритим ротом та широко розплющеними очима.

— Кізель… Що з тобою? Прокинься… - посміхнулась до покоївки Еммі.

— Заким ми вдягатимемось, приготуй кави з корицею та коріандром… І накрий столик у вітальні,- Аммі поблажливо глянула на Кізель, і та миттю, запаливши свічки у свічниках від свого ліхтаря, швидко вийшла з вбиральні.

Коли врешті, на швидкоруч вдягнувшись, Аммі та Еммі увійшли до вітальні, там вже витав запах міцної кави. На диванчику біля столика, з чашкою у руці, сидів королівський блазень. Помітивши принцес він схопився з місця та вклонився. Аммі помахом руки дала зрозуміти, що церемонії зайві і він може сісти.

— Ми пропонували тобі вчора приєднатись до нас за обідом… Та ніяк не чекали візиту серед ночі, Каспере, - розсердилась Еммі.

— Сподіваюсь ти прийшов не кави скуштувати? – додала стурбовано Аммі та присіла на стілець, за столиком, навпроти королівського блазня. Теж саме вчинила й Еммі. Каспер знову підвівся, взяв зі столика кавник та налив дівчатам кави.

— Пробачте, що перервав Ваш сон… Розумію Ваше роздратування та гнів, але справа в якій прислав мене король, є надто важливою і невідкладною.

— Що трапилось, Каспере? – з тривогою в голосі спитала Аммі.

Блазень стурбовано дивився на дівчат обдумуючи кожне своє слово.

— Та не мовчи... Кажи вже як є… - не втрималась Еммі.

— О півночі в місто увійшли війська вірні брату короля, Герцогу Норатіо. Палац оточено… В королівстві назрів заколот.

— Заколот? – здивувалась Аммі, - Чого ж вимагають заколотники?

— Відречення короля…

— І хто претендує на трон? Герцог Норатіо? – з іронією в голосі спитала Еммі.

— Побоююсь, що ні…

— Тоді хто? – Аммі розгублено глянула на сестру, котра стурбовано дивилась на Каспера.

— Боюсь за цим стоїть «Пустоцітна Королева» Вірджина… Якщо заколотники досягнуть успіху, Вам загрожує небезпека. Король прислав мене, щоб таємно вивести Вас з палацу в безпечне місце.

Принцеси, кілька хвилин мовчки обмінювались поглядами, смакуючи каву та обдумуючи ситуацію, в якій опинились мимоволі. Потім разом глянули на блазня, що смиренно очікував їхнього рішення.

— Якщо, це черговий твій жарт, Каспере, сподіваюсь ти розумієш, що ми надерем тобі не тільки вуха, - спокійно промовила Еммі, сестра підтримала її похитуванням голови та красномовним виразом обличчя.

— Не час для жартів, принцесо Еммінар, все надто серйозно.

Каспер, доволі стурбовано, оглянув обох сестер розуміючи їх незавидне становище.

— На гвардійців надії мало… Там давно назрівало невдоволення королем Едгардом, зумовлене стратою офіцерів звинувачених у зраді. Покладатись можна хіба на Соколів… Та які б вправні бійці то не були, їх все ж дуже мало, щоб тривалий час стримувати заколотників, вразі, якщо ті підуть на штурм палацу… Тож не марнуйте часу… Збирайтесь… Йти потрібно негайно.

Тільки но він скінчив говорити як десь з середини палацу до них долинули звуки метушні та брязкання зброї. Блазень, тривожно вслухаючись, повернувся в бік дверей, що провадили у вестибюль.

— Вдягайте свої мисливські костюми та чекайте мене тут… Не зайвим також буде прихопити зброю… Я ж гляну, що там коїться і за хвилю повернуся, – кинув він через плече розгубленим близнятам і швидко вийшов з вітальні.

ГЛАВА 8

Прокинувся Ерік за звичкою, як тільки но почало світати, одягнувся без поспіху та спустився в зал. Він ніяк не очікував в таку ранішню пору когось тут застати. Тим більшим було його здивування, коли увійшовши до залу, побачив вчорашню знайому, вечеря з котрою так невдало скінчилась, з його власної вини. Красуня одиноко сиділа за столиком біля одного з вікон, крізь які в зал проникало перше світло майбутнього дня, та снідала. Аромат кави стелився залою та приємно лоскотав ніздрі, тож юнак не вагаючись підійшов до столика та привітався:

— Доброго ранку, Кліо… І смачного… Не думав, що так скоро, буду мати приємність бачити тебе знову… Дозволь приєднатись...

— Дякую… Доброго ранку, пане… Тобто Еріку. Пробач ніяк не можу звикнути… Тож присядь, коли твоя ласка.

— І чому такій красуні не спиться?.. Що ти тут робиш з самісінького світанку?

— Снідаю, - коротко промовила жінка і лукаво посміхнулась.

Корчмар, що порався за стійкою, помітив шляхтича, та миттю приніс йому горнятко з гарячою запашною кавою, невеличкий порцеляновий глечик з молоком та шмат яблучного пирога на порцеляновій тарелі. Привітався та поцікавився, чи не потрібно ще чогось. Ерік подякував і корчмар повернувся до своїх справ.

— Я звичайно ціню твою іронію, та все ж… - продовжив Ерік, розмову з Кліо.

— Бач, який допитливий квартирант... – кокетуючи мовила красуня, - живу я тут… Все це, належить мені, - і обвела поглядом приміщення.

Ерік розгубився на якусь мить. Жінка хоч і була вдягнена елегантно та зі смаком, але на багатійку не схожа. Тож він сам, мабуть, ніколи б не здогадався. Йому стало якось незручно, бо він врешті цілком усвідомив, чому так обурилась ця чарівна жінка вчора. Зауваживши, що юнак знітився, красуня злегка посміхнулась.

— Від чоловіка залишилось у спадок… - посмішка зійшла з її обличчя і очі наповнились сумом, - царство йому небесне.

Після цих слів запала тиша та не на довго, жінка глибоко зітхнула і знову посміхнулась.

— Досить про це… - та продовжуючи сніданок, якби ненароком запитала, - мені сказали, що ти зачинив у моєму погребі якихось парубків?

— Після вчорашньої невдалої спроби запросити тебе на прогулянку нічним містом, я все ж вирішив прогулятись на одинці… А ці двоє телепнів спробували мене пограбувати…

— От-от… Я ж тебе попереджала… Добре, що все так скінчилось і ти не постраждав.

— Та зажди, це не головне… В процесі моєї з ними сутички, я дізнався, що один з них той самий грабіжник, замість якого впіймали бідолашну дівчину. Отже вона тут зовсім ні до чого.

— І я казала, що вона не винна… Треба негайно повідомити суддю… Але спершу розкажеш мені хто ти?.. Та що насправді тут робиш? - молодиця прискіпливо глянула на Еріка.

— А я хіба не казав? – вдавано здивувався юнак, наминаючи яблучний пиріг та запиваючи його кавою з молоком, покінчивши з цим, він підвівся з-за столу й вклонився:

— Тож дозволь відрекомендуватись - Ерік ДеБоне, хронолог та трішки поет. Подорожую по королівству збираючи свідчення очевидців всіляких цікавих чи загадкових подій, для своєї наукової праці.

Жінка з недовірою глянула на юнака та іронічно посміхнулась.

— Хай буде так… Та щоб все було схожим на правду тобі варто змінити одяг.

— Я й сам хотів тебе попросити підібрати для мене щось у торговому ряду… Щоб я так в око не впадав, бо одними грабіжниками, мабуть, не обійдеться, - Ерік винувато глянув на молодицю.

— Добре… Але спершу до судді…

Кліо поставила чашку на стіл та підвелась даючи зрозуміти, що сніданок закінчено і пора йти. Заким юнак поспіхом доїдав рештки пирога та допивав каву, вона покликала корчмаря, дала йому вказівки та рушила до виходу.

— А не ранувато буде з візитом? – поцікавився Ерік, поспішаючи їй у слід.

— Суддя в нас рання пташка, - Кліо пропустила вперед юнака, даючи йому змогу відчинити їй двері, і вони вийшли на площу. Перші промені сонця вже освітили дахи будинків.

ГЛАВА 9

Принцеса Вірджина була старшою донькою короля Дерберта, королівство якого межувало з північного-сходу. Окрім неї він мав ще двоє синів, що народились один по одному. Оскільки вона була першою та єдиною донькою, в королівському сімействі, то росла дуже капризною та балуваною дитиною. На її пустощі завжди дивились поблажливо - чим би дитя не тішилось, лиш би не плакало. Якось років в тринадцять, вона підгледіла чим займаються батько з матір’ю на одинці, і вирішила спробувати й собі. Спершу вона затягла до себе в спальню старшого з братів. До правди сказати він й не сильно опирався. Дитяча цікавість брала верх, та з якогось часу мріяв потискати сестру за груди, що вже доволі помітно випирали вперед її плаття. То ж все сталось само собою. З часом в свої забави вона втягла й молодшого брата, тож вони займались цим втрьох. Їй прийшлось до вподоби, як хлопчики захоплювались нею, їх язички пестили груди та проникали мало не у всі шпаринки. Ці майже невинні забави продовжувались тривалий час, та згодом її тіло стало вимагати більшого. Як результат - Вірджина завагітніла. Хоч мати й не надто багато уваги приділяла своїй доньці та все ж помітила її дивну поведінку. Принцеса стала мовчазною, надміру капризною та розсіяною і постійно конфліктувала з братами. То ж постеживши за донькою трохи, Королева мати все зрозуміла. Щоб не псувати репутацію доньки та загалом королівської родини, таємно було знайдено знахаря, що відпоював принцесу різним зіллям, поки не стався викидень. Вірджині тоді ледь виповнилось шістнадцять. Порадившись між собою королівська чота, вирішила негайно видати доньку заміж. Одним з претендентів на її руку розглядався й король Едґард. Королівство якого, в цей час, в силу різних причин, було втягнуто в затяжну війну з могутнім королівством ельфів. Союзники Едґарду були потрібні, тож він одружився не роздумуючи, тим паче, що Принцеса була справжньою красунею та молодшою за нього років на п'ятнадцять. Так Вірджина стала Королевою. Спочатку вона й справді була вірною дружиною королю Едґарду, та роки йшли а дітей у них все не було. Тож згодом її натура взяла гору над розумом. Якось на балу вона запримітила двох юнаків близнюків, що з не давна, несли службу офіцерами в полку Королівської Гвардії. Скориставшись послугою вірної їй покоївки вона призначила їм побачення «в темну» від імені однієї з придворних дам. Таке побачення могло відбуватись як вночі так і вдень, у цілковитій темряві, в кімнаті з наглухо заштореними вікнами. При дворі це було доволі поширеним явищем. Придворні дами, чоловіки котрих загинули чи ж просто тривалий час були на війні, таким чином урізноманітнювали своє дозвілля. Тож юнаки пристали на пропозицію без особливих вагань. Зустрічі відбувались в фешенебельному будинку, що був умисно найнятий в районі Крамарів. Це не викликало жодних підозр, бо королева часто виїздила туди за покупками у супроводі покоївки та придворних дам. Юнаки виявились доволі вправними коханцями й тривалий час, Вірджину це влаштовувало, та згодом їй захотілось більшого. Втративши пильність вона почала запрошувати на ці зустрічі й інших офіцерів. Коли Король дізнався про це і викрив свою дружину у зраді, вона саме займалась коханням з п’ятьма офіцерами його гвардії водночас. Посприяв йому у викритті Каспер, котрий від своїх людей довідався, що королева часто і таємно відвідує один особняк в районі Крамарів та затримується там подовгу. Також, що туди і в той самий час, навідуються деякі офіцери Королівської Гвардії. Запідозривши неладне Каспер в своїх жартах обмовився, що Королева надто багато уваги приділяє Королівській Гвардії, навіть влаштувала офіцерський клуб в районі Крамарів. Та результат виявився неочікуваним для самого Каспера, він чекав на якусь таємну змову, а тут таке. Офіцерів було страчено, нібито за участь в змові проти королівства, а Королеву Вірджину заслано в монастир. Будучи в засланні вона була змушена на довгий час вгамувати свою натуру. Їй не дозволялось покидати стін монастиря та приймати відвідувачів ззовні. До яких хитрощів тільки не вдавалась, та все було марно. Та якось трапилась подія, що посприяла Вірджині значно послабити режим свого перебування у засланні. Випадково підслухавши розмову Настоятельниці з сестрою цілителькою, вона довідалась про те, що одна з молодих монахинь, котрі збирають подаяння для обителі, згрішила та завагітніла. Розуміючи, що витік такого роду інформації є не лише небажаним, але й загрожує карою, Вірджина скористалась нагодою, та застосувала шантаж. Внаслідок чого, їй було дозволено листуватись з зовнішнім світом, а також таємно приймати відвідувачів. З цього моменту, часу вона не гаяла, вела активне листування та зустрічалась з невдоволеною їй, королем Едгардом, знаттю. Згадала вона й про брата Короля, з його непомірними амбіціями, та після кількох зустрічей на одинці, заручилась його підтримкою. Тож в неї визрів план помсти за своє приниження.

***

Хоч на вулиці й був білий день в келії панувала напівтемрява. За столом освітленим мерехтливими вогниками кількох свічок сиділа не молода вже жінка, та навіть роки, що залишили свій слід на обличчі, і тьмяне, мерехтливе світло не могли сховати від стороннього погляду її природньої краси. Вона швидко писала щось на аркуші дорогого паперу, час від часу мокаючи перо у чорнила, що стояли поруч в дорогій інкрустованій самоцвітами чорнильниці. В двері келії постукали. Жінка відклала в бік перо та сховала аркуш в шухляду стола. Підвелась, підійшла до дверей та відчинила.

В келію увійшла молода монахиня, що слугувала їй за покоївку. Дівчина була глухонімою з народження тож спілкувалась на пальцях. Піднявши руки на рівні грудей зробила кілька рухів пальцями, даючи знати, що до пані відвідувач. Жінка відповіла їй таким же чином, дозволяючи впустити відвідувача та простежити, щоб їх розмову ніхто не підслухав. Коли покоївка вийшла вона вийняла зі столу невелике дзеркальце, оглянула себе в ньому, поправила волосся та комір, й поклала його назад. Лишень шухляда зачинилась як в кімнату увійшов ченець, зняв балахон та приклонив коліно схиливши голову.

— Та годі… - мовила жінка та простягла йому руку. Чоловік підвівся, прийняв її руку, нахилився та приклав до губ. Якусь хвилину вони стояли мовчки вслухаючись у тишу, що панувала навколо, жінка порушила її першою:

— Гаразд… А тепер перейдемо до справи… Як йдуть приготування?

— Все йде за планом… Наша людина з Королівських Соколів, повідомила, що сьогодні вранці Миротворець відбув кудись по наказу Короля і кілька днів його не буде. Тож можемо користуючись нагодою розпочати хоч завтра.

— Ні… Ми зробимо це сьогодні у ночі… Я втомилась чекати… І хай допоможе нам Всевишній.

— Слухаюсь, Ваша Величність… Я поставлю на варту своїх людей… Вони чекатимуть лиш Вашого наказу.

— От і чудово… Як стемніє чекайте, з моїми вірними слугами, біля виходу з підземелля за стінами монастиря.

— Дозвольте виконувати, моя Королево…

— Приступайте… Всевишній вам в поміч.

Чоловік вклонився і вийшов з келії, за хвилю з’явилась монахиня-покоївка та завмерла чекаючи на розпорядження Королеви. Вірджина помітивши покоївку показала їй на пальцях, що сьогодні вона покидає монастир, і треба допомогти зібрати речі та підготуватись до подорожі. Та кивнула головою, та заходилась виймати з шафи, вказані нею, речі і вкладати у великий саквояж.

ГЛАВА 10

Суддя був літнім чоловіком, тож йому не спалось. Надокучали старі рани, що отримав у боях під час війни з королівством ельфів. В ті лихі часи він був одним з найкращих фехтувальників королівства, та війна скінчилась, роки спливали і згодом, славний вояка, був призначений королівським суддею. Все ж любов до зброї в ньому не згасала. В його кабінеті всі стіни були завішані зразками холодної зброї, різних часів та народів. Ночами коли суддю не брав сон, він ходив по кабінету від стіни до стіни та милувався колекцією, згадуючи буремні часи своєї молодості. От і сьогодні бродив тут, мугикаючи, щось собі під ніс. Займався чудовий літній день, сонце тільки но піднялось над дахами та залило площу перед будинком суду яскравим світлом. Його промені увірвались до кабінету весело виблискуючи на лезах. Суддя погасив ліхтаря, що тримав у руці, і поставив на стіл. Десь з вулиці до його вух долинув цокіт кінських копит. Він підійшов та виглянув у вікно. З вулиці, що прямувала до цитаделі, на площу виїхала, запряжена парою коней, пересувна шибениця та зупинилась біля муру під вежею мерії. Двоє чоловіків заходилися розпрягати коней.

— Все як завжди… - дивлячись на годинника, що майстерно вмонтований у вежу, мовив сам собі, - хоч хтось тут робить свою справу вчасно.

Долинули кроки з коридору, і хтось постукав у двері кабінету. Суддя повернувся, підійшов до столу та сів у крісло.

— Заходьте…

Двері відчинились і в кімнату, бадьорим кроком, увійшов секретар і вклонився вітаючись.

— Ваша честь, пробачте, що турбую Вас з самого ранку…

— Пусте, - махнув рукою служитель Феміди, - що трапилось?

— До Вас, у невідкладній справі, пані ЛаБель… У супроводі якогось молодого шляхтича.

— Що значить – якогось?

— Я його ніколи раніше не бачив.

— Добре… Клич.

Секретар повернувся та вийшов причинивши двері. Не минуло й хвилини, як у них постукали знову.

— Заходьте ж…

В кабінет увійшла молода власниця корчми, а за нею, зачиняючи по собі двері, юний шляхтич.

— Доброго здоров’я та довгих літ, пане суддя, - вклонилась красуня. Шляхтич лишень схилив голову.

— Та годі, годі вже… Радий бачити Вас у себе пані ЛаБель, - підвівся та вийшов на зустріч, з-за столу, суддя. Жінка подала руку він взяв її та приклав до вуст, потім повернувся у бік шляхтича.

— Як величати Вас молодий чоловіче? Чи може ми вже знайомі?

— Ерік ДеБоне, Ваша Честь.

— Що ж прізвище знатне… Та особистого знайомства немає… - суддя задумався, та за мить спохопився:

— Запропонуйте ж дамі стілець… Я вже в літах і не такий спритний як колись, - та поволі попрямував до столу де всівся у крісло.

Ерік взяв один із стільців, поставив на проти столу та подавши руку Кліо запропонував присісти. Та вдячно посміхнулась у відповідь, підійшла та зручно вмостилась.

— Я просто згораю від нетерпіння дізнатись, що таке нагальне привело молоду красуню, у ранковий час, до суду, - уважно розглядаючи молоду жінку, промовив суддя.

— Цієї ночі, цього шляхетного юнака, - вказала рукою на Еріка молодиця, - пограбовано у нашому місті…

Служитель Феміди, відірвав погляд від молодої красуні та співчутливо глянув у бік шляхтича.

— Співчуваю пане ДеБоне, та чим можу зарадити?

— Мене не зовсім пограбували, лише спробували, - Ерік загадково посміхнувся, - тож мені вдалось цих негідників затримати.

— Це вже цікаво, - оживився суддя і в його очах зажевріла іскорка, - і де ж вони зараз?

— Зачинені у мене в погребі, - втрутилась Кліо, - та суть не в тому.

— Як це не в тому? А в чому ж? - служитель Феміди здивовано підвів брови.

— Один з них зізнався у вчорашній крадіжці, за яку сьогодні можуть покарати невинну дівчину.

— Отакої… Так просто взяв і зізнався?

Суддя уважно глянув на шляхтича, Ерік зробив крок вперед.

— Між нами відбулась коротка розмова… Я пообіцяв, що прикладу усіх зусиль, щоб їх не повісили, натомість один з них зізнався.

— З якогось боку це добре, та з іншого ми повинні сьогодні когось повісити, - стурбовано мовив суддя вказуючи рукою у бік площі, - народ не зрозуміє… Мерія при нагоді цим скористається, щоб послабити вплив судової влади в місті…

— Ваша Честь, я знаю як цьому зарадити. Якщо дозволите… Всі отримають своє… Народ -видовище, дівчина – життя та волю, і…

— Заждіть… Заждіть… Та все ж грабіжників потрібно якось покарати.

Лишень суддя завершив фразу як у двері постукали.

— Чого там ще? – сердито глянув він у бік дверей.

Увійшов секретар, та не встиг ще нічого сказати, як його відсунув у бік кремезний чоловяга і просто увірвався в кабінет. То був комендант цитаделі, по виразу його обличчя можна було зрозуміти, що трапилось щось надзвичайне.

— Пробачте Ваша Честь, але справа термінова…

Суддя обвів поглядом присутніх обдумуючи як вчинити та за хвилю прийняв рішення.

— Якщо це не військова таємниця, то кажіть.

— Втекла засуджена, Ваша Честь.

— Отакої… - стукнув долонею по столу суддя та розсміявся, - ми тут з самого світанку міркуємо, як її від шибениці врятувати… А вона втекла… Славне дівчисько…

Кімната наповнилась сміхом, сміялись всі окрім розгубленого коменданта, який тільки очима кліпав не розуміючи, що відбувається. Нарешті суддя підняв руку і всі стихли. Він підвівся опершись руками об стіл та опустив голову наче обдумуючи щось, потому кинув суворий погляд на старого служаку.

— А тепер серйозно… Це скандал! Не кажучи навіть про те, який безлад влаштують городяни під стінами суду… Ви собі уявляєте, що буде коли про це довідається мер? Поясніть, що, до дідька, діється у вашому казематі, пане комендант?! Як це взагалі можливо?

— Моя вина, Ваша Честь… Недогледів… Один наглядач спав, інший вирішив розважитись з арештованою… Вона його чимось огріла та втекла… Винні будуть покарані…

— Те, що у вас там безлад я здогадувався… Та, що наглядачі гвалтують засуджених, це вже через край! Винного взірцево покарати, щоб іншим наука була.

— Дозвольте втрутись, Ваша Честь, - суддя кивнув погоджуючись, Ерік підійшов до столу, - я переконаний, що пан комендант краще за нас знає як це зробити… Та повернемось до нашої справи… Те, що дівчина втекла нічого не міняє… Заради збереження репутації суду, для всіх нас буде краще, якщо про це ніхто не довідається і страта таки відбудеться.

— Згоден, так справді краще буде, - погодився служитель Феміди та звернувся до коменданта, - з каземату втекла розумію, та як вона з цитаделі вибралась?

— Прогледіли… Самі знаєте людей бракує… Ми обшукали кожен закуток… Наче під землю провалилась, хай їй чорт…

— Чорти тут ні до чого…

Кліо, що мовчки спостерігала за розмовою з жалем глянула на Еріка.

— А я думала помічниця гарна буде… Куди ж вона сердешна…

— Не хвилюйтесь пані ЛаБель, - замість шляхтича промовив суддя, - якщо з такої халепи вибралась то дасть собі раду… - і знову глянув у бік коменданта, - в мене для вас два рекрути є… Сидять у погребі шановної пані ЛаБель. Тож заберіть їх звідти, та ока з них не спускайте… Хай до служби звикають.

— Слухаюсь, Ваша честь… А що з шибеницею робити?

Суддя замислився, подивився на коменданта, потім на Кліо.

— Пані ЛаБель, чи можете Ви поручитись за цього шляхтича?

— Так, Ваша Честь, безсумнівно.

— Запорука пані ЛаБель багатого варта, повірте старому вояці… - глянув в бік шляхтича, - бачу Ви людина честі, тай кмітливості Вам не позичати… Тож підніміть ліву руку долонею до мене, пане ДеБоне, - і підвівся.

Ерік виструнчився навпроти судді, зігнув руку в лікті, підняв її до гори і завмер.

— Владою дарованою мені Королем Едгардом Переможним, призначаю вас Ерік ДеБоне, судовим виконавцем на час перебування у місті. Присягніться, чесно та безкорисно виконувати взяті на себе обов’язки.

— Присягаюсь, - виразно промовив юнак та опустив руку.

— Ось цей шляхтич, - звертаючись до коменданта суддя вказав на Еріка, - вам все розкаже і допоможе влаштувати.

Потім він підійшов до юнака і вручив йому знак суддівської влади:

— Не підведіть мене.

— Будьте певні, Ваша Честь… Вистава буде гідною глядача, - запевнив Ерік.

— Якщо нагальних справ більш немає, то всі вільні… Мені снідати давно пора. Ви сподіваюсь приєднаєтесь, пані ЛаБель?

— Дякую пане суддя, але я вже поснідала сьогодні… Тож якось іншого разу.

— Шкода, та згода…

Першим вийшов комендант а за ним і решта, останнім покинув кабінет секретар, який наче тінь стояв у куточку біля дверей так і не проронивши ні слова впродовж всієї розмови.

ГЛАВА 11

Каспер повернувся не один, його супроводжували двоє з Королівських Соколів. Одяг блазня та мундири бійців, а також зброя, що вони тримали в руках, все було заплямоване кровю. Коли він увійшов в гостьову кімнату, ельфійки зустріли його в повних бойових обладунках з лезами напоготові та луками за спиною. Окинувши їх швидким поглядом, звернувся до Соколів, що опустились на одне коліно та схилили голови в присутності королівських осіб:

— Досить церемоній, не до цього зараз… Швидко забарикадуйте двері.

Бійці негайно кинулись виконувати наказ. Заким вони блокували двері меблями з кімнати, Каспер ще раз оглянув близнят, котрі зовсім не нагадували, тих безтурботних, милих дівчаток, що недавно пили каву сидячи у кріслах напроти нього, в своїх напівпрозорих пеньюарах з надягнутими поверху, на швидкоруч, шовковими халатиками. Зараз це були озброєні та неймовірно небезпечні юні амазонки, від безпечної безтурботності не лишилось й сліду, погляд котрих був сповнений рішучості та впевненості у власних силах.

— Все гірше ніж я міг сподіватись… Нас зрадили! Таємними проходами заколотники проникли в покої короля. Гвардійці приєднались до них… Його Величність захоплено, - королівський блазень зробив паузу, обдумуючи наступні слова, - Вам загрожує смертельна небезпека, потрібно негайно вибиратись звідси, от-от сюди нагрянуть заколотники.

— Ми готові до будь якого розвитку подій, - надто спокійним та впевненим голосом мовила Аммі.

— Ніхто не захопить нас зненацька, - підтримала її Еммі, та уважно оглянула блазня, - тебе поранено, Каспере?

— Ні, не турбуйтесь, кров не моя... - Каспер замислився, наче вирішуючи якесь складне завдання, та згодом, тихо додав звертаючись до дівчат:

— Необхідно дістатись до приміщення арсеналу, де закріпились рештки загону Королівський Соколів.

З глибини вестибюлю долинуло брязкання металевих обладунків та тупіт солдатських чобіт. Помітивши, що двері забарикадовано, а бійці чекають наказу, королівський блазень, наче бувалий вояка скомандував:

— До арсеналу! Показуйте дорогу, та будьте пильні! Вирушайте! Ми слідом…

Отримавши наказ Соколи швидко кинулись до дверей, що виходили на терасу королівського саду, інші поспіхом рушили їм у слід. За хвилю вони вже рухались лабіринтом: бійці попереду, принцеси за ними, замикав цей маленький загін Каспер. Кілька разів, їх загін мало не наскочив на нишпорячих в лабіринті гвардійців, та врешті без особливих пригод, таємним ходом дістався арсеналу.

Арсенал являв собою донжон у три поверхи висотою, з чималим підвальним приміщенням де зберігалась частина зброї та продовольчі запаси. Саме сюди, до невеличких та міцних дубових дверей, одного з приміщень підвалу й привів їх таємний хід. Боєць Королівських Соколів двічі постукав у двері обумовленим кодом і їх впустили в середину. Розгледівши серед прибулих, ельфійських принцес та королівського блазня, один з вартових, що мабуть був за старшого, схилив голову приклавши руку до грудей.

— Ваші Високості Принцеси, слідуйте за мною, я проведу Вас арсеналом, до Ваших покоїв.

Ельфійки глянули на Каспера, той ствердно кивнув головою і вони рушили за вартовим залишивши бійців супроводу охороняти таємний хід.

Минуло вже з дві години, як дівчата розмістились в просторій кімнаті на третьому поверсі донжона, займався світанок, та поки все було доволі спокійно. Десь з на двору, час від часу, долітав відгомін якоїсь метушні, та арсеналу ніхто не штурмував. З коридору долинули звуки кроків, що наближались, за мить у двері кімнати постукали.

— Увійдіть, - майже в один голос промовили близнючки.

Двері відчинились, в кімнату увійшов капітан Королівських Соколів, а за ним у слід з підносом, заставленим столовим посудом з наїдками та напоями, ступав Каспер.

— Сніданок для Ваших Високостей… Вибачайте за асортимент… Та чим багаті, тому й раді, - капітан вклонився, приклавши праву руку до грудей.

— Та годі, капітане… Ви наче вперше збираєтесь перекусити разом з нами… - і Еммі красномовним жестом запросила військового присісти.

— Краще розкажіть про наше становище на даний момент, і погляд на подальший розвиток подій… - Аммі, нетерпляче глянула на Каспера, - та постав вже, врешті, той піднос.

Блазень опустив піднос з наїдками на стіл, та всівся на стілець поруч з капітаном.

— Становище у нас незавидне… Хоч стіни арсеналу неприступні, та бійців у нас мало… Після бою в палаці залишилось всього двадцять один, доля інших Соколів невідома, мабуть захоплені або ж мертві. Нас зрадили… Гвардійці вдарили в спину.

— Тобто нас всіх разом двадцять п’ять, - додав Каспер, - якщо підуть на штурм, дні зо два протримаємось…

— Це не так вже й погано, та за цей час потрібно привести підмогу, - Аммі глянула на сестру.

— Один з нас, якимсь чином повинен вибратись за ворота замку, та непомітно покинути місто, - Еммі зміряла поглядом королівського блазня.

— Я саме про це думав, і в мене назрів, дещо авантюрний план, та потрібно, щоб гвардійці пішли на штурм арсеналу.

— Гадаю, день буде більш менш спокійним, та під вечір, або ж ранок наступного дня, мабуть, спроба буде…

— Часу в нас мало, тому треба буде якось спровокувати їх цього вечора, - підсумував сказане Каспер.

— В такому випадку, я мушу покинути вас, щоб віддати необхідні розпорядження, - капітан підвівся, вклонився принцесам та вийшов з кімнати.

— Що ж, любі мої дівчатка... Ви ж мені пробачите цю зухвалу безтактовність... - з неприхованою ніжністю в голосі промовив блазень, - я, теж змушений Вас покинути, потрібно зробити деякі приготування… То ж, до зустрічі за обідом, - і манірно вклонившись попрямував до виходу.

Близнята обмінялись поглядом і ледь помітна посмішка майнула юними обличчями.

— До обіду, блазню...

— І цього разу спробуй не з’явитись...

Кинули навздогін, та по дитячому, невинно, показали Касперу вслід, свої рожеві язички.

ГЛАВА 12

Сонце підіймалось все вище і вище, його краєчок вже визирнув з-за мурів форту. В дворі, що хвилини, ставало все видніше. Під натиском світла морок відступав у закутки. В одному з таких закутків, за виступом будівлі, зачаїлась дівчина, вибравшись з каземату. Вона уважно оглядала двір цитаделі водночас стежачи краєм ока за вартовими, що пильнували ворота, єдиний відомий їй вихід з форту. У дворі було порожньо, окрім двох чоловіків, що вовтузились біля якоїсь дерев’яної споруди запрягаючи в неї пару коней. Споруда нагадувала велетенську скриню з плескатою кришкою на якій лежала довжелезна балка у формі букви «Г» та ще кілька дощок різного розміру. Один кінець балки звисав додолу з боку запряжених коней, а інший стирчав ззаду на добрих два метри. Під ним у стінці по обидва боки були дверцята наче невеликі ворота. Один з чоловіків підійшов до них і розчинив. Що він там робив видно не було та скриня поволі почала відриватись від землі. У дівчини аж дух перехопило, та за хвилину вона помітила незначну частину великих коліс на яких зависла споруда.

— Чого ти там так довго вовтузишся? Піднімай швидше… Он як сонце вже виглядає, а треба ще мотузку знайти, бо стара вже геть витерлась, і поспіти до обіду все налаштувати… - невдоволено гукнув той, що возився з кіньми.

Врешті чоловік вийшов з тієї велетенської скрині та причинив дверцята.

— Чого горланиш? Не глухий я… Зараз і мотузку пошукаю… І все вчасно буде. Ти краще коней притримуй бо буде як минулого разу… -і попрямував до будинку поруч та увійшов до середини. Інший пішов до коней.

Місця де ховалась дівчина звідти йому видко не було. Скориставшись моментом вона миттю прошмигнула по під стіною, прочинила половинку дверцят та сховалась всередину. Там було майже зовсім темно та очі швидко звикли і дівчина побачила якісь механізми: різного розміру колеса з зубцями та якісь важелі. Пробравшись вглиб поміж ними дісталась протилежної стіни скрині, та причаїлась. Тільки но вона присіла в куточку, як дверцята відчинились, щось глухо гупнуло об підлогу потому знову настала темрява та клацнула засувка.

— Готово. Поїхали… - ззовні долинув голос чоловіка, що ходив шукати мотузку.

— Вйо, - гукнув інший, скриня смикнулась раз-другий та рушила з місця. Кілька хвилин було чути лише цокіт копит та скрип коліс. Раптом пролунав чийсь голос:

— Стій, куди преш… - скриня поволі зупинилась.

— Мабуть не знаєш… Браму відчиняйте, - відповіли йому знайомі голоси.

— Спочатку перевірити треба…

— Та що тут перевіряти? Перший раз чи що?

— Перший не перший, а оглянути мушу.

— То ж гляди… Щоб тобі повилазило…

Клацнув засув і дверці відчинились, дівчина втислась в куток, за невідомим пристроєм, під стіною і завмерла не дихаючи. Хтось увійшов у середину заглянув поміж механізми, та не зауваживши нічого підозрілого вийшов, дверцята знову зачинились. Дівчина полегшено зітхнула, серце шалено калатало, але небезпека вже минула. Заскрипіла відкриваючись брама цитаделі і скриня знову рушила. Минуло трохи часу, монотонного скрипу та цокоту копит, і вона зупинилась знову.

— Приїхали… Випрягай коней та постав в конюшню… За цей час, я опущу поміст та зведу балку, - пролунав знайомий голос.

— Гаразд, - погодився інший, - сходи змонтуємо потому.

За хвилю дверцята відчинились, увійшов чоловік та став обертати велике зубчате колесо. Дівчина спиною відчула як стіна здригнулась та поповзла вниз, від несподіванки вона мало не скрикнула та вчасно затулила рота руками. Нарешті стіна гупнула об бруківку та завмерла. Чоловік підняв з підлоги мотузку, прив’язав до неї гака та зачепив за кільце, що звисало з краю балки. Потім другий кінець намотав на барабан одного з механізмів, та заходився щось налаштовувати клацаючи якимись важелями. Згодом він знову почав крутити колесо, та стіна вже не рухалась, за хвилину дівчина помітила, що мотузка натяглась наче струна, кінець балки, що стирчав ззаду скрині, поволі опускався. Врешті вона зрозуміла, що балка, кінець якої опускається до підлоги скрині, піднімається вгору. Щось гучно клацнуло, аж скриня здригнулась, і все стихло. Чоловік перевірив механізм, що утримував зведену вертикально балку, задоволено хмикнув та вийшов зачинивши дверцята. Довгий час до неї долинали голоси людей, що майстрували щось зовні, перемовляючись між собою короткими фразами більшості яких дівчина не розуміла. В голові крутилась лише одна надокучлива думка: як вибратись звідти, та ще й так, щоб ніхто не помітив. Згодом втома взяла своє і вона незчулась як задрімала, а потому й заснула міцним сном.

ГЛАВА 13

Король, вже як годину, сидів у бібліотеці за читальним столиком та гортав сторінки якоїсь доволі пошарпаної книги. Ніщо не вказувало на те, що він під арештом. Окрім, хіба, двох гвардійців, які не по етикету, стояли біля дверей з середини кімнати. Зненацька двері розчинились і увійшов офіцер Королівських Соколів. Гвардійці виструнчились, але той лиш махнув рукою та попрямував до короля. Підійшовши до столика він завмер, мовчазно очікуючи, коли Його Величність зволить приділити йому увагу. Так тривало може з хвилину, врешті король відірвав погляд від книги та підвів голову.

— А, це ти… Мій вірний Соколе ЛаФіде… - іронічно посміхнувся Едгард, - Чому ти зрадив мене?.. Свого короля... Навіки зганьбивши славетний рід? – і прискіпливо глянув юнаку в очі.

— Та ні, Ваша Величність, саме Ви, зганьбили мій рід… Віддавши посаду Миротворця, що була нам дарована за заслуги перед королівством, нащадку безславного невдахи… Якого й шляхтичем назвати язик не повертається… Покидьку дісталось все, навіть ельфійські принцеси… Ці дві дівки стали його коханками… І що тільки вони в ньому знайшли?

— В тобі говорить образа, чи може заздрість? Його батько, був не менш славетним за твого дядька, що пропав за дивних обставин разом з Королевою Ельфів… А, щодо моїх падчірок, то вони здатні самі обирати кого кохати.

— Навіть зараз Ви принижуєте мене, порівнянням мого дядька з людиною, що не змогла захистити навіть власну дружину… Від купки грабіжників, що гвалтували її вагітну, просто перед його очима.

— Цьому не має доказів, лише базікання якогось божевільного невдахи, що скінчив своє мирзенне життя на дибі.

— А як же монахи, що знайшли його при смерті, та все ж, ще живого, прив’язаним до дерева… А поряд, стікаючу кров’ю, дружину в пошматованому одязі з розтятим животом… Диво ще, як виродка вдалось врятувати… Настав час поквитатись з ним: відняти все, що так легковажно дарувала йому доля.

— Монахи знають правду, та не відкриють її нікому, навіть під загрозою смерті… Вона помре разом з очевидцями. Та й монастир той не простий… Все під покровом Королівства Тіней.

Офіцер з подивом глянув на короля, наче уздрів якусь примару.

— А я гадав ти знаєш... Раз сподівався отримати посаду Миротворця, - з іронією в голосі мовив Едгард, пильно стежачи за юнаком, - Та годі вже, кажи чого прийшов.

Останні слова короля, вивели спантеличеного офіцера із стану заціпеніння, та привели до тями.

— Супроводити Вашу Величність до зали королівського суду…

— До суду? – цього разу, здивувався король Едгард, - Я сподівався уникнути цього фарсу… Що ж, до суду так до суду, веди…

Офіцер відступив у бік пропускаючи вперед короля, той пройшов повз нього з високо піднятою головою. Вартовий, що весь цей час стояв біля дверей, відчинив їх перед Його Величністю і вони разом, слідом за королем, вийшли з кімнати.

Увійшовши в зал королівського суду, в супроводі офіцера, що зупинився переступивши поріг і зачинив за собою двері, Едгард на мить завмер. Він чекав побачити повний зал своїх недругів та ворогів, але він був порожнім. У кріслі Верховного Судді, обпершись ліктями об стіл, сиділа Вірджина. Все та ж красуня Вірджина, із злегка посивілим волоссям і ледь помітними морщинками на обличчі. Та очі, очі були іншими, їх погляд пронизав наскрізь, наче холодне лезо меча.

— А ти постарів, Едгарде… - мовила вона окинувши поглядом короля.

— Не скажу, що радий тебе бачити, Вірджино… Але переді мною, безумовно, все та ж красуня з якою я так необачно одружився.

— Залиште нас наодинці, - Вірджина кинула промовистий погляд на офіцера та невимушеним помахом руки вказала на вихід.

Коли двері за ним зачинились вона знову оглянула короля та іронічно посміхнулась.

— Ти був непоганим коханцем, і я б з задоволенням пригадала як це було колись… - погляд її став теплим і замріяним, та за мить знову перетворився на холодну сталь, - але не цього разу Едгарде.

— Чого ти хочеш, Вірджино? Хіба ти недостатньо ще збезчестила себе й короля?

— Збезчестила себе? А чи це не ти збезчестив мене замкнувши у монастирі? Двадцять років я чекала моменту поквитатись з тобою за приниження, що ти вчинив зі мною.

— Треба було стяти тобі голову, як і твоїм коханцям, - гнівно глянув король на жінку, що палко кохав колись.

— Стяти голову? Стяти голову для тебе багато честі… Тебе повісять! Безчестя за безчестя…

— Схаменись Вірджино! Неможливо повісити представника шляхетного роду! Ти станеш вбивцею! Жодне королівство не визнає тебе королевою.

— Повішу... Повішу всіх… Не тільки тебе… І Каспера, твого блазня… І всіх Королівських Соколів, що були свідками моєї ганьби…

— Ти з глузду з’їхала, Вірджино? Окрім цього зрадника, - Едгард кивнув головою в бік дверей, - жоден з них не здасться живим…

— Що ж… Повішу мертвих.

— Це божевілля якесь…

— Досить вже… Тебе повісять ще сьогодні! Інших, коли впіймають чи вб’ють! Офіцере!

Вірджина підвелась даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Двері розчинились увійшов офіцер з двома гвардійцями.

— До послуг, Вашої Королівської Величності…

-Виведіть арештованого до його покоїв та пильнуйте до мого розпорядження… - і коли Едгард попрямував до виходу та залишив залу в супроводі гвардійців, додала, - встановіть шибеницю в королівському саду, щоб його Соколи бачили як вішатимуть монарха, котрого вони були покликані захищати, навіть ціною власного життя.

— Ваша Величносте, але ж…

— Не забувайтесь, ЛаФіде, незважаючи на Ваші заслуги, я не вагатимусь ні миті і повішу Вас поряд з ним.

— Дозвольте йти, Ваша Величносте?

Вірджина красномовно махнула рукою і знову всілась у суддівське крісло.

ГЛАВА 14

Вийшовши з будинку суду трійця на чолі з комендантом зупинилась перед брамою.

— І що мені зараз робити, шановний добродію? – старий служака глянув на шляхтича, в його погляді відчувалась розгубленість, - скоро вже пів на сьому, а я завдяки тому дівчиську ще макової росини в роті не мав, лише один клопіт.

— Наразі чиніть свої буденні обов’язки та заберіть рекрутів з погребу, а я проведу пані, - юнак запропонував руку Кліо, - зроблю деякі необхідні приготування і навідаю Вас, тоді й поговоримо, що і як… Тож не забудьте попередити про мене вартових.

— Гаразд, чекатиму Вас, добродію. За рекрутами пришлю капрала з солдатами, – і додав звертаючись до Кліо, - приємно було бачити Вас пані ЛаБель.

Молодиця посміхнулась у відповідь та подала йому вільну руку. Комендант прийняв її та по військовому кивнув головою, почекав заким молоді люди відійдуть і попрямував до форту. Саме в цей час на площі монтували шибеницю. Проходячи повз неї пара зупинилась. Якийсь час вони, з далека, спостерігали за тим, як двоє чоловіків прилаштовували сходи по яких засуджену зведуть на ешафот.

— То ж що далі? Може поділитесь в чому полягає задум, пане судовий виконавець, - з легкою іронією в голосі запитала Кліо.

— Авжеж… Бо без Вашої допомоги я не впораюсь, пані ЛаБель, - невинно посміхнувся у відповідь юнак.

— Чим можу… Та кажіть вже, - красуня нетерпляче смикнула Еріка за рукав.

— Я так розумію, засуджену ви бачили, - юнак допитливо глянув на супутницю.

— Звичайно бачила, - обурилась Кліо.

— То ж підшукати схожу, серед Ваших дівчаток, проблеми не буде…

Красуня змінилась в лиці, висмикнула руку та відступила на крок, міряючи шляхтича гнівним поглядом своїх казкових очей.

— То це і є Ваша, так звана, вистава? Замість однієї невинної стратити іншу?

— Зажди… Зажди Кліо… Я зовсім не це мав на увазі… Я ж обіцяв – ніхто не постраждає, - спостерігаючи, як гнів плавно змінюється розгубленістю, Ерік не зміг втримати посмішку.

— Ви кепкуєте з мене, пане?

— Ніскільки… Ти зараз така мила, що годі втриматись від бажання тебе пригорнути, - Ерік зробив невинний вираз обличчя, простягнув вперед руку і ледь відчутно торкнувся делікатних пальчиків молодиці.

— Та годі вже, - інстинктивно смикнувши рукою промовила Кліо, її щоки залив легкий рум’янець, і не розуміючи як поводитись далі, вона збентежено глянула на юнака.

— Згоден… Перейдемо до справи… - серйозним тоном сказав юнак і красномовним жестом, запропонував молодиці обпертись об його руку.

Пані ЛаБель повагалась якусь мить, обережно обперлась на руку шляхтича і вони рушили далі.

— Отже серед Ваших дівчат є схожа? – продовжив розмову Ерік.

— Спершу кажіть, що їй знадобиться робити? Чи краще, що будуть робити з нею?

— Їй потрібно буде зіграти роль засудженої, запевняю тебе, що вона повернеться живою та здоровою… Але мені потрібна твоя допомога.

— Що ж треба робити?

— Підібрати дівчину, зняти з неї мірки, провести мене до коваля та шевця кінної упряжі.

Молодиця підозріло глянула на юнака та вловивши його спокійний впевнений погляд, прогнала негідні думки.

— Вважайте, що перших два завдання вже виконані. Потрібно лише надати вказівки щодо поведінки та все інше, що її стосується.

Юнак збентежено подивився в обличчя красуні.

— Сподіваюсь, Кліо, ти не себе маєш на увазі?

— Саме так… Я не буду наражати на небезпеку своїх дівчат. Тай здалеку ніхто не розгледить вік, а в чоловічому одязі я буду дуже схожа на засуджену.

— В чоловічому одязі?

— Авжеж, вона була одягнена як хлопчина… Подібний одяг підібрати неважко.

Цього разу на обличчі Еріка застиг розгублений вираз.

— Дівчина в чоловічому одязі, тут щось не те… Чого я ще не знаю?

— Вона напівельф з голубими очима та з прекрасним рудим волоссям, що велика рідкість. Тож знайти схожу практично не можливо. Доведеться застосувати маленькі жіночі хитрощі.

Юнак слухав Кліо мало не роззявивши рота.

— А я думала тебе нічим не здивуєш… Та ходімо швидше до коваля а там і швець поряд… Мені ще багато потрібно зробити а часу обмаль.

Красуня міцно вхопила Еріка за руку та потягла за собою. Вони перетнули площу та звернули у вуличку. Врешті Кліо зупинилась перед будинком з кованою вивіскою над дверима та постукала. Двері майже відразу розчинились, на порозі з’явився парубок в потертому шкіряному фартуху.

— Пані ЛаБель? – розгублено кліпаючи очима хлопчина завмер не в змозі вимовити ще хоч щось.

— Рудді, батько вже в кузні? – привітно посміхнулась Кліо. ЇЇ приємний мелодійний голос вивів парубка з оціпеніння.

— Прошу проходьте… Та не знаю чи він буде радий Вам, - та відступив у бік впускаючи молодицю, у супроводі шляхтича, до середини.

Пройшовши вузьким коридором вони увійшли в простору залу з великим ковальським горном і наковальнями. Поруч стояли корита з олією та велика діжка з водою. Коваль саме розігрівав у горні металевий прут стоячи спиною до відвідувачів. Зачувши звук кроків він виказав своє невдоволення.

— Де тебе там лиха носить, Рудді? Нема кому горна роздмухати… Звивайся швидше.

— До Вас, пані ЛаБель, батьку…

Від цих слів коваль завмер, випустив прута з щипців, той гулко вдарився об горн.

— Хай йому грець… - вилаявся він та повернувся до відвідувачів, помітивши, що молодиця не одна гнівно глянув на сина, - чого не кажеш, що пані не сама?

— Пробачте, батьку… Розгубився…

— Давай до горна хутчіш та роздмухай добре, - поклав щипці на ковадло, сполоснув руки у діжці з водою та рушив назустріч відвідувачам, витираючи їх об боки.

— Чим завдячую Вашому візиту пані? – і не чекаючи відповіді підійшов до шляхтича, - пане?...

Ерік не розуміючи, що відбувається розгубився. Зиркаючи то на Кліо, що з покірним виглядом стояла поруч, то на коваля, він нарешті отямився.

— Доброго здоров’я, майстре…

— Доброго й тобі юначе, - відповів коваль, наче тут більш нікого не було.

— Потрібно терміново виготовити невелике міцне кільце і гачок, який би вільно в нього заходив та надійно тримав, щоб воно не висковзнуло.

— Терміново кажете… - і коваль потер підборіддя рукою.

— Заплачу скільки скажете.

— На який груз розраховувати?

— Має втримати мою вагу.

— Гаразд, чекайте тут… - та майстер перевів погляд на молодицю, - грошей не візьму.

Коваль був вправним майстром тому довго чекати не довелось. Рудді провів пані та шляхтича тим самим коридором та відчинивши двері чемно попрощався у відповідь на що красуня поцілувала хлопця у щоку. Ерік геть нічого не розумів, що тут коїться, та коли за ними зачинились двері, вирішив прояснити ситуацію не відтягуючи. Він красномовно глянув на Кліо.

Вловивши його питливий погляд красуня зашарілась, взяла Еріка за руку та потягла за собою.

— Це мій молодший брат… А коваль мій батько.

— Що за кішка між вами пробігла, - здивувався юнак.

— То справа давня та особиста… Може колись й розкажу при нагоді.

Доки говорили юнак й не помітив, що вони вже на порозі майстерні кінської упряжі.

— Ось тут шиють кінську упряж, - Кліо вказала на двері майстерні, - Еріку будь ласкавий, і тут справляйся сам, а в мене, завдячуючи тобі, ще повно справ до обіду. Тож зустрінемось у цитаделі…

Юнак й гадки не мав про звички місцевого жіноцтва, та в столиці, де він провів значну частину свого свідомого життя, жінки переважно не носили спідньої білизни. Для одних це було надто дорогим задоволенням, інші її вдягали лиш час від часу та залежно від обставин. Тож вирішив, що попередити буде не зайвим.

— Так, про всяк випадок… Вдягати спідню білизну, сьогодні, не варто…

Красуня знову зашарілась і кинула збентежений погляд вбік хлопця. Вона збиралась було, щось сказати та, так й завмерла злегка роззявивши рота з чарівними малиновими губками.

— …Ти звичайно напрочуд відважна..., та всіляке може трапитись з переляку… - ніяково додав той.

— Та, здогадалась я … - опанувавши емоції, що вирували десь в глибині душі, мовила молодиця та повернувшись, швидко пішла вулицею в напрямку площі.

« Це б, навіть, надало задуманому більшої правдоподібності…» - подумав Ерік, дивлячись у слід силуету Кліо, що поволі віддалявся, та підсвідомо милуючись її грацією. Можливо, відчувши цей сповнений щирим захопленням погляд, красуня зупинилась, повернула голову та посміхнулась.

— Обід я принесу… - і за мить рушила далі.

Коли її постать зникла за рогом будинку в кінці вулички, юнак хмикнув собі під ніс та увійшов до майстерні. Там він швидко домовився з майстром, вказав розміри та накидав ескіз. Той негайно взявся до роботи, пообіцявши, доставити виготовлену оснастку у цитадель з помічником, ще до обіду. Залагодивши справу, юнак вийшов на вулицю та зупинився розмірковуючи. Кілька хвилин тому, стоячи тут, він розмовляв з чарівною і такою відчайдушною молодицею… Чи варто було приймати її пропозицію?... Мить повагавшись, та погодившись з думкою, що кращого варіанту вирішення ситуації просто не існує бо, чим менше осіб в неї втягнуто, тим надійніше, швидким кроком рушив у бік цитаделі.

ГЛАВА 15

По сніданку далась в знаки безсонна ніч і близнята пригорнувшись одне до одного поснули. Сон їх був спокійним та не глибоким, тому від метушні, звуки якої долинули, з королівського саду, десь о полудні, миттєво прокинулись. Звівшись на ноги та прихопивши зброю ельфійки, вибігли з кімнати. На кам’яній терасі, що нависала над третім поверхом навколо донжона, вже знаходилось кілька бійців, капітан Королівських Соколів та королівський блазень. Вони з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалось в королівському саду, та обмінювались короткими коментарями і здогадками. До цієї компанії й приєднались ельфійські лучниці близнючки. В центрі саду, перед фонтаном, метушились ремісники з помічниками, зводячи дерев’яний поміст над яким височіла П-подібна конструкція з дерев’яних балок, звідти долітали звуки пил, сокир та молотків. Помітивши юних ельфійок, Каспер наблизився до них:

— Пробачте, Ваші Високості, але Вам знаходитись тут надто небезпечно…

— Заспокойся Каспере, нам нічогісінько не загрожує, - безтурботно промовила Еммі.

— Сюди звичайно долетить стріла, та вцілити зможе, лише пущена моєю любою сестричкою, - грайливо посміхнулась Аммі, - навіть я на таке не здатна…

— У нас тут все як на долоні, перш ніж хтось встигне натягнути тятиву, я це помічу… Та й щоб вцілити з такої відстані, в ці вузькі шпарини, поміж зубців муру, справді потрібно бути вправним стрільцем.

— Це мене якось не надто заспокоює. Не висовуйтесь з-за муру зайвий раз, - блазень видавався доволі стурбованим такою поведінкою осіб королівської крові.

— Краще скажи, що там відбувається, - в один голос мовили близнята та обмінялись швидкими поглядами.

— Схоже будують шибеницю… Ось тільки кого вішати ці негідники надумали… В мене якісь недобрі передчуття.

— Зараз перевіримо дистанцію… - прижмуривши одне око, Еммі зняла лука зі спини та заправила стрілу.

Не встиг Каспер відреагувати на слова та дії ельфійки, як стріла з шаленою швидкістю розтяла повітря та з гучно встромилася по самісінькій середині П-подібної балки. Ремісники на мить завмерли, а потім прожогом кинулись тікати в різні боки, ховаючись за живоплотом лабіринту.

— Браво сестричко! – оживилась Аммі.

— Гарний постріл, – озвався капітан, - та мабуть не варто лякати тих бідолаг, вони тому не винні…

— Постривайте… - замислився Каспер, - а це ж чудовий спосіб змусити заколотників штурмувати арсенал, що нам і потрібно.

— А й справді… Майже геніально, - і офіцер короля звернувся до ельфійок, - як тільки вони повернуться до роботи, стрельніть разок другий, та нікого не вбивайте… можете скалічити злегка для більшого ефекту.

— Принесіть сагайдак з учбовими стрілами, - і Аммі підморгнула сестрі, - позмагаємось принцесо.

Один з бійців швидко метнувся та за хвилю повернувся з сагайдаком повним стріл з учбовими наконечниками. Ці наконечники були гострими, але абсолютно круглими та гладкими і не наносили значних ран, хіба робили дірки, які доволі швидко заживали, якщо не було пошкоджено життєво важливих органів. Минуло трохи часу і повернулись ремісники та взялись до роботи. Але цього разу їх супроводжували кілька лучників з Королівської Гвардії. Зайнявши позиції вони пустили кілька стріл в бік донжона, та жодна з них не влучила, хоч в когось на терасі.

— Давай розважимось, сестричко, - і Еммі натягнула тятиву.

Теж саме зробила й Аммі, та наче по команді дві стріли одночасно розтяли повітря, за мить до стрільців, та спостерігаючих за ними бійців, долинули два зойки, що злились в один викрик болю. Ситуація повторилась – всі розбіглись та сховались за живоплотом, стрілки спробували пустити кілька стріл, але наступний залп ельфійських принцес, остаточно відбив в них бажання висовуватись з укриття. Протягом тривалого часу нічого не відбувалось, та незабаром на площі перед фонтаном з’явилась дюжина воїнів з великими щитами. Вони вилаштувались в одну лінію, навпроти донжона, створивши стіну з щитів. Потому до них долучились лучники з довгими армійськими луками та вистроїлись за утвореною щитами стіною. Випустивши по стрілі, лучники зробили крок вперед та опустились на одне коліно ховаючись за спинами щитоносців. Тактика була хорошою, та на цій дистанції мало ефективною зважаючи на те, що позиція противника знаходилась значно вище, на терасі донжона. Стріли прошелестіли в повітрі не зачепивши жодного з захисників арсеналу, котрі спостерігали за цими маневрами, прикриваючись зубцями муру, та гулко вп’ялись в піраміду покрівлі третього поверху.

— На цей раз, загроза серйозна... - і відступивши в глиб тераси, капітан звернувся до бійців, що застигли припавши до муру, - несіть сюди скутуми, негайно!

Соколи кинулись виконувати наказ командира і за хвилину-другу вже стояли на терасі з великими прямокутними щитами, що прикривали їх мало не в повний ріст.

— При кожному залпі лучників блокуємо проміжки між зубцями муру, прикриваючи наших снайперів від ворожих стріл, - командир окинув строгим поглядом своїх бійців, не те щоб він був не впевнений в них, а тому, що цінив їх життя більш за власне, - все зрозуміло?

— Так, капітане! - хором вигукнули Королівські Соколи.

— Виконуйте, - вже більш м’ягшим тоном скомандував капітан.

Бійці миттю розташувались на необхідних позиціях уважно стежачи за поведінкою ворога. В той самий час, з глибини тераси за цим дійством спостерігали ельфійки та королівський блазень.

— Розваги скінчились, моя люба... - і Аммі кинула стурбований погляд в бік сестри, їм ще насправді ніколи не доводилось вбивати людей. Коли скінчилась війна, їм було лише по двадцять дев’ять років, що в перекладі на вік людей, становило десь біля десяти. Тож вони біологічно були ще зовсім дітьми, хоч розумово значно випереджали людських дітей, а інколи скидались на досвідчених молодих людей.

— Все буде добре, - впіймавши той погляд, заспокійливо мовила Еммі, - б’ємо бойовими на враження, як під час полювання... Уяви, що то здобич.

— Мені шкода, що не вберіг вас від цього... - Каспер з сумом опустив очі, - пробачте... Мені, якомога швидше, потрібно вибратись звідси та розшукати Миротворця.

— Ти так говориш наче приведеш цілу армію, - озвалась Аммі, - а це всього лиш наш милий Ерік.

— Наш коханий, звичайно дуже вмілий боєць і талановитий стратег, - Еммі прискіпливо глянула в очі королівському блазню, - та, що зможе вдіяти один Миротворець?

— Розбудити Королівство Тіней... - тихим ледь чутним голосом мовив Каспер.

Дівчата обмінялись поглядами та з подивом глянули на блазня.

— Не час жартувати, Каспере...

— Чи може, ти ще й досі віриш в казки...

— Якби ж то були казки... Немає нічого більш реального, - Каспер знову опустив очі, - можливо невдовзі й самі дізнаєтесь.

— Він, мабуть, з глузду з’їхав, - звернулась Еммі до сестри.

— Давай краще підемо ближче до Соколів, щоб стежити за ворогом, а ніж слухати байки блазня, - відповіла Аммі.

Ельфійські лучниці, кинувши поблажливий погляд на королівського блазня, покинули його на самоті приєднавшись до бійців під мурами. Каспер поблажливо дивився їм у слід:

— Молодість не завжди перевага, - тихо мовив сам до себе, та подався сходами до низу.

Долучившись до Соколів, ельфійки якийсь час спостерігали за тактикою лучників, що обстрілювали терасу: лучники поділились на три групи по чотири стрільці, і піднімаючись у весь ріст, почергово, робили залп. Це дозволяло вести безперервну стрільбу, тримаючи противника під постійним обстрілом. В цей час повернулись ремісники, котрим ця тактика надала впевненості у їх безпеці і знову взялись до роботи.

— Спробуємо дістати кількох лучників? – дивлячись на сестру, спитала Еммі.

— Стріляємо по черзі… Я перша. – Аммі, ледь помітно посміхнулась.

Дівчата розійшлись у різні боки, кожна підійшла до визначено нею бійця, котрий закривав щитом вузьку щілину між зубцями муру. Обмінявшись з ними кількома фразами, зайняли позиції для стрільби по протилежних флангах ворога. Форма зубців скошених з боків до середини муру, дозволяла вести стрільбу стоячи по той або інший бік щілини, частково ховаючись за зубцями. В такій позиції ельфійські лучниці, були непомітними для ворога, що знаходився в королівському саду, на площі перед фонтаном. Хоч для ельфійок, він сам був наче на долоні.

— Постріл! – скомандувала Аммі, і боєць зі щитом, зробив півкроку назад та повернувся спиною на кілька градусів у бік лучниці. Таким чином він прикрив її від випадкової стріли, що могла влучити поміж зубців муру не перекриваючи сектор стрільби. Коли в секторі, за яким спостерігала Аммі, лучники ворога піднялись для пострілу, вона пустила стрілу, один з ворожих лучників змахнув руками випустивши зброю, і впав за мертво.

— Захист! – знову дала команду Аммі.

Боєць, зайняв попередню позицію, і саме вчасно. Стріла пущена ворогом, вдарилась об щит і ковзнувши по бронзовому оздобленню відскочила в бік. Наступної миті скомандувала Еммі і пустила у ворога свою стрілу. За незначний проміжок часу все повторилось, і так кілька разів. Після того, як ворог втратив шостого лучника, він поспіхом, прикриваючись щитами, відступив за стіни лабіринту з кущів живоплоту. За ними втекли й ремісники.

ГЛАВА 16

Ситно поснідавши комендант, повернувся у свій кабінет, вийняв з шафи на пів порожню пляшку та келих. Налив вина та залпом випив, налив ще, та цього разу зробив лише один ковток. Тримаючи келих у руці, підійшов до великого крісла, що стояло поруч з каміном та зручно вмостився. У двері постукали.

— Ну, що там ще? – невдоволено пробурчав старий служака.

— Пан комендант наказував провести до нього шляхтича, що питатиме його, - почулось з-за дверей.

Комендант підвівся і поставивши келиха та пляшку назад в шафу, сів у крісло за столом заваленим кіпою всіляких паперів, роблячи серйозний вигляд.

— Заводь! – впевненим голосом, коротко скомандував він.

Двері розчинились, в кімнату увійшов вартовий пропускаючи вперед Еріка. Впізнавши в юнакові новопризначеного судовиконавця комендант підвівся:

— Проходьте добродію та присядьте… - і зробив красномовний жест вказуючи на один з стільців під стіною. Юнак взяв стільця, поставив поперед столу, навпроти коменданта та зручно вмостився.

— Вільний! - голосно гаркнув старий вояка звертаючись до вартового і глянув у бік шляхтича, насупивши брови спостерігав, як той доволі свавільно господарює в його кабінеті. За мить, наче, щось збагнувши його вираз обличчя подобрішав.

— Швидко ж Ви, добродію… - промовив він, коли двері за вартовим зачинились, - Як там поступ в нашій справі?

— Все гаразд, - відповів йому Ерік, - та лишилась ще одна справа… Треба зустрітись з катом та ще дещо підготувати.

— Хороша звістка… Ось лиш, кат, саме в цей момент, зайнятий невідкладною справою, та думаю це не триватиме довго. То, може, зараз келих вина?... За успіх нашої справи… – комендант вловив вагання юнака, - не майте сумніву, вино хороше, контрабандне. Люди Каспера Смаґла завозять... Ходять чутки, наче, до двору самого Короля поставки роблять.

Шляхтич злегка посміхнувся та махнув рукою.

— Чутки про різне ходять… Та, якщо воно й справді від Каспера Смаґла, то давайте скуштуємо… Зовсім трохи, справі не зашкодить.

Комендант жваво підійшов до шафи дістав пляшку і два келихи, поставив на стіл. Наповнив порожній і подав шляхтичу, потім долив у свій та підняв.

— За плідну співпрацю…

— На здоров’я, - підтримав Ерік, і пригубивши келих був приємно вражений, хоч комендант й скидався на грубого вояку, мав таки вишуканий смак.

Десь з двору долинув відчайдушний крик. Шляхтич кинув погляд у бік вікна.

— Щось мені підказує, що кат ось-ось звільниться.

— Гадаю передчуття Вас не підводить.

— Спробую вгадати… Це покарання винних у втечі засудженої?

— Саме так пане судовий виконавець…

— І яким же було покарання?

— Той що спав нестиме службу в конюшні… Іншого я думав оскопити, та вирішив, що це буде занадто… Його кастрували.

Юнак мало не захлинувся вином, поставив келих та прокашлявся.

— Перепрошую, пане комендант, не очікувано якось…

— Іншим наука буде… Думаю, вже можемо спускатись до каземату… Там у ката кімната для допитів. Заодно при бажанні навідаєте своїх грабіжників… Я наказав їх тимчасово в клітки посадити, хай над життям помізкують… Часу в них доволі.

— Згоден… Тож ходімо, справа не чекає… На відміну від затриманих, часу в нас не так вже й багато.

Комендант підвівся поставив пляшку та порожні келихи до шафи, і разом з шляхтичем покинув кабінет.

Першим в катівню увійшов комендант. Слідом за ним, судовий виконавець. Швидким поглядом юнак окинув кімнату і зупинив його на постаті біля великого столу, котрий займав чимало місця посередині. Чоловік, поруч з столом, будовою тіла трохи нагадував його самого, та в осанці вже відчувалась вага пережитих років.

«Йому вже мабуть далеко за сорок…» - оглядаючи незнайомця розмірковував Ерік. Обличчя чоловіка, цілковито, закривала шкіряна маска, яку він знімав лише вдома. Так вимагала його професія в цілях особистої безпеки. То був кат, ніхто не знав як він насправді виглядає, житло його знаходилось за межами міста, де й коротав свої дні наодинці не маючи сімЇ. Всім було відомо де знаходиться той будинок, обнесений високою стіною з масивними дубовими воротами. Та завдячуючи дурній славі, це місце вважали проклятим, тому до нього наближатись ніхто не наважувався. У місті ж, кат з’являвся лише за викликом судді.

Саме в ту хвилину, коли комендант в супроводі юнака увійшли до кімнати, кат готувався до страти, вкладаючи у торбу необхідні інструменти та речі. Частково обернувшись на скрип розчинених дверей, він кинув погляд на відвідувачів та мовчки, невимушеним жестом руки, вказав на лавку збоку від дверей. Хоч комендант і був бувалим воякою все ж постать цього чоловіка викликала в нього моторошне відчуття, наче навпроти нього стояв сам диявол. Він злегка підштовхнув шляхтича до лавки, а сам залишився стояти наче вкопаний поряд з дверима. Ерік ступив крок та присів на лавку. Наче очікуючи саме цього, кат повільно взяв стілець, підійшов поставив його навпроти та сів дивлячись юнакові у вічі. Хоч Ерік і не боявся нічого, та все ж в нього по спині пробіг холодок. Очі, що дивились на нього були геть пустими, наче бездонна прірва поглинаюча світло, та погляду юнак не відвів. Опанувавши себе, він тихим впевненим голосом мовив:

— Я судовий виконавець, вповноважений влаштувати справу із стратою засудженої, яку не змогли впильнувати підлеглі пана Коменданта…

Після цих слів у кімнаті на короткий час запанувала цілковита тиша. Кат повільно повернув голову в бік старого вояки, той схвально кивнув, і очі чоловіка в масці знову глянули не Еріка. Той поклав руку в кишеню свого костюма, витяг звідти якийсь предмет і простягнув поперед себе.

— Цей гак потрібно міцно вмонтувати у вузол петлі, так щоб він був непомітним і витримав вагу людини.

Кат взяв гака з його руки, покрутив, розглядаючи перед очима й ствердно кивнув.

— На особі, що готується до страти замість втікачки, під одягом буде спеціальний пристрій з невеликим кільцем за коміром…

Чоловік в масці знову кивнув головою.

— Тож надягаючи петлю на шию, гак потрібно увіпхати в кільце так, щоб він не вислизнув в момент виконання присуду.

Кат уважно дослухався до слів судового виконавця і лише коли той замовк, він хотів було підвестись даючи розуміти, що розмову скінчено. Та в цей момент Ерік впіймав його за рукав, глянув у вічі та пошепки мовив:

— Якщо з голови тієї особи, впаде хоч волосина… Ти пошкодуєш, що заглянув мені у вічі.

Чоловік у масці здригнувся. Слова його не лякали, та погляд юнака вселяв жах. Один раз у своєму житті він вже бачив такий погляд, та вдячний Всевишньому, що врятував його. Ерік відпустив рукав, кат збентежено кивнув головою і вони разом підвелись. Останніх слів комендант не розчув, тому не зрозумів, що саме відбулося, та йому видалось наче «диявол» злякався. І лише, коли вони разом, з новопризначеним судовим виконавцем, знову сиділи за столом у кабінеті, той спитав:

— Що Ви, йому сказали під кінець добродію?

— Попросив, бути якомога ввічливішим з жінками, - відбувся жартом Ерік.

В цей момент у двері постукали, і водночас пролунав голос вартового:

— Посильний до пана коменданта…

Старий вояка глянув у бік шляхтича, той здвигнув плечима, та невинно посміхнувся:

— Це мабуть замовлений мною пристрій принесли, - і кинув погляд у бік годинника, що висів на стіні за спиною коменданта та загадково додав, - обідня пора от-от настане… А обід чомусь запізнюється…

— Пускайте! - крикнув комендант та глянув ще раз на Еріка, - про обід я не зрозумів…

— Пусте, - мовив юнак та махнув рукою.

Двері рвучко відчинились, в кімнату увійшов хлопчина тримаючи під пахвою однієї руки якийсь пакунок а у другій великого кошика. За мить позаду нього наче з під землі виросла постать схожа на ченця: у довгому плащі та з каптуром на голові. Посильний поклав пакунок на стілець біля стіни, поставив кошика на підлогу, та не проронивши й слова вийшов. Ерік з комендантом розгублено, та з не меншою цікавістю, спостерігали за тим як ченець обережно знімає каптур з голови.

— О! Так це ж наша втікачка, - ошелешено заморгав очима старий вояка, вздрівши перед собою рудоволосу напівельфійку.

Шляхтич не зміг стриматись та вибухнув сміхом, комендант розгублено витріщився на нього, наче уздрів божевільного.

— І, що це Ви, шляхетний пане, вгледіли такого смішного, - розлюченим, але від цього не менш чарівним, голосом промовила напівельфійка, метнувши на Еріка нищівний погляд своїх, напрочуд прекрасних у гніві, очей.

Старому вояці голос видався знайомим і він спантеличено завмер, з напів роззявленим ротом, намагаючись впорядкувати хаотично напливаючі думки. Юнак миттю вгамував свій недоречний сміх і зробивши невинний вираз на обличчі, поспіхом промовив:

— Пробач, Кліо… Ти чарівна… Тобі так пасують ці гострі вушка…

— Ви ще й познущатися вирішили, добродію… - вже доволі спокійним тоном мовила молодиця, – і коли це ми з Вами встигли перейти на «ти»?

— І ще раз пробач мені… Реакція пана Коменданта була настільки бурхливою, що я не зміг опанувати себе… Та якщо тобі вдалось провести його, то натовп взагалі нічого не запідозрить… А ось голос мусиш трішки змінити… Коли останнє слово виголошуватимеш.

— Про це, я й без тебе здогадалась, - все ще ображено зауважила Кліо.

Комендант, що з широко розкритими від подиву очима спостерігав за цим діалогом, все ще не ймучи віри, розгублено запитав:

— Пані ЛаБель, це Ви?

— Авжеж я, хіба тут є ще якась пані?

— Досить вже кепкувати один з одного…- втрутився Ерік, підвівся взяв кошика та поставив на стілець поруч із столом.

— Пахне так смачно, то ж давайте обідати… А потому й за справу візьмемось, час не жде…

— Це неймовірно… - не вгавав старий вояка, допомагаючи пані ЛаБель накривати стіл. Тим часом шляхтич розпакував пакунок, та розглядаючи вміст задоволено хмикнув.

Ерік та Комендант з самого ранку не мали в роті й макової росини, не враховуючи випитого вина, то ж були доволі голодні. З обідом покінчили швидко, та прибрали залишки назад у кошик. Висловивши своє захоплення смачними стравами та подякувавши молодиці, Ерік звернувся до коменданта:

— Пане Коменданте, чи не могли б ви залишити нас з пані на одинці, та стати на варті, по той бік дверей, щоб ненароком не увійшов хто, заким я буду свій пристрій вдягати на пані ЛаБель.

— І чому завжди саме цікаве дістається не мені…, -з іронією в голосі пробурчав старий вояка та вийшов з кімнати. Залишившись у двох з Кліо, юнак ще раз уважно оглянув чоловічий одяг, що був на ній, і нанесений на обличчя макіяж.

— Та, що ти все ходиш навколо, кажи щось… - розсердилась молодиця.

— Роздягайся…

— А я все думала, коли нарешті ти це скажеш, - і поволі розстебнувши защіпки зняла куртку, потому штани, та заходилась знімати сорочку.

Ерік з захопленням спостерігав за цим дійством, у молодиці була чудова фігура: делікатна талія, округлі стегна, не худі та стрункі ноги, перса наче дві половинки великого апельсина. Він так замилувався її грацією, що навіть не зрозумів коли вона встигла зняти сорочку, і зараз стояла перед ним абсолютно гола.

— Агов, зупинись, це вже занадто…- спохватився юнак та подав їй сорочку, котру вона вже встигла повісити на спинку крісла, - вдягни назад…

Кліо, рвучко вихопила сорочку з його рук, та в пориві гніву, заходилась нею лупцювати юнака. Ерік не роздумуючи впіймав її, та міцно пригорнув до себе.

— Та вгамуйся ж врешті…

Молодиця посмикалась ще трохи, в його обіймах, та притихла.

— Ти лишень другий хто мав можливість бачити мене в такому вигляді… І ти кепкуєш, - ледь чутно з нотками образи в голосі мовила вона.

— Пробач, ти напрочуд гарна… Я так захопився милуючись тобою, що перейшов межу пристойності, і мало не забув, що десь там у столиці мене люблять і чекають.

Кліо відштовхнула юнака та вдягла сорочку.

— Вдягай свій пристрій… Часу обмаль.

Ерік обережно, щоб не завдати шкоди її ніжному тілу, надягнув на неї пристрій, що чимось скидався на чудернацький корсет з шкіряних пасків різної товщини та ширини і міцно зашнурував під грудьми та на спині. Переконавшись, що все добре все сіло, спитав:

— Не тисне ніде?

— Трохи незручно… Та здається ні…

— Що ж, прийдеться ненадовго з цим змиритись… Отож коли в тебе з під ніг зникне опора, ти зависнеш у повітрі на гаку, що буде зачеплений за кільце цього пристрою у тебе за спиною… Потому смикнеш кілька разів руками та ногами для правдоподібності і завмреш… Оскільки петля на шиї все ж буде, для загалу виглядатиме, що тебе повісили. Задовільнивши свою жадобу до видовищ натовп розійдеться… Тільки от повисіти прийдеться до сутінок, тож набирися терпцю.

— Так довго? – очима повними здивування, чи то розгубленості, Кліо глянула на Еріка.

Той лише здвигнув плечима та схилив голову на бік невинно посміхаючись:

— Ти ж знала в що вплуталась… Я ж пробував тебе відмовити…

В цей момент за дверима почулись кроки та пролунав стурбований голос коменданта:

— Ви ще довго там?... На площі натовп збирається... Я вже й охорону наказав навколо шибениці виставити, щоб народ подалі відтіснити та прохід влаштувати… Скоро й суддя прибуде, пора засуджену вивозити.

— Ще хвилину-другу і все… - не відриваючи погляду від злегка збентеженої красуні, відповів йому юнак.

Від звучного голосу коменданта молодиця прийшла до тями, швидко вдяглася, поправила макіяж дивлячись у невелике дзеркальце, та разом з Еріком вийшла з кабінету. У супроводі коменданта вони пройшли у подвір’я, де їх вже чекав запряжений кіньми візок, з двома солдатами. Шляхтич, підтримуючи за руку, допоміг молодиці піднятись у візок. Солдати миттю підхопили її, зв’язали руки за спиною, та посадили на лавку закріпивши кінець мотузки до кільця вмонтованого позаду.

— Обережніше! - прикрикнув на стражників Ерік, - дівчина все ж…

Вояки принишкли, та всілись на лавку по обидва боки від засудженої. Поки вони вмощувались, юнак непомітно підморгнув молодиці:

— Я буду поряд, - промовив майже пошепки.

Тим часом комендант, наче пригадавши молоді роки, спритно заскочив у сідло коня, котрого йому підвів конюх. І шляхтич полишивши молодицю, під наглядом стражників, підійшов до старого вояки.

— Ви вже рушайте, а я трохи затримаюсь… Ще одна невідкладна справа є…

Комендант ствердно кивнув головою, пришпорив коня та виїхав поперед візка. Глянув ще раз, через плече, на засуджену й переконавшись, що все гаразд, подав рукою знак і процесія рушила.

ГЛАВА 17

Донжон являв собою фортечну споруду видовженої форми з напівкруглими боками. По всьому периметру споруди, над третім поверхом, нависала кам’яна тераса з зубчатим муром, яка опиралась на виступаючі назовні арки, що були частиною фортечних мурів. В мурах, на рівні третього поверху, були розміщені продовгуваті вузькі віконця, що при потребі виконували функції бійниць.

Вечоріло. Заколотники вже не робили спроб відновити роботу, щоб завершити спорудження шибениці. Тож, Принцеси-близнята, повернулись в свою кімнату, на третьому поверсі донжона. Сидячи за столом, в очікуванні вечері, дівчата коротали час граючи в шахи, та смакуючи вино, наполовину розведене водою.

— Шах і мат, сестричко… - на обличчі Аммі засяяла лукава посмішка.

— Визнаю, цього разу ти була кращою, - Еммі відкинулась на спинку крісла, - мабуть, я занадто захопилась вином… - та зівнула, прикриваючи рота рукою.

На дворі вже смеркало і у вузькі віконця зовсім перестало проникати світло. Тож, хоч у свічниках, на стінах та столі, горіла з дюжина свічок, кімнату поглинули сутінки. В цей час, з надвору, знову, долинули звуки метушні: брязкання металу та скрип коліс. Було схоже, наче дуже важку підводу, тягнуть бруківкою площі, перед арсеналом.

— Що, ці негідники, надумали цього разу, - підвелась з-за столу Аммі, та попрямувала до дверей.

— Мабуть, до штурму готуються… - кинула їй навздогін Еммі, потягуючись у кріслі.

Не встигла Аммі розчинити двері як, з темряви, наче з під землі на порозі виросла постать, дуже схожа на королівського блазня, з підносом, заставленим посудом, у руках.

— Каспере, це ти?... Я не чула твоїх кроків… Тобі, майже, вдалось мене налякати! – розгнівалась принцеса Амміран, - і чого це ти вдягнувся наче армійський найманець?

— Пробачте, принцесо… Очевидно, зважаючи на шум з вулиці, ви й не зауважили моїх кроків, - мовив Каспер входячи до кімнати, - я приніс вам фруктів на вечерю.

— А мені здається, що випите вино зробило тебе надто безпечною… – підморгнула, глузуючи з роздратованої сестри, Еммі.

— Можливо, - погодилась з нею Аммі, і зачинивши двері повернулась до Каспера, котрий застиг посеред кімнати, - що то, так гуркоче з надвору?

— Принцесо, то армійські найманці, таранну машину тягнуть… Мабуть, скоро буде спроба штурмувати арсенал. Тож, мій план вибратись із замку непоміченим, ймовірно, вдасться.

— Я ж казала… -посміхнулась Еммі, і оглядаючи блазня з голови до ніг, вказала рукою на вільне крісло поряд з собою, - постав вже фрукти на стіл Каспере, і присядь… Розкажи нам, про свій план.

Блазень слухняно опустив піднос поряд з шахівницею та всівся у крісло. В очікуванні, коли те саме зробить Аммі, та змовницьки глянув на дівчат, переводячи погляд з однієї на іншу.

— План не складний: підчас штурму, всю брудну роботу виконують армійські найманці. Тож, я зможу видати себе за найманця і, в хаосі бою, приєднаюсь до них. Потім, орієнтуючись залежно від обставин, виберусь з замку, а там і з міста.

— А, не безпечніше було б, вночі, вибратись тим самим шляхом, яким ми прийшли сюди? – Аммі, подалась вперед, підсунула крісло ближче до столу і уважно глянула на Каспера.

— Цю можливість я теж розглянув: підчас штурму, вибратись таємним ходом з арсеналу і, в метушні бою долучитись до найманців. Та оскільки, ми й гадки не маємо хто нас зрадив, вирішили перевірити. Розвідка, на виході з підземелля, потрапила в пастку, одного з Соколів поранено… Замок оточено, вибратись за його мури, щоб потрапити у місто, можливо, тільки з армійськими найманцями.

— Зрозуміло, - тихо мовила Еммі, задумливо дивлячись на королівського блазня, - тобі все вдасться Каспере… Я вірю.

— Ти ж розумієш, що наше майбуття… - Аммі зробила паузу обдумуючи наступні слова і глянула в очі Касперу, - залежить лише від успіху цієї авантюри.

— Не будь надто вимогливою сестричко… Це все, що у нас є… Каспер ризикує своїм життям, в першу чергу заради короля.

— Принцесо Еммінар… Принцесо Амміран… - майже офіційним тоном, звернувся до дівчат королівський блазень, - можливо, це не помітно, та серце короля сповнене любов’ю до вашої матері… Його Величність ніколи не пробачить, якщо я не вбережу вас...

Після цих слів в кімнаті запала тиша, лише з вулиці долітали віддалені відгуки приготувань до штурму арсеналу. Кілька хвилин всі сиділи мовчки, поринувши у свої власні думки. Врешті королівський блазень підвівся.

— Я прийшов не лише, щоб принести вам вечерю… Я хотів глянути на вас перед тим, як покинути арсенал і попросити про допомогу. Не знаю чи вдасться мені вибратись за межі замку, та я зроблю все від мене залежне, щоб врятувати вас…

— Що робитимеш діставшись за межі міста Каспере? – майже в один голос спитали дівчата.

— Спершу знайду Миротворця… А там видно буде. Ви тут, що найменше тиждень протримаєтесь, а ми за кілька днів повернемось з підмогою.

Ельфійські близнючки наче по команді підвелись, підійшли до Каспера, й обняли його з обох боків пригорнувшись своїми чарівними голівками до його грудей. Минуло кілька хвилин, і дівчата випустили блазня з обіймів.

— Коли знайдеш Еріка, обійми його за нас, - тихо мовила Еммі, і дивлячись в очі Касперу ледь помітно посміхнулась.

— Передай, що ми кохаємо його більш за все у світі, - озвалась Аммі, голос її був тремтячим, повним емоцій, та вона опанувала себе, - тобі мабуть пора… Якась допомога потрібна?

— Коли почнеться спроба протаранити ворота, потрібно перестріляти найманців з факелами, щоб мене в цілковитій темряві, мотузкою, змогли опустити до підніжжя муру.

Тільки но Каспер скінчив говорити, як знизу долинув звук гучного удару. Дівчата кинулись по зброю і за хвилю разом з королівським блазнем покинули кімнату. Прихопивши, на ходу, по яблуку з підноса, що стояв на столі, поряд з шахівницею.

ГЛАВА 18

По обіді на площу перед Ратушею, де була влаштована шибениця, почали сходитись перші зіваки. Вони стояли поодаль та спостерігали за останніми приготуваннями до страти. Поволі їх ставало все більше і більше, на площі стало шумно. Набравшись впевненості, народ підступив мало не до самої шибениці. З боку цитаделі з’явився чималий загін вояків, з великими прямокутними щитами та короткими списами у руках. За командою капрала загін розштовхав натовп утворивши широкий прохід та вистроївся у півколо попереду шибениці. Отримавши наступний наказ солдати рушили в бік натовпу відтісняючи його щитами та штрикаючи тупими кінцями списів. Коли місця для проведення церемонії страти, стало достатньо капрал голосно гукнув:

— Стояти на місці! Нести варту!

Вояки зупинились, зробили крок назад, опустили щити до землі та виставили списи вістрям вперед. За цим дійством, стоячи біля вікна, в своєму кабінеті, спостерігав сам пан ДеОрше. Будучи призначений королівським міністром на посаду мера в місті Гелон, він сприяв контрабанді, маючи з цього неабиякий зиск. В діла правосуддя ніколи не втручався, бо відчував, що петля заскучала й по його шиї. Між судом та мерією велась постійна підкилимна війна за панування в місті. Кожна із сторін уважно стежила за промахами іншої, щоб скористатись ними в зручний момент. То ж з відомих причин мер, ніколи, особисто присутнім на стратах не був. Що цілком влаштовувало й суд, який на даний час був реальною владою в місті.

З боку суду на площу увійшла процесія на чолі з секретарем та підручними, що тягли масивного стола та велике суддівське крісло. Все це вони поставили поперед шибениці, в центрі утвореного солдатами напівкола. З часом з’явився й сам суддя, вмостився у кріслі та гримнув молотком по столу.

— Тиша!…

Юрба принишкла, суддя окинув її поглядом.

— Отож шановні та вельми шановні городяни… Зібрались ми тут, щоб затвердити або ж скасувати вирок винесений, щодо крадіжки гаманця… Вчора було впіймано та звинувачено в цьому дівчину напівельфа, - служитель Феміди замовк на хвилю та, поправив символ королівського суду, що висів у нього на грудях, - то ж в останнє питаю, чи немає у когось, доказів не винуватості засудженої, або ж її шляхетного походження?.. – зробив паузу, намагаючись вловити настрій юрби, - У разі, якщо такі докази є, прошу надати їх суду на протязі години часу…

Натовп невдоволено загомонів. То тут, то там, лунали поодинокі вигуки:

— Чого так довго? Що тут доводити? Повісити злодюжку!

За звичай це була формальність і він давав значно менше часу, але не цього разу. Суддя гримнув молотком.

— Тиша!.. Рішення суду не обговорюються! – і розташувавшись зручніше в кріслі дістав з під мантії люльку та запалив.

Юрба нервувала та зважаючи на гострі списи та відсутність засудженої, вгамувалась. Минуло ще трохи часу і народ знову оживився.

— Везуть… Злодюжку везуть…

З боку цитаделі на площу виїхала процесія на чолі з комендантом. Натовп спробував рушити назустріч, та удари тупими кінцями списів по ногах, а подекуди й уколами вістря, швидко збили запал. Процесія зупинилась поряд з шибеницею, комендант спішився та підійшов до судді.

— Засуджена доставлена, Ваша Честь, - відрапортував він, - все гаразд, як домовлено.

— Який до дідька гаразд, - обурився суддя, - де монах? Гріхи відпустить хто?

Комендант виструнчився.

— Не можу знати, Ваша Честь. Мабуть десь дрихне з перепою? П’яничка клятий.

— Негайно розшукати… А кат де? Хай йому чорт… На шибениці ще й петля не висить.

— Мав би вже бути, Ваша Честь… Та ж ось він… - і старий вояка вказав рукою на постать в темно червоному вбранні. З торбою на плечі та масці, що затуляла обличчя, вона наближалась до площі з боку форту, тримаючи у руці мотузку з петлею. Суддя полегшено зітхнув.

— А, нещодавно, призначений судовий виконавець де?

— Залишився у цитаделі, Ваша Честь… У нього там справа ще якась…

— Безлад та й годі… Яке тут може бути правосуддя, - невдоволено пробурмотів собі під ніс суддя, та знову звернувся до коменданта:

— Чого стоїте? Монаха шукайте… Біс йому у ребро та колька в печінку.

— Слухаюсь, Ваша Честь! – старий вояка розвернувся на каблуках та пішов давати вказівки підлеглим. Суддя вибив люльку об стіл, сховав під мантію та здмухнув попіл. Тим часом, кат стоячи на драбині, шо принесли та тримали з обох боків помічники мера, вже заходився чіпляти мотузку. Натовп притих, з цікавістю спостерігаючи за цим дійством. За якихось пів години, верхи на ослі з’явився і монах. То був невисокого росту, повнуватий чоловік у сутані та з непокритою на пів лисою головою. За рішенням церковних сановників, лише, він мав право приймати покаяння та відпускати гріхи засудженим до страти в цьому місті. В’їхавши на площу перед Ратушею монах спішився та тягнучи осла за собою підійшов до суддівського столу.

— Слава Всевишньому! – привітався він.

— Слава! – суддя окинув монаха невдоволеним поглядом, - запізнюєтесь, Отче…

— Та от, - вказав монах на осла, - скотина Господня впералась, та ніяк рушати не хотіла…

Від монаха несло наче зі старої винної діжки. Хоч він і тримався на віддалі, та все ж запах перегару суддя відчув.

— А може, то Ви вчора занадто багато причащались, Отче? – дивлячись на припухле обличчя монаха мовив служитель Феміди, - та й заспали трохи…

— Може й твоя правда сину… Та скотина все ж впиралась.

— А, що то за бурдюк до осла приторочений, Отче?

— То вода сину…

— Гарний день сьогодні, Отче… Та спека несамовита, - і суддя протер лоба хустинкою, що дістав з під мантії, - а я тут по вашій милості парюсь зайву годину… То ж дайте напитись.

— Та то погана вода, сину… - монах вловив сердитий погляд, - для скотини вожу…

— Годі, Отче. Мені набридло… Бурдюк конфісковано на користь суду, - гримнув молотком об стіл, - кладіть його сюди.

Монах з неохотою та покірно відв’язав бурдюк від осла та поклав перед суддею.

— Можете приступати до своїх обов’язків, Отче, - промовив служитель Феміди, взяв бурдюк та сховав під стіл.

Монах поволі, тягнучи осла за собою, поплівся до шибениці. Нарешті, до страти все було готово.

Суддя вдарив молотком по столу.

— Тиша! Увага! Час минув! Я так розумію, будь яких доказів невинуватості, або ж шляхетності засудженої немає?

Юрба невдоволено загомонила.

— Це й так було відомо… Не тягніть час… Переходьте до страти… Та вішайте вже…

— Вирок набуває чинності, - удар молотка об стіл, - засуджену на ешафот!

Солдати підвели засуджену до шибениці. Зняли плащ, що скривав її від поглядів біснуватого натовпу, схопили під руки та потягли по сходах в гору де й передали в руки ката.

ГЛАВА 19

Кліо була вдивовижу відважною жінкою, та коли солдати схопили її під руки і потягли в гору по сходах, що вели до шибениці їй стало моторошно. Вона всіляко намагалась прогнати страх подумки запевняючи себе, що все буде гаразд. Намагаючись зрозуміти, чому вплуталась в це безглуздя та довірилась людині котру побачила вперше вчора ввечері. Людині, котра обіцяла бути поруч. Та де ж вона зараз, коли їй так потрібна. Міцні руки ката лягли їй на плечі, розвенули обличчям до натовпу та всадили на поміст під звисаючою з балки петлею. Це ніяк не здивувало Кліо, оскільки за релігійними догмами, обтинати волосся жінкам, вище лопаток, не дозволялось навіть перед стратою. То ж, перш ніж надягти петлю на шию, кат повинен зробити їй «корону». Так називали зачіску, що робили жінкам перед стратою. Волосся сплітали у дві коси та вкладали на голові у вигляді корони. З цього поводу в народі жартували, що кожна жінка один раз в житті може бути королевою та лише перед стратою. Руки ката торкнулись її голови, вона очікувала, що рухи будуть незграбними та неприємними. Та за мить зрозуміла, що помилялась, руки обережно зібрали волосся назад з лівого боку голови та почали вправно сплітати його в косу. Їй згадалось дитинство, коли покійна мати, що ранку приспівуючи сплітала їй коси, повіки сіпнулись і по щоці збігла сльоза. Так само кат зробив й з правого боку, потім вложив коси на голові скріпивши їх булавками. Процедура була тривалою та для Кліо пролетіла мов мить. Міцні руки знову вхопили її ззаду за передпліччя вище ліктів та підвели на ноги. Натовп вдоволено заулюлюкав, та засвистав. Так тривало хвилину-другу, в цей час помічники відставили в бік поміст і кат підвів Кліо до петлі. Вона глянула під ноги й зрозуміла, що стоїть на квадратному люку вмонтованому в підлогу, водночас пролунав удар молотка.

— Тиша! – голосно вигукнув суддя, і гамір поволі стих, - останнє слово засудженій!

Кліо намить розгубилась, все що хотіла сказати геть вискочило з голови.

— Засуджена… Маєте, що сказати народу, в останнє?

Від цих слів судді, холодок знову пробіг спиною Кліо. Вона зібрала всю волю в кулак намагаючись до невпізнання змінити голос:

— Я не вчиняла те, за що мене карають, та пробачаю вас… - обвела поглядом притихлий натовп, - Якщо б довелось прожити життя знову, я цінуватиму його значно більше.

Тим часом стоячи збоку за спиною засудженої, монах робив якісь дивні рухи. Він облизав вказівного пальця правої руки та виставивши руку з піднятим догори пальцем, почав повертатись у різні боки. Врешті задоволено хмикнувши, витер пальця об рясу і коли дівчина скінчила говорити, підійшов до неї з протилежного боку, щоб легкий літній вітерець дмухав йому в обличчя.

— От і прийшов твій час дитя, - мовив він, намагаючись не дихати в бік засудженої, - за мить ти зустрінешся з Творцем… Покайся ж, дитя моє…

Монах проводив весь свій час у молитвах за стінами монастиря, що на околиці. В місті з’являвся тільки за повинністю, про мирські діла знав мало, тож впізнати пані ЛаБель ніяк не міг. Тому Кліо навіть не намагалась змінити голос, вона просто тихо мовила:

— Я не вчиняла те, за що мене карають, Отче… Якщо мені й каятись, то тільки за свої гріхи…

— Тож покайся, дитя, у своїх гріхах… Хай душа твоя чистою увійде в царство небесне…

— Каюсь, Отче, каюсь… Хай пробачить мені Всевишній те, що вчинила негідного… - засуджена змовкла, глянула поверх голови монаха, на сонце, що схилилось до заходу, примружила очі та ледь помітно посміхнулась.

— Що ж… Хай буде хоч так, дитя моє… Молитимусь за душу твою, в заступництві перед Творцем, щоб відпустив гріхи твої…

Торкнувшись лоба засудженої, пальцями лівої руки, він підняв голову до неба і заплющивши очі прочитав коротку молитву. Потім, поволі спустився сходами з ешафоту та почвалав до свого віслюка. Кат обережно вдягнув на голову молодиці полотняний мішок, зверху накинув петлю на шию та підтягнув мотузку. Кліо знову стало моторошно і вона мимоволі прошепотіла:

— Де ж ти, Еріку…

Ззаду на рівні плечей щось клацнуло. Кат, ще раз перевірив, чи не надто стягнув петлю та ледь чутно мовив їй у вухо:

— Я б ніколи й нікому, не дозволив вдягти петлю на цю чарівну шийку…

Молодиця мало не зойкнула від несподіванки, голос був таким знайомим і страх покинув її серце.

Кат відступив у бік даючи зрозуміти, що все готово до завершального акту.

Юрба знову вибухнула оваціями та свистом. Лунали й невдоволені голоси:

— Та вішайте вже… Чого тягнете… Скоро сонце сяде…

Суддя підняв руку з молотком над головою:

— Вирок суду привести в дію! – вигукнув він та з силою опустив молоток.

З ударом молотка, кат натиснув рукою важіль прикріплений до балки шибениці і люк під ногами засудженої провалився. За мить вона зависла у повітрі бовтаючись на мотузці. Хоч Кліо й була готова до цього, та все ж трохи розгубилась. Петля наче затягнулась, та шию не давила й дихати не заважала. То ж оговтавшись, вона пригадала, що говорив їй Ерік, смикнула кілька разів ногами та зв’язаними за спиною руками і завмерла схиливши голову трохи вперед.

Натовп, що з нетерпінням чекав цього видовища, вдоволено загомонів, та за хвилину-другу, поволі почав розходитись.

ГЛАВА 20

Ерік спустився до каземату, тихо відчинив двері в кімнату для допитів та увійшов. Кат саме скінчив в'язати петлю та змотував шнура. Зосереджений на цьому він не зразу помітив шляхтича, тому здригнувся від несподіванки коли той з’явився, перед ним, наче з під землі. Юнак окинув ката поглядом, той був приблизно того ж росту, що й він та схожої статури, і ледь помітно посміхнувшись тихо але вдоволено хмикнув.

— Засуджену вже повезли до місця страти, - мовив він дивлячись кату просто у вічі, - я ж прийшов, ще раз пересвідчитись, що ти вірно мене зрозумів.

Той відвів погляд та простягнув йому мотузку з петлею. Ерік взяв петлю, покрутив її у руках розглядаючи з усіх боків. Гак видався йому надійно вмонтованим у вузол, та настільки майстерно, що був ледь помітним.

— Хороша робота, - зауважив юнак випускаючи петлю з рук.

Кат мовчки кивнув головою.

— Ти німий?

Запала тривала тиша. Так і не отримавши жодної відповіді Ерік мовив наче сам до себе:

— Здається розмови не вийде… - та зробив вигляд, що збирається йти.

Сприйнявши це за чисту монету, кат втратив пильність та повернувся до нього спиною намагаючись взяти зі столу, з пристроями для катування, свою торбу. Юнак миттєво цим скористався і наніс йому стрімкий удар ребром долоні в шию під основу черепа. Той смикнувся та почав осідати, Ерік підхопив його під руки, підтягнув до широкої лавки, що стояла під стіною і вложив на неї. Знявши з нього костюм та маску, завмер на кілька секунд розглядаючи літнього чоловіка, обличчя котрого було спотворене великим рубцем залишеним гострим лезом. Затим, підійшов до столу та оглянув його торбу, знайшовши там кілька шкіряних пасків, зв’язав ними непритомне тіло. Перевдягнувшись в костюм ката, швидко склав свій одяг у ту ж торбу, набрав води з діжки, що стояла в кутку і хлюпнув непритомному в обличчя. Отямившись, кат мотнув головою струшуючи краплини води, смикнувся кілька разів, та усвідомивши, що міцно зв’язаний, розгублено глянув на постать, що стояла перед ним, в його ж одязі та масці на обличчі.

— Що тут взагалі відбувається? Хто Ви? Чого Вам треба? – скоромовкою пробелькотів він.

— То ж ти не німий… Це добре… Зараз я дуже поспішаю та згодом повернусь… Тоді й поговоримо.

Вправним рухом відірвавши шмат від сорочки чоловіка, юнак, вхопив його за скули рукою та заткнув рота кляпом. Скінчивши з цим, підняв мотузку, що той випустив з рук непритомніючи, взяв торбу та поспіхом покинув катівню.

Кат ще раз спробував звільнити, зв’язані за спиною руки, від пут, та переконався, що то марна справа, бо цей нахабний юнак, завбачливо, прив’язав їх ще й до лавки. Тож пововтузившись трохи та обравши більш менш зручну позу, простягнувся на лаві розслабивши тіло. Його розум гарячково пробував знайти пояснення всьому, що відбулось з ним за останні кілька годин: цей юнак, його холодний та пронизуючий наче лезо ножа погляд, що примусив його черству душу здригнутись. Він вже, колись давно, зустрічав такий погляд заглянувши смерті у вічі…

"Тоді він був безпутним юнаком, що виріс сиротою не знаючи ні батька, ні матері. Поневіряючись світом, врешті, потрапив у банду дезертирів, котра, по завершенні тривалої війни між королівствами, переховувалась в місцевих лісах. Банда займалась грабежами та розбоєм… Грабували подорожніх і купців, що необережно звертали на шляхи, котрі проходили лісами, до кордону з королівством Ельфів, без належної охорони… Якось до їхнього табору завітав таємничий гість, закутаний в довгий плащ з каптуром. Він тривалий час провів в наметі, наодинці, з ватажком, а наступного дня трапилось це..."

Кат здригнувся наче вгледів примару, його очі сповнились жаху і він до болі зціпив зуби.

***

За якийсь час, Судовий виконавець повернувся, він швидко пройшов кімнатою, поставив торбу на стіл. Діставши з неї свій одяг, почав переодягатись, стоячи спиною до ката, що лежачи на лавці, робив вигляд наче спить.

— Не варто прикидатись… - промовив, не повертаючись та не припиняючи перевдягатись, Ерік, - я знаю, що ти не спиш.

— Я розумію, чому ви так вчинили зі мною… Я б теж нікому не довірив, такої делікатної справи, - озвався кат, - то ж, може, звільните мене нарешті.

— Звільню, звичайно… Та спершу, ти маєш відповісти на кілька питань…

Скінчивши з одягом, юнак взяв стілець і присунув його ближче до ката. Потім підійшов до нього, та відв’язав від лавки. Той поволі підвівся, та зручніше примостився. Ерік відступив на крок і сів на стілець навпроти. Їх погляди зустрілись, якусь хвилину вони з неприхованою цікавістю вивчали один одного. Врешті чоловік із шрамом, що доволі сильно спотворив його обличчя, не втримався:

— Чого вам треба, пане?.. Хто ви?

— Повір, тобі це знати ні до чого… Краще розкажи про шрам, що спотворив твоє обличчя.

— Це все, що вас цікавить, пане?

— Це для початку… - тихим та впевненим голосом промовив юнак, і кинув питливий погляд на співбесідника.

— Давно то було, пане… Ще в часи безпечної юності… - Кат замовк, було помітно, що йому зовсім не хочеться згадувати події тих часів.

Запала тиша, юнак продовжував наполегливо вдивлятись в чоловіка зі шрамом. Тепер він зрозумів, що за цим мовчанням криється якась зловісна таємниця.

— То ж, історія має бути цікавою…

— Я ще нікому про це не розповідав, та схоже, що саме вам її прийдеться розповісти…

— Повір, я буду дуже уважним. Краще кажи як було, без прикрас та відступів, бо в мене сьогодні є ще кілька справ, а часу обмаль.

— Юнаком я був доволі безрозсудливим і приєднався до банди дезертирів, що займалась розбоєм на шляхах і переховувалась в цих лісах. Якось, за наказом ватажка, ми влаштували засідку на групу вершників, що рухалась до кордону з королівством ельфів… Наказ був вбити всіх без жалю, - Кат зауважив, що в погляді юнака щось змінилось, він став холодним та проникливим, наче сталь леза і замовк.

— В мене уривається терпець, продовжуй… - сухо мовив Ерік.

— Вершників було четверо, вони їхали по двоє, та наблизившись до засідки вони раптово зупинились. Потім двоє перших продовжили рухатись вперед, а інші двоє, наче відчувши, щось недобре, залишились на місці. Це не входило в наші плани, тому коли перші вершники порівнялись з нами частина з нас, що були озброєні лезами, кинулась на них, а ті хто з луками - обстріляли двох інших. Вершники, що потрапили в засідку були вправними воїнами і заким їх прикінчили, поранили та вбили кількох наших…

— Що з двома іншими?

— Що до інших… Вони звернули до лісу і зникли за деревами, хоч лучникам і вдалось одного з них поранити. Прикінчивши двох перших, ті з нас, хто не був пораненим чи вбитим, кинулись на пошуки. Цю рану, - чоловік рукою торкнувся свого обличчя, - я отримав підчас бою, тому одним з перших повернувся до табору. За кілька годин почало сутеніти і всі повернулись. Їм вдалось знайти і впіймали коней, та вершники наче крізь землю провалились… Ватажок дуже розлютився й наказав продовжити пошуки зранку…

— Чому для вашого ватажка так важливо було вбити цих людей?

— За день до цього, в таборі з’явився чужинець, весь закутаний в плащ з каптуром, хоч дощу не було. Він зустрівся з ватажком наодинці…

— Ким був той незнайомець? Може ти помітив щось в поведінці, що його могло видати.

— Не знаю, чому це вас зацікавило… Але, по тому як він рухався та говорив, мені здалось, що то був ельфійський посланець.

— Ти в цьому впевнений?

— Тоді мені не тільки так здавалось… Я був в цьому переконаний.

— То ж ви розшукали втікачів?

— До ранку ніхто крім мене не дожив… Вночі в табір проник демон і всіх вбив… Він заглянув мені в очі, і проник в мою душу палючим холодом, - тремтячим голосом мовив кат, і його лоб вкрився холодним потом.

— Демон?.. Палючий холод?... Чому він залишив тебе живим?

— Я не розгледів його, лиця наче не було, лиш очі холодні та пусті… Мене врятувало лише те, що я не такий як всі… У мене серце з правого боку…

Судовий виконавець підвівся, підійшов до ката і задер його сорочку, на грудях з лівого боку, навпроти місця де, в звичайної людини, мало б бути серце виднівся невеликий шрам від надзвичайно гострого леза.

— Значить все це правда… - тихо сам до себе промовив Ерік, та опустивши сорочку, своїм ножем розрізав пута на руках ката.

Звільнивши руки та розтерши зап’ястя, чоловік зі шрамом мовчки підвівся і глянув на юнака.

— Що тепер?

— Тепер? Якщо ти й надалі триматимеш язик за зубами, то до живеш до глибокої старості… - Ерік підійшов до дверей, відчинив, і зупинившись на мить, додав: -Бувай. Можливо, ще побачимось.

ГЛАВА 21

Вірджина, у супроводі покоївки, тільки-но, увійшла до гардеробної апартаментів, які, тимчасово, підготували для неї, на половині королеви. Окинувши кімнату швидким поглядом, підійшла до великого дзеркала, поміж двома вікнами, що відкривали чудовий краєвид королівського саду. Зупинившись перед дзеркалом, вона скинула з себе шовковий халат, який кілька хвилин тому одягла, після прийому ванни та масажу. Покоївка миттєво підібрала його з підлоги і застигла в очікувані. «Пустоцвітна Королева», тривалий час розглядала своє тіло, котре, потрібно визнати, з літами ані трохи не втратило своєї свіжості та привабливості. Невідомо, скільки б ще вона любувалась собою, якби її увагу не привернули звуки, що долітали з глибини саду.

— Що там за гамір? Що відбувається? – Вірджина повернулась до покоївки, - знайди офіцера ЛаФіда, хай негайно з’явиться з рапортом… Та, надішли сюди служниць, щоб допомогли мені вдягнутись… Що за безлад тут відбувається? Рухайся хутчіше!

Покоївка поклала халат на диванчик, де вже заходилась білизна та плаття, що заздалегідь приготували для королеви заколотниці, і прожогом метнулась з кімнати. Вірджина ж, продовжила крутитись перед дзеркалом, розглядаючи з різних ракурсів свої пишні груди. Захопившись вона не зауважила, скільки минуло часу з моменту як покоївка залишила її на одинці. За дверима почулись кроки, і в них тихо постукали.

— Заходьте! Та хутчіш, скільки можна чекати! - роздратовано вигукнула самозвана королева, в очікуванні служниць.

Двері відчинились… Покоївка виконала наказ, в тому порядку, в якому його було надано, тож в кімнату увійшов ЛаФіде. Вгледівши геть голу королеву, він застиг на порозі, не знаючи, що вчинити далі.

— Ну, що там ще? – Вірджина повернула голову в бік дверей, та замість служниць, побачила застиглого в дверях молодого офіцера, вона спочатку знітилась, та за хвилю опанувала себе.

— ЛаФіде, не стовбичте там! Заходьте швидше! Та, не забудьте прикрити двері.

— Пробачте, Ваша Королівська Величність…

Та, не встиг він взятись за дверну ручку, як в двері, запихавшись, влетіли дві служниці. Вони кинулись спершу до диванчика, схопили білизну та плаття, й миттю подались вдягати королеву.

Офіцер, прикривши двері не зрушив з місця, і стоячи мовчки, з цікавістю й не без задоволення, спостерігав за дійством, що розгорталось перед його очима. Вірджина, зробила вигляд, що не помічає цього, і все ж загадково посміхнулась сама до себе, краєм ока стежачи за юнаком у дзеркалі.

— ЛаФіде, як просувається встановлення шибениці? – спитала, лиш служниці скінчили вдягати її у панталони, і зміряла поглядом, молодого офіцера, - Що то за лемент, долинає з королівського саду?

— Ваша Величність, ще раз пробачте…

— Годі ЛаФіде, то пусте... То, що там з шибеницею? -

— Шибениця, майже готова…

— Що означає майже? – гнівно обурилась Вірджина, спостерігаючи за діями служниць, що саме вдягали її у корсет, - ніжніше, нездари… ніжніше…

— Виникли обставини, які нам не вдалось передбачити…

— Які ще обставини, ЛаФіде? В мне складається враження, що завдання вам не під силу.

— Ваша Величність, але ви ж самі наказали звести шибеницю в саду перед арсеналом…

— Той що? – широко розкритими від подиву очима, втупилася в офіцера, - до чого тут це?

— Те місце наче на долоні, перед ворогом… Його безперервно обстрілюють з луків… Ремісники відмовляються працювати під обстрілом.

— Тож, сьогодні, повісити поваленого монарха не вдасться? – в черговий раз обурилась самозванка, не припиняючи процесу вдягання.

— Саме так, Ваша Величність… Незабаром почне сутеніти й роботи доведеться припинити.

— Що ж... Везіння негіднику не зраджує, поживе ще трохи… А що там, з малими ельфійськими сучками?

— Зачинились в арсеналі, з залишками Королівських Соколів… Мабуть, що обстріл, то їх рук діло… Треба визнати, що стрільці вони справні.

— Хмм… Необхідно вибити їх звідти… Візьміть арсенал штурмом, та захопіть ельфійок живими… Завтра повісимо всіх разом… Та спершу, трохи з ними розважусь, - зловісна посмішка спотворила обличчя Вірджини, і відігнавши легкими помахами рук служниць, вона повернулась до офіцера обличчям. ЛаФіде, з неприховано вдоволеним виразом, спрямував погляд на груди заколотниці, що доволі відверто випирали з ліфа, над туго затягнутим корсетом, і тепер нагадували дві дозрілі, чималенькі, диньки.

— Дозвольте виконувати? – невпевненим від хвилювання, що виникло внаслідок споглядання жіночих принад, голосом мовив офіцер.

— Що з вами, ЛаФіде? Досить витріщатись! Виконуйте! Та спробуйте, мені ще раз, розповісти про якісь там обставини…– Вірджина повернулась до дзеркала, - і пришліть до мене перукаря!

Офіцер вклонився, і поспіхом вийшов з кімнати. Залишивши Вірджину, в товаристві служниць займатись туалетом, готуючись до вечірньої аудієнції, що вона призначила для місцевої знаті, в честь її повернення на трон королівства.

ГЛАВА 22

Дівчина прокинулась від галасу юрби, що зібралась на площі перед мерією. Розплющивши очі, не зразу навіть зрозуміла, де вона і, що відбувається. Навколо панувала темрява, та згадавши, що перебуває у величезній «скрині» з дивними механізмами, збагнула: гамір котрий долітає ззовні їй, мабуть, нічим не загрожує. Та, щоб бути впевненою, почала вслухатись в окремі фрази, які можна було розібрати на фоні загального галасу. Почуте нагадало вчорашній суд та несправедливий вирок на вимогу оскаженілого натовпу. «Це ж її повинні були стратити сьогодні за те чого вона не вчиняла. Та якщо вона втекла і знаходиться тут, у середині дивної скрині, то кого ж страчують зараз?» Ця думка не давала дівчині спокою. Вона все пильніше і пильніше вслухалась в те, що діялось за межами її сховку та не йняла віри. Дівчині здалось, наче, когось страчують замість неї. Спершу хотіла було, вийти зі своєї схованки й припинити це безглуздя. Та якийсь внутрішній голос підказував, що то буде ще більшим безглуздям. Бо все почуте, було схоже на фарс чи дурний сон. Вона навіть прикусила губу в намірі переконатись, що не спить. Зненацька, щось клацнуло і невелика частина стелі, посередині скрині, з гуркотом, розкололась на дві половини утворивши чималий отвір, крізь який увірвалось денне світло, дівчина прижмурилась та, мимоволі прикрила лице рукою. Згодом, коли очі звикли до світла, вона розгледіла чиїсь ноги, що звисали, у повітрі, в центрі отвору. Ноги смикнулись кілька раз та завмерли. ЇЇ пройняв жах, то був не сон - когось стратили замість неї. Заким дівчина боролась з жахом та почуттям вини, що обійняли її, назовні, поволі все стихло. В середині скрині знову запанував морок, місто тонуло в сутінках, в свої права вступала ніч. Врешті вона збагнула, що настав шанс покинути свою схованку і непоміченою втекти з цього клятого міста. Прослизнувши поміж механізмами, дісталась отвору у стелі та, намагаючись не зачепити тіла, що звисало посередині над ним, підстрибнула і вхопилась за край. Злегка підтягнувшись на руках, висунула голову назовні та роздивилась у всі боки. Площа, що поринула у темряву ночі, була порожньою. Перед фасадами будинків горіли поодинокі ліхтарі. Під одним з таких ліхтарів поряд з мерією, біля стін якої була встановлена шибениця, двоє стражників, що стояли на варті, про щось сперечались. Дівчина, зберігаючи обережність, вибралась на поверхню «скрині» та, підвелась у весь ріст, ховаючись за тілом. Ще раз уважно роздивилась у всі боки і не зауваживши нічого підозрілого, торкнулась рукою страченої. На якусь мить, їй здалось наче серце б’ється, вона завмерла вслухаючись та відчуття не повторилось, тож переклала все на власне хвилювання.

— Я отримаю плату за все, що зробили з нами… - прошепотіла дівчина звертаючись до страченої наче та могла її почути. Завершивши з цим і намагаючись не вчиняти галасу, вона навшпиньках, поволі, спустилась сходами на бруківку та спритно шмигнула у затінок між будинками.

Один з вартових, раптом замовк і наче вкопаний застиг роззявивши рота, за хвилю підвів очі до неба й, пошепки, тремтячими вустами, прочитав коротку молитву. Його товариш, що в цей час стояв спиною до шибениці, витріщився наче побачив божевільного.

— Ти чого..? З глузду з’їхав?.. – розгублено кліпаючи очима, спитав він.

— Я… Я тільки но… Бачив як душа страченого дівчиська… Покинула тіло й зійшла сходами з ешафоту…

— Що ти верзеш дурню? Ми ще сьогодні й краплі в роті не мали, а тобі вже ввижається чортівня всіляка…

— Перед лицем Всевишнього присягаюсь… Оцими очима бачив… - і солдат ткнув пальцем собі в обличчя.

— Примариться ж таке на тверезу голову… Як тільки тіло знімуть, гайда до корчми.

— Отут з тобою й сперечатись не буду… - підвів очі до неба, потім глянув на товариша, - ти запропонував, ти й платиш…

Той погоджуючись кивнув і вони знову повернулись до попередньої розмови.

Тим часом дівчина ховаючись в тіні фасадів дісталась будинку суду. Помітивши злегка прочинене вікно другого поверху, видряпалась по виноградній лозі, що вилась чіпляючись за виступи бічної стіни, і проникла до середини. У кімнаті було темно й тихо. Що саме тут знаходиться вона й гадки немала. Тож завмерла на хвилю, вслухаючись і пробуючи зорієнтуватись. Саме в той час, з-за хмар, визирнув місяць і його холодне світло проникло у вікно. Дівчина знаходилась у кімнаті, посеред якої під стіною, стояло просторе ліжко з балдахіном. «Це, мабуть, і є спальня судді» - подумала вона і навшпиньки підкралась до ліжка. Ложе виявилось пустим та охайно прибраним, тож крім неї тут нікого не було. Намагаючись не створювати зайвого шуму, пройшла опочивальнею до дверей, та злегка прочинивши їх, заглянула у шпарину. В ніздрі дівчини, вдарив фруктово-овочевий аромат та запах печеного мяса. Посередині, доволі освітленої кімнати, стояв великий стіл накритий до вечері. В центрі нього знаходилась велика ваза з фруктами, а навколо містились різноманітні блюда, аромат яких заповнив всю кімнату, та кілька порожніх тарілок з приборами і серветками. По обидва боки столу стояли масивні підсвічники, в яких горіло з пів дюжини свічок. Саме їх мерехтливе світло й заганяло темряву у кутки кімнати, стіни якої були завішані неймовірною кількістю холодної зброї, різних епох і народів. За столом, боком до дівчини, наче очікуючи когось, сидів літній чоловік і розглядав якусь річ, обертаючи її в руках. Від запаху їжі паморочилось у голові й дівчина проковтнула слину, що стрімко збиралась у роті. Та не встигла вона зрозуміти, що саме чоловік тримає в руках, як той заговорив:

— Заходь… Заходь же… Раз прийшла… Після такої зухвалої втечі… Я сподівався, що ти тут рано чи пізно з’явишся… Хоча б за ним… - і чоловік повернувся до неї тримаючи у руці, поперед себе, за вістря, ножа.

Вона зразу впізнала його: той ніж належав людині, що виростила та виховала її, тож для неї, мав неабияке значення. Впізнала також і цей голос, та увійшла в кімнату, залишивши двері опочивальні відчиненими.

— У Вас чудова інтуїція, пане суддя… Та я прийшла не лише за ним…

— Що ж… Я визнаю, що осудив тебе безпідставно… Опираючись на свідчення недобросовісних городян… І саме цей ніж зіграв не останню роль… Визнай, ти все ж, його десь поцупила…

— Я в житті нічого чужого не брала… - обурено мовила дівчина, - та й врешті річ не втому…

— Тож, чим я завинив перед тобою?... – з неприхованою цікавістю суддя глянув у вічі дівчини.

— Ви стратили, все ж, якусь жінку замість мене… Вона, мабуть, теж нічого не вчинила вартого смерті… Та Ви не вагаючись позбавили її життя.

— Ти прийшла, щоб відплатити мені..?

— Правду кажучи, я мала такий намір… Та зараз дивлячись на Вас, без мантії та молотка… Я бачу лише літню людину з нечистим сумлінням, яка вартує вищого суду…

— Можливо, твої слова є слушними… Та не цього разу…

— Як це, я маю розуміти? – злегка збентеженим голосом спитала юнка.

— Сьогодні я вперше, за всю свою суддівську службу, не послав на смерть засудженого, хоч збоку виглядало саме так.

— Після Ваших слів, все стає ще більш заплутаним… То хто ж висить в петлі на площі?

Суддя поклав ножа на стіл, підвівся, підійшов до вікна та глянув на площу.

— Вже ніхто… - із вдоволеним тоном у голосі, промовив він, - поки ми з тобою розмовляли все скінчилось… Гадаю мине трохи часу і страчена сама увійде в цей кабінет… Зможеш познайомитись з нею особисто… І в дружньому колі, ми відсвяткуємо її щасливе воскресіння… Зараз, тобі варто повечеряти та відпочити… Ти, мабуть, зголодніла за цілий день… Тож не вагайся бери зі столу, що смакує…

За спиною служителя Феміди почувся легкий шурхіт.

— Скажи хоч, як до тебе звертатись? – запитав з неприхованою цікавістю.

— Марі… - долинуло здалеку.

Потім скрипнули двері опочивальні, і коли він відвів погляд від вікна, в кабінеті вже нікого не було. Глянувши на стіл з якого окрім ножа, зникло ще кілька фруктів та шматок пирога з м’ясом перепілки, суддя злегка посміхнувся і знизав плечима:

— Шкода… А могла ж залишитись… Дурненька…

ГЛАВА 23

Спочатку Кліо видалось забавним висіти на мотузці злегка погойдуючись разом з теплим літнім вітерцем. Та згодом внаслідок нахиленої в перед голови, почала затерпати шия створюючи неабиякий дискомфорт. Не менш турбували й зв’язані за спиною руки. Крізь мішок надягнутий на голову вона нічого не бачила, та все ж зрозуміти, що вже сутеніє і скоро зовсім стемніє могла. Тож набралась терпіння, усвідомлючи, що скоро її виймуть з петлі й страждання, на які вона сама так необачно погодилась, припиняться. Як раптом до її вух, десь знизу, долинув тихий шурхіт. Потім злегка скрипнули ланцюги і, хтось чи щось спритно проковзнуло на поверхню шибениці, крізь отвір над яким погойдувалось, висячи на мотузці, тіло молодиці, ледь торкаючись її ніг. Кліо ледь не скрикнула з переляку, серце шалено закалатало та за мить вона опанувала себе подумавши, що то мабуть Ерік вирішив так невдало пожартувати. Чого ж ще можна чекати від молодого столичного шляхтича і вже хотіла було, щось невдоволено прошепотіти, як хтось долонею торкнувся її спини. Від дотику серце Кліо знову забилось швидше, але слова, що за мить дістались її вух змусили його завмерти. Слова були сказані ледь чутно, та голос видався знайомим, вона вже чула його вчора тут на площі перед будинком суду. Молодиця вже збиралась було, щось сказати та вчасно спохватилась, згадавши, що саме зараз висить на шибениці, й може до смерті налякати юну незнайомку, заради якої вплуталась в це безглуздя. Тим часом, та забрала руку з її спини і почала поволі віддалялись, ступаючи обережно мов кішка. Кліо знову залишилась самотньо погойдуватись на мотузці насторожено вслухаючись у звуки, що долітали звідусіль, тривожачи тишу наступаючої ночі. З корчми лунали звуки музики, регіт сп’янілих відвідувачів, сміх та зойки повій. Зовсім поряд було чути голоси двох охоронців, котрі говорили, щось незрозуміле про її душу. Десь з боку зненацька долинув цокіт кінських копит та скрип коліс невеликого воза, що наближались.

— Стій! Куди преш… – вигукнув один з охоронців очевидно намагаючись завадити руху.

— Не горлань, бо пана мера розбудиш, - перебив його другий, - це за тілом приїхали…

— За покійною ми… Не бачиш домовина на возі… Щоб тобі повилазило… - додав хтось інший.

— А… То Ви гробарю. В темряві й не розгледів… А з вами хто?

— Судовий виконавець, дурню. Ти, що вперше страченого пильнуєш?

— Щось скоро ви сьогодні… - втрутився другий охоронець, - Завжди під ранок забирали…

— Ви обидва, що п’яні, чи може грибів об’їлися? Хочете судового виконавця, шляхтича столичного, до ранку тут протримати?

— Вибачайте, Ваша Світлість… Не розгледіли зразу… - пробелькотіли наперебій стражники, звертаючись очевидно до шляхтича.

— Нічого страшного, буває… До того ж не Світлість я, а простий шляхтич… Та хотілось би швидше з цим покінчити… - ці слова та голос, що їх промовив, пролунали у вухах Кліо наче мелодія.

— Звичайно… Проїзджайте.

— Можливо Вам допомога буде потрібна, пане? – спохватився інший охоронець.

— Дякую, та ми самі впораємось, - втрутився гробар і знову клацнули копита та заскрипіли колеса.

Врешті віз зупинився перед шибеницею і хтось спритно зіскочив на бруківку.

— Знімай кришку з домовини й допоможи з мотузкою, тіло я знесу сам, - не терплячим заперечень тоном мовив Ерік.

Швидкими кроками, по сходах, піднявся на ешафот та зупинився перед Кліо. Внизу щось грюкнуло і за мить знову заскрипіли сходи, хтось пройшов повз. Рука юнака обхопила Кліо за талію та потягла у бік. В цей момент мотузка ослабла й тіло, притримане міцною рукою, опустилось додолу. Чи то від хвилювання, чи може від обіймів Еріка, серце молодиці мало не вискочило з грудей, вона затамувала подих намагаючись сповільнити серцебиття та марно. Юнак нахилився до неї у спробі послабити й зняти з шиї петлю, та ледь чутно прошепотів:

— Вгамуй своє безстрашне сердечко, красуне. Бо в домовині воно грюкатиме мов молот…

Щось тихо клацнуло позад голови Кліо, мотузка сповзла вгору мішком, який затуляв обличчя. Юнак, підняв її на руки та поніс сходами до низу. Дорогою він загадково прошепотів в самісіньке вухо.

— Ось тримай, покладеш під язик… - і вклав їй у руку, якусь горошину, - щоб не відбувалось далі, не видай себе… Вір мені, все буде добре.

За кілька хвилин Кліо з вільними руками, лежала у труні закритій віком. Хоч пут вже не було, однак тепер її сковував страх невідомості. Що далі? Ерік про це нічого не казав. Вже вкотре, за останній час, вона переконувала себе: «все буде гаразд, мені нічого не загрожує».

Кладовище, де ховали страчених, було неподалік монастиря, тож їхати довго не довелося. Дорогою сильно трясло і було жахливо незручно: «коли я виберуся з цієї клятої труни, він заплатить мені за кожен синець, цей молодий, самовпевнений негідник».

Нарешті вони зупинились, почулись голоси та метушня. Труна здригнулась та попливла злегка погойдуючись, за мить її поставили. Знову залунали голоси, Кліо здалось, що вона розчула голос Еріка. Їй відлягло. Раптом труна знову загойдалась і почала опускатись, та якось надто довго. В дорозі вона стягла з голови мішок і тепер намагалася знайти бодай шпаринку, щоб побачити, що відбувається. Та марно… Хоч домовина й була дешевою, гробар виявився майстром. За якусь хвилину рух зупинився, десь знизу почувся шурхіт мотузки і все стихло.

По-справжньому Кліо злякалась, коли щось гупнуло об віко один раз. Потім вдруге. І втретє. ЇЇ охопив жах. Хотілось щосили кричати, та згадавши слова Еріка, вклала до рота горошину затуливши його руками, щоб опанувати себе:

«Якщо він не повісив мене на шибениці, то й поховати живцем не дозволить...»

І зосередившись на цій думці вона заплющила очі та поринула в забуття.

ГЛАВА 24

Ельфійки впорались з своїм завданням, влучними пострілами змусивши найманців скупчитись навколо таранної машини. Прикриваючись щитами найманці зосередили свою увагу на захисті та втратили пильність. Користуючись моментом і цілковитою темрявою Каспер непоміченим дістався підмурків донжона. Коли ноги торкнулись землі він звільнив мотузку та міцно смикнув донизу подавши сигнал Королівським Соколам. За мить, щось прошелестіло в повітрі і гупнуло по корпусу таранної машини. Почувся тріск дерева, що ламалось і несамовиті зойки поранених найманців. Все повторилось ще двічі та стихло. Звідти де стояла таранна машина чувся стогін поранених та лайка вцілілих. Не чекаючи закім вони отямляться, Каспер підняв з бруківки смолоскип, що не встиг згаснути, подав ним умовний знак і приєднався до найманців, котрі метушились витягаючи поранених та мертвих з під уламків машини. Зненацька за його спиною, хтось голосно гаркнув командним голосом:

— Забираємо поранених! Мертвих зберемо на світанку! Відступаємо! – та понизивши тон додав звертаючись до Каспера, що на мить завмер, - чого стовбичиш? Не час Господу дякувати, ще встигнеш. Допомагай поранених виносити. Рухайся!

Каспер миттю кинувся виконувати наказ, підхопив одного з найманців, що марно пробував підвестись з перебитою ногою і подався з ним до замкових воріт. Як він і розраховував, вартові без зайвих питань пропустили його та інших найманців з пораненими в місто. Діставшись шпиталю і передавши скаліченого в руки санітара він непомітно вибрався з оточення найманців. Крадучись спорожнілим нічним містом і криючись у затінку фасадів будівель, Каспер двічі мало не натрапив на армійський патруль. Та все ж непоміченим дістався вулиці червоних ліхтарів. Тут життя просто вирувало: п’яні гвардійці та найманці горланячи пісень швендяли вулицею в пошуках вільних повій, інші вже розважались з повіями в кожному підворітті. Каспер частенько навідувався сюди, та трохи з іншої причини, тому знав тут кожен закуток. Тож не привертаючи до себе зайвої уваги пройшов через підворіття, де двоє найманців сперечались за одну повію, у внутрішній двір за елітним будинком розпусти, в якому переважно розважалась місцева знать та королівські офіцери. Знайшовши в темряві знайомі двері, постукав умовним кодом. За якусь хвилину двері прочинились і тьмяне світло ліхтаря освітило обличчя літньої жінки, що виглянула у шпарину.

Вздрівши чоловіка в одязі найманця вона на мить завмерла вагаючись, та врешті гнівно мовила:

— Чого тобі, пройдисвіте? Дверима помилився? Йди собі геть! – і спробувала зачинити двері.

— Селено, зажди… Пані в себе? - тихо проте впевнено звернувся до жінки Каспер.

— Ой… Вибачте добродію, я вас не впізнала… - і вона розчинила двері впускаючи Каспера в середину. - Проходьте…

— Дякую, Селено… Я виглядаю доволі незвично, тож це не дивно…

— Пані сьогодні вас не чекала… Заждіть у вітальні… Я повідомлю їй про ваш візит, - служниця зачинила двері, шанобливо вклонилась і пішла повільно віддаляючись напівтемним коридором.

Каспер зробив кілька кроків за нею в слід і зупинився навпроти дверей, що вели до вітальні. Увійшовши в середину він зручно вмостився на розкішному диванчику та зімкнув повіки заглибившись у власні думки. Скільки минуло часу збагнути було важко, йому здалось наче промайнула якась мить, коли до його слуху долинув ледь чутний скрип дверей, шурхіт плаття та звук швидких проте ледь чутних кроків. В повітрі, мов легкий подих вітру, промайнув аромат вишуканих парфумів, і теплі ніжні губки торкнулись його щоки.

— Який приємний та неочікуваний сюрприз, любий, - мов тихий шелест листя, прошепотів йому у вухо, такий знайомий лагідний голосок.

— Пробач, люба Містрі… Я увірвався без попередження, та справа надто термінова, - Каспер розплющив очі та невимушено усміхнувся, милуючись образом, що виник перед його поглядом в грайливому світлі мерехтливих свічок.

— То ти прийшов не заради мене?.. Лишень у справі? Це тому ти вирядився наче якийсь солдафон? – тональність голосу жінки раптово змінилась, погляд став колючим мов їжак.

— Та годі, Містрі… Ти ж знаєш, що я приходжу сюди лише заради тебе, та сьогодні ситуація вимагає від мене іншого… І саме твоя допомога зараз просто необхідна...

Погляд молодиці трохи пом’ягшав і вона присіла поруч Каспера взявши його за руку.

— Тож, зразу перейдемо до справи? - голосом сповненим ледь помітної образи спитала Містрі.

— Авжеж, пробач… Ти завжди чудово обізнана про останні події, що відбуваються в місті… Словом, мені необхідно терміново покинути місто не привертаючи до себе уваги…

— Емм… Зважаючи на те, що місто в оточенні військ герцога, і вибратись за його межі можливо лише з його особистого дозволу, це майже нереально…

— Ти ж знаєш люба… Все в руках Господніх, тож має бути якийсь спосіб…

— А знаєш… Ти маєш рацію… Одна ідея є… Лишень, реалізація вимагає трохи часу, тож наберись терпцю… - молодиця, наче щось зважуючи, повільно підвелась та загадково глянула на Каспера, - почекай тут любий, я згодом повернусь…

На знак згоди він опустив повіки, у цілковитій тиші, що запанувала на мить почулись швидкі кроки, шурхіт плаття і тихо скрипнули двері.

Вже десь здалеку, з поза дверей, до його вух долинули, ледь чутні слова.

— Чого тільки не вдієш заради кохання…

Каспер підвівся, підійшов до дверей і виглянув у вестибюль та встиг лише помітити, як Містрі розчинилась в напів темряві мов примара. Повернувшись назад у вітальню він смикнув за мотузку дзвоника, щоб викликати прислугу. За якийсь час з’явилась служниця, то була та сама літня жінка, що впустила Каспера в дім.

— Викликали пане? Вам щось потрібно?

— Так, Селено… Аркуш паперу і письмове приладдя.

— Гаразд, пане. Заждіть хвилину.

Минуло трохи часу. Служниця принесла невеличку інкрустовану скриньку і кілька аркушів письмового паперу, та поклала все це на столик поруч з диванчиком на якому, поринувши у думки, сидів Каспер. Не насмілившись потурбувати пана, служниця вклонилась і покинула вітальню тихо причинивши по собі двері. Якусь хвилину Каспер вслухався в звуки кроків, що віддалялись стихаючи, потім підвівся та пересів ближче до столика. Відчинив скриньку, вийняв з неї кілька пер і оглянувши їх, вибрав одне. Опустив його в чорнильницю, взяв аркуш паперу і швидко написав на ньому кілька фраз. Відклав перо і зачекавши трохи щоб висохло чорнило склав аркуш в четверо та поклав все разом у скриньку зачинивши її. Потому, розмістившись зручніше на диванчику, опустив повіки вслухаючись в звуки нічного міста, що долинали з надвору.

***

Хтось злегка торкнувся його плеча. Каспер розплющив очі, перед ним мило посміхаючись стояла Містрі тримаючи у простягнутій руці якийсь папірець.

— Ось любий, тримай…

Каспер кліпнув кілька раз очима, намагаючись збагнути, що відбувається. Очевидно, втома взяла верх і він задрімав в очікуванні Містрі.

— Що?.. Я довго спав, люба?

— Ти лише трохи подрімав, заким я добувала ось цей папірець, - посміхнулась лагідно молодиця.

Вона грайливо покрутила клаптиком паперу поперед носом, намагаючись привернути його увагу.

— Папірець… Що за папірець, Містрі? – невдоволено пробурчав напівсонний Каспер.

— Це перепустка на виїзд з міста, любий, - більш серйозним тоном додала молодиця.

— Що?? Як це тобі вдалось? – розгубився контрабандист і миттєво підвівся з диванчика, та вже доволі стурбовано спитав, - сподіваюсь, ти була обережною і тобі ніщо не загрожує?

— Все гаразд, любий… Офіцер в котрого дівчата поцупили перепустку, був надто п’яним, щоб бодай хоч щось пам’ятати… Його залишили без тями в провулку неподалік корчми.

— Я завжди вважав тебе найкращою, люба Містрі.

— Досить лестощів, Каспере. Якщо маєш намір вибратись з міста до світанку то поквапся.

Каспер взяв перепустку та вклавши її до кишені куртки ніжно пригорнув Містрі, віддячивши їй довгим пристрасним поцілунком. В його обіймах молодиця обм’якла, обережно опустивши її на диванчик він швидким кроком подався до виходу. Вже в дверях він раптово зупинився, неквапливо розвернувся та кинув погляд в бік молодиці.

— Мало не забув… У скриньці на столику я залишив листа… Ти знаєш кому його передати.

— Авжеж… - схвильованим голосом промовила Містрі, - слуга з конем чекає у дворі.

— Дякую, люба! - кинув Каспер прикриваючи за собою двері.

— Я молитимусь за тебе, - прошепотіла вона знаючи, що цього він вже не почує.

Служанка, що очікувала в коридорі, провела Каспера до виходу та зачинила за ним двері. Опинившись за дверима він завмер на порозі вслухаючись у темряву, коли очі звикли до пітьми, огледівся і не зволікаючи попрямував до чоловіка, що тримав коня за повід. Спритно заскочивши в сідло, вже за якихось пів години, пройшовши перевірку кількох патрулів та вартових Західних воріт, Каспер покинув місто.

ГЛАВА 25

Нарешті все стихло. Повітря було насичене запахами смоли та горілого дерева, десь на обрії ледве жевріла ранкова зоря. Арсенал занурився у напружене очікування нового дня. Лише вартові залишалися пильними, решта потонули у тривожному сні.

Ельфійські принцеси, закутані в мисливські плащі, дрімали, рятуючись від передсвітанкового холоду. На їхніх ніжних обличчях з'являлися ледь помітні посмішки — немов вони знову стали тими безтурботними дівчатками з давно минулих часів. Що снилося цим тендітним, проте безстрашним воїтелькам? Можливо, сни навівали спогади про люблячу матір-королеву або про Еріка, який так несподівано залишив їх у цей небезпечний час... Та доля не дала їм насолодитися снами. Ледь вранішні промені сонця торкнулися верхівок дерев, як у королівському саду знову почалася метушня.

Схопившись на ноги, близнята метнулися на терасу. Вздовж зубчастих мурів тіснилися бійці, заворожено спостерігаючи за подіями в саду, навіть забувши про загрозу збоку воріт арсеналу.

— Що тут діється? — Аммі схопила за рукав першого, хто потрапив під руку.

— Пробачте, Ваші Високості, — молодший офіцер поспішно вклонився, — ешафот прикрасили королівською стрічкою... Гадаю, це неспроста.

Сестри обмінялися поглядами й кинулися до муру. Коли хтось несміливо торкнувся Еммі, вона різко обернулася, змусивши бійця відскочити:

— Вибачте, погляньте… — він вказав у дальній кут саду. — Ось там, це хіба не Його Величність?

— Авжеж, короля ведуть під вартою… Що відбувається? — питання адресувалося Аммі.

Та знітившись, знизала плечима:

— Та ні… Це просто нісенітниця… Вони ж не збираються повісити монарха?

— Чомусь я в цьому не надто впевнена… Проте, доки ми тут, це марна справа, — Еммі зняла лук та скинула плащ.

— Хутчіш несіть стріли! — гукнула сестра.

Боєць прожогом кинувся виконувати наказ. Минуло лише кілька хвилин, як повні сагайдаки стріл, немов вартові, вже стояли під муром біля ніг ельфійок.

Тим часом король, полишивши свій ескорт, що розмістився по периметру, в супроводі офіцера та кількох підручних уже зійшов на ешафот. Офіцер вийшов наперед і, розгорнувши сувій, гучним голосом почав читати:

— Я, королева Вірджина Перша, пропоную принцесам ельфійської крові здатися на милість королеви. Їм буде даровано свободу та гарантоване безпечне повернення до рідного дому. Всім моїм підданим у разі припинення опору гарантую справедливий суд та помилування. Тих прибічників Едгарда Переможного, хто не підкориться і чинитиме опір, буде страчено. За злочини, вчинені проти королівства та Її Величності Королеви Вірджини Першої, цим указом засуджую до смертної кари і повеліваю: Короля Едгарда Переможного позбавити шляхетного статусу і повісити. Її Величність Королева Вірджина Перша.

З тераси арсеналу, вслухаючись у кожне слово, уважно стежили за реакцією свого монарха, що стояв нескореним, з гордо піднятою головою, дивлячись в очі своїх вірних Соколів. На його обличчі з’явилася іронічна усмішка.

— Цьому не бути, — коротко відрізала Еммі.

— Авжеж, — погодилася сестра. — Це підступна пастка.

— Надто вже очевидно… За будь-яку ціну не дозвольте повісити короля, — мовив капітан. — Це безчестя для нас, — і звернувся до королівських Соколів: — Ми не зрадимо нашому королю, краще загинемо в бою, ніж на шибениці. Готуйтесь до вилазки.

— Слава Едгарду Переможному! — прогриміло у відповідь.

На ешафот піднявся кат у масці і, підвівши короля до шибениці, спробував накинути йому на голову чорний мішок, та не встиг. Стріла, що ледь зачепила волосся монарха, вп’ялася катові просто в око, прошивши голову наскрізь. Той рухнув замертво. Інші кинулися врозтіч, та це їх не врятувало — влучні постріли поклали всіх. З’явилися солдати з великими щитами і спробували піднятися на ешафот, та все було марно — навіть щити не рятували від стріл непохитних ельфійок.

Монарх стояв посеред трупів негідників, у гордій самоті під петлею, що гойдалась від подиху вітру поруч із його головою. Поки це відбувалося, стомлені нічною битвою Соколи виступили з арсеналу й кинулися на ворога, намагаючись урятувати свого повелителя. Вони майже досягли ешафоту, та сили були надто нерівними — вороги оточили їх, і в жорстокому бою вони полягли всі як один. Принцеси лишилися останніми захисницями арсеналу.

— Що ж, здається, це наш останній бій, — мовила Аммі, дивлячись у рідні очі сестри, такі ж ясні та безстрашні, як у дитинстві. — У мене стріли скінчилися, — дістала клинки.

— Авжеж… — гірко всміхнулася Еммі, виймаючи останню стрілу. Її погляд прослизнув поверх хаосу саду й зустрівся з очима короля. Монарх усміхнувся і заплющив очі.

Серце Еммі тьохнуло, проте рука залишалася міцною. Стріла розітнула повітря й встромилася між ребра в самісіньке серце. Король анітрохи не здригнувся, лише повільно опустився на коліна, ніби вклоняючись своїм рятівницям, перш ніж упасти на бік.

— Пробач, названий батьку, - прошепотіла Еммі, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

— Зустрінемось у кращому світі, - тихо додала Аммі, міцно стискаючи руків'я клинків.

На мить дівчата втратили пильність, і стріла з ворожого арбалета, пробивши ельфійські обладунки, вп'ялася в груди Еммі, відкинувши її від муру. Аммі метнулась до сестри й підхопила її, не даючи впасти.

— Дякую, сестричко, - прошепотіла Еммі. - Ти як завжди вча… - її очі кольору неба широко розплющились, та життя в них згасло.

— Не помирай, не помирай… - благала Аммі, обіймаючи сестру. - Не залишай мене одну.

Десь внизу пролунав гучний вибух, а згодом почулися вигуки і тупіт солдатських чобіт на сходах Арсеналу.

— До зустрічі, сестро… мамо… - прошепотіла Аммі й, вправним рухом, встромила клинок собі в серце.

Діставшись тераси, солдати остовпіли: під муром лежали дві мертві, проте нескорені юні принцеси. Одна обіймала іншу, яка широко відкритими очима дивилася в небо, наче вгледіла там коханого. На її обличчі застигла остання посмішка. Вигляд був моторошним, тож солдати не наважувалися наблизитися.

За хвилю з’явився офіцер. Він розштовхав остовпілих солдат, підійшов до мертвих близнят, став на одне коліно та схилив голову. Потому підвівся, зняв свого плаща та вкрив ним тіла цих гордих юних ельфійок.

— Четверо на варту, нікого не підпускати… І не смійте чіпати тіла, - гримнув він солдатам. - Інші за мною! - і подався сходами вниз.

ГЛАВА 26

Тим часом віз із труною, в супроводі молодого шляхтича, дістався кладовища. Посеред похмурої тиші тьмяно палали два смолоскипи, які не стільки освітлювали, скільки створювали примарний настрій. Біля свіжої могили стояло трійко парубків, що обперлися на лопати, мов солдати, яким забули дати відбій. Почувши наближення воза, один з них утомлено вхопив смолоскип і почовгав назустріч.

За якусь хвилину віз вже стояв поруч ями. Парубки заходилися знімати труну, розпорядник від мерії, що куняв на козлах, миттєво ожив і прикрикнув:

— Обережніше, бовдури… Проявіть хоч трохи поваги до страченої!

— Та ми стараємось, пане… — пробурмотів один, ковзаючи по мокрій землі.

Труну обережно спустили на дрючки, покладені впоперек ями.

— Вибачайте, пане, але доведеться трохи нам допомогти, — несміливо мовив розпорядник до Еріка. — Ви ж самі відмовились брати помічників...

Ерік зістрибнув із коня та підійшов, погляд у нього був байдужий, хоч насправді він кипів усередині.

— То що я маю робити? — сухо спитав, не дивлячись на чоловіка.

— Коли скажу… вибийте дрючки з-під труни ногою. І все.

Далі все відбувалось доволі швидко, та Еріку здавалось, ніби тягнулось вічність. Він страшенно хвилювався за Кліо, планувалось все зовсім інакше. Проте, коли комендант, обмовився, що поховання це справа мерії, все пішло шкреберть. Ерік був дуже розлючений, нагримав на коменданта і давши йому купу вказівок, поспішив до мерії. За щасливим збігом, юнак прибув туди якраз вчасно. Зараз, ця безглузда ситуація надто непокоїла його.

— Агов, рухайтесь швидше! Я не збираюсь тут стовбичити до ранку, — кинув він і подався до коня.

Підручні, поспіхом вклавши інвентар, видерлися на воза. Розпорядник гучно «вйокнув» і вдарив коней віжками.

Віз повільно рушив, і виїхавши з кладовища повернув в напрямку міста. Ерік наздогнав його й прилаштувався поруч, стурбовано вглядаючись в темряву ночі.

— Пане, не ображайтесь, але... навіщо вам та убога? Не забагато честі? — обережно промовив розпорядник.

— Ви щось казали, добродію? — Ерік зиркнув на нього з удаваним подивом.

— Та ні, нічого… Думки вслух. Вибачте…

Саме в цю мить вони проїжджали повз густі кущі на узбіччі. Ерік мимоволі перевів погляд, розглядаючи щось серед них в темряві. Тьмяне світло факелів на мить розігнало морок і йому здалось, наче кущі ворушаться.

— Хм! – зітхнув з полегшенням юнак, - гаразд, добродії… Рухаєтесь надто повільно… Я ж хочу встигнути трохи поспати. Бувайте…

Він двічі присвиснув і пришпорив коня. Його силует швидко розчинився в пітьмі.

Проїхавши достатню відстань, щоб бути непоміченим, Ерік звернув з дороги. Зіскочив з коня й уклав його в високу траву на узбіччі. Сам присів навпочіпки, поклав руку на морду тварини й, ледь погладжуючи, завмер в очікуванні. Коли віз з гробарями минув його схованку, він тихо підвів коня, вивів на дорогу й зупинився, вслухаючись у звуки ночі.

«Сподіваюсь вони вже нам місці, хай йому чорти сняться, тому старому служаці…» - подумки вилаявся, скочив у сідло й, наскільки дозволяла дорога, швидко рушив в бік кладовища..

Тим часом на кладовищі вже кипіла робота. Двоє парубків поспішно розривали свіжу могилу. Третій, кремезний чоловік, стояв осторонь та наглядав за ними потягуючи люльку.

— Покваптеся, сучі діти. В темпі, в темпі, - гаркнув він, пускаючи дим крізь зуби.

— Куди вже швидше, - огризнувся один із хлопців, не підводячи голови.

— Хтось щось сказав, чи то вітер навіяв?- примружився чоловік. - Не приведи Господи, не поспіємо, я тому вітру так надую…

— Та встигнемо не хвилюйтесь… ще трохи лишилось, - долинуло з навів розритої могили.

— Що сказав? Як завершимо, сам прикопаю тебе в цій могилі замість того пса… тож не хвилюйся. - буркнув чоловік, і втупився в розкопану яму.

На мить запала тиша. Чутно було лише важке дихання, шурхіт лопат і глухе гупання землі. Зненацька кремезний чолов’яга насторожено звів голову. В світлі місяця, що вигулькнув з-поза хмар, дорогою з боку монастиря, верхи на ослі, їхав монах. Він щось белькотів, звертаючись чи то до осла, чи до самого Господа.

— От бісова мати, принесла нелегка… скільки ж треба випити… — зітхнув капрал і рушив йому назустріч.

— Слава Всевишньому, отче, - привітався він наблизившись.

Монах змовк, підвів голову, втупився в кремезну постать… і раптом заволав:

— Цур мене, цур! Геть, геть, нечиста сила! — і почав розмахувати руками, наче відганяючи бісів. Осел, вочевидь звиклий до таких ситуацій, навіть не зрушив з місця.

— Агов, Отче, де ви тут бісів уздріли? Це ж я...

Монах спинився, нахилився вперед і придивився.

— Це ти капрале…? Я ж, здається, з цитаделі в монастир повернувся… Ти ба, яка чортівня, сину…

— Отче, я вас миттю до келії домчу… тільки галасуйте менше, бо весь монастир розбудите.

В цьому гармидері капрал не помітив, як до них беззвучно наблизився вершник.

— Свят, свят, свят, - пробелькотів монах, - біси на конях…

— Що ви сьогодні пили, Отче? - здивувався капрал.

— Вино, сину, вино…

— Чого ж вам біси ввижаються?

— Та яке там…? Ось він, стоїть за тобою!

Капрал обернувся та смикнувся, ледь не впавши. Просто за ним, мов тінь, сидячи верхи на коні, стояв Ерік.

— Хай тобі грець… Пане Судовий виконавцю, не лякайте так, серце мало не вискочило.

— А-а… Я знав, що суддю нечистий поплутав… - зловтішно буркнув монах. – Завжди вино моє забирає…

— Капрале, чим ви тут займаєтесь? Де ваші помічники? - спитав Ерік пронизуючи поглядом вояка..

— Копають, пане…

— Копають, копають… - пробурмотів монах, - бісові слуги завжди копають…

— Капрале, зробіть щось із цим... Я ж, до хлопців… І повертайтесь якомога швидше, - відрізав Ерік розвертаючи коня в напрямку могили.

— Авжеж, авжеж… Біси повертаються…

— Ходімо, Отче… - тихо мовив капрал і взяв осла за повід.

Коли Ерік наблизився до могили, парубки вже орудуючи лопатами пробували зрушити віко домовини. Помітивши шляхтича вони на мить завмерли.

— Обережно хлопці, дуже обережно, - схвильовано мовив юнак, - та якомога швидше… Ні, стривайте, краще я сам.

Обпершись об край могили, він спритно спустився вниз. Хлопці миттю покинули яму.

Ерік змахнув з труни залишки грунту і припав до віка вухом. В середині панувала тиша, жодного звуку.

— Крім лопат, ще щось є? – гукнув він підводячись.

Один з хлопців метнувся кудись і за мить подав йому цвяходер. Вправно орудуючи ним, юнак доволі швидко відкрив домовину і зсунув кришку в бік. В мерехтливому світлі факелів, ввіткнутих по краях могили, він побачив Кліо. Обличчя було спокійним з міцно заплющеними очима, навіть при такому освітлені, воно виглядало надто блідим. Ерік обережно торкнувся її руки: «Холодна… Невже я спізнився…» - серце завмерло. Швидким вправним рухом він вийняв молодицю з труни, в його руках, тіло обм’якло наче мішок зерна.

— Допоможіть, - гукнув юнак хлопцям, не гаючи часу, вони підхопили тіло Кліо попід руки й витягли на гору.

— Покладіть її дуже обережно… - застеріг Ерік вибираючись з ями.

Хлопці слухняно вклали молодицю на траву. Юнак нахилився над нею та приклав до вуст зеркальце, яке спритно дістав з кишені камзола. За мить підніс його до своїх очей, лице його зблідло, він миттєво припав вухом до її грудей. Хлопці завмерли наче вкопані, не видаючи ні звуку. Ерік вслухався, пробуючи вловити ритм серця – тихо. Та раптом – тук… тук… Юнак швидко відірвав голову від грудей Кліо і затуляючи їй пальцями носа припав до вуст. Зненацька молодиця здригнулась, розплющила очі та з неймовірною для жінки силою відштовхнула Еріка вбік. Шляхтич підвівся, жестом стримав хлопців, що вже намірились схопити Кліо, яка розгублено огледівшись спробувала звестись на хитких ногах.

— О, ми таки встигли…- радісно вигукнув капрал, який вже позбувся монаха, наблизившись, - яке щастя, пані ЛаБель.

— Йдіть всі до дідька! – гримнула молодиця, повернулась і невпевною ходою пішла кудись в темряву, - тільки спробуйте піти за мною!

Капрал розгублено глянув на Еріка, потім на хлопців. Юнак безпорадно розвів руками. З боку куди пішла Кліо долинуло тихе дзюрчання струмка. Всі полегшено зітхнули і переглянулись, ніяково посміхаючись один одному. Невдовзі молодиця повернулась.

— Чого стовбичите? Поїхали… Я дуже зголодніла!

— Їдьте, пане. Ми все завершимо як домовлено, - тихо мовив капрал, - в труну здохлого пса покладемо, ото буде, як хто розкопає, - і зареготав.

Ерік махнув рукою, підійшов до коня, заскочив в сідло та під’їхав до Кліо.

— Нумо хлопці, допоможіть пані ЛаБель всадити на коня.

Парубки прожогом метнулись та підсадили молодицю, шляхтич спритно підхопив її, та всадив поперед себе.

— Гарної ночі, - іронічно посміхнувся юнак звертаючись до капрала.

— І вам, пане… - підморгнув вояка.

Якийсь час вони їхали мовчки, Кліо відвернувшись від шляхтича наче щось виглядала в нічній пітьмі. Юнак обережно обняв її рукою та пригорнув до своїх грудей. Молодиця відчувши тепло його тіла, зазирнула йому ввічі.

— Я мало не впісялась… -прошепотіла вона ніяково, - а ти цілуватись поліз.

«Яка вона мила»,- подумав Ерік, та лиш посміхнувся у відповідь.

Вона прихилила голову йому до грудей і коливаючись в такт скакуну невдовзі заснула.

ГЛАВА 27

Королева-узурпаторка повернулась далеко за північ. З вулиці тягнуло вологою та димом. Її настрій був паскудний. Вона увійшла в спальню, мов тінь — стримано, проте з надривом у кожному русі. Покликала покоївок та розпорядилась перевдягти її до сну. Вона була втомлена і роздратована. Все йшло наперекір її очікуванням. Значна частина шляхти зустріла рішення про долю короля та його падчерок із крижаною мовчанкою або неприязним шепотом. Бунтом ще не пахло, та навіть серед найпалкіших прихильників з’явилися розчаровані.

Коли ритуал відходу до сну завершився, Вірджина відпустила покоївок, наказавши не турбувати доки сама їх не покличе або у разі кінця світу. Повільно підійшла до ліжка, відкинула ковдру, ретельно оглянула постіль і без сили присіла на край.

— Я надто втомлена, щоб про це думати… зачекає до ранку, — майже прошепотіла, лягла та вкрившись ковдрою поринула у сон. Однак, щось невловиме, наче примара минулого, довго не дозволяло їй міцно заснути.

Прокинулась Вірджина від звуку гучного вибуху. Повітря затремтіло. На мить вона завмерла, вслухаючись у гул та вигуки, що лунали з боку арсеналу, мов відлуння іншого світу. Вона гукнула покоївок, ті миттю заметушились навколо королеви. Ледь покоївки завершили вранішній туалет Її Величності, як в двері постукали:

— Увійдіть, — розглядаючи свій наряд у дзеркалі, власно мовила узурпаторка.

Скрипнули двері, почулись швидкі кроки, в спальню увійшов ЛаФіде, за ним капітан найманців.

— Доброго дня, Ваша Королівська Величність, — зупинившись посеред кімнати, вклонились обидва.

— Зараз ми побачимо, наскільки він добрий, панове, — мовила вона, не відриваючи погляду від власного відображення, — проте судячи з вашого вигляду, хороших новин очікувати марно. Доповідайте.

— Ваша Величносте, Арсенал взято, ворога знищено, — скоромовкою відрапортував капітан і завмер в очікуванні.

— Йдіть геть… — махнула рукою узурпаторка, проганяючи покоївок, і скоса глянула на офіцерів. — ЛаФіде, я зовсім не це очікувала почути…

— Моя Королево, — схилив голову зрадник, — Соколи відмовились підкоритись вашій волі, та покинули Арсенал у спробі відбити звергнутого монарха, — і зробивши паузу, додав: — тож в бою були знищені.

— Сподіваюсь, хоч щось ви зробили як слід? — різко розвернулась Вірджина та кинула сердитий погляд. — Едгарда повісили?

— Пробачте, Ваша Величносте, — втрутився капітан найманців, — звергнутий монарх загинув від стріли своїх падчерок.

— Що…? — очі узурпаторки метали блискавки, бліде обличчя вкрив рум’янець гніву, та за мить вона опанувала себе. — Де ці маленькі сучки?

— Одна загинула від стріли арбалетника, інша заколола себе клинком сама, — сухо відрапортував капітан. — Тіла в Арсеналі під охороною.

ЛаФіде мовчки спостерігав за королевою, котра неочікувано іронічно усміхнулась і підійшла до дзеркала. Розглядаючи в ньому своє обличчя, здається, вона забула про присутніх. Та це тривало недовго.

— Жоден з моїх наказів не виконано… Вас обох необхідно покарати, — перевела погляд на віддзеркалені постаті офіцерів. — Та про це я подумаю потім… А зараз, капітане, з’ясуйте, хто пустив стрілу в юну особу королівської крові, та повісьте негідника. Виконуйте!

— Слухаюсь, Ваша Величність, — капітан вклонився, розвернувся та поспіхом покинув спальню.

— ЛаФіде, щодо вас… я сподіваюсь, це трапилось в останнє? — Вірджина зітхнула і повернулась. — Перенесіть тіла Принцес в королівський погріб… гадаю, там достатньо холодно, щоб вони пролежали тривалий час. І не дозвольте їх сплюндрувати! — на мить задумалась. — Щодо Едгарда… хай і мертвого, та повісьте!

— Дозвольте виконувати, моя Королево?

— Та йдіть вже, ЛаФіде, — невдоволено махнула рукою, — хоч цього разу зробіть все як слід.

Коли за офіцером зачинились двері, Вірджина залишилась сама. Вона знову повернулась до дзеркала і пильно глянула на своє відображення.

— Іронія долі… — прошепотіла вона, не відводячи погляду від дзеркала. — Вас теж не захистили… як і мене колись.

Відображення не зреагувало, там була лише холодної краси жінка з втомленими очима, що мовчки вдивлялась сама у себе. Можливо, вона шукала там відповідей, яких давно не існувало.

— Вартовий! – гукнула узурпаторка.

Двері розчинились, і на порозі з’явився лейтенант Королівської Гвардії. Він вклонився з тією ж мовчазною покорою, що й завжди, ніби перед ним стояла не жінка, а сама володарка долі.

— Чого бажає, Ваша Королівська Величність?

— Лейтенанте, накажіть доставити для мене кошик фіалок... до сьогоднішнього вечора.

— Буде виконано, Ваша Величність! – офіцер знову вклонився, зробив крок назад і зачинив двері лишивши позаду себе лише тишу, наповнену незрозумілим смутком.

***

В королівському винному погребі панувала тиша, темрява і холод. В кутку, неподалік входу, на імпровізованому настилі з порожньої винної тари, лежали юні ельфійки. Їхні бездиханні тіла вкривало грубе сіре рядно, схоже на мішковину.

Зненацька могильну тишу порушив віддалений звук кроків, що наближались. За хвилю двері зі скрипом відчинились, в погріб просочилось тьмяне світло. Увійшли двоє гвардійців з смолоскипами та стали по обидва боки дверей. Слідом ступив ЛаФіде з ліхтарем в одній руці, та кошиком фіалок в іншій. За ним увійшла Королева.

Лейтенант підійшов до настилу, поставив кошик на край, повернувся й завмер розганяючи ліхтарем пітьму. Вірджина повільно наблизилась.

— Залиште нас, - владно мовила вона, не озираючись.

За якусь мить двері протяжно заскрипіли й глухо зачинились. Знову запала тиша.

Королева підійшла до настилу і подала знак. ЛаФіде нахилився та швидким рухом відкинув рядно. Світло ліхтаря впало на обличчя ельфійських принцес. Очі Еммі хтось дбайливо заплющив, її усмішка вже не здавалась настільки моторошною, навпаки. Виглядало наче вона мило посміхається комусь уві сні. На обличчі Аммі застиг дивовижний вираз поєднавши водночас щастя та спокій.

Побачене вразило Вірджину. Тривалий час вона стояла нерухомо, немов заклякла. Врешті отямившись, обперлась на край настилу, та присіла поруч дівчат. Їй ніколи не доводилось бачити цих ельфійок раніше, лише уявляла їх з розповідей прибічників. Зараз вже не відчувалось ані гніву, ані ненависті. Тільки підступна порожнеча.

Вона інстинктивно простягла руку і поправила комірець закривавленої блузи Еммі, та прибрала прядку волосся з обличчя Аммі.

— Вас теж зрадили… - пошепки мовила Вірджина, схилилась і поцілувала обох у лоба.

ЛаФіде, що досі мовчки спостерігав, здивовано розплющив очі.

— Ваша Величносте…?

Королева наче не почула, намацала рукою кошика, і не відводячи погляду від ельфійок взяла оберемок фіалок. Потім розділила квіти, та поклала обом дівчатам на груди.

— Ми з ними майже однолітки… - тихо мовила, простягаючи руку до офіцера, - а вони ще зовсім юні…

ЛаФіде підхопив її руку та допоміг підвестись.

— Просто вони ельфійки, моя Королево…

— Тепер я розумію, чому ти зрадив свого монарха… Заздрощі вбивають, ЛаФіде.

— Пробачте, Ваша Величносте…

— Облиш. Ходімо… Зараз ти потрібен мені як ніколи.

— Завжди радий служити, моя Королево.

— Я змерзла… і мені необхідно зігрітись…

Вперше, за останні два десятки років, Вірджина відчула себе живою.

***

«Пустоцвітна Королева» вселяла страх всьому оточенню. Навіть офіцери, які несли варту біля її покоїв, завжди були насторожі. Будь-якої миті, можна було очікувати чогось підступного. Це вже була не та молода розбещена жінка, тепер від неї віяло лиш могильним холодом. Проте сьогодні, відчиняючи перед нею двері, вартовий помітив, що погляд Королеви наче змінився.

Вернувшись до своїх покоїв Вірджина, ігноруючи метушливу прислугу, попрямувала до спальні. Слідом йшов ЛаФіде, та раптово зупинився, щойно перед нею відчинились двері. Королева почувши, що кроки за спиною стихли, повернула голову. Лейтенант чемно вклонився.

— Доброї ночі, Ваша Королівська Величносте.

— Чому ви завжди такий не уважний, ЛаФіде? – іронічно усміхнулась вона, - не розчули моїх останніх слів? …Там начебто було доволі тихо.

— Пробачте, моя Коро…

— Досить вже! – різко обірвала його Королева і увійшла до спальні.

ЛаФіде слухняно рушив за нею. Коли двері клацнувши зачинись, зробив ще кілька кроків і завмер в очікуванні. В спальні панувала м’яка напівтемрява, вогонь свічок колихався в золочених підсвічниках, розкидаючи рухливі тіні по стінах. Проходячи повз дзеркало Королева зупинилась, тривалий час мовчки вдивлялась у власне відображення, наче намагаючись щось розгледіти.

— Допоможіть роздягтись… - сказала вона зненацька.

Лейтенант розгублено глянув на неї і метнувся до дверей.

— Куди це ви? – її погляд був трохи збентеженим і одночасно глузливим.

— Покликати покоївок, Ваша Величносте…

— Невже я щось говорила про покоївок? – мовила вона холодно та іронічно, - не пригадую.

— Пробачте, моя Королево. Я ...

— Довго ще я чекатиму? Покваптесь, бовдуре, – додала вже грайливо, наче отримуючи насолоду від збентеженої поведінки юнака.

— Так, Ваша Величносте…

ЛаФіде швидко наблизився і почав поспіхом розстібати плаття зі спини. За хвилю воно беззвучно впало на підлогу, вкриваючи її ноги. Володіючи бездоганною фігурою вона ніколи не користувалась корсетом, тож зараз стояла перед ним лише в тонкій шовковій сорочці, що ледь сягала середини стегон, та панчохах на підв'язках. Лейтенант завмер. Вірджина оглянула себе в дзеркалі, задоволено хмикнула, та не озираючись, попрямувала до ліжка. Присіла на край.

— Принесіть пуф… і захопіть один бокал зі столика, — мовила вона, не дивлячись на нього.

ЛаФіде мовчки виконав наказ. Обережно поставив пуф перед нею, подав бокал.

— Ні, лейтенанте. Це для вас. Сідайте.

Він нерішуче присів. Вірджина повільно нахилилась до подушки, витягла з-під неї плоску позолочену пляшечку. Відкрутила кришечку, і в повітрі відразу відчувся тонкий, пекучо-солодкий аромат. Вона налила трохи в бокал, жовто-багряна рідина спалахнула вогником у світлі свічки.

— Випийте одним ковтком... Воно надто міцне. – Голос її був теплим і глузливо-ніжним.

ЛаФіде вже знав цей смак. Вогняний трунок, рідкісний навіть в королівських погребах. Він ковтнув, і рідина обпекла горло, та вже за мить всередині розлилось приємне тепло, наче оксамит. Вірджина уважно спостерігала за ним. Потім зробивши ковток просто з горлечка пляшки закоркувала її і, наче нічого не було, знову сховала під подушку. Раптово, мов хижа кішка, вона вихопила з його рук бокал і жбурнула його в кошик для білизни, що стояв біля ліжка. Злегка, про себе посміхнулась, та загадково глянула на нього. Затримавши трохи погляд, повільно, ніби роблячи ласку, поклала свої ноги йому на коліна.

— Ви вже забули, що я замерзла? – з легкою іронією мовила вона. - Зігрійте мої ноги. Я ледь відчуваю пальці.

Лейтенант заходився масажувати їй ступні, однак вона жестом зупинила його.

— Ні-ні… так не годиться. Зніміть панчохи. Спершу.

Він мовчки нахилився, розв’язав підв'язки і, ледь торкаючись її ніжної шкіри кінчиками пальців, обережно стягнув панчохи одну за одною. Королева заплющила очі.

— Продовжуйте, ЛаФіде. Не зупиняйтесь.

Вона піднесла ногу до його обличчя. Холодні пальчики торкнулись його губ.

Цього разу він не розгубився, почав ніжно й пристрасно цілувати їх, поступово просуваючись все вище. Вірджина злегка розсунула ноги, наче запрошуючи.

Він цілував її ноги без зайвого поспіху, дуже шанобливо. В його поцілунках відчувалось значно більше, ніж просто бажання, то була безрозсудна пристрасть, що імпонувало Королеві. Її очі лишались заплющеними, кожен його подих зігрівав тіло, глибоко проникаючи під ніжну шкіру.

— Ви такий нерішучий, — прошепотіла вона ледве чутно. — Невже я вас лякаю?

Лейтенант підвів голову, їхні погляди зустрілись. В очах не було жодного страху. В них палав лиш вогонь шаленого бажання.

— Роздягайтесь, - сказала тихим, владним тоном Вірджина, та легенько відштовхнула його ногою.

Він миттю підхопився, швидко позбувся одягу. Тепер перед нею стояв не боязкий юнак, а вродливий самець, розпалений до нестями. Вона окинула його поглядом і посміхнулась, ледь помітно, проте з очевидним задоволенням.

— Попри все, ви таки хоч на щось придатні...

Повільно підвелась, елегантним рухом оголила плечі, сорочка з шелестом ковзнула додолу і впала на підлогу, наче перша сніжинка перед несамовитою завірюхою. Тіло Королеви, в мерехтливому полум’ї свічок та химерних тінях, здавалось витканим з язиків вогню: живе, гаряче, чаруюче.

— Підійдіть ближче, ЛаФіде, — голос Вірджини набув грайливості. — Візьміть мене… ніжно й палко, наче востаннє.

Він наблизився, його пальці торкнулись стегон, повільно ковзнули вгору до талії. Її тіло тремтіло від палких дотиків рук, проте здавалась, наче то велична богиня, що запросила смертного до свого святилища. Вона руками обвила шию ЛаФіде, притягуючи до себе. Він припав до її грудей пристрасними поцілунками, поволі опускаючись до живота. Вірджина протяжно зітхнула зануривши пальці в його густе волосся.

— Не поспішай, — прошепотіла. — Я хочу, щоб ця ніч залишилась в пам’яті назавжди.

Він підняв її на руки, поклав на постіль, його обійми стали жагучішими, тіла сплелись в палкому, нестримному пориві. Свічки, своїм мерехтливим полум’ям, розкидали танцюючі тіні стінами, наче примарний танок. Вірджина розмірено дихаючи керувала процесом, мов диригент симфонії бажання: кожен дотик, кожен рух, кожен подих - все було надзвичайно гармонічним.

— Подивись на мне, — сказала вона несподівано. ЛаФіде підвів голову, глянув їй в очі. — Так… саме так.

Її обличчя було холодним та пристрасним водночас. В погляді не було кохання, лише невгамовна жага. Проте, в цьому крилось щось значно більше. Нарешті, вона не почувала себе приниженою Королевою, що жадає помсти. Цієї ночі вона звичайна жінка: жива, вразлива та доступна. Запалений пристрастю юнак, без жодного слова оволодів нею.

Раптом її тіло здригнулось, з грудей вирвався тихий стогін. Повільно вгамувався подих. Пальці, які щойно стискали плечі лейтенанта, повільно ковзнули вниз і завмерли на грудях. У кімнаті запанувала тиша, гнітюча, наче після бурі.

Королева нерухомо лежала вдивляючись кудись в темряву. В її очах не було зверхності, лише тінь неминучої самотності.

— Все гаразд, Ваша Величносте? — прошепотів ЛаФіде, торкаючись її руки.

Вона повільно повернула голову, подивилась на нього. В її погляді відчувалась тиха втома, і голос звучав ледь чутно:

— Я надто довго не дозволяла собі бути слабкою… І тепер не знаю… шкодувати про це чи ні.

— Піддатись власним бажанням, це слабкість? — здивувався ЛаФіде. — Гадаю, це... природно.

Її вуст ледь торкнулась посмішка. Невимушена. Перша за довгі роки.

Якийсь час вони лежали мовчки. Та раптом юнак спитав:

— Пробачте, моя Королево… але я думав, ви ненавидите цих ельфійок?

Погляд Вірджини зненацька став жорстким, і десь в глибині зародилось почуття тривоги.

— ЛаФіде… - вона на мить замовкла збираючись думками, - Ненавиділа кажете? Ні. Лише свого чоловіка Едгарда… За приниження. Все інше просто частина угоди. Я пішла на це заради помсти.

— Ваша Величносте… в мене є одна задумка. Однак… мені потрібні тіла прин...

— Замовкніть! — різко перебила вона. — Тримайтеся від них подалі!

— Пробачте...

— Я сказала годі! Ви не уявляєте, якого ворога ми вже нажили…

— Ворог? Але ж це лише якийсь вискочка. Скалка в дупі…

Вірджина накинула на себе край ковдри, глибоко зітхнула й подивилась на нього.

— Ви ще надто юний ЛаФіде… Щось чули про «Королівство тіней»?

— Здається, про це згадував покійний монарх… Гадаю це вигадка.

— Якби ж то… - тихо промовила Королева.

— Ваша Величнос…

— Вам вже пора. Залиште мене, – сказала вона відвертаючись і загорнулась щільніше в ковдру.

ЛаФіде підвівся, мовчки одягнувся.

— Добраніч, Ваша Величносте…

Він постояв ще трохи. Та не отримавши жодної відповіді, тихо покинув спальню Королеви.

ГЛАВА 28

Промчавши трохи більше двох годин у західному напрямку, Каспер дістався містечка Галтар. Насправді це був радше великий, добре укріплений форт на торгівельному шляху до ельфійського королівства Ділвіндор. Саме тут містилась таємна база і штаб-квартира гільдії контрабандистів, яку очолював Каспер Смагл.

Зіскочивши з коня перед корчмою, він кивком покликав парубка, що стояв при дверях.

— Подбай про нього як слід, — коротко мовив і передав повід.

Той мовчки кивнув, узяв коня і повів у бік конюшні. Каспер глянув на площу перед корчмою, пильно обстежив поглядом кожен куток, і лише тоді, повільно відчинивши двері, увійшов всередину.

В таку ранню годину зал корчми був зовсім порожнім. Лише корчмар біля стійки мовчки протирав кухлі. Побачивши відвідувача, він заворушився, швидко наблизився й вклонився, приклавши праву руку до грудей.

— Вітаю вас, Гільдмайстре…

— Здоров будь, старий друже, — тепло посміхнувся Каспер. — Побалакаємо згодом. Спершу — справи.

Він швидко піднявся сходами на другий поверх і увійшов до свого кабінету. Всередині панувала ідеальна чистота й порядок, жодного зайвого папірця чи пилу.

Сівши за письмовий стіл, Каспер витяг зі шухляди папір, перо та чорнильницю. Занурившись у думки, почав щось поспіхом писати. Не минуло й пів години, як на столі вже лежали два конверти.

— Сезаре! — гукнув він, повертаючись до дверей.

За мить почулися кроки, двері розчинились, і до кімнати увійшов корчмар.

— Кликали, пане?

— Так, Сезаре, — Каспер простяг йому обидва конверти. — Це потрібно доставити в Гелон. Терміново. Пошли найкращого гінця.

— Буде зроблено, Гільдмайстре… Подати сніданок?

— Авжеж. І щось міцніше за вино, — підморгнув йому Каспер.

Сезаре зник, беззвучно причинивши за собою двері. Залишившись на самоті, Каспер відкинувся на спинку м’якого крісла і заплющив очі.

Повернула його до реальності ніжно-гіркувата нотка запаху кави. Перед ним вже стояла чашка з гарячим напоєм, таріль м’ясної нарізки та невелика пляшка добре знайомої жовто-багряної рідини. Він розкоркував пляшку і додав трохи трунку в каву. Кімната миттю наповнилась вишуканим ароматом — кава з солодкувато-терпким відтінком напою. Каспер, заплющивши очі, кілька секунд з насолодою вдихав цей букет. Потім торкнувся чашкою вуст і повільно відпив ковток.

Завершуючи сніданок він допив каву, кинув оком на майже спорожнілий таріль і відклав серветку. Настав час братись до справ, що накопичились з моменту останнього його приїзду.

З невеликої шафки біля вікна він дістав об'ємну шкіряну теку, розкрив, і розклав перед собою кілька пергаментів з відмітками та печатками. То були звіти з прикордонних перевалів, облік товарів, рахунки за охорону і записи про хабарі посадовцям.

Каспер звів брови, вчитуючись у звіт із північного напрямку:

— Хмм… Тричі більше витрат на охорону? — пробурмотів сам до себе. — Здається, хтось надто нахабний або дуже дурний.

Він узяв перо, написав кілька зауважень просто на полях і відклав пергамент окремо, для особистої розмови з офіцером, що відповідав за напрямок.

Далі були рахунки з майстерень — кузня, бондарі, шкіряники. Пробігся одним оком, все виглядало наче гаразд. Але коли розгорнув документ із звітом від пасічників, очі блиснули.

— А це вже цікаво…

Йому видалась підозрілою велика партія ельфійського меду, що пройшла під виглядом місцевого. Він усміхнувся краєчками губ.

— Хтось вирішив затіяти власну гру…

Цей пергамент він поклав на край столу, як невідкладну справу.

— Надто невдалий час, щоб згортати старі канали… і відкривати нові.

Він повільно потер руки, глянув на годинник, що висів навпроти, було вже далеко пополудні.

— Не до обіду… - буркнув собі під ніс і взявся писати розпорядження для всіх ланок гільдії. Попереду чекав довгий напружений день. Зненацька знизу, із залу корчми, долинув якийсь гамір і звуки квапливих кроків. Каспер насторожено підвівся і поклав руку на пояс, намацуючи лезо. В двері постукали.

— Майстре…? — пролунав голос корчмаря з-за дверей.

— Що трапилось, Сезаре? Я ж просив мене не турбувати.

— Примчав посланець із Алмарона. Каже, справа термінова.

— Ти знаєш його?

— Так, пане. Він наш хлопець.

— Гаразд, хай увійде.

Двері розчинились, і до кабінету увійшов юнак — весь у пилюці, впрілий. Він вклонився й завмер.

— Говори вже врешті, — невдоволено кинув Смагл, уважно оглядаючи парубка.

Той випрямився, нервово озирнувся на двері й, запинаючись, мовив:

— Короля… стратили…

Каспер зблід. У повітрі зависла напружена тиша. Та вже за мить він опанував себе.

— Як?

— Його… повісили…

— Що? Розповідай усе, що знаєш!

— Подейкують… його повісили вже мертвим…

— Тобто вбили, а потім повісили?

— Кажуть… це зробили його падчерки…

— Що ти мелеш?! Зберися. Давай спочатку.

— Пробачте… Короля хотіли повісити. Соколи намагались відбити — і полягли… В останню мить ельфійки вбили його стрілою.

— Що з Принцесами?

— Арсенал пав. Вони загинули.

Серце Каспера защеміло. Він відвернувся до вікна.

— Це все?

— Так, пане.

— Помийся, поїж і відпочинь.

— Слухаюсь, — юнак швидко вклонився й вийшов із кабінету.

Смагл нарешті дав волю емоціям.

— Дідько… дідько, дідько… — гримнув кулаком об стіл. Миттю вгамував себе, і по його щоці збігла скупа чоловіча сльоза. — Пробачте, любі… Підвів я вас. Не вберіг…

Він сів до столу. Швидко написав листа, гукнув корчмаря:

— Ось. Цей лист негайно достав до нашої столичної філії. І принеси мені кілька пляшок вина та шмат печені. Поквапся, Сезаре.

Він сидів мовчки, в сутінках кабінету, стискаючи порожню склянку в руці. На столі серед купи паперів в місячному світлі стояли спустошені пляшки. Навіть випите вино не вгамувало його розпач: «Ерік ще нічого не знає, де набратись сил глянути йому в очі при зустрічі».

ГЛАВА 29

На в’їзді в місто Еріка чекав кінний патруль. Такі патрулі не були рідкістю в Гелоні, тож не привертали зайвої уваги. Їхня ефективність була сумнівною, оскільки цокіт копит попереджав зловмисників задовго до появи. Та цього разу саме це відігравало потрібну роль.

Діставшись будинку судді, де в одному з вікон ще миготіло тьмяне світло, патрульні спішились, допомогли шляхтичу приспустити коня на коліна. Ерік обережно, притримуючи сплячу молодицю, спустився на бруківку, взяв її на руки й попрямував до будинку. У дверях, з ліхтарем у руці, його зустріла літня жінка, що служила судді як кухарка й покоївка одночасно.

— Ідіть за мною, пане, – мовила ледь чутно й пішла попереду, освітлюючи шлях.

Вони увійшли до невеликої кімнати, посеред якої стояла простора ванна, з якої підіймалась пара.

— Покладіть пані ЛаБель сюди, – жінка вказала на кушетку під стіною.

Юнак повільно поклав молодицю й завмер у нерішучості.

— Я про все подбаю… Не хвилюйтеся, – посміхнулась вона. – Суддя вас зачекався.

— Дякую, – коротко мовив шляхтич і покинув кімнату, щільно причинивши за собою двері.

Жінка обережно торкнулась плеча Кліо.

— Прокиньтеся, пані…

Молодиця розплющила очі, підхопилась, озираючись.

— Що…? Де я?

— Все гаразд, люба пані, ви в безпеці, – лагідно мовила жінка.

— А… це ти, Мейлін, – з полегшенням зітхнула Кліо. – Я вже злякалась, що знову втрапила в якусь халепу.

— Давайте допоможу вам роздягтися й прийняти ванну, поки вода не охолола.

— Саме те, що треба… Все тіло просто ниє…

Тим часом Ерік увійшов до кабінету судді. Той давно очікував їхнього прибуття, тож трохи нервував.

— Що трапилось, пане ДеБоне? Чому так затримались? – обурено мовив старий вояка, щойно шляхтич перетнув поріг.

— Пробачте, Ваша Честь. Непередбачені обставини.

— Які ще обставини? Розповідайте… – вже значно теплішим тоном мовив суддя й, підійшовши до столу, наповнив два келихи вином. – Присядьте… – вказав рукою на крісло, простягуючи келих.

Ерік взяв келих, кількома ковтками осушив його, поставив на стіл і опустився в крісло. Служитель Феміди знову наповнив келих, присів навпроти й втупився в шляхтича поглядом.

— Тож…?

— Оскільки мене надто пізно повідомили, що похованням страчених займається мерія, довелось імпровізувати, Ваша Честь.

— От старий бовдур… – ляснув себе по лобі суддя. – Мені слід було самому вам про це сказати.

— То не ваша вина. Просто прикра випадковість.

— Як же вам вдалося вийти з ситуації?

— Довелось поховати пані ЛаБель…

— Що…? Як? – суддя мало не підскочив разом із кріслом, та миттю опанував себе. – Ви жартуєте…?

— Ніскільки.

— З нею все гаразд?

— Цілком.

— Господи, бідна Кліо… Таке пережити не кожному під силу.

— Гадаю, про це їй не варто нагадувати…

— Згоден… – задумливо мовив старий вояка.

Ерік вирішив змінити тему:

— Ваша Честь, можна мені оглянути ножа, якого конфіскували в юної напівельфійки?

Суддя оживився:

— О… Це дуже цікава історія… – загадково глянув на шляхтича. – Вона вчора ввечері навідалась до мене по цього ножа…

— Дійсно цікава… – очікуючи продовження, задумливо промовив Ерік.

— Ми трохи потеревенили. Вона забрала ножа, шматок пирога – й утекла. Попри пропозицію залишитись.

— Схоже, цей ніж для неї дуже вартісний… – підсумував шляхтич. – Тож ви з нею познайомились…

— Можна й так сказати… Її звати Марі.

— Хм… Дивне ім’я, як для напівкровки.

— Ай справді… Загадкове дівча.

— А що скажете про ножа? Вам, мабуть, вдалось його ретельно оглянути?

— Авжеж, авжеж… Річ дуже рідкісна. Гадаю, він належав якомусь високому чиновнику при дворі Короля.

Ерік дістав свого ножа й, взявши за лезо, простягнув судді.

— Що скажете про цей?

Старий вояка взяв ножа, покрутив у руках, уважно розглядаючи, й повернув.

— Дуже схожий. Наче робота одного майстра… Тож ви теж з Королівського двору?

— Трохи є… Тільки це залишиться між нами.

— Ажеж, пане ДеБоне.

У цей момент в двері кабінету постукали. Чоловіки переглянулись, потім змовницьки усміхнулись, і суддя, повернувши голову, голосно мовив:

— Увійдіть.

Двері розчинились. На порозі з’явилася покоївка, злегка вклонилася і пропустила поперед себе Кліо. Та увійшла і зупинилася, чекаючи, поки за нею зачинилися двері. Нове плаття, профінансоване суддею і підібране шляхтичем, виглядало чудово, перетворивши її на казкову принцесу.

— О! Пані ЛаБель. Ви сьогодні надзвичайно чарівні, – не приховуючи захоплення, вигукнув старий вояка. Обидва чоловіки підвелись і вклонилися. Молодиця, відчувши себе королевою ситуації, підійшла і простягла руку для поцілунку. Спершу суддя, а за ним Ерік, торкнулися вустами її руки.

— Я вибачаю вас обох… хоча й сама винна, що погодилася на цю авантюру, – мовила Кліо, і на мить у кімнаті запала тиша. Вона присіла на стілець. – Та до біса все! Налийте ж мені вина.

Ерік метнувся подати їй фужер, суддя його наповнив. Вона залпом осушила келих, обвела поглядом чоловіків – і за мить її дзвінкий сміх заповнив кімнату.

ГЛАВА 30

Покинувши будинок судді, Марі якийсь час бродила нічними вулицями. Ховаючись у тіні будинків від чужого ока, вона намагалася вибратись з міста. Однак згодом зрозуміла, що не має жодного уявлення, в який бік їй треба йти.

Набрівши на кілька розпряжених підвід і невеликий критий фургон, що стояли поряд із продовгастим будинком без вікон, дівчина зупинилась. Якусь мить повагавшись, обережно підкралась до фургона й заглянула всередину. Незважаючи на темряву, Марі все ж розгледіла, що він порожній, і, не зволікаючи, проникла всередину.

Зручно вмостившись, вона вийняла з торби яблуко, впилася в нього зубами й жадібно з’їла. Від цього апетит лиш розгорівся, тож вона дістала шматок пирога, поцупленого зі столу судді. Коли з ним було покінчено, дівчина зняла шапку і, понишпоривши в торбі, знайшла шкіряну зав’язку. Перев’язала нею волосся позаду голови й одним рішучим рухом ножа відтяла його понад зав’язкою. Скрутивши волосся в клубок, сховала в торбу.

Дістала звідти хустинку, склала її в широку стрічку, пропустила попід волосся й зав’язала ззаду, сховавши вушка. Поклала ніж у торбу, вдягла шапку і, вмостившись зручніше, задрімала.

Марі прокинулася від чийогось дотику. Над нею схилився охайно вдягнений літній чоловік і посміхався. Помітивши, що вона розплющила очі, він привітно промовив:

— Доброго ранку, хлопче… Ти так міцно спав, що навіть шкода було будити.

— Що?… Де я? — схопилася дівчина.

— Пробач… Здається, я тебе налякав. Ти заснув у фургоні королівської служби доставки.

— Ви збираєтеся мене видати?

— З якого це дива? Ти не схожий на місцевих злодюжок…

— Я мандрую до столиці, але трохи заблукав.

— Неймовірно! Здається, сам Всевишній сьогодні на твоєму боці, — підморгнув незнайомець. — Цей фургон якраз їде в той бік. Не до самої столиці, звичайно, проте по дорозі.

— Ви можете мене підвезти? Але мені нічим вам заплатити…

— Тобі пощастило сьогодні вдруге. Мій помічник занедужав… Ти допоможеш мені — а я тобі. Ще й на обід заробиш. Згода?

— Авжеж! Що треба робити?

— Приглядатимеш за конем, поки я вантажитиму фургон. Та й дорогою — в разі потреби.

— Гаразд. Якщо ви не жартуєте, тоді домовились.

Незнайомець простягнув руку.

— Мене кличуть дядько Ден. А тебе?

— Мар… — дівчина запнулася і збентежено вхопилася за його руку, — …ко.

— Тож до роботи, Марко.

Чоловік допоміг їй підвестися, і вони разом покинули фургон.

Не минуло й години як завантажений провізією і поштовим грузом фургон вже рухався дорогою до невеликої станції на шляху до Алмарона. Марі сиділа в середині позад дядька Дена.

— Скажіть дядьку, а до столиці дуже далеко?

— Кіньми десь понад добу їхати треба… Якщо мчати чимдуж, можна швидше, а от пішки довгенько буде.

— Зрозуміло… - задумливо мовила дівчина.

— В тебе родина в столиці?

— Сподіваюсь…

— А чому ти сам? Де твої батьки?

— Мами я не пам’ятаю, померла десь зразу після мого народження… Батько, що виховав мене, недавно теж покинув цей світ.

— Тож ти тепер залишився один… Співчуваю.

— Та ні… Існує ще мій рідний батько… десь в столиці.

— О! Цікава історія… Тож, ти можеш виявитись принцом, - дядько Ден глянув через плече і посміхнувся.

— Не глузуйте з мене, дядьку… Я точно ніколи не стану принцом, - посміхнулась ніяково Марі.

— А шкода… Міг би до кінця своїх днів вихвалятись, що підвозив принца, - і весело засміявся.

Так розмовляючи дорогою далі, десь під обід, вони дістались поштової станції. Станція знаходилась трохи осторонь основного тракту, поруч з великим лугом, де в загороді паслося кілька коней. Дерев’яна споруда з похиленим дахом мала одне вікно і вузький ґанок з лавкою. Осторонь неї стояла трохи більша і добре доглянута будівля — то була невелика корчма. При в’їзді, над воротами висіла стара вивіска, на якій ледь проглядався напис «Талрінн», поруч із виїденим дощами гербом королівської пошти.

Двір був гамірний: кілька возів стояли вже під навісами, візники перекрикувались, розвантажуючи тюки, а коні нетерпляче іржали. Ден спритно скерував фургон у тінь, спинився й зістрибнув униз. Махнув Марі:

— Це Талрінн. Невеликий, проте надійний. Тут ми розгрузимось, пообідаємо й трохи перепочинемо, а далі — кожному своя дорога…

Всередині корчми пахло грибною юшкою, димом і злегка прілим хмелем. У кутку за столом сиділи двоє підпилих чоловіків і гаряче щось обговорювали, ледь не стукаючи кухлями один одному в лоба.

Увійшовши, дядько Ден показав Марі на стіл посеред зали:

— Присядь он там і почекай. Я замовлю нам обід, — і рушив до корчмаря, який протирав пляшки за стійкою.

Дівчина слухняно присіла на край лавки й зняла шапку. Її руде волосся одразу привернуло увагу одного з п’яничок.

— Поглянь… я думав, то хлопчисько… та, здається, дівка. Як гадаєш? — кивнув він у бік Марі.

— Та яка до біса дівка, то якийсь сухорлявий рудий хлопчина, - скоса глянувши гигикнув другий.

— А от зараз і побачимо… - підвівся перший і похитуючись попрямував до неї.

Підійшовши, він всівся поряд і нахабно вхопив її за руку. Та не встиг він і слова вимовити, як дівчина блискавично звільнившись від нього, з усієї сили, штовхнула його долонею в груди. Від несподіванки чоловік не втримався, і впав на підлогу зваливши лавку. Марі відскочила назад, вихопивши з торби ножа.

Саме в цей момент повернувся дядько Ден, з глечиком узвару в одній руці і двома кухлями в другій.

— Чого він хотів від тебе, Марку? – спитав ставлячи посуд на стіл.

— Не знаю… Схопив мене за руку.

До них, похитуючись з удаваною усмішкою, наблизився інший п’яничка злегка віднявши руки вгору.

— Все гаразд… усе гаразд. Побратим трохи перебрав.

Він допоміг другові підвестись, і вони разом подались похапцем до виходу.

Ден обережно поклав долоню на плече Марі:

— Охолонь, Марку… Давай присядемо, — йому здалося, що хлопчина трохи збентежений, хоч той  і намагався це скривати.

Вони поволі повернулись до столу. За мить підійшов корчмар з великою тацею і розставив на столі наїдки.

— Вибачте за балаган, дядьку Дене… Та самі знаєте, ці два недоумки небезпечні. Так просто не відчепляться.

— Спершу поїмо, а потім все обговоримо, — спокійно відповів Ден.

Корчмар кивнув і залишив їх у двох.

— Їж, хлопче… хоча, скоріше, красуне. Ти доволі спритна.

— Коли ви здогадались?

— Майже одразу, як познайомились.

— Чого ж мовчали?

— Було цікаво спостерігати за тобою. А ще… ти дуже схожа на дівчину, яку вчора стратили в Гелоні.

— В якомусь сенсі, вона була моя сестра.

— Тобі не можна зараз нікуди йти. Краще перечекати тут. За кілька днів до столиці вирушить валка контрабандистів. З ними й поїдеш. З корчмарем я вже домовився.

— З контрабандистами?.. Виглядає надто небезпечно.

— Корчмар — теж із гільдії. Але він дуже надійна людина. Тобі нічого не загрожуватиме. Це як у Всевишнього за пазухою.

— Чому ви допомагаєте мені?

— На згадку про онуку… — очі Дена враз посумнішали.

— Що з нею трапилось?

— Пропала… Мабуть, викрали та продали в рабство якомусь заможному виродку. Досі не знаю, чи жива вона…

— Пробачте… Мені дуже прикро, що нагадала вам про це.

— Це не твоя вина, дівчинко… Хай доля буде поблажливішою до тебе.

— Дякую вам…

— От і добре. До речі, в корчмаря дружина от-от народить. Помічниця йому не завадить… Довірся йому.

Коли миски зовсім спорожніли, дядько Ден покликав корчмаря:

— Лишаю дівчину на тебе, брате. Подбай про неї.

Потім обернувся до Марі й несподівано обійняв. Його обійми були теплими і міцними, наче то руки батька, що пригортали й боронили її.

— Бувай, Мар… як тебе там?

— Марі, — тихо мовила дівчина.

— Бувай, Марі. — Він торкнувся її щоки, на мить затримав погляд, а тоді розвернувся й поспіхом вийшов, навіть не озираючись.

— Ходімо, Марі… Я познайомлю тебе з дружиною, — тепло сказав корчмар, — з дня на день чекаємо на поповнення, проте пирогів напекла, наче до ярмарку готується. Думаю, ви знайдете спільну мову.

ГЛАВА 31

Як тільки на дворі зайнявся світанок, молоді люди подякували судді за гостинність і, покинувши будинок, вийшли на площу.

— Зупинись, Еріку, — благально мовила Кліо, обхопивши його руку вище ліктя. — Здається, я хильнула зайвого…

— Тобі погано? — захвилювався юнак і завмер.

— Ні… Просто паморочиться голова… Ноги мов з вати…

Ерік відчув, як тіло молодиці поволі сповзає додолу. Він спритно підхопив її за талію і підняв на руки. Сам також був напідпитку, проте твердо стояв на ногах.

— Отакої, пані ЛаБель. Я гадав, ви вмієте пити…

— Не кепкуй… Це було вперше… Треба трошки подрімати… — вона поклала голову йому на плече.

Юнак відчув, як її тіло обм’якло й стало важчим. Міцніше притисши її до грудей, він швидким кроком попрямував до корчми. На щастя, корчмар помітив їх здалеку й послав помічника відчинити двері.

— Що трапилось із пані? — заклопотано спитав він, щойно шляхтич перетнув поріг.

— Нічого, вона просто дуже втомилась і заснула, — з невинним обличчям відповів Ерік. Корчмар хотів щось сказати, та не встиг — юнак уже кинув: — Не хвилюйтесь, я сам про неї подбаю.

— Як скажете, пане, — буркнув корчмар і повернувся до своїх справ.

Ерік піднявся сходами на гору, ступив кілька кроків — і збагнув, що не взяв ключа від покоїв пані ЛаБель. Уже збирався покликати корчмаря, та передумав і попрямував до своєї кімнати. Двері були незамкнені — нічого цінного всередині не було, а покоївці так зручніше. Увійшовши, Ерік поклав Кліо на ліжко, зняв з неї черевички й обережно, аби не розбудити, роздягнув, залишивши в одній сорочці. Якусь мить він любувався нею — такою тендітною, беззахисною й водночас спокусливою. Добродушно посміхнувся, вкрив її ковдрою і, сівши в м’яке крісло в кутку біля вікна, заплющив очі.

Прокинувся Ерік від легкого дотику. Перед ним, босоніж, загорнута в ковдру, з сонними очима стояла Кліо. Побачивши, що він прокинувся, вона збентежено спитала:

— В нас щось було?

— Ти про що? — спросоння спитав юнак.

— Ну… знаєш… цейво…

— Ти маєш на увазі кохання? — з посмішкою спостерігаючи її зніяковіння, мовив він.

— Авжеж! — зненацька розгнівалась вона.

— Нічого не було. Я лише вклав тебе спати.

— Справді? — вже спокійніше спитала вона. Ерік вловив у її голосі нотку розчарування. — Дякую, що подбав про мене.

— Нема за що.

— Ну, якщо вже роздягнув… Може, допоможеш вдягтись?

— Як скажете, пані ЛаБель.

— Чому ти завжди кепкуєш з мене?!

— Ні в якому разі… Моментами ти буваєш настільки мила, що хочеться вкусити тебе за вушко.

— Припини знущатись!

— Гаразд, гаразд…

Ерік підвівся й допоміг їй одягтись. Кліо підійшла до дзеркала на стіні, кілька хвилин розглядала своє відображення й поправила зачіску.

— За пів години чекаю тебе внизу, за своїм столиком, — мовила вона й вийшла з кімнати, навмисно грюкнувши дверима.

Юнак загадково посміхнувся:

«Будь моє серце вільним — я не вагаючись впустив би її.»

Сьогодні в його плани не входило довше затримуватись у місті — й так згаяв доволі часу. Він збирався оглянути околиці дороги, що вела до кордону. Тож, полишивши корчму, попрямував до цитаделі. Проте йому не хотілося залишати Кліо на самоті, враховуючи те, що вона пережила. І, залагодивши справи з комендантом, він повернувся до корчми.

Молодиця вже сиділа за столиком, щось з апетитом наминаючи. Коли юнак наблизився, вона окинула його поглядом і промовила з образою в голосі:

— Ти спізнився, тож я тебе не чекала.

— Пробач, Кліо.

— Та все гаразд. Здається, я занадто захопилась…

— Послухай… Сьогодні чудова погода, я збирався влаштувати прогулянку за місто, проте…

— Прогулянку? Зі мною?

— А ти згодна?

— Авжеж, згодна. Я була за містом хіба з покійним чоловіком… Ні, здається, останній раз — у труні.

— Це тобі просто наснилось… Не варто захоплюватись вином.

— А й справді. Так значно легше…

— Тож доїдаймо — і рушаймо.

Ерік подав знак корчмарю. Той поспіхом підійшов.

— Осідлай для нас коней.

— Для вас і пані? — перепитав він.

— Ти тут бачиш ще когось?

— Пробачте, пане. Вже робиться.

Коли корчмар відійшов, шляхтич окинув уважним поглядом молодицю:

— Гадаю, тобі варто одягтись у щось більш зручне.

— Звичайно… Я миттю, — і Кліо, мов метелик, полетіла сходами вгору.

Менше ніж за пів години вони вже, верхи на конях, наближались до виїзду з міста. На воротах їх чекав кінний патруль на чолі з капралом.

— Доброго здоров’я, пане… пані… — ввічливо привітався він. — Рушаймо.

Патрульні вирушили. Коли ті трохи віддалились, молоді люди подались за ними. Якийсь час їхали мовчки: Ерік уважно оглядав околиці, Кліо захоплено озиралась навкруги. Раптом вона вигукнула, вказуючи рукою на узбіччя дороги:

— Поглянь, поглянь… Які гарні квіти!

Юнак зупинив коня, зіскочив на дорогу й підійшов до вказаного місця. Присів навпочіпки, роздивляючись яскраво-блакитні пелюстки. Потім зірвав кілька квіток, заскочив на коня й, порівнявшись із вершницею, простягнув їй.

— Ці квіти справді дуже гарні… та не такі, як ти.

— Авжеж, авжеж… Так я й повірила, — лукаво посміхнулась Кліо, беручи їх з рук Еріка.

— Ти собі навіть не уявляєш…

— Та годі вже… — вона зашарілась.

— Тож… про що це я? — змінивши тему, мовив юнак. — Якось ти обіцяла розповісти, що за кішка пробігла між тобою і батьком…

Молодиця насторожено подивилась на нього.

— Тобі це справді цікаво?

— Чого ж питаю, як гадаєш?

— Думаю, зараз я вже можу тобі про це сказати. Бо впевнена, що ти мені не зашкодиш… хоча будеш, мабуть, здивований.

— Я чув багато всіляких історій, тож…

— Мої батьки були проти мого шлюбу. Тож я втекла з дому — і ми побрались таємно.

— Чому батькам не сподобався твій обранець?

— Мабуть, ти чув про Каспера Смагла?

— Звісно… — здивувався Ерік і з цікавістю глянув на Кліо. — До чого тут він?

— Мій чоловік був контрабандистом. І працював на нього.

— От тобі й на… Ти теж працюєш на Смагла?

— Ні. Я ніколи не пхала носа в справи чоловіка. Він і сам мене оберігав від цього.

— Хто ж зараз провадить цей бізнес?

— Помічник чоловіка… Корчмар.

— Я справді трохи здивований, однак іншим… твоїми стосунками з суддею. Ти ж радше повинна водити дружбу з мером.

— Я ж казала... живу за своїми мірками.

— Гаразд, гаразд… Пора вертатись.

Сонце вже хилилось до заходу, коли загін із п’яти вершників повернувся до міста. В’їхавши на площу, вони розділились: троє подались убік цитаделі, двоє інших зупинились біля корчми. На порозі їх уже чекав заклопотаний корчмар.

ГЛАВА 32

Марі довго не могла заснути. За останні кілька годин вона пережила стільки приємних вражень, що в це важко було повірити. Дружина корчмаря виявилася милою й добродушною жінкою. Незважаючи на свій стан, вона завзято заходилася допомагати майже незнайомій дівчинці.

Одразу після знайомства, з неприхованим захопленням оглянувши Марі, молодиця попросила чоловіка підготувати гарячу ванну. Потім посадила її навпроти дзеркала й запропонувала підправити зачіску. Майстерно орудуючи ножицями, вона швидко виправила огріхи нічного підстригання. А потім була ванна — і це Марі не забуде ніколи.

Вперше в житті вона бачила стільки гарячої води й мала змогу зануритися в неї повністю. Спершу було трохи страшно — вода наче обпікала шкіру, але згодом вона розчинилася в її теплих обіймах. Господиня заходилася мити їй голову. Мило щипало очі, і Марі заплющила їх, зціпивши зуби, терпляче чекаючи, доки струмінь води з глечика змиє піну.

Коли купання завершилося, молодиця ретельно витерла її великим пухнастим рушником, вдягнула в чисту сорочку, провела до кімнати й вклала в м’яке просторе ліжко.

«Це справді відбувається зі мною… Те, чого я ніколи не знала… Невже саме так виглядає материнська любов?» — подумала Марі. І заснула.

Прокинулась Марі від ніжного погладжування по голові. На краю ліжка сиділа дружина корчмаря й привітно усміхалась.

— Пора прокидатись, дівчинко… Час готувати сніданок. Але спершу — одягнемо тебе. Я тут щось підібрала зі своїх старих речей. Ну ж бо, вставай, приміряймо.

Вона підвелась, взяла зі стільця охайно складений одяг і простягнула Марі. Очі дівчинки засяяли. Трохи знітившись, вона хутко вискочила з ліжка і з допомогою господині одяглася.

Молодиця оглянула її з голови до п’ят, взяла за руку й підвела до невеличкого дзеркала, що висіло на стіні навпроти ліжка. На мить у кімнаті запала тиша. Нова зачіска; сірувата блузка з м’яким мереживним коміром; зелений із ледь сірим відтінком корсет і спідниця з вишивкою по подолу; на додачу — шнуровані замшеві черевички — усе це змінило Марі до невпізнання.

— Ой… — знічено зойкнула дівчина, вказуючи на своє відображення, і озирнулась до господині. — Ця дівчинка… це справді я?

— Авжеж, ти. Справжня красуня… Тільки будь обачною, — підморгнула Жанін.

— Дякую вам, пані…

— Яка ще пані? Тут, окрім нас, нікого нема. Звертайся просто Жанін. Домовились?

— Так, па… ем-м… Жанін, — ніяково усміхнулась Марі.

Господиня ще раз оглянула її замисленим поглядом.

— Гаразд, сьогодні хай буде так. А на завтра… я трохи піджену, — мовила вона і, взявши Марі за руку, повела на кухню. — Ходімо, час готувати сніданок.

Увійшовши до кухні, Жанін відпустила дівчину й підійшла до великого столу, частково заставленого посудом та кухонним приладдям. Зупинилась, на мить задумалась і, піднявши руку перед собою, почала рахувати, загинаючи пальці:

— …Ми з тобою… чоловік… візничий з помічником… це всі. Тож сніданок готуємо для п’ятьох, — і звернулась до своєї юної помічниці: — зможеш нарізати овочі на салат?

— Гаразд… — погодилась дівчина, зібралась рушити до столу, та раптом зупинилась: — А де мої речі?

— Ну… — винувато глянула на неї господиня, — одяг чоловік спалив… все інше — у скрині за спинкою твого ліжка.

— …Зараз повернусь, — коротко мовила вона й покинула кухню. Молодиця провела її збентеженим поглядом. За хвилину Марі повернулась.

— Де можна його помити? — спитала з порога, вказуючи на ніж, що тримала в руці.

— О! В тебе є свій ніж? — здивувалась Жанін, але за мить усміхнулась. — Це вже претензія на місце шефкухаря?

— Просто я до нього звикла…

— Помий он там… — господиня вказала на таз з водою, що стояв на лаві біля печі.

Дівчина швидко помила ніж і заходилась нарізати овочі. Така робота для неї була звичною — з малку допомагала батькові готувати їжу. Впоралась швидко. Господиня, займаючись приготуванням, скоса спостерігала за нею.
«Вправна дитина… Гарна помічниця… Волею Всевишнього, сподіваюсь, в мене своя буде…» — зітхнула вона і, повернувшись убік, обперлась однією рукою об стіл, іншу поклала собі на живіт.
Марі раніше ніколи не бачила вагітних жінок, тож із неприхованою цікавістю почала розглядати її живіт. Молодиця це помітила:

— Хочеш торкнутись?

— А можна? — захоплено мовила дівчина.

— Давай… Підходь, торкнись, не бійся…

Марі підійшла, несміливо торкнулась рукою, потім повільно нахилилась і припала вушком до живота, та раптом перелякано відскочила:

— Там… там… воно ворушиться!

Жанін весело засміялась і лагідно погладила живіт.

— Авжеж… Непосидюще маля… Мабуть, дівчинка буде.

У цю мить до кухні увійшов корчмар і застиг на порозі.

— …Звідки тут узялась ця прекрасна Попелюшка? — здивувався він, розглядаючи Марі.

Дівчина зашарілась і опустила очі.

— Ти чого дитину бентежиш, вже скоро посивієш, а розуму не набрався, — вдавано розсердилась дружина.

— Пробач… Я трохи захопився. Проте в такому вигляді в зал їй виходити не можна. Вчорашнє непорозуміння може здатись квіточками…

— Про що це ти?

— Мало, що колір волосся незвичний — вона ще й напівкровка… Це проблема.

Слово «напівкровка» мов блискавка спалахнуло у пам’яті. Марі нахилилась, стискаючи пальцями  краєчок спідниці. Вона згадала недавні події в Гелоні, ставлення людей до таких, як вона і мало не заплакала від відчаю.
Жанін різко й гнівно зиркнула на чоловіка — той опустив погляд розуміючи, що ляпнув зайве.

— Гаразд, гаразд… Припини лякати дитину, — втомлено зітхнула вона.

Корчмар взяв тацю, поставив на неї тарелі зі сніданком, глянув на Марі, яка збентежено дивилась на нього:

— Не лякайся… Я не такий страшний, як може здатись. Поговоримо за сніданком, — і, привітно підморгнувши, вийшов до зали.

Жанін пригорнула дівчину, тихо прошепотіла:

— Не зважай… Ти в безпеці. Він інколи любить нагнати жаху…

З-за дверей долинув глухий звук, мов хтось необережно перекинув стілець. Жанін стурбовано прислухалась, але за мить знову усміхнулась. Марі мовчала, в грудях все ще тривожно щеміло, проте відчуття страху вже зникло. Ця, начебто зовсім чужа жінка, викликала в неї безмежну довіру.

Врешті корчмар повернувся, і всі сіли до столу. Кілька хвилин мовчки їли, аж раптом господар озвався:

— Пробач, моя люба… і ти, дівчинко, пробач — нема тут вашої вини. Учора ввечері гінець приніс тривожну новину…

— Що трапилось, любий? — стурбовано глянула на чоловіка Жанін.

— Не знаю, як і сказати… Словом, стався заколот. Короля Едгарда скинули.

— Це… погано. Дуже погано. Хто ж тепер на престолі?

— Подейкують, принцеса Вірджина повернулась, — корчмар глянув на Марі, яка, нічого не розуміючи, блукала поглядом від нього до його дружини і назад. — Тобі не можна зараз до столиці, дитино. Надто небезпечно там тепер.

— Авжеж, вона нікуди не поїде. Це буде просто божевілля!

— Я мушу розшукати батька! — зненацька втрутилася Марі. — Ви ж обіцяли!

— Заспокойся, дівчинко. Треба трохи перечекати, поки все вляжеться, — стримано мовив господар. — Ти знаєш, як звати твого батька?

Дівчина зовсім розгубилася.

— Ем-м… Я знаю лише ім’я людини, якій потрібно показати це, — вона поклала на стіл свого ножа, руків’ям до корчмаря. Той узяв його, уважно оглянув — і на мить видався ще більше стурбованим.

— Як звати цю людину?

Настала тиша. Жанін разом з чоловіком втупилися в дівчинку. Вона вагалася.

— Ну ж бо… Не бійся. Ми на твоєму боці, — лагідно усміхнулася молодиця.

— Його звати Каспер Артіф.

— Що?.. — стривожено зреагував корчмар. — Гірше й бути не могло…

— Так, це недобре… — тихо мовила Жанін. — Не знаю, хто ти, дитино… але ти в страшній небезпеці.

Якийсь час усі мовчали, збираючись із думками. Нарешті озвався господар:

— Гаразд. Все вирішено, — він глянув на Марі. — Ти залишаєшся з нами. А я тим часом довідаюся дещо через гільдію. Домовились?

— Хіба в мене є вибір? — покірно мовила дівчина.

— Вибір, дитинко, завжди є… Але цей — найкращий на сьогодні, — зітхнула Жанін. — Все буде добре. Ходімо, люба. Треба вже й до обіду готуватись — людей побільшає.

ГЛАВА 33

Перебуваючи під враженням від прогулянки поза містом, незважаючи на пережиті випробування, зараз Кліо почувалася щасливою. Вона прийняла ванну, після якої, розморена й задоволена собою, вляглася у ліжко й міцно заснула. Прокинулася пізно — сонце вже стояло високо й заливало кімнату яскравим теплим світлом. Завершивши вранішній туалет, вона спустилася до залу корчми. Присіла за свій столик і, в очікуванні сніданку, мрійливо дивилася у вікно.

З цього стану її вивів голос корчмаря:

— Доброго ранку, пані. Ваш сніданок… — він поставив перед нею філіжанку кави й тарілку з шматком чорничного пирога.

— Дякую, Лукас.

— І ще одне, пані… це просили передати вам, — він поклав на стіл два конверти.

Кліо глянула на них, і щось тривожне майнуло в її голові.

— Що?… Від кого це?

— Пан ДеБоне не хотів турбувати вас серед ночі…

— Тобто? Що трапилось?

— Пан ще до опівночі виїхав до столиці в термінових справах.

— Ти щось від мене приховуєш?

— Пробачте, пані… Гадаю, ви все дізнаєтесь з листа.

— Гаразд… Дякую, — вона взяла листи, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Корчмар вклонився й повернувся до своїх звичних обов’язків. Молодиця швидко оглянула обидва конверти: один був адресований їй, інший — без підпису. Вона розгорнула свій.

«Мила Кліо, пробач, що не поговорив з тобою особисто. Змушений терміново повернутись до столиці. Та невдовзі я повернусь. Можливо, не один. Прошу, передай іншого листа судді. Розраховую на тебе. Ерік.»

В душі Кліо вирувало стільки почуттів: образа, співчуття, гнів і смуток водночас. Вона жбурнула лист на стіл, очі наповнилися сльозами, і вона ледь не заплакала.

Зненацька поруч пролунав теплий знайомий голос:

— Що трапилось, дитинко?..

Кліо одразу впізнала його — то був голос дядька Дена, старшого брата її покійної матері. Вийнявши з рукава хустинку він подав молодиці. Вона з вдячністю глянула на нього, взяла хустинку й промокнула набігаючі сльози.

— Нічого особливого, дядьку Дене… просто стало сумно.

Чоловік відсунув стілець і сів навпроти.

— Не сумуй, дівчинко… Все буде добре. Повір дядькові Дену, — усміхнувся й підморгнув. Кліо усміхнулася у відповідь, і на серці трохи полегшало.

— Чогось, дядьку, ви сьогодні надто рано завітали до нас.

— Помічник усе нездужає, тож сьогодні нікуди не поїдемо. От я й вирішив провідати племінницю.

— Дуже рада вас бачити. Кажете, напарник занедужав? А давно?

— Та вже другий день…

— Гріх таке казати, та нема біди, яка б добром не обернулась… А як же вчора?

— О, дівчинко, то цікава історія… Приходжу я зранку до фургона, а там якийсь хлопчина спить… Не схожий на наших злодюжок. Тож ми побалакали. Виявилось, мандрує до столиці. Я допоміг йому, а він — мені.

Кліо раптом оживилась і з неприхованою цікавістю спитала:

— А розкажіть-но мені, дядьку, про того хлопчину…

— Ну… то не зовсім хлопчина був.

— Отакої. А хто ж тоді?

— Симпатична, рудоволоса, маленька принцеса, що шукає батька… Навіть трохи схожа на тебе в дитинстві, — усміхнувся дядько Ден.

— Що? Так, так, так… Спокійно, люба, спокійно… — схвильовано промовила Кліо сама до себе.

Дядько Ден якусь мить здивовано дивився на неї, а потім спитав:

— Ти знаєш цю дівчинку?

— Ну… не те щоб… та дещо знаю. Де вона зараз?

— Я залишив її на станції Телрінн, під опікою корчмаря.

— Дядьку, ти віддав її контрабандистам? — занепокоїлась Кліо.

— Та ні, дитинко… Радош — людина слова. Поки вона під його опікою, їй нічого не загрожує.

— Пробачте, дядьку… Дякую, що навідались, та мені терміново треба йти до судді.

Кліо схопила листи й, підвівшись з-за столу, чемно вклонилася. Чоловік усміхнувся:

— Все така ж непосидюча, як у дитинстві… Щасти тобі, дівчинко.

Після сніданку вона довго не барилась. Перевдягнулась у подаровану їй, суддею та Еріком, сукню, заховала листа за корсет і вийшла з корчми. Площа вже встигла наповнитись денною метушнею, та, попри те, вона швидко, дісталась будинку судді.

Хвилин за десять Кліо вже сиділа навпроти судді в його кабінеті. Служитель Королівської Феміди уважно вивчав листа, якого вона щойно вручила. На його обличчі з’явився стурбований вираз.

— То що там, Ваша Честь? — обережно поцікавилась Кліо.

— Це стосується лише мене, пані ЛаБель... Схоже, на нас чекають непрості часи.

— Що ви маєте на увазі?

— Не виключено, що незабаром мене відправлять у відставку й призначать нового суддю, — зітхнув старий вояка.

— Як так? Ерік до цього якось причетний?

— Зовсім ні. Навпаки, йому потрібна моя допомога. Але це — державна таємниця. Зрозуміло? — суддя окинув молодицю суворим поглядом, та враз подобрішав. — Однак і ваша допомога мені не завадить.

— Чим саме можу стати вам у пригоді, пане суддя?

— Пана ДеБоне дуже зацікавила наша втікачка… Марі, якщо пам’ять мені не зраджує. Він просить розшукати її слід.

Кліо пожвавилась, на її обличчі засяяла загадкова усмішка. Суддя здивовано глянув на неї.

— Чого це ви так зраділи, пані ЛаБель?

— Здається, я знаю, де її шукати.

— І де ж? — з легкою іронією поцікавився служитель Феміди.

— Вона на станції Талрінн, у корчмаря Радоша, під наглядом.

— У Радоша, кажете… — суддя замислився. — А вам звідки це відомо?

— Пробачте, пане суддя, та у вас свої секрети, а в мене — свої.

— Ну гаразд, — усміхнувся той і продовжив: — З Радошем особисто не знайомий, але дещо про нього чув. Сьогодні вже не вийде... Та завтра зранку відправлю кінний патруль.

— Зачекайте, зачекайте… Ви ж її тільки налякаєте. Ще чого доброго знову кудись утече! Та й невідомо, як Радош на це зреагує.

— То… гадаю, ви маєте якісь пропозиції?

— Я поїду з патрулем.

— Але ж дівчинка вас теж не знає, пані ЛаБель.

— Так, не знає. Та я — жінка. А це вже щось… І хоча ми ніколи не зустрічались, Радошу ім’я моє відоме.

— Хм-м… Ви таки маєте рацію, вельмишановна пані… — суддя на мить замислився, а потім додав: — Добре. Йдіть підготуйтесь. Завтра на світанку за вами заїдуть. Дам розпорядження надіслати посилений патруль. Тож до зустрічі, пані ЛаБель. У мене ще купа справ.

— До зустрічі, Ваша Честь, — Кліо підвелася, шанобливо вклонилася і швидко зникла за дверима.

ГЛАВА 34

Сонце стояло вже доволі високо, коли Смагл прокинувся від звуків метушні. Він поглядом окинув стіл завалений паперами, посеред яких, стояли з пів дюжини порожніх пляшок. Невдоволено похитав головою й підвівся.

З обережністю спускаючись сходами до залу корчми, Каспер помітив незнайомця за столом біля вікна. Шляхтич сидів спиною до нього, тож не міг його побачити. Навколо столу крутились корчмар з помічником. Побачивши гільдмайстра, Сезаре поспіхом вклонився шляхтичу, передав обов’язки до рук помічника й рушив назустріч Смаглу.

— Доброго дня, Майстре. Як почуваєтесь? — турботливо запитав він.

— Кепсько, Сезаре… Дуже кепсько.

— Може, трохи кави?

— Гаразд… А хто той шляхтич?

— Здається, мчав верхи всю ніч. Більше дізнатись не встиг.

Смагл кивнув і попрямував до незнайомця. Тим часом, помічник вже завершував сервірувати стіл.

— Вітаю вас, добродію, — приязно озвався Каспер.

Шляхтич завмер, почувши голос за спиною, а тоді повільно обернувся. Каспер упізнав його одразу.

— Ерік ДеБоне… Як добре, що ти вже тут.

— Пробач, Каспере… Я втомлений і голодний.

— Тобі дійсно спершу варто поїсти, вмитись й відпочити. Поговоримо пізніше… Тепер вже нема куди квапитись.

Юнак був надто виснаженим, щоб зважити на ці слова.

— Мабуть, ти маєш рацію…

— Гаразд… Очікуватиму тебе в кабінеті. А зараз маю завершити справи, які не чекатимуть.

Каспер злегка кивнув, рушив у напрямку сходів, на півдорозі зупинився, покликав жестом корчмаря, дав кілька коротких вказівок, і зник нагорі.

Повернувшись до кабінету, Смагл підійшов до столу. Прибрав порожні пляшки, на мить завмер, збираючись із думками, й взявся переглядати папери, сортуючи їх за терміновістю. Заглибившись у процес, він не помітив, як сплинув час. Вже майже завершував, коли у двері несподівано постукали.

— Це ти, Сезаре? — відриваючи погляд від останнього документа, запитав Смагл.

— Так, гільдмайстре…

— Якщо щось важливе — заходь.

Корчмар увійшов, щільно зачинив двері й простягнув конверт.

— Термінове повідомлення від столичної філії…

Каспер підвівся, узяв листа, розгорнув і швидко прочитав:

«Порожня тара з муніципальних складів підготовлена для вивозу. Обмін зіпсутого товару забезпечено. Чекаємо на поставку конопляної олії сьогодні до опівночі.»

— Дякую, Сезаре… Гарні новини, — вдоволено мовив Смагл. — Олію для столичного муніципалітету вже завантажують?

— За годину завершать, пане. Може, щось перекусите? Ви ж від учора й крихти не з’їли…

— Як там наш гість?

— Шляхтич якраз обідає.

— Чудово… Принеси чогось гарячого поїсти, міцного — випити, і прихопи гостя з собою.

— Я миттю, майстре.

Корчмар вклонився й зник за дверима.

Ледь Смагл встиг прибрати папери, як в дверях знову з'явився Сезаре. Тримаючи в руках велику тацю з наїдками попрямував до столу. Слідом увійшов шляхтич і зауваживши жест господаря кабінету присів у крісло навпроти. Як тільки корчмар залишив їх наодинці Каспер окинувши поглядом юнака мовив:

— Ще раз вітаю, Еріку… Радий тебе бачити.

— Взаємно, Каспере.

— Прикро, що при таких обставинах…

— Може перейдемо до справ? Я отримав твого листа…

— Не квапся, Еріку… Повір, в нашій ситуації, поспішати не варто. Давай спершу трохи вип'ємо та перекусимо.

— Пробач, я вже пообідав, проте… трохи випити не завадить.

Смагл наповнив два келихи, на чверть, жовто-багряним напоєм і вони не змовляючись осушили їх до дна.

— Чудовий напій, Каспере… Мені завжди було цікаво, як це тобі вдається… - лукаво усміхнувся Ерік.

— Кепкуєш з мене? – кинув іронічний погляд Смагл смакуючи закуски. – Гаразд, давай до справ.

І поволі доїдаючи свій обід, він коротко описав ситуацію в якій опинилось королівство.

— Треба якнайшвидше визволити Короля Едгарда, - стурбовано мовив Миротворець, - в тебе є якісь пропозиції?

Каспер якийсь час мовчки дивився на нього, потім кашлянув і тихо сказав:

— Його Величність уже не врятувати…

— Про що ти кажеш, Каспере?

— Король мертвий…

Юнака наче вдарило блискавкою — він мало не підскочив і впився обуреним поглядом у співбесідника.

— Як? Це якась нісенітниця, - раптово Ерік зблід, - що з Принцесами? Де Еммі та Аммі?

— Все відбулось надто швидко… Пробач… не вберіг. Вони загинули в бою.

У вухах Еріка задзвенів безтурботний сміх Еммі. За мить він відчув обійми Аммі — ті самі, міцні, що стискали серце до розміру горошини. Цьому болю він не дозволив прорватись.

— Ні… цього не може бути, не вірю. Каспере, змилуйся припини блазнювати… Я не Король, лише твій приятель. Годі!

Смагл опустив очі додолу.

— Пробач…

Зненацька Ерік зібрався, і в його погляді блиснула криця.

— Гаразд… Про це я подумаю пізніше. А зараз кажи, що задумав.

— Я все підготував, щоб викрасти тіла не давши їх сплюндрувати. Однак потрібна твоя допомога.

— Гадаєш, Вірджина справді здатна на таке?

— Стосовно Короля - так, щодо падчерок - скоріше ні.

— Яка допомога потрібна?

Каспер на мить замовк. У його голосі з’явився глухий надлом.

— Треба розбудити «Королівство тіней».

— Це неможливо… я лише ключ. Тож, здатний віддавати накази тіням середнього і нижчого порядку заради власного захисту.

— Цього буде достатньо… В тебе мало часу… Як смеркне, вирушиш разом з валкою олії до столиці. Там діятимеш за обставинами, мої люди попереджені.

— Гаразд... піду готуватись.

Миротворець підвівся, кивнув головою Касперу і твердим кроком покинув кабінет.

ГЛАВА 35

Полишивши покої Королеви в гнітючому настрої, ЛаФіде подався у місто, до Кварталу Розваг. В цю пору лише там можливо знайти щось випити й перекусити. Він був розчарований відмовою Вірджини скористатись тілами ельфійок. Вона навіть не спробувала вислухати його задум.

Колишній лейтенант Королівських Соколів, а нині лише фаворит Королеви, вже понад годину сидів за столиком у залі корчми при елітному будинку насолоди, будучи добряче на підпитку. Перед ним стояла велика порожня тареля і кілька пляшок з-під вина. Він бездумно розглядав напівпорожню залу прислухаючись до легкої, меланхолічної мелодії у виконанні скрипаля. Йому закортіло вилити душу і тихо зітхнувши, він помахом руки підкликав прислужника.

— Прибери це… Принеси фруктів і пляшку найкращого вина.

— Вже робиться, пане, – закивав той і заходився прибирати зі столу.

— І ще… - ЛаФіде поманив його ближче і промовив тихіше, - Підшукай мені тямущу панянку… Щоб слухала, не патякала… не питала зайвого.

— Авжеж, все найкраще для пана… - лукаво посміхнувся прислужник, вклонився і хутко зник.

Продовжуючи вслухатись в тужливу мелодію, ЛаФіде заплющив очі і поринув у легке забуття. Із цього стану його вивів приємний жіночий голос:

— Ця музика заворожує… Чи не так?

Навпроти нього стояла чарівна молодиця від якої віяло приємним ароматом вишуканих парфумів. На столі вже стояла таця з фруктами, свіжа пляшка вина і два келихи. Він підвівся, злегка похитуючись, і жестом запропонував їй стілець.

— Прошу… присядьте, – коли вона вмостилася, посміхнувся і додав, - мелодія й справді чудова… проте з вами - незрівняна.

— Дякую… Мені дуже приємно, що я сподобалась пану, - ледь помітно ковзнула поглядом по його обличчю, - тож… про що побалакаємо?

ЛаФіде наповнив келихи, подав один чарівній незнайомці.

— Спершу скажіть, як до вас звертатись?

— Мене звуть Містрі, пане.

— Дивовижне ім’я… напрочуд до вас пасує… За знайомство, - він пригубив вино і повільно опустився в крісло, не відводячи від неї погляду.

— Містрі… - промовив тихо, - звучить загадково… Мабуть, ви вірите в усілякі дива.

— Залежно, що саме вважати за диво, пане.

— Гадаю, ви чули байку про Королівство Тіней?

— Здається, щось таки чула... В дитинстві нас мати лякала.

— Отож бо й воно… А деякі дорослі люди… навіть дуже владні… і досі в цю казку вірять. Інакше… - він раптом заскрипів зубами, - вже б давно з тим вискочкою поквитався.

— Схоже, хтось вам добряче в печінки в’ївся, пане.

— Та є тут один улюбленець… принцес. Мертвих принцес, - з неприхованою зловтіхою в голосі мовив він, та раптово осікся, - Тож… про що це я?

— Про дитячі казки, пане, - усміхнулась загадково Містрі.

— Авжеж… - буркнув ЛаФіде і спорожнив келих.

Лірична мелодія долинала вже з іншого боку зали, скрипка тремтяче співала в майстерних руках музики. Розмова змінивши русло набрала нової сили, однак трохи згодом він поволі поринув у забуття.

***

Прийшовши до тями, ЛаФіде відчув головний біль і страшенну спрагу. Розгублено озирнувся навколо. Він сидів прив’язаним до крісла в кутку великого, напівтемного приміщення, заставленого по обидва боки діжками. У протилежному кінці, перед широко відчиненими воротами, стояв великий віз, навколо якого метушилися кілька робітників, завантажуючи порожню тару. Через вузькі довгі вікна під самим дахом проникало сонячне світло. Судячи з його забарвлення, було вже далеко за південь.

Почувши голоси, які долинали звідкись збоку, ЛаФіде повернув голову. Поруч зі столом під стіною стояли двоє кремезних чоловіків у простому вбранні. Вони розглядали якісь папери при світлі свічок.

— Ніби все гаразд, — мовив один із чоловіків. — Нема до чого придертися.

— Вивіз порожньої тари був давно запланований, пане Комісарій, — додав інший. — Як і поставка олії.

— Секції під замовлення готові?

— Так… Вже вмонтовані у днища возів.

— Як оминути вартових з собаками придумали?

— Намастимо вози дьогтем, загорнемо замовлення в тканину замочену у винний оцет, жодна собака не занюхає.

ЛаФіде прохрипів щось невиразне пересохлим ротом і закашлявся.

— Диви-но… Отямився. Спрага мучить, — іронічно кивнув Комісарій. — Дай йому того пійла і затули рота, щоб не галасував.

Помічник узяв зі столу пляшку й наповнив склянку. Підійшов до зв’язаного бранця, приклав склянку до його вуст. Той жадібно випив і спробував щось сказати, але чоловік спритно позбувся склянки, затис йому пальцями ніс і заткнув рота шматком тканини. Бранець ще трохи попручався — і стих, втративши свідомість.

***

Наступного разу ЛаФіде отямився від холодного й мокрого дотику: по його обличчю стікали струмки води. Перед ним стояло двоє, було видно лише їхні ноги та порожнє відро. Підвівши голову він здригнувся: одного з них упізнав відразу. Його й без того бліде обличчя стало ще блідішим. Перед ним стояв ненависний Ерік ДеБоне.

— Здоров був, ЛаФіде, — усміхнувся Ерік і вийняв кляп з його рота. — Як почуваєшся?

— Та пішов ти…

— Те, що ти негідник, я знав. Але що зрадником станеш — не сподівався.

— У всьому винен покійний Король… Я став заручником обставин.

— Завжди можна знайти собі оправдання, ЛаФіде. Але наслідків не уникнути.

— Я не хотів їхньої смерті… лише прагнув помститись тобі.

— До чого тут це? Не пригадую, щоб між нами були якісь суперечки.

— Король віддав тобі, безродному вилупку, посаду, яка по праву належала мені…

— Он воно як… А я гадав, що заздрість, то жіноча риса.

— Облиш свій сарказм. Ти ж прийшов поквитатись…

— Тобі знайомий вислів: «боятись власної тіні»? Як думаєш, що він означає?

— Знову ці небилиці…

— Хай так. Проте тобі варто було цим поцікавитись, перш ніж зазіхати на посаду Миротворця… – з іронією мовив Ерік і за мить додав:

— Зроби хоч одну гідну річ… Скажи, де тіла Принцес.

— У винному погребі палацу.

Ерік кинув погляд на свого супутника. Той кивнув:

— Інформація збігається, пане лейтенанте.

— Прощавай, ЛаФіде… — тихо мовив Ерік. Підійшов до стола, сів у крісло, взяв аркуш паперу, мокнув перо в чорнильницю й написав кілька рядків. Потім згорнув аркуш у конверт, підписав: «Її Високості, Принцесі Вірджині» й подав напарнику.

— Передаси це разом з ним, — кивнув у бік бранця. — Що з вартовими?

— Все забезпечено. Більшість — наші люди. Решту приберуть.

— Гаразд. Я з хлопцями — у погріб. Ви — зі своїми в сад. Почнемо незадовго до світанку.

Вони потисли руки й розійшлись у різні боки: Ерік — до виходу, інший — до бранця.

ГЛАВА 36

Майстерно уникнувши патрулів і оминувши вартових, Ерік ДеБоне разом із контрабандистами проник до королівського саду. Тут вони зупинились і розділились.

— Починаємо за готовністю. Повертаємось самостійно, — прошепотів Ерік старшому іншої групи. — Зробіть усе, щоб до певного часу ніхто нічого не помітив.

— Не хвилюйтесь, лейтенанте, ми свою справу знаємо, — ледь чутно відповів контрабандист і безшумно зник у темряві разом із людьми та вантажем.

— Ходімо, хлопці… — тихо мовив Ерік і злегка торкнув одного зі спільників.

Вони прокрались крізь лабіринт саду й дістались до входу в підземну галерею палацу. Його охороняли двоє вартових, які ховались у тіні, уникаючи примарного світла смолоскипів. Ерік наказав спільникам чекати й рушив до входу. Помітивши рух, вартові вийшли з темряви й перегородили йому дорогу.

— Стій! — вигукнув один із них. Ерік зупинився.

— Пароль? — запитав інший.

— Пітьма захищає…

— …Світло підкоряє, — одночасно відповіли обидва, опустились на коліно й, приклавши праву руку до грудей, схилили голови. — Готові служити вам, Магістре Ордену.

— Полиште церемонії. Підводьтесь, — сказав Ерік і, не обертаючись, махнув рукою.

До них приєдналися двоє контрабандистів.

— Тіла тут? — спитав Ерік у вартових.

— Так, Магістре. У винному погребі.

— На варті свої?

— Ні, пане. Там охорона з найманців.

— Скільки?

— Двоє, Магістре.

— Гаразд… Ти залишаєшся тут, — звернувся Ерік до одного з контрабандистів. — Будь напоготові.

Той кивнув і розчинився в темряві.

— Воїни, за мною. Йдемо строєм, ніби звичайний обхід. А ти… — він кивнув іншому контрабандистові, — тримайся трохи позаду. У разі чого — прикриватимеш спину.

Усі мовчки закивали й слідом за лейтенантом заглибились у тунель.

Найманці, що несли варту біля дверей винного погребу, з вечора добряче хильнули, тож під ранок їх клонило до сну. Коли вони помітили ДеБоне і двох гвардійців, які наближалися, було вже пізно.

— Стій! Хто такі? — хрипким голосом гукнув один із них, виймаючи меча. Це була помилка. Воїни Тіні відреагували миттєво. Сутичка тривала лише кілька секунд, після чого обидва найманці впали мертвими на кам’яну підлогу підземелля.

— Ого… — здивування чи то захоплення злетіло з вуст контрабандиста, що застиг позаду.

Ерік злегка підняв руку, привертаючи увагу.

— Залишайтесь на варті… і обшукайте вбитих, — наказав своїм воїнам і, звертаючись до враженого спільника, додав: — А ми йдемо в погріб.

Він швидко зняв смолоскип із тримача, відчинив двері й увійшов до середини. Обережно ступаючи, вдивлявся в напівтемряву погреба. Помітив скраю настил, покритий рядном, і впевнено попрямував до нього. Підійшовши, Ерік відкинув тканину й заплющив очі — йому не хотілося вірити в те, що побачив. Серце защемило, однак розум залишався холодним.

— Сам впораєшся? — спитав він спільника.

— Авжеж, лейтенанте… Зачекайте збоку.

Контрабандист зняв із плечей торбу, вийняв з неї чисте рядно і, з обережністю, наче новонароджених, загорнув у нього обох принцес по черзі. Потім обмотав тіла стрічкою, зав’язавши її біля ступнів. Перевірив на міцність рядно, яким вкривали принцес, розстелив його на підлозі й акуратно поклав на нього близнят, одну поруч з іншою.

— Тіла задубіли, тож доведеться нести їх разом… нам у двох, — звернувся він до лейтенанта.

— Все гаразд… — тихо відгукнувся Ерік, беручись за край рядна.

Вибравшись із погреба, лейтенант зі спільником, не зупиняючись ані на мить, понесли тіла до виходу з тунелю. На ходу Ерік віддав наказ воїнам:

— Ми в центрі. Один з вас попереду, інший позаду. В разі потреби дійте за статутом Ордена.

— Слухаємось, Магістре, — тихо, майже в один голос, відповіли воїни.

Наблизившись до виходу, воїн, що йшов попереду, зупинився, вслухаючись. Інші, наче по команді, спинилися теж. Опустивши ношу на підлогу, Ерік підійшов до бійця.

— Щось не так?

— Ні, але краще вам вийти першим, Магістре.

— Авжеж, зовсім забув про нашу засідку, — сказав Ерік, поклавши йому руку на плече. — Дякую.

— Радий служити, — стримано й шанобливо відповів той.

ДеБоне вийшов назовні і за мить повернувся зі спільником, який чатував при вході. Той, не чекаючи наказу, одразу взявся за край рядна.

— Дякую, друже, — прошепотів Ерік і, трохи голосніше, додав: — Рушаймо.

Вже за пів години, без жодних несподіваних перешкод, вони дісталися до муніципального складу. Інша група чекала на них, уже завантаживши тіло страченого короля в підготовлену для цього секцію одного з возів. Коли до складу увійшов ДеБоне з двома гвардійцями, всі насторожено завмерли.

— Спокійно, хлопці, — іронічно посміхнувся він і глянув на своїх бійців. — Це мої люди.

За ними, тримаючи за краї рядна з ношею тіл, стояли спітнілі побратими. Контрабандисти кинулися їм допомагати. Ерік, залишивши воїнів при вході, підійшов до старшого з іншої групи.

— Як усе пройшло?

— Майже гладко…

— Хтось із наших постраждав?

— Хвала Всевишньому, ні. Однак вартових довелося прибрати — надто вже пильними виявились.

— Галасу не вчинили?

— Не встигли, — хитро посміхнувся контрабандист.

— Гаразд. Підшукайте моїм воїнам якийсь одяг. Залишатися тут їм не можна — поїдуть зі мною.

— Буде зроблено, лейтенанте. І ще одне… Хлопці забрали дещо у найманців. Серед речей виявилась ельфійська зброя. Погляньте он там, — вказав на стіл і підморгнув. — Передавайте вітання гільдмайстру.

Ерік підійшов до столу. На ньому лежали луки, сагайдаки близнят і лише одне лезо. Він упізнав його — воно належало Еммі. Взяв його в руки й тихо промовив:

— Привіт, люба… Де ж твоя сестричка? Загубилася?... Я її знайду… Обіцяю.

Піднісши лезо до губ, він поцілував його, потім зібрав решту зброї в охапку й рушив до воріт складу.

Тим часом тіла принцес поклали до відсіків у возах і прикрили зверху порожніми діжками. За якусь мить з’явився й побратим із одягом для воїнів. Коли вони впорались із перевдяганням, валка рушила в дорогу.

ГЛАВА 37

З тієї ночі ЛаФіде не з’являвся. Це бентежило Вірджину, та вона вирішила витримати паузу.

Сьогодні Королева розділяла сніданок із герцогом Норатіо, який прибув до столиці з вимогою аудієнції. Пихатий і доволі недолугий брат покійного короля Едгарда викликав у неї огиду, та в її становищі союзників не обирають.

— Ваша Величносте... Гадаю, зволікати не слід. Треба якомога швидше перейти до реалізації наших домовленостей.

— Ви надто поспішаєте, Глоріане… Ще навіть не поховано тіло мого чоловіка...

— Здається, він уже сповна заплатив за свої вчинки. Тож...

— Це мені вирішувати, герцогу Норатіо. Не забувайтесь.

— Пробачте, Ваша Величносте.

— Пусте… Не псуйте сніданок, Глоріане.

У передпокої зчинився гамір, почулися швидкі кроки. Хтось постукав у двері. Королева невдоволено, але з надією глянула в бік входу — вона сподівалась побачити ЛаФіде.

— Я наказувала мене не турбувати, — удавано-гнівно кинула вона. — Хто посмів?!

— Пробачте, Ваша Величносте… Капітан королівської гвардії просить прийняти його у нагальній справі, — долинуло з-за дверей.

Вірджина перевела розчарований погляд на герцога. Той лише знизав плечима.

— Пропустіть.

За мить капітан уже стояв посеред покою, ставши на одне коліно.

— Пробачте, Ваша...

— Облиште церемонії. Доповідайте, — перебила Королева.

Офіцер підвівся, кинув швидкий погляд на герцога і, трохи невпевнено, мовив:

— Гадаю, спершу це маєте почути лише ви, моя Королево.

Норатіо вже розтулив рота, але Вірджина жестом зупинила його.

— Залиште нас, Глоріане. Ми продовжимо пізніше.

Герцог невдоволено зиркнув на капітана, вклонився Королеві й, з надмірно гордовитою поставою, неквапом вийшов. Коли двері зачинилися, Вірджина витримала коротку паузу і звернулась до капітана:

— То в чому справа, ДеВарре?

— Ваша Величносте… тіло короля Едгарда викрали.

— Якого дідька, Арно?!

— Це ще не все…

— Не тягни. Говори.

— Тіла принцес — теж.

— Де в біса були вартові?!

— Кілька мертві. Інші зникли.

— Коли це сталося?

— Ймовірно, перед світанком.

— Якого біса ніхто не зауважив відсутність тіла страченого, відразу?

— Замість нього повісили іншого...

У Вірджини завмерло серце. Вона зблідла.

— Хто це...?

— Лейтенант Королівських Соколів, ЛаФіде, — сухо відповів капітан.

У покоях запала гнітюча тиша. Знадвору долинала какофонія ранкових звуків, навіть спів пташок.

Вірджина тяжко зітхнула й нарешті заговорила:

— Ще щось, ДеВарре?

— Ось конверт. Його було пришпилено до сюртука ЛаФіде, — капітан простягнув їй листа. — Адресований вам.

— Ні… — відмахнулася вона. — Читайте ви.

Арно розгорнув аркуш, глянув на текст, і знову подав його Королеві:

— Я не наважусь, Ваша Величносте.

Вона взяла листа і прочитала:

«Помста, мов тінь, переслідує зрадників. Проте милосердна до скривджених. Будьте обачні, Принцесо Вірджина. Ця пані — надто мінлива.»

— А ти швидкий, хлопчику... Неочікувано швидкий, — прошепотіла Королева. — Ти завдав мені болю. Та я не триматиму зла... Біль за біль.

Вона зім’яла аркуш і жбурнула його в камін. Полум’я спалахнуло і миттю перетворило лист на попіл.

— Негайно посильте охорону палацу. Перекрийте всі шляхи. Подвойте кінні патрулі. Затримуйте всіх підозрілих. Обшукайте кожен дім. Знайдіть тіла. Виконуйте!

— Так, Ваша Величносте, — офіцер вклонився і поспіхом вийшов.

Вірджина залишилась на самоті. В серці вже не було гніву чи болю, лиш німий відчай і крижана порожнеча.

ГЛАВА 38

Вже другий ранок поспіль Марі зустріла в м’якому, теплому ліжку. Все та ж Жанін розбудила її лагідним погладжуванням по голові. Спершу дівчинка навіть засумнівалася: а раптом усе це їй лише сниться? Та почувши оксамитовий голос молодиці, збагнула — це зовсім не сон. Тож швидко вистрибнула з ліжка й одяглася.

За мить вони вже разом порались на кухні. Марі сподобалось допомагати господині — у двох вони гарно ладнали. Лише на корчмаря дівчинка час від часу зиркала скоса.

Час летів непомітно — ось і сніданок завершився. Зал корчми спорожнів… та ненадовго. Несподівано двері розчинилися, і до зали увійшов капрал із двома гвардійцями, а за ними — приємна молодиця.

— Агов! Тут є хто живий? — гукнув весело начальник патруля.

На шум із кухні вийшов корчмар і, усміхаючись, попрямував до гостей.

— Здоров був, друже… Не сподівався, що ви сьогодні так рано завітаєте, — помітивши незнайомку, пожартував: — Та ще й із чарівною панянкою на додачу.

— Авжеж, авжеж… — погодився капрал. — Ця, як ви кажете, панянка дуже поспішала.

Тут молодиця не втрималась:

— Капрале, чого це ви розбазікались, наче мене тут нема?

— Пробачте, пані ЛаБель… якось само так вийшло.

— Пані ЛаБель…? — здивувався корчмар, та за мить опанував себе: — Радий бачити у себе вельмишановну пані. Чим завдячую вашому візиту?

— Мені теж приємно познайомитись із тобою особисто, Радоше. Та спершу, може, запропонуєш десь присісти? — з легкою іронією мовила Кліо.

— Пробачте, дізнавшись, хто ви, я трохи розгубився… Присядьте, де вам буде зручно, пані. А я швиденько позбудуся капрала з його посіпаками й приєднаюсь, — привітно усміхнувся Радош.

Молодиця окинула залу поглядом і попрямувала до невеликого столика біля вікна. Не минуло й п’яти хвилин, як корчмар повернувся з великою тацею в руці. Поставивши перед молодицею келих, наповнив його до половини ароматним узваром і, опустивши тацю з глечиком на стіл, присів навпроти.

— Тож чим зобов’язаний вашому візиту, пані ЛаБель?

— Радоше, припини називати мене «пані»… Звертайся просто — Кліо.

— Як можна, пані… Ви чи не єдина у всьому королівстві власниця корчми, що не належить гільдії. Це буде не ввічливо з мого боку.

— Ну гаразд… як знаєш.

— Тим паче, що вам гарно вдається ладнати з Королівським судовим намісником.

— Прошу тебе, Радоше, полиш ці безглузді натяки. Ти ж знаєш — я не втручаюсь у справи гільдії. А з ким ладнаю — то моя справа.

— Пробачте, пані, мене трохи занесло…

— Та пусте. Краще скажи, як твоя дружина? Здається, вона ось-ось має народжувати?

— О, навіть до Гелона дісталась ця звістка… Дякую, пані, що турбуєтесь… Загалом, усе добре.

— Я чула, в неї з’явилась маленька помічниця…

Корчмар напружився, пильно глянув на Кліо.

— Звідки ви це взяли?

— Не прикидайся, Радоше… Її ж дядько Ден у тебе залишив.

— Авжеж… Як я міг забути. Дядько Ден, здається, ваш кровний родич, чи я помиляюсь?

— Саме так, Радоше… Саме так.

— Тож чого вам треба?

— Спершу… познайомитись. Ми з нею, в якомусь сенсі, майже сестри, — усміхнулась молодиця.

— Не думаю…

— Я ж кажу — в певному сенсі.

Зненацька з кухні долинув якийсь шум, і звідти до залу вискочила перелякана рудоволоса дівчинка.

— Там… там… Жанін зле, — випалила, заїкаючись, вона.

Корчмар і молодиця підскочили одночасно, мов ужалені. За мить вони вже були на кухні. Жанін стояла, обпершись однією рукою об стіл, а другою трималась за живіт. Її обличчя було бліде, мов полотно.

— У неї почались перейми, — вигукнула Кліо і звернулась до Радоша: — Готуй багато кип’яченої води, протри підлогу у ванній оцтовим розчином... трохи залиш — щоб протерти ванну. Пошли когось, нехай наламає гілок ялівцю — багато гілок. Зрозумів?

Корчмар розгублено кивнув і вискочив з кухні. Кліо допомогла вагітній присісти й обернулась до наляканої дівчинки:

— Марі, все буде добре. Ти допоможеш мені?

Дівчинка лише кивнула.

— Тоді… десь тут серед трав пошукай сушену ромашку і дубову кору. Ти ж знаєш, як вони виглядають?

— Он там, у шафі, на горі, — озвалася Жанін. — Як боляче... але вже трохи попустило.

Марі швидко знайшла все необхідне й принесла Кліо.

— Дуже добре… будемо готувати відвар, — мовила Кліо і, залишивши трохи ожившу Жанін, разом із дівчинкою подалась до розпаленої печі.

За кілька годин ванна кімната була готова. Перейми почастішали, тож Кліо з допомогою дівчинки відвела Жанін туди. Коли відійшли води, жінку обережно помістили у ванну з теплою водою та відваром.

Марі була у захваті. Живучи з батьком у лісі, вона вже бачила народження нового життя, але вперше сама брала участь у появі на світ людської дитини.

За півтори години все скінчилося. Воду з ванни злили. Виснажена, але щаслива мати сиділа у ванні, притиснувши до грудей мокре, почервоніле, трохи зморщене тільце новонародженої.

— Марі, піди порадуй Радоша — в нього донька народилась, — лагідно усміхнулась Кліо. — Я тут вже сама впораюсь.

Дівчинка вихором вилетіла з кімнати, весело вигукуючи:

— Дядьку Радош, дядьку Радош!

Згодом Жанін із немовлям перенесли до її кімнати нагорі й залишили з Марі, а щасливий новоспечений батько разом із Кліо спустилися вниз. Сонце вже клонилося до заходу, заливаючи залу крізь вікна теплим багряним світлом. Вони знову присіли за той самий столик — на ньому досі стояла таця з глечиком і напівповний келих.

— Тож, тепер, пані ЛаБель, ви моя кума? — з лукавою усмішкою промовив Радош, не приховуючи гордості.

— Хм… мабуть, таки так, — дзвінко розсміялася Кліо. На її обличчі розцвіла тепла усмішка і втома розтанула сама по собі.

— Я вражений… Де ви цьому навчилися, пані?

— Моя мати була знахаркою. Як тільки в мене почалися місячні, вона стала брати мене з собою на пологи… Мабуть, хотіла застерегти від необачних вчинків… чи може передати свої знання. Хто знає.

— Ви хочете сказати, що робили це вперше?

— Авжеж, Радоше… вперше.

Корчмар розгублено перевів подих. Потім повільно підвівся й уклонився низько, наче лицар перед королевою.

— Мені бракує слів, аби висловити вам свою вдячність… Ви неймовірно відважна жінка.

— Та ні…- зітхнула вона з усмішкою, - у той момент мені було ніколи про це думати.

Раптом, наче згадавши щось важливе, Радош знову присів навпроти Кліо і змовницьки глянув на неї:

— А що я робитиму, коли ви заберете Марі? Хто мені допомагатиме? Може, позичите двійко своїх дівчат?

Кліо здивовано зиркнула на нього:

— Радоше… ці дівчата не моя власність. Вони лише орендують залу в моїй корчмі. Зрозумів? …Хоча, якщо добре заплатиш… може, хтось і погодиться на тиждень-другий.

— Звісно ж заплачу…

— Тоді домовились. …Неси папір і чорнило.

Корчмар притьмом підвівся й пішов нагору. Тим часом до корчми знову завітав капрал із гвардійцями. Помітивши за столиком Кліо, він підійшов до неї.

— Ми за вами, пані ЛаБель. Ви готові в дорогу?

— Знаєте, капрале, деякі обставини змінили всі мої плани. Я залишаюсь до завтра.

— Як скажете, пані.

— Заждіть трохи, присядьте. У мене буде до вас прохання.

— Гаразд, — кивнув капрал, опускаючись на лаву.

У цей момент повернувся Радош з чорнильницею, пером і папером у руках.

— Ось, — мовив він, ставлячи все на стіл. Потім, глянувши на капрала, додав: — Можеш мене привітати, друже… Я став батьком.

— О, яке щастя! Вітаю! Хто в тебе?

— Донька…

— Подвійне щастя — помічниця виросте.

— Дякую, друже.

Тим часом Кліо вже завершила писати листа і, з ледь помітною грайливою іронією, спостерігала за чоловіками.

— Ну все, досить вихвалятись чужими досягненнями. Капрале, передайте цього листа корчмарю Лукасу. Зрозуміло?

— Так, пані. Дозволите йти?

— Та йди вже…

Капрал виструнчився, відсалютував, розвернувся й рушив до виходу. Гвардійці послідували за ним.

— Що це з ним? — здивувався Радош.

— Це він так фліртує зі мною, — весело підсмінулась Кліо і полегшено зітхнула, — Я піду до дівчат. Треба подбати про Жанін і немовля.

Вона підвелася, солодко потягнулася, ніби скидаючи з плечей тягар, і неквапно рушила сходами нагору, лишаючи по собі ледь відчутний аромат ялівцю.

Зачинивши корчму на ніч, Радош приєднався до жіночої компанії. В кімнаті стало тісно, тож Кліо делікатно пояснила Марі, що батькам треба побути наодинці з донькою.
Діставшись до кімнати дівчинки, вона вклала її в ліжко й раптом згадала, що забула замовити кімнату для себе.
— Послухай, Марі... Ти не проти, якщо я заночую тут із тобою?
— Справді? — зраділа Марі й посунулась ближче до стіни. — Тут вистачить місця навіть для трьох.
Кліо швидко роздяглася й прошмигнула під ковдру. Дівчинка несміливо притулилася до неї, молодиця обійняла її рукою. Відчувши тепло одне одного, вони швидко поснули.

ГЛАВА 39

На світанку, без жодних пригод, валка покинула столицю. Діставшись до містечка Галтар ще до полудня, вона зупинилась при в’їзді. Від неї відділились три вози й заїхали у подвір’я столярної майстерні, де вже стояли кілька порожніх підвід. Робітники швидко перекинули на них діжки, перепрягли коней, і підводи, приєднавшись до валки, рушили далі. Тим часом розвантажені вози загнали до цеху і взялись розбирати. За процесом спостерігав сам гільдмайстер.

— Обережніше з вантажем… Несіть у погріб, до таємного сховку, і рухайтесь хутчіше. Не виключено, що скоро матимемо гостей, — сердито прикрикнув він на робітників.

До нього підійшов Ерік зі своїми перевдягненими воїнами.

— Вітаю, Каспере…

— Хто ці люди? — стурбовано спитав гільдмайстер, не відповівши на привітання.

— Все гаразд, Каспере. Це мої воїни.

Смагл якусь мить вивчав поглядом парубків, і врешті мовив:

— …На візничих вони не надто схожі, тож доведеться їх тимчасово десь приховати.

— Може, в цеху, як помічників майстра?

— Чом би й ні… Гадаю, розбирати вози й складати дошки вони швидко навчаться, — іронічно посміхнувся Каспер і гукнув майстра. Той підійшов і вклонився.

— Що накажете, пане?

— Бачиш цих хлопців? — Смагл вказав на парубків за спиною Еріка. — Це твої нові помічники, тож знайди їм роботу на певний час.

— Як скажете, пане, — вклонився майстер і, звертаючись до хлопців, додав: — Ходімо.

Перевдягнені воїни глянули на свого лейтенанта в очікуванні наказу. ДеБоне ледь помітно кивнув головою — і вони рушили за майстром.

— Як усе пройшло? — поцікавився Каспер.

— Тихо… Однак і справді — варто чекати гостей.

— Тоді ходімо готуватись до обіду, — підморгнув гільдмайстер і ляснув Еріка по плечу.

Увійшовши до корчми, Смагл порадив лейтенанту освіжитись і переодягтись. Потім покликав корчмаря, надав йому вказівки й піднявся до свого кабінету. Нині він радше нагадував звичайну гостьову кімнату — все, що могло привернути небажану увагу, перенесли до таємного сховку під будинком корчми. Туди ж Смагл наказав Сезаре доставити обід на двох.

А зараз він зайшов оглянути кабінет — чи не забув чого прибрати. Ретельно оглянувши кімнату, помітив біля ніжки шафи якийсь акуратно складений у формі невеличкого конверта папірець.

— От бісова мати, — вилаявся Смагл. — Умудрився покласти повз кишеню і навіть не глянув...

То був лист, доставлений вранці кур'єром гільдії з поштової станції Талрінн. Він нахилився, підняв листа й розгорнув:

«Прошу надати додаткову інформацію щодо стану столичних складів. Зокрема — потреб королівської свити останнім часом. Радош.»

— Хм-м... — замислився гільдмайстер. — Якого біса?.. — І, поклавши папірець до кишені, покинув кімнату.

Коли він спустився до зали, там уже чекав на нього ДеБоне. Не встигли вони й словом перекинутись, як до корчми влетів захеканий хлопчина — той самий, якого Сезаре послав чатувати на в’їзді до містечка.

— Там… Загін… загін вершників… наближається. За хвилину-другу будуть тут, — випалив він, намагаючись упіймати подих.

Смагл вхопив Еріка за рукав і потягнув за собою. Ледве вони зайшли за стійку, корчмар, нахилившись, пересунув щось під прилавком — у бічній стіні відкрився вузький прохід.

— Коли все скінчиться, повідомиш, — кинув гільдмайстер до Сезаре, і, пропустивши лейтенанта вперед, рушив слідом. За мить стіна за ними зачинилась.

Спустившись сходами, вони опинилися в просторій кімнаті. В центрі стояв великий круглий стіл, над яким висіла різьблена люстра на дванадцять свічок. Стіл був сервірований на двох: у центрі — тарелі з різноманітними наїдками й кілька пляшок вишуканого трунку.

— Присядьте, пане ДеБоне, — вдаючи прислугу, мовив Каспер і супроводив слова красномовним жестом.

— Ти все ніяк не позбудешся звички блазнювати, — відповів Ерік із усмішкою.

— Ш-ш… — приклав палець до губ, колишній блазень Короля. — Це лише між нами. Треба ж якось надавати розуму відпочинок… Нумо, спершу просто поїмо. До справ повернемося згодом.

Вони всілися один навпроти одного й, не змовляючись, заходились з апетитом поїдати печеню, рясно запиваючи її червоним вином. Коли шлунки наповнилися досита, а голови трохи захмеліли, Каспер раптом спитав:

— Дізнався щось про нащадка?

— Є одна зачіпка… Та вона втекла з-під носа, поки я розбирався з деякими місцевими інтригами.

— Тобто втекла?

— Буквально. Взяла — і втекла.

— Гарна спроба уникнути відповіді…

— Забудь. Однаково чіткої відповіді в мене поки нема.

— Гаразд. Що з тілами? Треба десь гідно поховати.

— З цим проблем не буде. Перечекаємо кілька днів, і я відвезу їх до Гелона.

— Ти розшукав могилу Королеви Ельфів?

— Ще ні. Та здогадуюсь, де вона.

— Хоч якась добра новина, — з сумом мовив Каспер. І раптом, згадавши про ранковий лист, додав:

— Щодо тракту на Гелон… щось там коїться підозріле.

— Ти про що? — здивовано втупився в нього Ерік.

— Зранку отримав дивного, кодованого листа з нашої філії на станції Талрінн.

— Це цікаво… Про що йдеться?

— Підозрілий запит про події в столиці й оточенні покійного Короля.

— Чим далі, тим цікавіше…

— Гадаю, варто невідкладно послати когось у розвідку.

— Здається, в мене з’явилася одна ідея, — задумливо мовив ДеБоне. — Я планував скористатися ними інакше, проте… це теж варіант.

— Кажи вже, не тягни.

— Доручимо це моїм воїнам. Так чи інакше, я збирався їх послати в Гелон.

— Що ж… Однією проблемою менше, — полегшено зітхнув Смагл.

— Щось мене до сну клонить… Ніч була ще та… — позіхнув Ерік.

Раптом щось клацнуло, заскрипіло — і за мить у кімнату увійшов Сезаре.

— Пробачте, Гільдмайстре, що потурбував, — вклонився корчмар. — Найманці понишпорили всюди, нічого не знайшли й уже забралися геть.

— Дякую, Сезаре, — мовив Смагл, глянув на змореного лейтенанта й підвівся. — Ходімо. Пора трохи відпочити.

Вибравшись із сховку, Ерік розстався з Каспером і підійшов до корчмаря.

— Сезаре, пошли когось по моїх хлопців до столярного цеху й приведи їх до мене.

— Буде зроблено, пане, — вклонився корчмар і подався виконувати доручення.

Лейтенант, не гаючи часу, піднявся до своєї кімнати й узявся за написання листів. За цим заняттям він не зчувся, як у двері постукали.

— Заходьте, — мовив, складаючи останнього листа у формі конверта.

За мить перед ним уже стояли переодягнені воїни в супроводі Сезаре. Корчмар вклонився і хотів було вийти, та Ерік жестом зупинив його й звернувся до своїх хлопців, вручаючи їм листи:

— Як тільки стемніє, вирушаєте до Гелона. Ці листи вручите адресатам — про вас подбають. І ще одне доручення отримаєте від Гільдмайстра. Воно не менш важливе. Усе зрозуміло?

— Так, Магістре! — в один голос відповіли воїни.

— Сезаре, — Ерік глянув на корчмаря, — проведи хлопців. А я спати. Будити — лише за нагальної потреби.

— Зрозуміло, пане, — ще раз вклонившись, Сезаре разом із бійцями покинув кімнату.

Ерік полегшено зітхнув, упав на ліжко і майже відразу заснув.

ГЛАВА 40

Кліо прокинулася від тихого постукування у двері. Прислухалася — постукали ще раз.

— Перестань грюкати, — пробурмотіла вона сонно, — я вже прокинулась.

— Ой… пані ЛаБель? — пролунав розгублений голос з-за дверей.

— Тихіше, Радоше, — сердито прошепотіла вона, — дівчинку розбудиш.

— Вибачте, пані, ніяк не очікував застати вас тут… — він перейшов майже на шепіт.

— Думав, я розчинилася в повітрі? — з іронією відказала Кліо. — Та йди вже!

Почулися віддаляючісь кроки. Кліо зітхнула, підвелася з ліжка й одяглася. Потім підійшла до Марі, погладила її по голові й нахилилася, щоб поцілувати в лоба. Але дівчинка раптом сіла, ледь не врізавшись у її обличчя.

— Я вже… вже встаю, Жанін… — пробурмотіла Марі, потираючи очі. А за мить розгубилася. — Ой… пані? Пробачте.

— Жодних «пані». Ми ж учора домовились: для тебе я — Кліо.

— Так, пані Кліо.

Кліо розсміялася. Її дзвінкий сміх наповнив кімнату. Отямившись, вона ніяково прикрила рота долонею. Марі глянула на неї й усміхнулась у відповідь.

— От і добре, — підморгнула Кліо. — Одягайся, а я тим часом навідаюся до Жанін.

Вона тихо прочинила двері й вислизнула з кімнати.

Тільки-но почало світати, як перед воротами станції Телрінн зупинилася валка контрабандистів, що прямувала до кордону. Радош щойно закінчив порались у залі, коли до корчми зайшли кілька візників. Вони обмінялися привітаннями, і корчмар формально поцікавився:

— Все як завжди?

— Так, нас дванадцятеро, — коротко відповів старший.

Радош кивнув і попрямував до комори. Наповнив шість кошиків харчами, додав до кожного по кілька пляшок сидру та елю. Покликав візників і передав їм кошики. Ті, побачивши пляшки, з подивом глянули на нього.

— Це за мій рахунок, хлопці… В мене донька народилась.

Візники пожвавішали, привітали батька й рушили до виходу. Та раптом Радош вхопив старшого за рукав:

— Ви ж зі столиці їдете… Кажуть… Словом, що там коїться?

— Краще не питай…

— Все настільки зле?

— Короля стратили, — прошепотів старший візник і, не озираючись, вийшов.

Радош ще якийсь час стояв, мов вкопаний, не вірячи почутому. Потім нарешті озвався, буркнувши собі під ніс:

— А й справді… Для дівчинки зараз безпечніше буде поїхати з пані ЛаБель, — і повернувся до справ.

Щойно він завершив протирати посуд, як у корчму зайшли двоє чоловіків у запорошених плащах і з каптурами на головах. Привітались чемно, сказали, що хочуть перепочити з дороги, й замовили трохи їжі та глечик узвару. Потім попрямували до столу в дальньому кутку зали. Радош підозріло провів їх поглядом.

«Вдягнуті як поштові кур’єри, та скоріше схожі на військових… Треба бути пильним з ними», — подумав він і пішов виконувати замовлення.

Сніданок минув, як завжди. Постояльці розійшлися по справах, працівники станції повернулися до своїх обов’язків. Кліо разом із Марі порались на кухні, готуючись уже до обіду.

Зненацька з двору долинув тупіт, іржання коней — і за мить до корчми ввалилась ватага найманців. Їхній ватажок окинув зал поглядом, розмістився з посіпаками за великим столом у центрі й гукнув корчмаря. Кинув на стіл кілька срібних монет:

— Принеси нам елю і щось перекусити.

Радош підібрав монети, зважив їх на долоні, порахував посіпак і пішов до кухні. Згодом повернувся, наповнив кухлі елем із діжки, взяв тацю з закусками й подав до столу.

Коли найманці закінчили трапезу, ватажок знову покликав Радоша:

— Хто в тебе там? — спитав і вказав на сходи, що вели нагору.

— Зараз лише дружина з немовлям, — спокійно відповів корчмар.

— Я хочу переконатись… Підеш із моїми хлопцями і все їм покажеш.

Ватажок кивнув головою і двоє найманців підвелись. Радош зробив два кроки назад і вбік, перегородивши їм дорогу.

— З чого б це? — без натяку на хвилювання спитав він.

Посіпаки почали заходити з боків, щоб оточити його, та ватажок зупинивши їх жестом, промовив:

— Наказ герцога Норатіо.

— Норатіо? Не пригадую, хто це, — з іронією здивувався Радош.

— Перестань клеїти дурня. Давай без зайвого шуму. Нам не потрібні чвари з гільдією.

— То забирайтесь геть, — різко мовив корчмар.

Тим часом один з найманців непомітно проник на кухню. За мить звідти долинув дівочий зойк, шарпанина і глухий удар. Із дверей кухні вилетів посіпака, ледве втримуючи рівновагу, вхопившись однією рукою за пах, іншою — за голову. Двері за ним миттєво зачинились, клацнув засув. Скулячи й пританцьовуючи, він подався до своїх побратимів:

— Ці дві сучки накинулись на мене…

— Тебе побили жінки? — ошелешено перепитав ватажок.

— Та вони якісь навіжені…

Найманці зареготали, хапаючись за животи. Один з них глянув на ватажка:

— Їх треба за це покарати, командире. Може, трохи розважимось?

— Навіть не думай, — твердо мовив Радош, витягнув з-під фартуха великого сікача й знявши фартух намотав його на руку.

Запала гнітюча тиша, ватажок підвівся. І раптом, з дальнього кутка зали, почувся холодний, мов лезо, голос:

— Тобі ж сказали… облиш це.

Із затінку з’явилась постать у плащі з каптуром. Зробила кілька кроків і зупинилася.

— Ти ще хто такий? Звідки взявся? — гаркнув ватажок.

У відповідь, з того ж кутка, спершу долунили легкі кроки, а потім й інший голос:

— Чи, може, ти хочеш до самої смерті лякатись власної тіні?

З-за спини першої постаті вийшла друга. Вона зробила крок уперед і, відкинувши полу плаща, поклала руку на ефес меча.

Ватажок закляк з напівроззявленим ротом. Посіпаки переглянулись і втупились у нього, чекаючи наказу.

Тим часом за їх спинами скрипнули вхідні двері — на порозі з’явився капрал із гвардійцями. Оцінивши ситуацію, він жестом відав команду. Гвардійці стали по обидва боки від нього, вихопивши мечі.

— Агов, агов! — що сили гукнув ватажок. — Все гаразд, сталося непорозуміння!

І тут же звернувся до своїх посіпак:

— Забираймося, хлопці. Сьогодні не наш день.

— Пильнуй себе, бо інший день може й не настати, — кинула одна з постатей у плащі.

Ватажок зиркнув на неї, зробив крок до виходу і гаркнувши на своїх:

— Ходімо! Чого роти пороззявляли!? – рясно вилаявся.

Капрал із гвардійцями відступили вбік, звільняючи прохід. За мить найманців наче вітром здуло. Патруль подався за ними, зачинивши за собою двері.

Радош поклав на барну стійку сікач, прикрив його фартухом і, підійшовши до кухонних дверей, постукав:

— Марі… Пані ЛаБель… З вами все гаразд?

— Зі мною — так… Марі трохи злякалась, — озвався голос Кліо.

— Вони вже пішли… Відчиніть.

Глухо клацнув засув. Корчмар трохи почекав, відчинив двері й увійшов. Молодиця стояла посеред кухні, пригорнувши до себе налякану дівчинку.

— Що тут трапилось? — стурбовано спитав Радош.

— Ми не помітили, як той виродок увійшов… Він схопив Марі — дівчинка злякалась і зацідила йому в пах, а я огріла пательнею і виштовхнула за двері.

Радош присів навпочіпки й узяв дівчинку за руку:

— Все вже скінчилось, Марі. Але тут залишатись, тобі надто небезпечно... В столиці стався заколот, Короля стратили…

Кліо мимоволі відпустила дівчинку й прикрила собі рот долонями, аби стримати емоційний вигук і не налякати Марі ще більше.

— …Чоловік, ім’я якого ти назвала, належав до його свити… Якщо ще живий , то переховується. Шукати його зараз марно.

Корчмар лагідно погладив дівчинку по голові:

— Тобі краще повернутись із пані ЛаБель до Гелона. Вона зможе тебе захистити.

— Але ж мене там мало не повісили… Зате повісили когось замість мене, — обурено буркнула Марі.

Почувши ці слова, Кліо отямилась і поквапилась заспокоїти її:

— Марі, дівчинко, повір мені… ніхто не постраждав через тебе.

— Тож той чоловік сказав правду… - задумалась на мить Марі. - А як же та дівчина, що висіла на шибениці?

— О, це довга історія… Якось, коли залишимось наодинці, я тобі про все розповім.

— Мене можуть впізнати… І почнуть обзивати напівкровкою…

— Я навчу тебе кількох маленьких жіночих хитрощів… Ніхто й не здогадається, — усміхнулась Кліо і підморгнула.

— А на коні їздити навчите? — несподівано спитала Марі.

— Авжеж, навчу! — весело засміялась молодиця. Радош теж не втримався й усміхнувся.

— Тоді я згодна, — рішуче сказала дівчинка.

— Гаразд, коли все вирішено… — промовив, підводячись, корчмар. — Ходімо попрощаєшся з Жанін, а я зберу тебе в дорогу, — і подав Марі руку.

Дівчинка глянула на пані ЛаБель. Молодиця усміхнулась і схвально кивнула. Марі миттю вхопилась за руку Радоша й разом з ним полишила кухню.

Тим часом до корчми повернувся капрал у супроводі двох миловидних молодиць. Вони безтурботно базікали, хихикаючи час від часу.

Залишившись на самоті, Кліо спробувала зібратися з думками, та почувши знайомі голоси, вийшла до зали. Уздрівши пані ЛаБель, молодиці кинулися до неї, привітались і наперебій заходились розпитувати:

— То ми тут будемо лише кухарками? А як надовго? Може, корчмар дозволить нам трохи попрацювати?

— Агов, зупиніться! — гримнула Кліо, а потім уже спокійніше продовжила: — Усі питання обговорите з Радошем. Я певна, він вас не обділить… Може статися, що й повертатись не захочете… — і зробила стурбований вигляд.

— Та що ви, пані… Як можна…

— Тож ходімо, покажу кухню. Треба швидко завершити готувати обід… Ось-ось відвідувачі з’являться.

Молодиці, перешіптуючись між собою, слухняно рушили слідом за Кліо.

На обід, розвантаживши свій фургон, завітав дядько Ден. Радош зібрав усіх за великим столом, і раптом згадав про незнайомців у плащах:

— Ех, так замотався, що й не подякував…

Він глянув у дальній кут зали — ті все ще сиділи там, спокійно й мовчазно. Корчмар вирішив підійти. Ввічливо вклонився:

— Не знаю, як і дякувати вам… Якби не ви, все могло б скінчитись значно гірше.

— Пусте, корчмарю. Для цього нас і прислав Гільдмайстер, — озвався один із них і простягнув листа.

Радош якусь мить розгублено дивився на чоловіків, тоді взяв листа, розгорнув і пробіг очима:

«Ці двоє — славні хлопці. Побудуть у тебе кілька днів, тож подбай про них.

Все, що тебе цікавить, спитай. — К. Смагл»

— Зрозуміло… — пробурмотів він, трохи збентежено. А тоді пожвавішав: — Може, приєднаєтесь до нас?

— Ні, це зайве. Коли всі розійдуться — підійдете, побалакаємо.

— Гаразд, домовились, — кивнув корчмар і повернувся до свого столу.

Обід минув весело. Всі добре поїли й гарно відпочили. Марі, попрощавшись з Радошем, приєдналась до пані ЛаБель, яку мало не з усіх боків оточили гвардійці на чолі з капралом. Діставшись фургона дядька Дена, обидві панянки зручно в ньому вмостились і рушили у зворотню дорогу.

ГЛАВА 41

Лиш перші промені сонця забарвили небосхил, Ерік спустився до зали — там було порожньо. Він прислухався до звуків, що долинали збоку, глянув і, помітивши відчинені двері комори, підійшов. Корчмар із помічником порались усередині, складаючи в два кошики харчі для майбутнього сніданку. Помітивши в дверях лейтенанта, вони ввічливо привітались, і Сезаре, полишивши помічника, підійшов.

— Як вам спалось, пане? Може, трохи кави?

— Ні, дякую. Я чудово відпочив, тож почуваюсь бадьоро. Скажи… Гільдмайстер вже прокинувся?

— А він ще з учора й не лягав…

— То де ж він?

— Здається, на винному складі якісь роботи. Тож, мабуть, там.

Ерік подякував і попрямував до виходу.

— Заждіть… — кинув Сезаре, й покликав помічника, — Проведи пана ДеБоне до винного складу і миттю повертайся.

Помічник мовчки кивнув і приєднався до шляхтича.

На складі панувала приглушена метушня: перекочували діжки, складали ящики — робота кипіла. Крізь напівморок Ерік розгледів по центру Смагла, який давав вказівки комісарію, і без поспіху підійшов.

— Доброго ранку…

Каспер зиркнув на нього, затримав погляд, відпустив підлеглого і, вдаючи здивування, втомлено пробурмотів:

— Вже ранок? А я й не помітив…

— Чим ти займався цілу ніч?

— Гадаю… справами покійного Короля.

— Тобто? — пильно глянув на нього Ерік.

— Доставив тіло до монастиря поблизу… Там свій настоятель. Вони про нього подбають — забальзамують і влаштують таємну церемонію поховання у склепі під Храмом.

— Дякую, Каспере… — полегшено зітхнув лейтенант.

— Це мій останній борг перед королем. А твій борг ще попереду… дівчат треба поховати поруч із матір’ю.

— Спершу подбаю про їхні тіла…

— Я тут підготував усе для омивання і консервації… за тими діжками, — і вказав на дальній кут складу. — Дубова ванна… Дві діжки з-під вина, наповнені кип’яченою водою… Діжка винного оцту… Чисте лляне полотно, стрічки і великий стіл… Гадаю, нічого не забув.

— Так, все гаразд. Я зроблю це сам… Нікому більше не дозволю торкнутись їхніх тіл.

— Як знаєш… Саме це мені в тобі й подобається… ніколи не втрачаєш голови.

— Це тобі так здається… Поки я ще можу бачити їх і торкатись, для мене вони живі. Зараз мене турбує лише одне: як непомітно перевезти тіла до Гелона… Дорога не близька.

— Думаю, щодо цього в мене гарна ідея.

— А саме?

— На моїх складах повно сухих липових колод. Ми продаємо їх виробникам меблів і різного начиння…

Ерік заінтриговано глянув на нього.

— Цікаво… дуже цікаво. Здається, я розумію, до чого ти клониш.

— Розщепимо колоди… Видовбаємо серцевину… Наповнимо її медом і зануримо в нього тіла. Потім зберемо колоди до купи… Ось тобі домовина, яка не кидається ввічі.

— А головне… Не оскверняє ельфійських традицій… Чудова задумка, Каспере.

— До завтра все буде готово… - запнувся і махнув рукою. - А зараз піду спати… ледь ноги тримають.

Смагл втомлено усміхнувся і поволі рушив до воріт, залишаючи Еріка серед напівтемного складу, наповненого гомоном та запахом затхлого дерева просоченого вином і оцтом…

Постоявши ще трохи, Ерік рушив у глиб складу. Зайшов за стіну з діжок, оглянув створене нашвидкуруч місце консервації й, вдоволено хмикнувши, спустився у погріб, де в таємному сховку лежали тіла принцес. Хвилин за десять він повернувся, тримаючи на руках задубіле тіло. Обережно поклав його на стіл, розрізав стрічку й розгорнув рядно. Перед ним постала принцеса Амміран. Здавалося, вона просто спить і їй сниться чарівний сон. Цю ілюзію руйнував лише надто блідий колір її обличчя.

Ерік нахилився і поцілував її в губи. Вони були холодними — цей холод торкнувся його серця, і воно зненацька завмерло. Все попливло перед очима. Наче вражений блискавкою, він відсахнувся, ніби уздрів привида. Серце шалено закалатало. Хоч на мить… на коротку мить — вона з’явилась перед ним живою, усміхненою, щасливою. Йому здалося, що він чує її голос:

— Любий, знайди мене…

Минуло кілька хвилин, поки Ерік оговтався. Він підійшов до діжки, зачерпнув води й хлюпнув собі в обличчя. Потім повернувся до стола, взяв ножа й акуратно зрізав з Аммі одяг. Наповнив ванну водою і занурив у неї тіло. Загорнув залишки одягу та стрічку в рядно й закинув під стіл. Протер стіл розчином оцту й розстелив лляне полотно. Омивши тіло, обробив його винним оцтом і загорнув у полотно, міцно обв’язавши бузковою стрічкою.

Так само Ерік вчинив із тілом принцеси Еммінар, лише стрічка була рожевою. І в момент, як він цілував її — з ним нічого не сталося.

На дворі вже сутеніло, коли він завершив роботу й знесилено опустився на одну з діжок з медом, які принесли люди Смагла. Не встиг і подих перевести, як гільдмайстер з’явився особисто — з чималим кошиком у руках, повним харчів і кількома пляшками вишуканого вина. Він поставив його на діжку поряд і глянув на стіл, де лежали тіла.

— Вони були добрими, чарівними й мужніми… Тож варті світлої пам’яті, — промовив він, підійшовши до столу, поклав на нього руку і ставши на одне коліно, схилив голову.

Ерік спостерігав мовчки. У душі панувала бездонна пустка. Каспер підвівся, підійшов, відкоркував пляшку вина й подав її лейтенанту.

— Випий… Попустить…

Той машинально взяв пляшку і, приклавши до губ, осушив її наполовину. Зненацька відчув страшенний голод — відламав шматок печеної курки й проковтнув його за мить, навіть не відчувши смаку. Мовчки, п’ючи вино й майже не закусуючи, вони просиділи усю ніч.

Десь незадовго до світанку з надвору долинув гуркіт коліс, і до складу в’їхали підводи з домовинами.

ГЛАВА 42

Дядько Ден під’їхав фургоном просто під корчму.

Кліо подякувала йому, поцілувала в щоку й, взявши Марі за руку, увійшла всередину. Не затримуючись у залі, вони рушили сходами до апартаментів пані ЛаБель. Молодиця посадила дівчинку в м’яке крісло у вітальні й, попросивши трохи почекати, спустилася до зали.

Залишившись сама, Марі заходилася розглядати кімнату: меблі, камін, штори на вікнах. Та скоро їй стало нудно. Окрім дверей, крізь які вони з Кліо увійшли, у вітальні було ще кілька. Цікавість узяла гору — дівчинка підвелася й рушила досліджувати помешкання.

Відчинивши найближчі двері, вона зазирнула всередину. Там стояло велике, охайно застелене ліжко. Під стіною навпроти вікна — висока шафа, трюмо з дзеркалом і вішак із сукнями в кутку. Очі Марі заблищали. Вона зайшла й почала перебирати одяг, зачаровано розглядаючи вбрання. Потім підійшла до трюмо, глянула на себе в дзеркало й заходилася висувати шухляди, вивчаючи їхній вміст.

В одній із них вона натрапила на шовкову білизну. Взяла сорочку з мереживом, покрутила в руках і поклала назад. Та раптом її увагу привернув невеликий клаптик шовку незвичної форми зі стрічками по кутах. Вона підняла його, розглядаючи з усіх боків. Це захопило її настільки, що вона не помітила, як до кімнати увійшла пані ЛаБель.

Кліо зупинилася в дверях із добродушною усмішкою, спостерігаючи за дівчинкою. Не хотіла її налякати, тож мовчки чекала, поки та її помітить. І ось, нарешті…

— Ой, пробачте, пані Кліо… — винувато опустила очі Марі, поклала клаптик шовку на місце й зачинила шухляду.

— Не переймайся… Все гаразд. Тепер ми з тобою, мов справжні сестри...

— Тоді скажіть… для чого та дивна хустинка? — раптово запитала дівчинка.

— Це не хустинка… Такі речі жінки використовують переважно в особливі дні. Як саме — розповім згодом. А зараз — у ванну й спати. Я втомилася з дороги. Думаю, ти теж.

Кліо простягнула руку. Марі весело підбігла, вхопилася за неї, і перемовляючись, вони рушили до ванної кімнати.

Вони лежали у просторій, довгій дубовій ванні, навпроти одна одної, насолоджуючись приємним теплом. Кліо, помітивши, що дівчинка от-от почне дрімати, не встигнувши навіть помитися, заговорила з нею:

— Марі, розкажи мені, звідки ти прийшла до Гелона? Де народилася і жила до цього?

Дівчинка закліпала очима, пробуючи зібратися з думками.

— Ну… мабуть, у лісі… Батько жартома казав, що я народилася під Вершиною Світу і називав мене принцесою.

— Дядько Ден дещо розповів мені про обставини твого життя. То ви з батьком жили тільки удвох?

— Ні, з нами був ще Арго.

— Арго? — поцікавилась Кліо. — Хто це?

— Великий сріблястий вовк…

— Що?... Вовк? — здивовано розкрила очі молодиця.

— Авжеж, вовк… Його важко було б сплутати з іншим звіром. Я пам’ятаю його майже від самого народження… Він був зі мною завжди. Коли батько відлучався у справах, Арго оберігав мене.

— Де ж ви жили?

— Кажу ж… у лісі.

— Ти справді виросла в лісі? — недовірливо спитала Кліо.

— Ну, так…

— Гаразд… А інших людей чи напівельфів там не було?

— Неподалік було село, але батько казав, що мені туди ходити небезпечно.

— Ти вперше зустріла інших… лише в Гелоні?

— Авжеж ні. Край села, під лісом, стоїть одинока хатинка. Там живе дивакувата ельфійка — вона всіх лікує. Батько з нею зустрічався час від часу… ну, самі розумієте…

— Звідки ти про це знаєш, якщо в село не ходила?

— Якось мені стало цікаво, куди це батько інколи йде з вечора і лише зранку повертається — без здобичі. Тож я разом з Арго простежила за ним… і підгледіла.

— Отакої… — не втрималась молодиця і пискнула зі сміхом.

— Мені було не смішно… Коли я спитала батька про це, він розлютився і насварив мене. Але згодом познайомив з нею. Вона все пояснила… Це називається — кохання.

— Що сталося з твоїм батьком?

— На нього напав якийсь навіжений ведмідь… Батько його вбив. Але той сильно поранив його… навіть ельфійка не змогла допомогти. Скоро він помер. Тож ми з нею поховали його.

— Чому ти не залишилася з тією ельфійкою?

— Перед смертю батько зізнався, що ми не рідня. Дав мені свого ножа і сказав віднести його в столицю — одній людині.

— А що сталося з вовком?

— Арго провів мене до краю лісу — і далі не пішов. Тож я обійняла його й попрощалася. Він заскавчав і зник у хащах.

— Моторошна історія… Гаразд, вода вже ледь тепла. Забираймось звідси.

Осушившись рушниками, вони вдягли чисті сорочки й повернулися до вітальні. Там на столі вже чекала легка вечеря: глечик теплого молока, мисочка меду й тареля з духмяною випічкою. Така їжа була для Марі звичною. Батько часто приносив від ельфійки козяче молоко, дикий мед у них завжди водився, а випічку пекли самі. Дівчинка з апетитом поїла, витерла руки серветкою й зівнула, мов кошеня. Кліо усміхнулась, нахилилась і ніжно погладила її по голові.

— Ходімо, сонна принцесо… Ліжко вже чекає.

У спальній кімнаті панувала приємна напівтемрява. Кліо вклала дівчинку, прилягла поруч і вкрившись ковдрою, ніжно обійняла. Марі довірливо пригорнулась до неї, наче до мами. Молодиця щасливо усміхнулась. Дихання їх вирівнялось. За мить вся втома розчинилася в тиші ночі, й обидві поснули.

ГЛАВА 43

Був гарний літній сонячний ранок. Після сніданку Вірджина в оточенні фрейлін вийшла до саду. Прогулюючись лабіринтом і обговорюючи останні віяння моди, вони дістались галявини біля фонтану. Ешафот із шибеницею ще не встигли розібрати, проте тіла й мотузки вже прибрали. Хоча він стояв відносно далеко, по інший бік фонтану, все ж справляв гнітюче враження. Фрейліни зненацька змовкли. Королева, зауваживши це, простежила за їхніми поглядами і загадково посміхнулась.

— Треба буде прибрати цей безлад… псує всю композицію.

Вона сказала це скоріше сама до себе, ніж звертаючись до когось іншого. Вхопила старшу фрейліну за руку і повела за собою, прямуючи до лавок, що знаходились на підвищенні, яке по периметру галявини оточувало фонтан. Інші фрейліни розгублено стояли, проводжаючи їх поглядом. Вмостившись на лавці, у затінку живої стіни лабіринту, разом із старшою, Вірджина жестом дала їм зрозуміти — вони вільні робити що забажають. Дівчата пожвавішали і, підійшовши до краю фонтану, почали забавлятись, опускаючи долоні у прохолодну воду. Вона спостерігала за ними милуючись, як вільно вони поводяться, веселяться без жодного страху. Їй пригадалась щаслива мить юності, та на обличчі раптом промайнула тінь роздратування.

Наближався полудень, тож було доволі спекотно. Важкі плаття придворних дам були задушливими. Глянувши поблажливо на старшу фрейліну, вона раптом спитала:

— Як вам таке Софі?... – з ледь помітною усмішкою, Вірджина кивнула в бік дівчат. - Здається, ви підібрали для мене доволі фривольне оточення.

— Пробачте, Ваша Величність… теперішня молодь, якщо можна так сказати, трохи дивакувата. Вони не мають жодного уявлення про етикет.

— Цікаво… — Королева на мить замислилась, - «моя мати, мабуть, вжахнулась від такої компанії». - А потім гукнула до фрейлін:

— Агов, мої чарівні непосиди… Залазьте у фонтан.

Дівчата розгубились і притихли, зиркаючи по черзі: то на старшу фрейліну, то на Королеву.

— Ви чули, що сказала Її Величність?! — гримнула на них Софі.

Налякані фрейліни почали несміливо підбирати подоли суконь і залазити в фонтан.

— Ні-ні… — гукнула Вірджина, — роздягайтесь!

Дівчата знову завмерли. Софі збентежено глянула на Королеву.

— Ваша Величність… Як можна...

— Та облиште, моя дорога… - іронічно посміхнулась Королева, — тут однаково нікого, крім нас, немає.

Вона глянула на зніяковілих дівчат і додала з легкою насмішкою:

— Ну ж бо! Довго мені ще чекати!?

Фрейліни поспіхом роздяглись до сорочок і знову завмерли в нерішучості.

— Знімайте геть усе! — розсердилася Вірджина. — І приєднуйтесь до скульптурної групи у центрі.

— Ваша Величність… Але ж ми не вміємо плавати, — зненацька несміливо озвалась одна з дівчат.

— Все гаразд. Фонтан неглибокий, тож не втонете. Нумо, хутчіш!

Врешті фрейліни виконали бажання Королеви. Хоч їм і було доволі ніяково, та десь у глибині душі вони були вдячні, що позбулись задушливих плать. Вперше за своє життя вони зробили щось неймовірне.

З-за повороту садового лабіринту на галявину несподівано вийшов герцог Норатіо. Побачивши його, дівчата поспіхом сховалися за скульптури атлантів, що тримали на спинах велику чашу фонтану, з якої на всі боки спадала вода, і завмерли. Крізь потік води, при бажанні, можна було розгледіти їхні оголені тіла.Герцог розглянувся, помітив Королеву зі старшою фрейліною й рушив до них. Минаючи акуратно розкладені на краю фонтана плаття, глянув на них, хмикнув і попрямував до Вірджини. Підійшовши, зупинився за два кроки, манірно вклонився і шанобливо привітався.

— Доброго дня, Ваша Величносте…

— Сподіваюся, для вас він також буде добрим, — холодно відповіла Королева.

— Ваша Величність вирішили влаштувати показ мод? — кивнув Норатіо на розкладені сукні.

— Щось на кшталт… Однак перейдемо до справ. Тіла знайшли?

— Ще ні, та найманці шукають.

— Схоже, вони швидше зігниють, ніж ви їх знайдете… Чого ж тоді прийшли?

— Ви обіцяли назвати дату виконання нашої угоди.

— Поговоримо про це, коли ви нарешті почнете відповідально ставитися до взятих на себе зобов’язань, — різко відповіла Вірджина. — А зараз ідіть, не псуйте мені настрою.

Герцог невдоволено фиркнув, мовчки відкланявся й зник у зеленому коридорі лабіринту. Щойно він щез з поля зору, старша фрейліна, яка досі мовчала, прикрила рота долонею й тихо пирснула.

— Пробачте, Ваша Величносте… не втрималася.

— Уявляєш? Він навіть не помітив… — Вірджина іронічно посміхнулась, і обидві вибухнули дзвінким, щирим сміхом. Достатньо було глянути одна одній у вічі, щоб сміх накотив новою хвилею. Насміявшись до болю в животі, Королева перевела подих і зітхнула:

— І от це… на щось претендує.

— Про яку угоду йшлося? — несміливо спитала Софі.

— Я з здуру пообіцяла йому свою руку, якщо справа матиме успіх, — відмахнулась Вірджина.

— Всевишній вас борони… Він же страшенний збоченець і садист.

— Ось про це, трохи докладніше. Розповідай усе, що знаєш, і швидко.

— Подейкують, він знущався із покійної дружини й звів її у могилу, — прошепотіла Софі. — Кажуть, замовив у Дорнеллі спеціальний верстак у формі тулуба кобили…

— Не тягни.

— …саджав туди дружину й пускав на неї коня. Від того, кажуть, їй розірвало нутрощі.

— Хай Всевишній милує… — Вірджина піднесла складені долоні до губ, прошепотіла коротку молитву, потім відвернулась і зневажливо сплюнула. — Я теж не свята, але це… навіть уявляти не хочу.

Софі кивнула. Потім озирнулася на боки й стурбовано зойкнула:

— Ваша Величносте, ми геть забули про дівчат!

Королева перевела погляд на фонтан. Фрейліни вже безтурботно хлюпалися, оббризкуючи одна одну водою.

— Щасливі… Якщо довше сидітимуть у воді, можуть застудитися. Ходімо… допоможемо їм вдягатись. — Вірджина підійшла до складеного одягу й почала розглядати вишукане мереживо сорочок.

— Агов, досить уже! Вилазьте! — гукнула Софі, махаючи рукою. — Хутчіш, хутчіш!

Дівчата обережно вибравшись з фонтану заходилися витирали мокре волосся сорочками й допомагати одна одній вдягатися. Одна з них, прикриваючи руками груди і лоно, підійшла до Королеви й завмерла в очікуванні. Саме зараз Вірджина уважно розглядала її сорочку, покрутила трохи тонке полотно в руках і подала дівчині. Та розгубилась, вагаючись, якою рукою брати. Врешті відірвавши руку від грудей вона вхопила сорочку і прикрилась:

— Вибачте, Ваша Величність, - ніяково мовила молоденька фрейліна.

— Пусте, не варто соромитись. Всевишній дарував тобі таке прекрасне тіло, полюби його, — лагідно промовила вона.

Фрейліна зашарілася й нахилилася по сукню. Королева окинула її оком.

— Який гарний задочок… — тихо примітила й легенько ляснула долонею.

Дівчина зойкнула й відскочила, випустивши сукню з рук. Вірджина підібравши подол свого плаття присіла і підняла її:

— Підійди… допоможу тобі вдягтися.

Минуло десь з пів години. Всі молоді фрейліни, у сукнях вдягнутих на голе тіло, з мокрими сорочками в руках, разом зі старшою, йшли лабіринтом слідом за Королевою. В її покоях на них уже чекав накритий обідній стіл.

ГЛАВА 44

Валка з трьох возів, завантажених сухими липовими колодами, повільно просуваючись дорогою, рухалась в бік Дорнелла. Місто стояло на півдороги, край старого тракту, який вів до кордону з Ельфійським Королівством.

Зненацька позаду, на горизонті, з’явився вершник, який стрімко наближався. Один із охоронців, зупинивши свого коня, почав вглядатись в силует чоловіка, що мчав верхи. Упізнавши вершника і його породистого скакуна, він задоволено усміхнувся. Коли той під’їхав і спинився, охоронець пожартував:

— Чи то ти надто спритний… чи, може, ми такі повільні? Як гадаєш, Каспере?

— Ні те, ні інше… Я просто швидше звільнився. Тож все йде, як було задумано, — відповів він, і разом з охоронцем рушив наздоганяти валку.

Якусь мить їхали мовчки. Нарешті Смагл спитав:

— Скажи, ти справді цього не можеш… чи просто вважаєш за непотрібне?

— Ти про що?

— Про Королівство Тіней…

— Я ж казав: я лише ключ від воріт… провідник до межі.

— Справді? А я гадав… ти Великий Магістр Ордена Тіней.

— Тут ти не помилився. Однак я не правлю Королівством, лише оберігаю доступ до нього.

— То хто ж, до біса, ним править?

— Наразі ніхто… Та, якщо хтось таки існує, то я про це поки не знаю.

— Тобто все це… лише легенда? А ти просто її хранитель?

— У певному сенсі, так… Проте коли це станеться, світ зміниться.

— То, що ж врешті має статись?

— …Народитися спадкоємець.

— Спадкоємець чого? Легенди? Ти жартуєш, Еріку? Здається, це я був блазнем при дворі.

— Якби ж то… Та хто багато знає… довго не живе, Каспере, — іронічно посміхнувся ДеБоне.

— Зрозумів… Більше не питатиму. Краще скажи… Чому ти не розповів Едгарду про мене?

— Гадаю, це б завдало більше шкоди, ніж користі. До того ж… ти надто вірно служив монарху.

— Що робитимеш, коли поховаєш Принцес?

— Потім подумаю… Спершу маю виконати волю Короля. Для мене вона була останньою.

Валка в’їхала в Дорнелл і зупинилася.

— Гаразд. Я залагоджу справи з місцевим замовником… Ти чекай мене в корчмі. Повечеряємо разом, — підморгнув Смагл і рушив у бік великої будівлі, що нагадувала склад.

У корчмі вирувало життя: грали музики, танцювали пари, лунали вигуки, сміх і тупіт. В повітрі пахло печеним м’ясом, вином і потом. Вільних місць не було. Ерік підкликав корчмаря, назвав ім’я Ґільдмайстра — той вклонився, заметушився і провів його, крізь натовп, до кімнати нагорі.

— Чогось бажаєте, пане? — з улесливою усмішкою спитав корчмар.

— Дякую. Я чекатиму Каспера. А поки трохи подрімаю.

— Як скажете, пане, — він вклонився нижче ніж зазвичай і зник, зачинивши тихо двері.

Ерік впав на ліжко й одразу солодко задрімав. Він навіть не почув, коли повернувся Смагл і, як на столі з’явилися глечики й тарелі. Розбудив його голосний лемент:

— Горимо! Пожежа!

Він спершу зіскочив із ліжка, лише потім розплющив очі. Перед ним стояв Каспер, впершись руками в боки й широко усміхаючись. Ерік полегшено зітхнув і сонно пробурмотів:

— Знову блазнюєш, Каспере…

У цей момент двері розчинились і, до кімнати влетів корчмар з відром повним води, ледь не вихлюпнувши його на них.

— Де горить? Що горить? Ґільдмайстре? — перелякано зиркаючи по кутках, спитав він.

— Все гаразд. Хибна тривога… Йому примарилось, — спокійно мовив Каспер, вказуючи на Еріка.

Корчмар вибачився за незручності й миттю зник. Якийсь час вони мовчки дивились один на одного, а тоді зайшлися сміхом. Та ця хвиля була короткою.

— Пробач, Еріку, не втримався…

— Сподіваюсь, що вони нас пробачать… Інакше тебе чекатимуть пекельні муки, Каспере, — спохмурнів ДеБоне.

— Каюсь… — винувато зітхнув Смагл.

— Давай вечеряти. Мені скоро в дорогу.

Вони сіли за стіл і заходилися поїдати печеню, запиваючи її терпким свіжим узваром. Після вчорашніх поминків вино в рот вже не лізло.

— Вдало сторгувався? — зненацька спитав Ерік.

— Ой… це було щось! Вони щойно отримали велике замовлення, тож намагалися викупити всі колоди. Ледве від них відбився. Ніяк не могли втямити, чому дві найкращих продавати не хочу.

— І що ти зробив?

— Довелося імпровізувати… буцім, вже продав їх меру Гелона. Вони все невгавали… намагались дізнатися, навіщо йому та липа.

— Ну, і?

— Сказав, що він човни з них хоче видовбати.

— Які човни, Каспере? Там плавати ніде.

— Та байдуже. Головне, що відчепились. Так чи інакше, я їду з тобою.

— Не заперечую. Одним охоронцем більше.

— Та ні, мені з мером треба зустрітись. Заодно нашого орендодавця відвідаю.

— Орендодавця? Його, бува, не пані ЛаБель звати?

— Отакої… А ти, бачу, часу не гаяв.

— Ти не про те думаєш, Каспере. Просто випадково познайомились. Я ж у корчмі жив.

— Ай, справді… Не подумав.

— Досить теревенити. Якщо їдеш — то ходімо, — Ерік підвівся з-за столу й попрямував до дверей.

За пів години вони вже їхали позаду валки, нічною дорогою. Небо розсипало зорі, місяць — повний, ясний, ніби срібна таріль. Колеса скрипіли, у вітрі пахло нічними травами й прибитим росою пилом. Дорога була ще далека, і вона лише починалась.

Десь за північ розвідники, що рухались попереду, повернулись і зупинили валку. Ерік спонукав коня і під’їхав до них.

— Що там, хлопці? — спитав тихо.

— Озброєні люди стоять табором обабіч дороги… Здається, найманці.

— Зрозуміло... — лейтенант замислився. — Вітер дме нам у спину… Гадаю, вони вже почули нас. Продовжуємо рух.

Охоронець подав знак візничим — валка рушила далі. Ерік залишився чекати на Каспера. Коли той наблизився, коротко мовив:

— Найманці…

Виїхавши з-за густих кущів терену, що росли обабіч тракту, вони побачили край лугу кілька багать — їхній дим стелився полем до лісу. За хвилину дорогу їм перегородили троє найманців із смолоскипами. Валка знову зупинилась. Ерік виїхав наперед.

— Чого вам треба? — спитав спокійно.

— Все гаразд, ми не шукаємо сварки, — відказав старший. — Ми зупинили вас, щоб попередити…

— Про що саме? — різко перебив його Ерік.

— Через ліс зараз їхати небезпечно. Нас там переслідували вовки. Краще перечекати. Дим має їх відігнати.

— Дякую… Ще щось?

— Ми вже збирались рушати далі, але… дозвольте оглянути ваш вантаж.

— Гаразд, дивіться. Лише не підпаліть нічого — на возах повно соломи.

Старший жестом подав наказ — двоє найманців рушили до валки.

— Щось шукаєте? — з удаваною байдужістю спитав Ерік.

— Морока одна… Герцог Норатіо наказав розшукати тіла… покійного короля та його падчерок.

— Не зрозумів, — лейтенант удавано здивувався. — Невже вони зникли?

— Не зникли. Їх викрали прибічники…

У цей момент, повернулись найманці, супроводжувані Смаглом.

— Командире, там лише дві великі колоди, тюки соломи й в’язки хмизу…

Ватажок глянув на Еріка з підозрою.

— Куди це ви везете ті колоди? Місто майстрів уже позаду.

— Окреме замовлення мера Гелона, пане, — ввічливо відповів Каспер, удаючи торгового агента.

— І нащо вони йому? — щиро здивувався найманець.

— Не знаю, пане. Це вже не моя справа.

— Ну, добре… Ми вирушаємо. Рекомендую перечекати тут і погрітись біля багать.

Ватажок повернувся до своїх людей, що вже сиділи верхи, заскочив у сідло — й загін розчинився у темряві, лишивши по собі лише тьмяний слід смолоскипів.

ГЛАВА 45

Кліо прокинулась на світанку. Обережно, щоб не розбудити дівчинку, вислизнула з-під ковдри, зняла з вішака одну з суконь і навшпиньках покинула спальню. За пів години вона вже поралась на кухні, готуючи фарбу для волосся Марі.

Корчмар із кухаркою, готуючись до сніданку, робили спроби хоч якось допомогти, однак пані ЛаБель ввічливо, навідріз відмовлясь. Вона сама зварила відвар із сухих горіхових шкірок, ретельно процідила темну рідину, намагаючись не забруднитись. Потім додала дві ложечки винного оцту і ретельно розмішала. Коли суміш охолола — фарба була готова.

Кліо піднялася нагору. Марі ще солодко спала. Було шкода будити, та, трохи повагавшись, вона легенько торкнулася її вушка.

— Марі… — прошепотіла ніжно.

Дівчинка миттю розплющила очі й підвелася сонно потираючи повіки. Розгублено озирнулася навколо, намагаючись зрозуміти, де вона. Побачивши поруч пані ЛаБель, одразу усміхнулася — по-дитячому зворушливо і тепло.

— Пробачте, пані Кліо… Я не відразу збагнула, де знаходжусь.

— Це й не дивно…— лагідно промовила молодиця. — Ти ж вперше прокинулася у цій кімнаті…

— Те, що відбувається зі мною останнім часом… — Марі на мить запнулась, а потім завершила майже пошепки: — Інакше як дивом важко назвати.

— Не переймайся… Дива інколи теж трапляються. — Кліо усміхнулась й злегка підморгнула. — Нумо, вдягайся й приходь до ванної кімнати. Спробуємо трохи змінити твій образ.

Дівчинка жваво зіскочила з ліжка, хутко вдяглася й за кілька хвилин, трохи схвильована, вже сиділа у ванній кімнаті на стільці. Кліо накинула їй на плечі захисну накидку з коміром, ретельно розчесала гребінцем волосся і широким пензликом, обережно нанесла фарбу, покриваючи пасмо за пасмом. Потім обгорнула голову рушником і акуратно підфарбувала брови.

— Ось і все, — мовила задоволено. — Після сніданку поглянемо…

— А що має статися після сніданку? — з наївною цікавістю запитала Марі.

— Будь терплячою… — мовила Кліо загадково. — Сама все побачиш.

— Гаразд… А сніданок скоро?

Кліо не втрималась і весело засміялась. Дівчинка спершу здивовано кліпнула, а потім розгублено усміхнулась у відповідь.

Марі терпляче дочекалась сніданку. Корчмар накрив для них у вітальні. Вона швидко примостилась за столом і з нетерпінням чекала на пані ЛаБель.

Кліо підійшла, почепила їй на груди серветку й сіла навпроти. Дівчинка поспіхом заходилась їсти. З хвилину молодиця з цікавістю спостерігала за нею, і зрештою мовила:

— Марі… люба, — злегка зітхнула, — принцесі так не личить. Від поспіху — швидше не буде.

Марі завмерла, розгублено глянула на Кліо.

— Пробачте, пані, — ніяково мовила вона. — Батько… — зненацька запнулась, а потім з сумом додала: — мабуть, сказав би те саме.

Молодиця раптово зрозуміла, що ненароком нагадала дівчинці про втрату єдиної по-справжньому люблячої людини.

— Ні, це ти пробач мене… — з почуттям давно забутого болю тихо промовила вона.

Марі збентежено усміхнулась і почала їсти повільніше. Кліо дуже хотілось пригорнути її, та вона стрималась, вимушено усміхнулась і приєдналася до сніданку.

Коли вони завершили трапезу й підвелися з-за столу, Марі спитала:

— А тепер можна…? — вона несміливо торкнулася рушника на голові.

— Зняти? — перепитала Кліо, усміхаючись. — Авжеж, зараз це зробимо.

Вона підійшла, обережно розмотала рушник, оглянула волосся з усіх боків:

— Можна було б потримати ще трохи, але й цього досить. Ходімо змиємо фарбу.

— Ще не все? — розчаровано озвалась Марі.

— Це ненадовго. Думаю, за пів години ти зможеш побачити себе в дзеркалі.

— Пів години… Це скільки?

— Зовсім трохи.

— Ну, гаразд.

Був чудовий літній день. Сонце вже стояло високо і добряче пригрівало. Після промивання та витирання волосся рушником, Кліо посадила дівчинку біля вікна й заходилась розчісувати. Марі тим часом з цікавістю стежила за метушнею на площі перед ратушею. Волосся поступово підсихало.

Коли воно стало зовсім сухим, Кліо підійшла, прикрила Марі очі долонею й обережно підвела до дзеркала.

— Готова? — спитала з ледь помітним хвилюванням в голосі.

— Угу…

Кліо трохи переживала, що дівчинці може не сподобатися зміна, тож забрала руку повільно.

Марі завмерла, злегка відкривши рота. Нахилилась вперед, розглядаючи у дзеркалі незнайому їй дівчину. Потім зробила крок назад. Ще один. І, опинившись поруч із молодицею, раптом обійняла її.

— Я ледь впізнала себе… Це так незвично, — прошепотіла вона.

— Тобі не сподобалось? — стривожено спитала Кліо.

— Ні-ні, що ви! Просто… я не сподівалась чогось такого…

— Ну, якщо ти себе не впізнала, то інші — й поготів, — усміхнулась Кліо і полегшено зітхнула. — Та головне, що тобі сподобалось.

Пополудні пані ЛаБель планувала навідатися до судді, щоб поділитися новинами зі столиці, а заодно ближче познайомити його з Марі. Дорогою, у фургоні дядька Дена, вона розповіла дівчинці про свої пригоди в ролі її двійника. «Тож проблем не має бути», — з надією подумала Кліо, дивлячись на Марі, яка знову крутилася перед дзеркалом.

— Я хочу трохи прогулятися містом, заглянути в торгові ряди… Підеш зі мною?

— Ви візьмете мене…? — невпевнено спитала Марі, відвівши погляд від дзеркала. Побачивши привітну усмішку на обличчі пані ЛаБель, зраділа: — Авжеж, піду!

Вона підбігла й пригорнулась до молодиці. Кліо лагідно обійняла її, хоч і була трохи збентежена такою поведінкою зрілої на вигляд дівчини. Вони були майже одного зросту й статури, лише Марі виглядала юною та більш тендітною. «Очевидно, через брак материнської уваги й любові, вона досі в душі просто дитина», — подумки заспокоїла себе Кліо.

— Ну досить уже, досить, — лагідно погладила Марі по голові. — Давай спочатку прикриємо твої вушка.

Не минуло й години, як вони вже розглядали вітрини й рундуки, прогулюючись між рядами торговельних яток. Марі час від часу зупинялась, захоплено роздивляючись усілякі прикраси: намиста, сережки, брошки, колечка. Крамарі ввічливо вітались із пані ЛаБель і привітно посміхались її юній супутниці, пропонуючи щось придбати. Дівчинка лише трохи збентежено дякувала.

Нарешті вони зупинилися перед яткою мандрівного торговця, чий рундук був набитий найрізноманітнішими товарами. Марі помітила серед ножів незвичної форми лезо — з дивовижним візерунком і вишуканим руків’ям. Вона вхопила Кліо за рукав:

— Ми можемо це взяти? — спитала, вказуючи на лезо.

— Можемо купити… — трохи збентежено усміхнулася молодиця. — Ти хочеш цей дивний ніж?

Марі, з очима, що сяяли від захоплення, мовчки закивала головою.

— Покажіть мені той ніж, — звернулась пані ЛаБель до крамаря.

— Гарний вибір, шановна пані, — улесливо мовив той і подав лезо руків’ям уперед.

Не встигла Кліо й оком змигнути, як лезо вже опинилось у руках Марі.

— Жвава у вас донька, — іронічно посміхнувся крамар, та, вловивши краєм ока погляд молодиці, миттєво додав: — Вибачте за нахабство.

— Де ти роздобув таку рідкісну річ?

— Учора, дорогою до міста, натрапив на найманців герцога Норатіо. Один із них і продав мені його, пані.

— Скільки…?

— Для пані ЛаБель безкоштовно, — почувся голос за спиною Кліо.

Вона, звісно, впізнала його — то був голос пана ДеОрше, мера міста Гелон.

— Ви сьогодні несподівано щедрі, пане мер, — не повертаючись, мовила Кліо. — Але дякую… і не сподівайтесь на мою прихильність.

— Як можна, пані… Гарного вам дня і вашій компаньйонці.

Кліо глянула на дівчинку, яка захоплено крутила лезо в руках. У неї виникло відчуття, що та от-от почне ним розмахувати, випробовуючи.

Вона взяла Марі легенько за руку.

— Ходімо… ми тут надто затримались.

Покинувши торговельні ряди, вони вийшли на центральну площу і, прогулюючись нею, попрямували до будинку суду. В дверях їх зустрів секретар і провів до кабінету судді.

— О, пані ЛаБель! Радий бачити вас, — пожвавішав старий вояка, побачивши відвідувачів. — А хто ваша юна компаньйонка?

— Невже не впізнаєте?

— Заждіть... — суддя окинув Марі поглядом, замислився й нарешті звернувся до дівчинки: — Пробачте, пані, але я вас не пригадую...

— Дякую, Ваша Честь, — перебила його Кліо.

— Я щось прогавив? — служитель Феміди розгублено глянув на неї. — Вибачайте… старію, мабуть. То за що ж дякуєте?

— Ви похвалили мою роботу.

— Що ви маєте на увазі?

— Прошу познайомитись, — молодиця легким жестом руки вказала на дівчинку. — Це Марі.

Суддя завмер, приклавши руку до підборіддя, і знову пильно глянув на компаньйонку пані ЛаБель.

— Це просто неймовірно... Це справді ти, дівчинко?

— Авжеж, пане, — невпевнено усміхнулась Марі.

— Цей голос... Це таки дійсно ти. Даремно тоді не прислухалась до моєї пропозиції. Та пусте... Радий бачити тебе, дитинко.

Дівчинка ніяк не чекала такого щирого прийому від судді, тож розгубилась, не знаючи, як себе поводити. Помітивши це, пані ЛаБель перебрала ініціативу:

— Гаразд, Ваша Честь... ви ще встигнете поспілкуватись з Марі. А зараз є трохи важливіші новини.

— Тож кажіть вже, не зволікайте.

Кліо витримала паузу, глянувши судді просто в очі.

— Короля… стратили.

Суддя підтягнув до себе стілець і присів. Запала хвилинна тиша. Нарешті він тихо озвався:

— А я все думав, з якого такого дива сьогодні мер завітав. Ніби й нічого не хотів — лише столичними новинами цікавився. Мабуть, перевіряв, чи я в курсі. От бісів хитрун...

— Гадаю, нам пора... — тихо мовила Кліо, звертаючись до нього.

— Так, так... звичайно, — відповів суддя, все ще перебуваючи в задумі. — В нас усіх є купа справ...

Кліо обійняла Марі за плечі, і мовчки, не озираючись, вони залишили кабінет.

ГЛАВА 46

Відправивши розвідників до лісу ДеБоне разом зі Смаглом, залишили вози під наглядом візничих і охоронців. Прихопивши по в’язці хмизу, попрямували до найбільшого багаття. Підкинувши трохи хмизу у згасаюче полум’я, посідали на зім’яту траву, спинами один до одного. Деякий час мовчали, спостерігаючи, як язики вогню жадібно пожирають свою здобич.

Зненацька озвався Каспер:

— Що то за дивна історія твого народження, Еріку?

— Це лише якісь плітки… Усю правду знають лише в монастирі Елдрі’таріон.

— Ти маєш на увазі Вершину Світу, звідки тебе привіз покійний король?

— Авжеж. Я пробував розшукати хоч якісь сліди, але дізнався лише ім’я жінки, яка привела мене у цей світ… Маркіз ДеБоне лише всиновив мене — на прохання монарха.

— Стає цікавіше… І хто ж вона?

— Незаміжня дівчина. Одна з фрейлін королеви Вірджини… Віконтеса ДеМарль.

— Хм… — задумливо промовив Каспер і додав з загадковою ноткою: — І не лише фрейліна.

— Що ти маєш на увазі, Каспере? — спантеличено спитав Ерік.

— Те, що зараз почуєш… досі було смертельною таємницею.

— Та кажи вже!

— Все почалось незадовго до моєї появи при дворі. Віконтеса була таємною фавориткою короля. А згодом раптово зникла.

— Зачекай… ти натякаєш, що я — байстрюк короля Едгарда?

— Це цілком можливо, Еріку. Ти ніколи не замислювався, чому він завжди тримав тебе поруч?

— Ні, Каспере… це якась нісенітниця.

Їхню розмову перервав сигнальний посвист одного з охоронців — це означало, що розвідка повернулася. Вони підвелися, кинули залишки хмизу у вогонь і швидко рушили до возів.

Дізнавшись від розвідників, що вовків не видно й дорога безпечна, Смагл наказав рушати. Ще задовго до полудня валка в’їхала у Талрінн і зупинилась на подвір’ї корчми. Помітивши у вікно вози з колодами, корчмар здивовано хмикнув. Пильніше придивився до супроводу — й, упізнавши в одному з вершників Гільдмайстра, вийшов назустріч.

Коли Каспер спішився, корчмар вклонився:

— Вітаю вас, Гільдмайстре. Дякую, що навідались особисто.

— Пусте, Радоше, пусте… Я чув, ти чекаєш на поповнення в сім’ї, от і завітав дізнатись, чи, бува, не потрібна якась допомога.

— Дякую за турботу, Майстре. Та ви трішки спізнились… — усміхнувся корчмар. — Моя донька вже народилась.

— Пробач, Радоше… прорахувався. Прийми хоч мої щирі вітання, — мовив Смагл і, обійнявши корчмаря, поплескав його по спині.

— То, може, по чарчині…?

— До цього ми ще повернемось. Скажи краще, як там хлопці, котрих я прислав?

— Все гаразд, Майстре. Вони дуже мене виручили.

— От бачиш, хоч щось я зробив вчасно… — іронічно посміхнувся Каспер. — Тож готуй святковий обід.

Радош мовчки вклонився й подався до корчми. Ерік, який увесь цей час мовчки спостерігав здалека, підійшов до Смагла:

— Гадаю, Каспере, зробимо так: ти вирішуєш свої справи тут і ведеш валку до Гелона. А я беру своїх воїнів і рушаю на пошуки могили Королеви.

— Еріку, ти не залишишся на обід? — розчаровано запитав Смагл.

Той заклопотано глянув на нього.

— Вибачай… треба швидше поховати тіла, надавши їхній душі спокій.

Каспер з жалем зітхнув і змирився.

— Шкода… Але розумію. Ну, гаразд… Скажу Радошу, щоб дав твоїм воїнам харчі в дорогу. І пришлю їх до тебе.

— Дякую, Каспере…

Ерік потис йому руку і Смагл швидким кроком рушив до корчми. Не встиг лейтенант осідлати свіжого коня, як до нього приєдналися воїни. І вони, не зволікаючи, разом покинули Талрінн.

Тим часом Каспер, у супроводі корчмаря, провідав його дружину з немовлям. Привітав, поцікавився, як усе минуло, і, коли почув, що пологи приймала пані ЛаБель, розгубився.

— Ви мене розігруєте? — знервовано перевів погляд з Жанін на Радоша. — Звідки тут узялась пані ЛаБель? Наскільки мені відомо, вона ніколи не покидає Гелон.

— Вона приїздила по дівчинку…

— По яку ще дівчинку, Радоше? — голос Гільдмайстра став різким.

— Ну… власне, саме через неї я й подавав той запит на додаткову інформацію.

— Так. Стоп. Давай усе по порядку. Звідки взялась дівчинка? Хто вона?

— Її привезли з Гелона. Служба доставки. Звати Марі. Вона напівкровка. Дядько Ден залишив її в мене і попросив доправити з валкою до столиці.

— Хто такий дядько Ден?

— Здається, рідний дядько пані ЛаБель…

— Годі… Ти мене зовсім заплутав, — Смагл втомлено потер чоло. — Отже, дядько привозить її сюди, щоби відправити в столицю, а племінниця приїжджає і забирає назад? Родинна драма якась… А до чого тут твій запит?

— Дівчинка хотіла розшукати в столиці батька. Я розпитав її… Спершу вона мовчала, але згодом довірилась і назвала мені ім’я чоловіка… Він належав до королівської свити.

— Тож як його звати? — насторожено спитав Смагл.

— Каспер Артіф. Це блаз…

— Я знаю, хто він… — перебив Гільдмайстер і збентежено запитав: — Вона сказала, що це її батько?

— Та ні… В неї був дивний ніж. Вона мала передати його цьому чоловіку… і все.

Каспер на мить замовк, замислившись. У голосі з’явилась обережність:

— Хм… Здається, дещо я таки зрозумів… Щось іще?

— Це все, Майстре.

— Отже, дівчинку забрала пані ЛаБель?

— Саме так.

— Цікаво… дуже цікаво… — пробурмотів Смагл. Потім звернувся до Жанін: — Складіть список усього, що потрібно маляті. Гільдія покриє витрати.

— Щиро дякуємо, Майстре, — майже в унісон мовило подружжя.

Після святкового обіду, в гарному настрої, отримавши список необхідного, Смагл подякував за гостинність. І вже незабаром рушив з валкою до Гелона.

ГЛАВА 47

Діставшись місця, де під час прогулянки з Кліо вони помітили голубі квіти, Ерік звернув із дороги вбік лісу. Воїни рушили за ним. Коли загін досяг перших дерев, лейтенант спішився, віддав повід свого коня одному з бійців і, наказавши чекати, сам зник між дерев.

Деякий час він йшов, уважно розглядаючи підлісок. То тут, то там серед моху та папороті виднілися острівці голубих квітів. Згодом Ерік натрапив на струмок, що вився між дерев, стікаючи з гір. Озирнувшись, він рушив берегом угору проти течії.

Невдовзі вийшов на невеличку галявину з прозорим озерцем — і завмер. На березі, поруч із охайно складеним одягом, лежав великий сріблястий вовк. Побачивши непроханого гостя, звір підвів голову й загарчав, оскаливши ікла.

Ерік зненацька відчув чиюсь присутність за спиною. Миттєво присів, оперся об землю руками і виставивши ногу в бік різко крутнувся на місці. Незнайомець, що стояв у нього за плечима, скрикнув, змахнув руками і втративши рівновагу впав у високу траву. За мить Ерік вже сидів на ньому верхи, притискаючи його руки до землі — в одній виблискувало лезо.

Юнак глянув і здивовано зніяковів. Перед ним, геть мокра, у самому лише вбранні природи, лежала молода симпатична ельфійка.

Тим часом вовк підвівся і скалячись, повільно наближався. Ерік перевів погляд — їхні очі зустрілись. Звір завмер. За мить з оскалу лишилась лише тінь, він заскавчав і ліг, поклавши морду на лапи.

— Гарний у тебе фамільяр, — спокійно мовив Ерік.

— Ти хто такий? Злізь з мене! — сердито вигукнула ельфійка.

— Не я підкрадався до тебе ззаду…

— Злізь, кажу!

— Гаразд... якщо пообіцяєш не махати ножем. Я не хочу завдати тобі шкоди.

— Добре… — вона розтисла пальці, і ніж випав у траву.

Ерік поволі звівся й подав їй руку. Вона мить вагалась, потім ухопилась за долоню й швидко підвелась.

— А ти красуня… — сказав він, окинувши її поглядом.

— Відвернись! — різко відповіла вона, а потім, уже м’якше: — І не дивись, поки не дозволю…

Вона рушила до свого одягу. Ерік нахилився, підняв ніж і уважно оглянув. Зброя була тонка, гнучка — така могла належати лише досвідченому воїну.

— Можна тебе дещо спитати? — мовив він, не озираючись.

— Тільки не питай, скільки мені років…

— Що у цих лісах, робить ельфійський воїн?

— Це довга історія. І не для твоїх вух.

— Ну, гаразд. Не сердься. Хоч скажи, як тебе звати?

— Для місцевих я Лія. І давно вже не воїн. Просто знахарка… А ти хто?

— Ерік. Я шукаю свого попередника… Миротворця.

— Передчуття мене не підвело. Ти, як і всі, прийшов по неї…

Шурхіт тканини вщух.

— Можеш повертатись.

Ерік обернувся. Лія вже була одягнена. Він привітно усміхнувся.

— Тепер ти й справді схожа на знахарку… якусь чудернацьку знахарку.

— Ти кепкуєш… чи це комплімент?

— Авжеж, комплімент, — відповів він із усмішкою.

— Ну, гаразд. То чого тобі треба? Її тут уже давно нема.

— Про кого ти говориш? — здивовано спитав Ерік.

— Не прикидайся. Про спадкоємця.

— То це дівчинка?

— Отакої… Ти й справді не знав…

— Здається, ти знаєш набагато більше. Може, поділишся?

— Наївний. Так і вибовкаю все першому стрічному… Ти не уявляєш, скільки таких я вже прикопала в цьому лісі. Лише дивно, чому ти ще живий…

— Охолонь. Ти маєш рацію. Я справді шукаю нащадка Королеви Ельфів — за наказом її чоловіка, Короля Едгарда.

— Доведи.

Ерік вийняв з-за пояса ніж і подав їй. Лія взяла, довго оглядала, потім повернула.

— Ти таки Миротворець…

— То розкажи, що тут сталося років з п’ятнадцять тому. Чомусь я впевнений, що ти все знаєш.

— Ту пастку… влаштувала я. За наказом принца. Молодшого сина Королеви.

— Ти зрадила власну Королеву?

— Я не знала, що пастка — для неї. …Лише виконувала наказ.

— Що було далі?

— Двоє вершників уникли засідки й утекли. Я вистежила їх… Прийшла, щоб убити. Але коли прокралась у сховок — побачила жінку з немовлям біля грудей. І цього вовка. Я впізнала Королеву… розгубилась. Миротворець застав мене зненацька, але вона зупинила його… А далі я робила все, аби спокутати свій вчинок.

— Зрозуміло… — задумався Ерік. — Що сталося з Королевою?

— Невдовзі померла від отриманої рани. Стріла була отруєною. Вона боролась…

— Покажеш, де Королева похована?

Лія мовчки подивилась на нього. В її очах промайнуло щось болісне. Вона ледь помітно кивнула.

— Ходімо…

Вони йшли лісом мовчки. Попереду, час від часу озираючись на ельфійку, біг сріблястий вовк. Раптом він зупинився і сів.

— Далі він не піде, — мовила Лія, погладжуючи звіра. — Ми майже прийшли.

Ерік глянув уперед і помітив у прогалині між кущами ліщини невеличку хатинку, а поруч — молоде, розлоге дерево. Таке саме дерево, лише значно більше, він бачив на прадавньому похованні в монастирі. А за ним, у далині, виднілося село. Ельфійка махнула рукою, і вони рушили.

Підійшовши до могили, Ерік став на одне коліно. Схиливши голову, він приклав долоню до стовбура. На мить йому здалося, що через руку його серця торкнулось незбагненне тепло — мов усмішка матері.

Лія мовчки стояла позаду, тихо шепочучи молитву невідомою йому мовою. Коли вона замовкла, юнак підвівся і глянув їй у вічі.

— Дякую… — тихо мовив він. Зробив паузу, потім додав:

— Можеш найняти когось, щоб за ніч викопали поруч широку могилу?

Ельфійка кинула на нього збентежений погляд.

— Тільки не це… Невже їх убили?

— Стався заколот проти Короля… Вони загинули в бою. Разом із названим батьком.

— Це жахливо… Знайди дівчинку і бережи, як зіницю ока…

— Авжеж. Вона — єдиний спадкоємець тро…

— Ти й гадки не маєш, хто вона, — різко обірвала його Лія. — Я зроблю, що просиш. А ти… поквапся.

Ерік мовчки кивнув і через ліс рушив до місця, де на нього чекали воїни Тіні.

ГЛАВА 48

Незадовго до смеркання невеличкий загін із трьох вершників, проминувши ворота міста Гелон, звернув у подвір’я муніципальних складів. Біля одного з них стояла валка з возів, завантажених двома великими липовими колодами. Візники метушилися, напуваючи та підгодовуючи коней. Під’їхавши, вершники спішились. Один із них, перекинувшись кількома словами з візниками, попрямував до винного складу.

Коли Ерік увійшов усередину, в затхлому повітрі вже витав аромат печеної птиці. Озирнувшись у напівтемряві, він помітив у глибині приміщення наспіх сервірований стіл. За ним уже сидів Каспер, привітно махаючи рукою.

— Ти саме вчасно. Знаючи, що повернешся голодний, я тут дещо розстарався, — гукнув він здалеку.

Ерік мовчки підійшов, сів навпроти й з апетитом заходився наминати печених куріпок, запиваючи червоним вином. Смагл якийсь час чекав, сподіваючись, що лейтенант заговорить, але згодом теж приєднався до трапези. Коли Ерік, втамувавши голод, відкинувся на спинку крісла, Каспер не втримався:

— То як… знайшов чи ні?

— Авжеж знайшов… Навіть не сподівався, що це виявиться так просто.

— То чого ж ти такий похмурий?

— Занадто просто, Каспере… Занадто. Якби не одна обставина, подумав би, що це пастка.

— Про що ти?

— Можливо, згодом розповім…

— Гаразд, розумію... — неохоче погодився Смагл. — Зате в мене знайдеться дещо цікаве…

Ерік допитливо глянув на нього.

— Сподіваюся, це щось варте уваги, а не черговий жарт.

— Якби залишився зі мною на обід — дізнався б сам.

— Та кажи вже…

— Це може здатися дивним… але мене шукає якась дівчинка. Точніше — не мене, а Каспера Артіфа.

— Продовжуй… — мовив Ерік, нахилившись вперед.

— Вона має передати мені якогось незвичного ножа…

— Так-так… І де ж ця дівчинка?

— О, це якраз найцікавіше… Вона, ймовірно, у пані ЛаБель.

— Що…? А це й справді цікаво. Ти вже бачився з пані…?

— Я збирався навідатись до неї завтра.

Ерік на мить замислився і прийняв рішення.

— Гаразд… Якщо ти вже втягнутий у це, то мені все ж варто тобі дещо розповісти.

І він розповів Касперу про останній наказ Короля та події, до яких, немовби випадково, був залучений по приїзді в Гелон.

— Ти вважаєш, що пані ЛаБель причетна до якоїсь змови? — приголомшено спитав Смагл.

— Сподіваюсь, що ні… Вона не схожа на змовницю, та відкидати таку можливість не варто.

— Згоден із тобою…

— Усе це може бути щасливим збігом… або ж тонко спланованою грою.

— Грою? Не розумію, — здивовано глянув Каспер.

— А ти уяви, що спадкоємця насправді не існує…

— Хочеш сказати, що нами хтось маніпулює?

— Цілком можливо. Тож я маю дістати беззаперечний доказ, що ця дівчинка справді є нащадком Короля Едгарда й Королеви Ельфів.

— Здається, ти маєш рацію.

— Тож, при зустрічі з пані ЛаБель вдавай, ніби нічого не знаєш. Якщо дівчинка справді в неї — спробуй поспілкуватися.

— Ну, в цьому я майстер, — хитро посміхнувся Каспер і підморгнув.

— Ось і гаразд. Пора вирушати, поки не розвиднілось.

Ерік підвівся і, залишивши Смагла наодинці з думками, рушив до виходу.

Покинувши Гелон після опівночі в напрямку кордону, валка з двох возів у супроводі п’яти вершників, оминувши польовою дорогою прикордонне село напівельфів, на світанку дісталась одинокої хатинки під лісом. Коли валка зупинилась і вершники спішились, назустріч їм вийшла дивакувато вдягнена ельфійка. Окинула поглядом вози з колодами-домовинами, мовчки підійшла до першої й, заплющивши очі, провела по ній рукою. Потім склала долоні до купи й прошепотіла молитву. Всі завмерли в шанобливих позах із схиленими головами. Те саме вона зробила й з другою. Завершивши, підійшла до Еріка.

— Як на мене, домовини доволі оригінальні, — з сарказмом мовила Лія. — Та я здогадуюсь чому…

— Сподіваюсь, я не…

— Ні-ні… Їхні тіла наче в лоні матері… На диво ти вчинив дуже гідно.

Ельфійка глянула на візничих з помічниками, які завмерли в нерішучості.

— Знімайте домовини та опустіть на землю навпроти могили.

Ті не зволікаючи взялись до роботи. Ерік підійшов до одного з возів і взяв до рук великий згорток. Помітивши це, Лія жестом зупинила його.

— Ми нічого не кладемо в могили… Щоб не прив’язувати душі до минулого. Вони мають переродитися.

— Але це їхня зброя…

— Тим не менше, для них ця зброя вже минуле. Залиш її собі як пам’ять… або віддай у гідні руки. Вона має виконувати своє призначення. Проте… покажи-но її.

Ерік поклав згорток на землю й розгорнув. Ельфійка, поглянувши на сагайдаки з луками, присіла й взяла до рук лезо. Потім підвелась, розглядаючи його.

— І ти хотів його закопати…? Геть глузд втратив? — обурилась Лія, і тихо додала: — Та чого ще можна сподіватись від людини…

Ерік розгублено глянув на неї. Вловивши його погляд, Лія продовжила:

— Їхня зброя — луки. Це лезо церемоніальне. Воно має власне ім’я — Аер’Фалас, мовою людей — Подих Світанку. Не знала, що принцеси мали стати жрицями… До речі, де друге? В цього леза має бути пара… — занепокоєно мовила ельфійка.

— Я ще не знайшов, але…

— Його обов’язково треба знайти… Воно не повинно потрапити в погані руки…

У цей момент до них підійшов один із візників і завмер в очікуванні. Лія повернула лезо Еріку.

— Чекайте тут… Я вас покличу, — мовила і рушила до могили.

Ерік загорнув зброю й поклав на воза. За мить до них приєднався інший візничий із помічниками.

Коли Лія завершила поховальну церемонію, вона подала знак. Ерік кивнув своїм людям, і ті рушили до могили. Сам він ішов позаду, у супроводі двох воїнів. Ельфійка дала вказівки старшому візнику й підійшла до лейтенанта.

— Коли вони завершать — зможеш попрощатись…

— Як мені це зробити…? — дещо розгублено спитав Ерік.

— Просто приклади долоню до стовбура дерева.

Якийсь час вони мовчки спостерігали, як домовини одна за одною опускались до ями. Зненацька Лія спитала, вказуючи на воїнів за спиною лейтенанта:

— Це ж воїни Тіні… Я права?

Ерік з підозрою поглянув на неї, але все ж відповів:

— Так, ти не помиляєшся.

— У такому разі… поруч зі мною Великий Магістр Ордена Тіней?

— Щось таке, — іронічно мовив лейтенант.

— Що ж… Можливо, моє передчуття не випадкове, — тихо зітхнула Лія.

— Ти про що?

— А, ні, все гаразд… просто думки вголос.

— То як ти здогадалась?

— Твій попередник був воїном Тіні.

— До речі… я так і не спитав, що з ним трапилось.

— Він потрапив у пастку… Довгий час ніхто не полював на нащадка, ми втратили пильність. Їх було троє. Миротворець убив усіх, але зазнав смертельної рани… Я знайшла його непритомним у своїй хатині. Зробила все, що змогла — він отямився, та невдовзі помер… Дівчинці вирішили сказати, що його покалічив скажений ведмідь.

— У твоєму голосі відчувається біль… Він був для тебе близьким. Співчуваю…

Запанувала тиша. Поховальна команда завершила могилу й уже поверталась до возів. Раптом десь із лісу долинуло сповнене суму, протяжне виття. Всі завмерли.

— Арго вже попрощався з ними… Тож і тобі пора, — ледь чутно мовила ельфійка й рушила до хатинки.

Ерік наказав воїнам залишатись на місці й поволі підійшов до дерева. Опустився на коліно й, схиливши голову, приклав долоню до стовбура. Відчув тепло, що хвилею розлилось по тілу. В очах потемніло.

Серед цієї темряви десь у далині з’явилися два крихітні вогники — рожевий і бузковий. Вони наближались, зростаючи в розмірах, а потім злилися в одне ціле. Перед Еріком постала виткана зі світла постать, що нагадувала принцес. Вона переливалася барвами близнят.

Зненацька юнак почув голос Аммі:

— Ти таки не знайшов мене… Але не хвилюйся, в руках нашої сестри я в безпеці. Знайдеш її — знайдеш і мене… чи, може, навпаки…

Її перебив голос Еммі:

— Це несправедливо! Ти вже з нею познайомилася, а я ще ні. Я теж хочу… Допоможи мені, любий Еріку… З нею завжди так складно.

— Неправда! Це ти в усьому була кращою… Я весь час тобі трішки заздрила, — ображено мовила Аммі.

— Бувай… нам вже пора… — в один голос промовили близнята і зникли.

Темрява знову огорнула все довкола. Та за мить спалахнуло яскраве, тепле світло — мов промінь сонця. І голос Королеви, їхньої матері, мовив:

— Дякую, що подбав про них… Відпусти їх — і подбай про себе. Людське життя надто коротке… — слова поволі затихали, наче тонули в глибинах мороку. — Знайди мою дівчинку… знайди Мірта... та… рі… рі… — і шепіт поглинула темрява.

Видіння зникло. За хвилину Ерік отямився, підвівся, подав знак воїнам і рушив до возів.

ГЛАВА 49

Каспер походив зі шляхетного роду, що впродовж поколінь вірно служив короні. Проте довготривала війна виснажила королівську казну й призвела до зубожіння багатьох старовинних династій. Рід ЛаВуаже не став винятком, особливо після загибелі батька Каспера — видатного військового стратега, убитого зрадниками.

Сам Каспер не виявляв інтересу до військової справи, проте успадкував гострий розум батька і талант матері, яка до заміжжя була знаною акторкою королівського театру. У вдячність за вірну службу його роду, король Едгард узяв хлопця під своє крило й призначив його придворним актором під ім’ям Каспер Артіф. Та за маскою блазня була прихована інша місія — вивідувати таємниці придворних інтриг.

Занурившись таким чином у справи держави, що страждала від нестачі продовольства й коштів, Каспер вирішив скористатись ситуацією. Під іменем Каспер Смагл він об’єднав розрізнені групи контрабандистів у єдину мережу. Для цього залучив до справи активи зубожілої шляхти, яка опинилась на межі бунту.

Так контрабандисти здобули доступ до найвіддаленіших куточків королівства і навіть до самого двору, а збіднілі роди отримали можливість вижити. Результатом стало стрімке покращення становища, хоча й здобуте тіньовими методами.

Рід ЛаБель став одним із найвпливовіших у новоствореній Гільдії. Після трагічної загибелі за загадкових обставин одного із заступників Смагла, його молода дружина успадкувала чималі активи.

Каспер, добре знаючи ставлення графа ЛаБеля до неї, вирішив певний час не залучати вдову до гільдійських справ. Він із відстані спостерігав, як вона вправно керує корчмою і здобуває повагу оточення, не вдаючись до впливу гільдії.

Та зрештою Смагл дійшов висновку, що таке становище потребує змін — настав час відкрити їй справжню суть спадку.

Залагодивши справи з мером Гелона, ще до полудня Каспер подався до корчми. Ледь ступивши на поріг, він натрапив на корчмаря, що ввічливо привітав його, провів до парадного залу й посадив за столик.

— Дозвольте дізнатись… Ви завітали до нас у справах? Чи, може, просто пообідати?

— Я хотів би зустрітись із пані ЛаБель, Лукасе… А поки принеси мені чогось випити, бо після розмови з мером у горлі першить, — з іронією в голосі мовив Смагл.

— Буде зроблено, Гільдмайстре… І миттю доповім пані про ваш візит.

Корчмар вклонився й зник. За хвилину повернувся з пляшкою вишуканого трунку, двома келихами й тарелею з фруктами. Поставив усе на стіл перед Каспером, наповнив один келих до половини й знову зник.

Смакуючи вино, Смагл заглибився у роздуми й не зауважив, коли перед ним з’явилась Кліо. Вона тихо кашлянула, привертаючи його увагу. Помітивши її, Каспер підвівся й злегка вклонився.

— Пробачте мою неуважність, пані ЛаБель… Трохи замислився. Може, присядете? — запропонував молодиці стілець. Та тихо зітхнула й неохоче скористалась пропозицією.

— Чим маю завдячувати візиту такої шановної персони, як ви, пане Смагл?

— Власне… Я провідував свого підлеглого на станції Талрінн. У нього донька народилась. Був дуже вражений вашою участю… Тож вирішив особисто подякувати.

— Не варто… Я допомагала народжувати Жанін, а не Гільдії. І вже отримала подяку від Радоша.

— Не судіть так строго, пані ЛаБель, — привітно усміхнувся Каспер і додав: — До речі… Як там ваша підопічна… або, може, компаньйонка?

Кліо розгублено глянула на нього.

— Звідки ви про неї дізнались? Авжеж… Мабуть, Радош розпатякав?

— Не варто на нього сердитись, пані ЛаБель. Оскільки він хотів допомогти дівчинці, а не зашкодити. Чи не дозволите мені з нею познайомитись?

— Ну, раз ви вже знаєте… Гадаю, нічого гіршого вже не буде.

— Чому ви такі ворожі до мене?

— Ваша Гільдія винна у смерті мого чоловіка. Гадаю, цього достатньо?

— Можливо, з якоїсь точки зору, ви маєте рацію… — сумно погодився Смагл.

Кліо уважно поглянула на нього й ледь усміхнулась.

— Здається, моя думка про вас була трохи упередженою… Що ж, ходімо.

Молодиця підвелась і рушила до сходів, дорогою гукнувши корчмарю:

— Лукасе, подай обід на трьох до моїх апартаментів…

Перед входом до вітальні Кліо жестом зупинила Смагла. Тихо прочинивши двері, обережно зазирнула всередину. Марі, намагаючись прогнати нудьгу, крутилася перед дзеркалом, з дитячим захопленням приміряючи біжутерію своєї опікунки. Коли почула легке постукування по одвірку, здригнулася, наче спіймана на чомусь негідному. Швидко сховала прикраси до скриньки. Її щоки залились легким рум’янцем, і вона зніяковіло зиркнула в бік дверей.

— Марі, не лякайся… У нас гість, — лагідно мовила Кліо, заходячи до кімнати. Вона зупинилася і жестом запросила Смагла слідом.

Коли той увійшов, Марі з цікавістю почала розглядати його, приховуючи легку зніяковілість, і несподівано запитала:

— А це хто… пані Кліо?

Смагл спершу усміхнувся, в його очах заграла іскра цікавості. Весело засміявся й глянув на пані ЛаБель.

— Яка мила дівчина… Нарешті я сьогодні зустрів когось, хто мене не знає.

Марі розгублено кліпала очима, переводячи погляд з молодиці на незнайомця.

— Досить бентежити мою дівчинку, — сухо мовила Кліо, в її голосі з’явились нотки роздратування. Вона з докором глянула на Смагла, а тоді, лагідно звернулась до Марі:

— Це пан Каспер Смагл… Майстер Гільдії, з валкою якої ти хотіла дістатися до столиці.

— Ми… Ми поїдемо до столиці? — очі дівчинки спалахнули надією, голос затремтів від непомірного хвилювання.

— Мені дуже шкода, Марі… — Каспер з жалем зітхнув, — але не сьогодні. Там зараз надто небезпечно. Хочу лише дізнатись, чим в змозі тобі допомогти…

Марі стисла губи. В її погляді промайнуло щось значно більше ніж просто розчарування — німа тінь втраченої надії, мов провісник неминучої біди.

В двері постукали. Кліо миттєво перевела погляд, наче остерігаючись небажаних гостей.

— Заходьте, — мовила вона. До вітальні увійшов корчмар із помічником. У руках вони несли великі таці з паруючими наїдками.

Пані ЛаБель підійшла до дівчинки і обійняла ззаду за плечі.

— Гаразд, давайте присядемо… — звернулась вона до Смагла беручи Марі за руку. — Зараз Лукас накриє стіл — тоді й поговоримо.

Довгий час вони їли мовчки. Зненацька Марі звернулася до Каспера:

— Що ви хотіли мене спитати, пане?

— Корчмар Радош казав, що в тебе є якийсь дуже незвичний ніж?

— Так, це ніж мого названого батька.

— Я можу на нього поглянути?

Марі кинула запитальний погляд на пані ЛаБель. Та злегка усміхнулася й схвально моргнула очима. Дівчинка миттєво вискочила з-за столу й вихором метнулась до спальні. За мить повернулась з ножем у руці та знову сіла. Якийсь час вона ще вагалася, але зрештою простягнула ніж руків’ям уперед до Смагла.

Каспер одразу впізнав його — ніж попереднього Миротворця, з роду ЛаФіде. Він обережно взяв клинок, повільно покрутив у руках, уважно розглядаючи, а тоді поглянув на Марі.

— Можна мені позичити його на день-другий?

Дівчинка розгублено насупилася. Кліо кинула на Смагла недовірливий погляд.

— Ні-ні, це зовсім не обов’язково… — поспішно запевнив Каспер, помітивши її реакцію. — Але, можливо, це допоможе дещо з’ясувати. Я хотів би показати його одній людині.

— Добре, — коротко мовила Марі. — Але лише на один день.

Смагл тепло усміхнувся дівчинці.

— Якби я не тримав свого слова… мене б тут зараз не було.

— От і добре, — підтримала Кліо.

— До речі… пані ЛаБель, — почав Каспер з лукавою усмішкою, — чи вистачає вам коштів, з огляду на останні зміни? Тепер ви вже не сама.

— Відчуваю якийсь підступ… — з підозрою озвалась Кліо.

— Думаю, вам таки варто поцікавитися активами покійного чоловіка.

— Активами…? Я гадала, корчма — це і є весь спадок…

— Запевняю, ви будете здивовані, — м’яко мовив Смагл, відкинувшись у кріслі. — Скажімо… хіба ви не хотіли б разом із Марі побачити море?

— Море? А що це? — пожвавішала дівчинка.

— Це таке велике-велике озеро, береги якого тікають аж за небокрай… — пояснила Кліо, на мить забувши про напруження, й ніжно торкнулася руки Марі.

— Небокрай? Це де ховається сонце?

— Так, люба Марі.

Смагл кивнув, спостерігаючи за ними з тією усмішкою, яка часто приховувала його справжні думки:

— Ви навіть могли б там жити, якщо забажаєте... — Тож коли надумаєте — пришліть до мене гінця, вельмишановна пані… А зараз, дозвольте відкланятись.

Смагл підвівся, зробив два кроки назад і галантно вклонився.

— Все буде добре, Марі, — мовив на прощання, тоді розвернувся і вийшов, лишивши за собою відлуння кроків і на якусь мить запалу тишу, в якій наче повисло щось несказане.

ГЛАВА 50

Коли Смагл повернувся до муніципальних складів, там на нього вже чекав кур'єр Гільдії. Він привітав Гільдмайстра, вручив йому конверт і завмер в очікуванні розпоряджень. Каспер відійшов трохи вбік, розгорнув листа і пробіг очима:

«Любий Каспере, я скучила за твоєю увагою. У мене все як завжди. Однак хочу поділитися з тобою несподіваною новиною. Гадаю, ти будеш вражений. Наша божевільна мати, заради власних амбіцій, по смерті батька, виявляється, пообіцяла свою руку нашому захланному дядькові. Якби нам це не зашкодило… Він може всіх нас пустити за вітром. Кохаю тебе. Чекаю на пораду. Твоя Містрі.»

— Ось тобі й на… Як не одне, то інше ще гірше… — тихо пробурмотів стурбовано Смагл, і, кинувши погляд на гінця, вголос промовив:

— Залишайся в місті, трохи відпочинь… Коли відповідь буде готова — рушиш у дорогу.

Гінець мовчки вклонився і покинув винний склад.

Каспер постояв ще хвилину, розмірковуючи, а потім рушив до Комісарія, який зі своїм підлеглим переглядав папери в кутку біля столу. Та не встиг він ступити й кроку, як за його спиною скрипнули двері. Смагл оглянувся: до нього впевненим кроком наближався лейтенант ДеБоне.

— Як справи, Каспере…? Щось не так? Ти виглядаєш стурбованим, — мовив Ерік, підходячи ближче.

— Скоріше я розгублений, — буркнув у відповідь Каспер. — Навіть не уявляю, що з цим робити…

— Та про що ти, зрештою?

— Вірджина, заради помсти Едгарду, дала обіцянку його братові — герцогу Норатіо…

— Ти знову вирішив пожартувати? — скептично перебив Ерік. — Яку ще обіцянку, Каспере? Вірджина і обіцянки? Глузуєш…

— Та дослухай! — обурився Смагл і, стримано зітхнувши, продовжив: — Вона пообіцяла вийти за нього заміж.

— Що? Вірджина? Вона збожеволіла? Звідки ти про це дізнався?

— Повір мені… джерело надійне.

— Хай йому грець… Це вже проблема… Сподіваюсь, вона знає, що робить…

— Я теж вагаюсь… Здається, вона потрапила в пастку. Та в моєму розумінні, Вірджина - менше зло.

— Авжеж, — зітхнув Ерік. — З цим треба щось робити. Не думав, що колись перейматимусь її проблемами…

— Згоден.

— Але залишмо це на потім. Треба все добре обміркувати. Ти зустрічався з пані ЛаБель? Бачив дівчинку?

— Навіть більше… у мене її ніж, — Каспер вийняв з-за пояса лезо й подав лейтенанту.

Ерік взяв ніж, уважно оглянув його й раптом спитав:

— У ньому є сховок. Ти знав про це?

— Звичайно. Потрібен лише ключ…

Лейтенант зняв перстень, приклав його до заглиблення в руків’ї ножа у формі сокола і повернув. Щось клацнуло, і руків’я розкрилось. Усередині був скручений у трубочку клаптик паперу. Ерік обережно витрусив його в іншу руку й повернув ніж Касперу. Розгорнув клаптик, швидко пробіг очима і вголос прочитав:

— Друже Каспере, якщо зараз перед собою ти бачиш напівельфійку з волоссям кольору чистого золота, на ім’я Марі, то без сумніву це спадкоємиця трону.

— Зачекай, зачекай… У дівчинки, яка дала мені цей ніж, волосся кольору смажених кавових зерен. Ніяк не чистого золота, — розгублено промовив Каспер.

— Гадаю, майстерності пані ЛаБель треба віддати належне, — загадково усміхнувся Ерік.

— Не зрозумів…

— Це просто, Каспере. Вона її пофарбувала.

— Дивно… Про це я й не подумав.

— Проте в наших обставинах, ця записка не є беззаперечним доказом.

— І що далі?

— Я отримав деяку інформацію. Треба її перевірити.

— На сьогодні з мене досить сюрпризів, — зітхнув Каспер. — Давай краще вип’ємо трохи… — і рушив у напрямку Комісарія.

Ерік провів його поглядом, але, трохи згодом відкинувши нав’язливі думки, пішов слідом. Дорогою він розминувся з Комісарієм і його помічником, які на ходу побажали йому гарного вечора й зникли в нього за спиною.

Каспер уже сидів за столом, розглядаючи якісь папери. Перед ним стояло з десяток пляшок різного вина і приблизно стільки ж келихів, а збоку — посудина з водою. Коли лейтенант підійшов, він поклав документи в шухляду й жестом запросив приєднатися.

— Ти збираєшся все це випити? — розгублено спитав Ерік.

— Звичайно, ні… Це нова поставка. Перш ніж пустити в роздріб — треба провести дегустацію.

— Що ж… це доволі хороша відмовка.

— То приєднаєшся? — лукаво всміхнувся Каспер, наповнюючи келихи.

— Такий досвід мені не завадить, — і лейтенант сів навпроти.

Пів години вони смакували вина, обмінюючись враженнями. Раптом Ерік загадково всміхнувся:

— О… це вино мені вже знайоме.

— Цікаво… — здивовано глянув Каспер. — Де це ти його скуштував?

— Тутешній комендант пригостив, — усміхнувся Ерік.

— От бісів вояка… всюди встигає.

— Справді… у цього вина вишуканий смак, але тоді я пив його вперше.

— Вино особливе… з острова Тель-Мар.

— Це один з островів на південному заході… Здається, десь там живуть смуглошкірі жінки-воїни?

— Так. Але на іншому острові.

— Не знав, що там є виноградники… хоч острови й належать Короні.

— Проте саме з цим пов’язаний один нюанс. У гільдії зберігається документ на право власності з підписом Короля Едгарда… Гадаю, його сміливо можна перейменувати на Бель-Мар.

— Зачекай, зачекай… ти натякаєш, що острів належить пані ЛаБель?

— Авжеж, Еріку. Авжеж.

— Вона про це знає?

— Поки що ні.

— От так Кліо…

— Здається, ви з нею досить близькі? Дивовижна жінка… тобі під стать, — загадково усміхнувся Каспер.

— Я маю намір знову зняти кімнату в корчмі. Тепер, коли тіла принцес передані в обійми праматері, немає змісту більше ховатися… Треба подумати, що робити з герцогом Норатіо.

— Що тут думати? Цього надміру амбітного вилупка треба прибрати.

— Ти ж розумієш, що він — особа королівської крові?

— Особа, яка чужими руками вбила власного брата і свого короля… з претензіями на трон.

— Згоден. Однак це може породити хаос у королівстві. Його численна армія найманців може вийти з-під контролю.

— Думаю, Вірджина з цим впорається. Але, якщо раптом ні… гільдія про них подбає.

— Гадаю, ти маєш рацію. У казні достатньо коштів, а Вірджина — майстерний інтриган…

— То як?

— Оскільки він становить загрозу мені як Магістру Ордена — протиріч не виникне. Та спершу ти мусиш дізнатися про його життя й звички все можливе.

— З цим проблем не буде.

— Мої воїни на деякий час залишаться з тобою. Тож коли зможеш надати їм потрібну інформацію — я віддам наказ.

— Домовились, — погодився Каспер і простягнув руку. Ерік міцно потис її.

— А зараз — завершуймо дегустацію. До опівночі я маю оселитися в корчмі.

ГЛАВА 51

Золото сонця вже ховалося за горизонт, коли в глибокій палацовій тиші, на половині Королеви, пролунав перший зворушливий акорд. Край вікна, на м’якому ослоні, сиділа Ейлін ЛаФоре — одна з фрейлін, тендітна, мов весняна квітка, з лютнею в руках Її пальці ковзали по струнах, ледь торкаючись, із майже благоговійною ніжністю, і музика, мов подих легкого літнього бризу, повільно наповнювала кімнату. З саду, крізь відчинене вікно, долинав м’який запах геліотропу й місячної квітки — теплий, трохи медовий, як спогад про щось ніжне й далеке. Королева сиділа у глибокому фотелі біля каміна, загорнувшись у легку накидку, що оповивала їй груди золотистою хвилею. Вона мовчки слухала, із заплющеними очима, відкинувши голову на спинку крісла. Поруч розмістилася старша фрейліна, перебираючи перли в коштовній скриньці при м’якому світлі воскових свічок. Зачарована музикою, вона завмерла, боячись порушити крихку гармонію.

Звуки лютні линули м’яко, часом із надривом, іноді ледь чутно — чарівна мелодія, мов казка про втрачене кохання і не згаслу надію. Королева злегка підвела голову й привідкрила очі. Її губи ледь ворухнулися, та не зронили жодного звуку — лише глибоке зітхання видало емоцію, що сповнила її серце.

Коли мелодія добігла кінця, Ейлін ще на мить затримала пальці на струнах, а тоді поволі зняла лютню з колін і поклала її поруч. Запала цілковита тиша — повна легкого смутку.

— Чудово, Ейлін, — мовила нарешті Королева, і в її голосі забриніла та сама нотка, що ще хвилину тому звучала з лютні. — Дякую, люба. Завдяки вам цей вечір став значно кращим.

Фрейліна підвелась і вклонилася — трохи зніяковіла, але з щасливим виразом на обличчі.

— Мила тендітна квітко, можете приєднатися до мого квітника, — жартівливо мовила Вірджина й тепло усміхнулась.

— Коли я обирала її для вашого квітника, — з легкою іронією озвалася старша фрейліна, — ніяк не сподівалась, що в цієї квітки такий талант.

— Це зізнання у некомпетентності, Софі? — кинула на неї грайливий погляд Королева.

— Пробачте, Ваша Величність, це був невдалий жарт...

— Припиніть, люба… Це я пожартувала.

Вони глянули одна на одну — і зайшлися веселим сміхом. Коли хвиля минула, Софі несподівано запитала:

— Ми з вами давні подруги… Чи можу я спитати дещо дуже особисте, Ваша Величність?

— Що ж... — Королева замислилась на мить. — Спробуйте, Софі.

— Я давно хотіла дізнатися… Що сталося між Вами та покійним Королем Едгардом? Здавалось, ви були щасливою парою.

Вірджина спохмурніла, пильно поглянула на старшу фрейліну й сумно зітхнула.

— Це складна історія, Софі... Її коріння простягається надто глибоко — в моє дитинство, — вона на мить замовкла, а потім додала: — Ці спогади викликають у мене лише лють... ненависть до батьків і старшого брата. Це зрада... зрада найдорожчих людей.

— Пробачте, Ваша Величність… Я, певно, зайшла задалеко.

— Ні, Софі. Я стільки років тримала це в собі, що вдячна можливості з кимось поділитися.

— Я не пастир… але все, що почую, зійде зі мною в могилу, моя Королево.

— Я була найстаршою дитиною в сім’ї. Батьки майже не звертали на мене уваги… мені бракувало любові матері, і я намагалась здобути її по-своєму. Закохалась у власного брата... Це було перше, чисте, незабутнє почуття. Вони всі мене зрадили — і видали заміж, аби позбутися.

— Я думала, Ви кохали Едгарда…

— Спочатку я просто прагнула забутись… та згодом справді зародились якісь почуття. Але одного дня ми сильно посварилися, і в душі щось зламалось… Мене знову зрадили. Зрадила найкраща подруга.

— Неймовірно... Це якось пов'язано зі зникненням Орлі ДеМарль?

— Саме так, Софі. Саме так. Цікаво, жива вона ще, чи вже ні...

— Ваша Величність, що з нею сталося?

— Вірні мені люди таємно перехопили її по дорозі з монастиря Елдрі’таріон і відправили в одну з колоній на острові.

— Випадково не в ту колонію, що на острові войовничих жінок?

— Так, Софі. Ас’Таріан. Земля таємничих Асскарі.

— Ви віддали свою найкращу подругу в рабство? — з неприхованим жахом спитала старша фрейліна.

— Там немає жінок-рабинь, Софі. Я сподіваюсь, вона знайшла собі гідне місце.

— Мені якось не по собі, Ваша Величність… Вибачте. Я шкодую, що нагадала вам про це.

— Тож змінимо тему, люба… — мовила Королева, підвелася і підійшла до дзеркала. — Як вам моя нова зачіска?

— Вона вам дуже пасує, Ваша Величність.

— Ви так гадаєте…? Шкода буде розплітати це все наніч.

Зненацька у двері постукали. Вірджина відірвалася від споглядання себе в дзеркалі й обернулась.

— Увійдіть, — голосно сказала вона, стривожено поглянувши в бік дверей.

У кімнату ввійшов герцог Норатіо і, не зупиняючись, попрямував до Королеви. Вірджина жестом попросила старшу фрейліну залишити їх наодинці. Софі, гукнувши дівчат, разом із ними швидко покинула спальню.

— Доброго вечора, Ваша Величносте, — привітався герцог і вклонився.

— Схоже, він зіпсувався… Що Вас принесло в таку годину? Я вже збиралася відходити до сну, — сердито мовила Королева, не стримуючи гніву.

— Мої люди перевернули все Королівство догори дриґом заради Вашої примхи… А Ви й не вдячні анітрохи.

— Вдячна…? За що? Тіла знайшли?

— Вони наче в воду канули...

— Ні, Глоріане. Це лише свідчить про те, що хтось краще за Вас виконує свої обов’язки.

— Складається враження, Ваша Величносте, що Ви шукаєте привід відмовитися від нашої угоди, — з докором мовив герцог.

Вірджина на мить замислилась, а тоді, глянувши герцогові просто у вічі, несподівано спитала:

— Що сталося з Вашою дружиною, Глоріане? Розкажіть, як вона померла.

Герцог знітився. Його очі забігали, мов у впійманого на гарячому підлітка.

— Чого це Ви так розгубилися? — з удаваним здивуванням мовила Вірджина.

— Я зовсім не розгубився. Просто це не те, про що мені хочеться зараз говорити.

— Розумію… Але мені хочеться почути! — різко мовила Королева.

— Вона любила кататися верхи. Якось у конюшні її скинув жеребець… і затоптав.

— Справді? А я чула дещо інше, Глоріане.

— Люди базікають різне, Ваша Величносте. Як щодо нашої угоди?

— Якої ще угоди?

— Ви обіцяли вийти за мене заміж і передати трон. Не вдавайте, ніби забули.

— Ай справді… не пригадую.

— З мене досить! — гаркнув герцог і схопив Вірджину за руку.

— Варта! — щосили крикнула Королева.

До кімнати миттєво влетіли двоє гвардійців. Вірджина вирвала руку і, гнівно дивлячись у вічі герцогу, віддала наказ:

— Схопіть цього мерзотника!

Бійці наблизилися й узяли герцога під руки.

— Ви ще пошкодуєте, Ваша Величносте, — прошипів Норатіо, ледве стримуючи лють.

— Виведіть його геть — і більше не пускайте… ніколи!

Гвардійці смикнули герцога. Той спробував вирватися, але Вірджина — неочікувано навіть для себе — миттєво підхопила збоку поділ своєї сукні й заїхала йому коліном у пах. Норатіо заскавчав, мов побитий пес, смикаючи ногами, й гвардійці виволокли його зі спальні Королеви.

— От негідник, — пробурмотіла Вірджина, смачно вилаялась і покликала покоївок.

ГЛАВА 52

Коли зранку ДеБоне спустився сходами до зали корчми, то натрапив на корчмаря, що, тримаючи тацю з чашкою кави й шматком пирога, йшов йому назустріч.

— Вітаю, Лукасе, — привітався Ерік. — Куди це ти прямуєш з тією тацею?

— Доброго ранку, пане. Це ранкова кава для пані ЛаБель.

— Тож пані вже прокинулась… Вона ще не знає про моє повернення?

— Ще ні…

— Чудова нагода зробити їй несподіванку, Лукасе, — усміхнувся й підморгнув корчмареві ДеБоне. — Дозволь, я сам це їй віднесу.

— Як скажете, — пробурмотів Лукаc і простягнув йому тацю.

Ерік обережно взяв її, щоб не розхлюпати каву, і повільно піднявся сходами до дверей апартаментів пані ЛаБель. Тихо постукав, дочекався дозволу й увійшов. Кліо, побачивши його, на мить завмерла, а тоді, привітно усміхаючись, рушила назустріч, приклавши вказівного пальця до губ. ДеБоне вже збирався привітатись, але осікся й розгублено зупинився з напіввідкритим ротом.

— Ш-ш… Тихіше, не галасуй, — пошепки мовила Кліо. — Ти швидко повернувся… Я дуже рада тебе бачити.

— Я теж радий… — прошепотів Ерік. — Що відбувається? Поясниш?

— Краще покажу…

Пані ЛаБель забрала тацю, поставила її на стіл і, взявши його за руку, підвела до дверей спальні. Тихенько прочинила їх і заглянула всередину, потім жестом запросила його зробити те саме. Ерік заглянув — на ліжку солодко спала дівчинка. Її обличчя ніби усміхалося йому, а з-під густого темного волосся пробивалось чарівне, схоже на ельфійське, вушко. Він помилувався трохи, причинив двері й вирішив підіграти Кліо.

— Маленька незнайомка з ельфійським вушком — той що?

— На щось подібне я й сподівалась… — вдоволено мовила молодиця. — Це саме та дівчинка, Еріку.

— Жартуєш? — удавано здивувався ДеБоне. — Ти ж казала, що в неї руде волосся.

— Отакої… А я сподівалась, що здогадаєшся сам.

— Про що саме я мав здогадатись?

— Я її пофарбувала… Давай присядемо — розкажу тобі, як знайшла дівчинку.

— Із задоволенням послухаю й познайомлюсь з нею… Але вже за обідом. Спершу мушу відвідати суддю.

— Гаразд… Я піду з тобою. Попрошу нашу кухарку приглянути за нею — вони чудово ладнають. Дівчинці подобається готувати, щось незвичне.

— В такому разі я зачекаю тебе біля входу до корчми, — прошепотів Ерік просто їй у вухо.

За пів години вони вже сиділи за столом у кабінеті судді, навпроти старого вояки на службі у Королівської Феміди. ДеБоне, не вдаючись у тонкощі, коротко розповів про останні події в столиці.

— …Таким чином, стративши законного монарха, принцеса Вірджина посіла трон, — завершив він і, витримавши паузу, додав:

— Тож як Миротворець Короля Едгарда і єдиний законний представник корони… — Ерік вийняв із кишені перстень — символ Королівської Влади — і поклав його на стіл. — Я мушу Вас запитати… Ви готові приєднатися до мене в протистоянні незаконній узурпації?

На мить запала тиша. Десь із вулиці долинали звуки буденного життя. Першою озвалась Кліо.

— То весь цей час ти водив мене за носа? — обурено мовила вона і, різко підвівшись зі стільця, втупилася гнівним поглядом в Еріка.

— Заспокойтесь, пані ЛаБель, — втрутився суддя. — Ця посада вимагає втаємничення, тож пан ДеБоне інколи був змушений вводити в оману оточення…

— Все одно, я почуваюсь ошуканою, — значно м’якшим тоном промовила молодиця і знову сіла.

— Пробач, Кліо… Не заперечую своєї провини. Але так вимагала ситуація.

— І як я маю тобі після цього вірити?

— Я ніколи не обманював тебе… просто не завжди був відвертим. Ще раз пробач. Обіцяю, віднині жодних таємниць. Ми тепер разом у цьому – всі троє.

— Згоден, — підтримав ДеБоне старий вояка. — Що далі?

— Наразі залишається лише одне питання — хто та рудоволоса дівчинка? — промовив Ерік, звертаючись до Кліо.

— Не вплутуйте сюди ще й дитину! — знову обурилась молодиця.

— Ти помиляєшся, Кліо… Саме ця дитина невільно вплутала нас у дивну історію.

Ерік розповів присутнім таємницю покійного Короля і поділився своїми сумнівами.

— Вона може виявитись справжньою принцесою? — водночас здивовано й захоплено спитала Кліо.

— Це дуже цікаво, — підтримав її суддя.

— Авжеж, може… от тільки мені потрібно беззаперечно в цьому переконатися… Ти провела чимало часу з нею. Поділись з нами тим, що вдалося дізнатись, — звернувся Ерік до молодиці.

Пані ЛаБель трохи повагалась, проте розповіла, що знала.

— Усе наче збігається з моєю інформацією… Те, що вона розшукувала блазня Короля, — ще один доказ.

— Чому дівчинці не сказали, хто її рідний батько? — з цікавістю спитала Кліо.

— Думаю, з метою захистити її саму… від себе, — втрутився суддя.

— Що Ви маєте на увазі, Ваша Честь?

— Пан суддя має рацію… Це знання може бути небезпечним для дівчинки, тож вона не повинна нічого знати, — підтримав служителя Феміди ДеБоне.

— Розумію… — погодилась пані ЛаБель.

— Гадаю, на сьогодні ми прояснили все? — спитав Ерік і, обвів поглядом присутніх, сприйнявши їхнє мовчання як згоду, додав:

— Що ж, пора мені познайомитися з цією чарівною загадкою.

Він глянув на Кліо і привітно усміхнувся. Молодиця усміхнулася у відповідь.

— Ось так значно краще, — підморгнув суддя. — Не смію Вас затримувати. Гарного дня вам обом… пані ЛаБель.

Кліо зашарілась, підвелася, подякувала судді за побажання і, опершись на руку Еріка, разом із ним гордо покинула кабінет.

Коли молоді люди повернулись до корчми, то побачили дивну картину. Зал був порожнім, лише навколо одного зі столів зібрався цілий натовп народу. Вони співали привітальну пісню на честь уродин. Кліо з Еріком розгублено переглянулись і рушили в бік юрби. Їх помітив корчмар і, відділившись від натовпу, вийшов їм назустріч.

— Що тут відбувається, Лукасе? — здивовано спитала пані ЛаБель.

— Пробачте, пані… я тут ні до чого. Це все наша кухарка винна.

— Хіба сьогодні в Шарлі день народження…? Щось не пригадую такого.

— Це складно, пані… хай вона краще сама розкаже, — збентежено мовив корчмар, і вони разом приєднались до юрби. Побачивши пані ЛаБель, всі притихли. За столом сиділа розгублена Марі, перед нею був великий полуничний пиріг, а за спиною, поклавши їй руки на плечі, стояла кухарка.

— Шарлі, може поясниш, що тут відбувається? — строго спитала Кліо.

— Пробачте, пані… Бідна дитина не знає, коли народилась… Сьогодні вона самостійно спекла свій перший пиріг…

— Зупинись, Шарлі… поволі, — здогадавшись, про що йдеться, мовила пані ЛаБель.

— …В честь цього ми вирішили влаштувати дівчинці свято.

— І налякали її мало не до смерті…

— Ні-ні, пані Кліо, це так цікаво… — пожвавішала Марі, побачивши серед натовпу знайоме обличчя. — Просто я не знаю, що робити… тому трохи розгубилась.

— Тоді, з днем народження тебе, Марі… Нумо, спробуємо твого першого пирога… розрізай, — весело промовила Кліо і всілась на лаву навпроти дівчинки. Ерік наслідував її, привітав Марі і присів поруч. Юрба зразу ожила і, розмахуючи кухлями в такт, знову заспівала. Пиріг на диво вдався і був дуже смачним — його з’їли майже миттєво. Кухарка принесла інші наїдки. Гості відходили, на їхньому місці з’являлися нові. Свято тривало мало не до самої вечері. Трохи втомлена увагою, проте щаслива дівчинка, подякувавши присутнім, разом із пані ЛаБель попрощалась з Еріком і піднялась до апартаментів. ДеБоне ще трохи посидів, осмислюючи враження від першого знайомства з Марі, а потім теж піднявся до своєї кімнати нагорі. Він довго не міг заснути. Йому не давало спокою видіння і почуті в ньому слова. Що мала на увазі Аммі? Чого хотіла Еммі? Чиє ім’я намагалась йому назвати Королева Ельфів? Розмірковуючи над цим, Ерік поволі почав дрімати і з часом поринув в глибокий сон.

ГЛАВА 53

Пані ЛаБель прокинулася рано. Як і раніше, прихопивши свій одяг, вона тихо вислизнула зі спальні. Швидко впоравшись із ранковими справами, Кліо спустилася до зали за кавою. Там на неї вже чекав кур'єр гільдії. Вручивши їй листа і невеликий пакунок, він щез, поки вона їх розглядала, наче розчинився в повітрі.

Кліо з подивом озирнулася довкола, розгорнула листа й пробігла очима по охайно написаних рядках:

«Вельмишановна пані ЛаБель, пробачте, що не завітав особисто. Змушений терміново покинути Гелон у невідкладних справах. Прошу, вибачтесь за мене перед Марі. Передайте їй пакунок, доставлений кур'єром. З повагою, К. Смагл.»

Сховавши листа за манжет рукава, вона ще раз оглянула пакунок і, з міркувань безпеки, розпакувала його. Всередині був ніж дівчинки та коштовна золота шпилька для волосся з великою чорною перлиною зеленого відтінку. Кліо взяла шпильку, з цікавістю розглянула її, і вражена витонченістю прикраси, загадково усміхнувшись поклала назад.

В цей момент до зали увійшов ДеБоне. Побачивши Кліо, зайняту розгляданням якогось предмета, він навшпиньки підкрався й легенько торкнувся її плеча. Молодиця зойкнула від несподіванки, здригнулася, мов ужалена, і ледь не впустила пакунок.

— Якого біса…? — різко обернулась вона, замахуючись рукою, але, побачивши ДеБоне, зніяковіла. — Ти налякав мене, Еріку… Приємно, звісно, що ти заграєш зі мною, — лукаво мовила усміхаючись, а потім гнівно додала: — Ніколи більше так не роби! Зрозумів?!

— Пробач, Кліо… не гнівайся. В тебе був такий заворожений вигляд… Я просто не втримався.

— Комусь іншому я смачно б заїхала… — сказала вона вже доволі грайливо.

— Може скажеш, чим це ти займалась?

— Це тебе не стосується… лише Марі.

— До речі, які у вас плани на сьогодні?

— Ще не думала про це…

— Як щодо прогулянки за місто?

— Чудова ідея… Я обіцяла навчити Марі їздити верхи.

— Тоді я негайно домовлюсь із комендантом про супровід і придбаю спеціальне сідло. — Ерік усміхнувся і рушив до виходу.

— Вирушимо після сніданку… — кинула навздогін Кліо.

Марі прокинулася задовго до сніданку. Пані ЛаБель розчесала їй волосся, допомогла вдягтися, а потім подала пакунок.

— Це що, пані Кліо? — розгублено спитала дівчинка.

— Не знаю, — лукаво мовила молодиця. — Розпакуй… подивимось.

Марі обережно розгорнула пакунок і радісно усміхнулася.

— Той пан повернув мені батьків ніж… — вона взяла його в руку й раптом помітила шпильку. — Ой, тут ще якась дивна зброя… така гарна. Це теж для мене?

— Авжеж, люба Марі, — ствердно мовила пані ЛаБель. — Нею, звісно, можна скористатися як зброєю. Але насправді це прикраса для зачіски.

— Для зачіски? — здивувалася дівчинка. Вона поклала ніж на стіл, взяла шпильку, підійшла до дзеркала й, розглядаючи себе в ньому, приклала її до волосся — спершу з одного боку голови, потім з іншого. Кліо з цікавістю спостерігала за нею.

— Не розумію… — мовила Марі й збентежено поглянула на пані ЛаБель.

— Люба… коли волосся трохи відросте, я навчу тебе, як слід користуватись нею. А зараз ходімо снідати. Сьогодні ми їдемо на прогулянку за місто.

— Справді? Ви навчите мене їздити верхи? — зраділа Марі.

— Думаю, для початку ти поїдеш на одному коні разом з Еріком.

— Це той пан, з яким я познайомилася вчора на святі?

— Саме так, люба…

— Ну, гаразд… — погодилася Марі. — Він мені сподобався.

Пані ЛаБель загадково зітхнула, усміхнулася, забрала у дівчинки шпильку й поклала її до скриньки.

Нарешті, десь опівдні, обидві панночки були готові вирушати. Спершу Ерік підтримав за талію Кліо, і вона, легко піднявшись, заскочила в сідло. Потім, підвівши Марі до коня з подвійним сідлом, обережно підхопив її на руки, мов пір’їнку, й вмостив на переднє сидіння. За мить зручно влаштувався позаду й, обхопивши дівчинку руками, взявся за повід. Конюші відпустили вуздечки — і вони рушили. Біля західних воріт міста до них приєднався посилений кінний патруль. Спочатку вони їхали мовчки, дівчинка весь час занепокоєно крутилася. Кліо скоса поглядала на Еріка, ледь стримуючись, щоб не засміятись.

— Тобі незручно, Марі? — раптом спитав ДеБоне.

— Ем-м... можна, я сама поїду?.. — невпевнено мовила дівчинка.

— Ти хочеш, щоб я зліз з коня і залишив тебе одну?

— Ні-ні... ні в якому разі! — перелякано глянула на нього Марі. — Я лише хочу трошки покерувати конем.

Пані ЛаБель цього разу не змогла себе опанувати й, прикривши рота рукою, весело захіхікала. Ерік кинув на неї благальний погляд — вона тільки дужче розсміялася. Марі, не розуміючи, що відбувається, теж розгублено усміхнулась.

— Гаразд... — погодився ДеБоне. — Тільки не роби різких рухів і не галасуй...

— Ем-м... а чому?

— Злякаєш коня — і він скине нас... або понесе.

— Понесе? Це як?

— Швидко помчить, не розбираючи дороги...

— Ага... зрозуміло, — задумалась на мить Марі. — Я буду дуже обережною.

Вловивши схвальний погляд пані ЛаБель, Ерік змирився, пояснив дівчинці, як керувати конем, і передав їй повід, злегка обхопивши долонями її тендітні кулачки. Досить довго кінь петляв дорогою — то вправо, то вліво, — але зрештою Марі зрозуміла його і попустила повід. Тварина плавно побігла вперед. Дівчинка задоволено зітхнула й озирнулась довкола. Ця дорога була їй знайома — саме нею вона дісталась до міста.

— Пане Еріку… це ж дорога до села напівельфів… Ми їдемо туди?

— А ти хочеш?

— Ну… я трохи скучила за своїм домом… може…

— Звичайно, Марі, — м’яко відповів Ерік і поглянув на пані ЛаБель.

— Ми з радістю заїдемо до тебе в гості, люба, — підтримала його Кліо.

Десь на обрії вже виднілося село. ДеБоне гукнув капрала, перекинувся з ним кількома словами, і загін, звернувши з тракту на вузьку польову дорогу, рушив до ледь помітного на тлі лісу одинокого будиночка вдалині. Коли вони були вже доволі близько, Марі раптом пожвавішала.

— О, тут живе дивакувата ельфійка! — радісно мовила вона, вказуючи на хатинку.

— Випадково не та, про яку ти розповідала, Марі? — з неприхованою цікавістю пані ЛаБель глянула на дівчинку. Та мовчки кивнула.

— Я чогось не знаю…? — озвався Ерік, перебігаючи поглядом від Марі до Кліо.

— Це маленькі жіночі таємниці, — лукаво усміхнулась пані ЛаБель. — Тебе це не стосується.

— Як скажете, пані… — іронічно промовив ДеБоне і усміхнувся у відповідь.

Тим часом із хатинки назустріч вийшла стурбована знахарка, але впізнавши в одному з вершників Еріка, привітно помахала рукою.

— Вона й справді виглядає доволі оригінально… — розгублено мовила Кліо, а потім зненацька пожвавішала. — Але це ж справжня ельфійка… Я вражена.

— Лія! — радісно гукнула дівчинка й замахала руками. Кінь смикнувся, Ерік стримав його й лагідно погладив по шиї. Марі злякано принишкла і винувато глянула на ДеБоне.

— Все гаразд… — заспокійливо прошепотів Ерік. — Та більше так не роби.

Він зіскочив із коня, взяв його за вуздечку й подав руку дівчинці, допомагаючи їй злізти. Лія підійшла і привіталась, підозріло глянула на Кліо, потім здивовано оглянула Марі.

— Це справді ти, Марі? Що трапилось з твоїм волоссям?

— Пані Кліо його пофарбувала…

— Я не про це. Чому воно таке коротке? Де той негідник, що це зробив? — розгнівано кинула ельфійка, втупившись в Еріка. Той лиш розвів руками.

— Лія, Лія… — дівчинка схопила її за рукав. — Це я сама його відтяла.

Ельфійка мовчки погладила Марі по голові.

— Бідна дитина… — пробурмотіла вона, а потім уже привітно додала:

— Що ж… хоч і гості ви не прохані, я рада, що дівчинка в хороших руках. Прив’язуйте коней і ходімо до хатини. Напою вас чаєм.

Усередині хатина виявилась несподівано просторою — охайною, хоч і трохи захаращеною. Уздовж стін тяглися полиці, вщерть заставлені склянками з настоянками, перев’язаними пучками сухих трав, корінням, мохами й якимись зовсім незнайомими квітами.

У повітрі витав терпкий, солодко-гіркий запах м’яти, полину й чогось невідомого, проте приємного. Посеред кімнати стояв круглий стіл, укритий скатертиною з вишитими краями, а на ньому — глиняний глечик, з якого тягнувся легенький струмок пари.

— Можна вас торкнутись? — зненацька спитала пані ЛаБель, наблизившись до ельфійки.

Та здивовано глянула на неї, а потім — на ДеБоне. Лише тепер Ерік збагнув, що Кліо, мабуть, бачила ельфів тільки на малюнках. Він підійшов до Лії й, прикривши долонею рота, прошепотів їй щось на вухо. Ельфійка розгублено усміхнулась.

— Авжеж, можна… — поблажливо мовила вона. — Гадаю, від дотику я не розсиплюсь.

Кліо обережно торкнулась її руки, Лія вправно перехопила її долоню й приклала собі до щоки.

— Вона таки справжня… — з захопленням прошепотіла пані ЛаБель, і обидві розсміялись.

Потім Лія дістала з шафки вирізьблені з липи горнятка й розлила чай. Усі зібрались довкола столу — й за ароматним чаюванням зав’язалась жартівлива розмова.

ГЛАВА 54

Почастувавшись ароматним чаєм, капрал трохи погомонів разом з усіма, а потім відкликав ДеБоне убік.

— Пробачте, пане, але моїм хлопцям треба щось ситніше за чай… Я залишу тут двох пильнувати коней, а з іншими піду в село. Там непоганий шинок, запасемось харчами.

— Хороша задумка. Можливо, ми залишимось тут на ніч, тож це не буде зайвим, — погодився з ним Ерік.

Капрал подав знак гвардійцям, подякував ельфійці за гостинність і слідом за ними зник за дверима. В хатині стало просторіше й значно тихіше. ДеБоне краєм ока помітив, як Марі, сказавши щось Лії на вухо, отримала дозвіл і попрямувала до виходу.

— Лише не торкайся дерева, — кинула їй навздогін ельфійка.

— Я простежу за цим, — мовив Ерік і вийшов слідом за дівчинкою.

— Дерева? Якого дерева? — з цікавістю спитала пані ЛаБель і кинула допитливий погляд на Лію.

— Як це вам пояснити, пані… — заклопотано мовила ельфійка. — Ці дерева виростають на могилах ельфів старшої крові.

— А чому не можна їх торкатись?

— Торкатись можна, та не бажано. Вони пов’язані між собою через етер. Тож, якщо торкнутись дерева в одному місці, то в іншому можуть дізнатись про це.

— Зрозуміло… Якимсь чином це може зашкодити Марі?

— Єдиний раз, коли вона торкнулася дерева… скінчився смертю людини, яка ростила її, — з сумом промовила Лія. — Та годі про це… Здається, ми говорили про ліки, які запобігають передчасному старінню…

Ельфійка взяла пані ЛаБель за руку і підвела до полиці, заставленої різноманітними скляними баночками. Між ними знову зав’язалась жвава розмова. Збоку здавалось, наче вони були давніми подругами.

Коли ДеБоне вийшов з хатинки, Марі вже стояла з розгубленим виглядом навпроти свіжої могили, поряд із могилою матері. Він наблизився до дівчинки й, не проронивши жодного слова, став поруч із нею. Якусь мить вони стояли мовчки. Літній вітерець тихо шелестів у гіллі над ними, несучи з собою ледь вловимий аромат польових квітів.

Раптом Марі спитала:

— Чому вона така широка…?

— …Бо там їх двоє, — тихо відповів Ерік.

Дівчинка з цікавістю глянула на нього.

— Двоє…? А чому вони поховані разом?

— Тому, що вони близнята…

— Близнята…? Це що? — розгублено спитала дівчинка.

— Це коли в матері народжується не одна дитинка, а зразу двоє… інколи троє.

— А, зрозуміла… Це як у зайців… або лисиць.

— Схоже на те… — ДеБоне лагідно погладив Марі по голові. — Але в близнят одна душа, тому вони завжди мають бути разом… навіть після смерті.

Дівчинка замислилася, намагаючись збагнути, як це — ділити душу з кимось іншим.

— Добре, що вони разом, — нарешті схвально промовила вона.

ДеБоне спробував завершити розмову: тихо зітхнув і мовчки кивнув. Але Марі лише більше зацікавилась.

— Чому вони тут поховані…? Вони теж були ельфами? Як мама?

Йому хотілося сказати правду — що це її сестри по матері, але він стримався, щоб не завдати дівчинці болю. За мить до цього Ерік зрозумів: вона не має жодного уявлення, ким була її мати.

— Так, Марі, це були дві чарівні ельфійки, — сумно зітхнув він.

— Чому вони померли…? Їх убили?

— Вони загинули, Марі… Колись я розкажу тобі їхню історію.

— Ну, добре, — неохоче погодилась дівчинка й раптом спитала:

— Підеш зі мною до могили батька?

— Звичайно, Марі, — ствердно мовив ДеБоне.

Дівчинка взяла його за руку й повела на інший бік хатини.

Біля могили вони пробули недовго. Марі лише пошепки прочитала молитву — очевидно, ту, якої її навчила Лія, бо Ерік не зрозумів жодного слова. Повертаючись до хатини, він помітив, як з боку села наближався капрал з гвардійцями, й разом із дівчинкою увійшов усередину. Тепер у хатині вже витав запах свіжоспеченого хліба, грибної юшки й тушкованих овочів. Біля стола, на якому стояли два широких горщики, накритих кришками, глечик з узваром, горщик меду, тареля з горіхами й кілька глибоких дерев’яних мисок, метушилась господиня, якій із завзяттям допомагала пані ЛаБель. Зненацька Ерік відчув несамовитий голод і помітив щасливе обличчя Марі — її очі мало не випромінювали світло.

— О, моя улюблена грибна зупка… я так за нею скучила! — радісно вигукнула дівчинка й підбігла до столу.

— Май хоч трохи терпцю, Марі, — усміхнулась Лія. — Зараз ми всі разом сядемо до столу.

— Ну, гаразд… — вдавано насупилася дівчинка й за мить хутко всілася за стіл.

Усі весело розсміялися й приєдналися. Господиня налила суп у миски й роздала ложки. Марі вхопила окраєць хліба й почала швидко сьорбати юшку.

— Марі, куди ти поспішаєш? Невже в мисці дірка? — сміючись, спитала Лія.

— Угу, — буркнула дівчинка, відкушуючи шматок хліба, й усміхнулася.

Пані ЛаБель лише тихо зітхнула й загадково всміхнулась у відповідь. Ерік зробив вигляд, наче його це не стосується, і, взявши приклад із Марі, зосередився на юшці. Трохи згодом застілля стало гомінким і веселим.

Впоравшись з обідом, ДеБоне помітив, що дівчинка чомусь засумувала. Вона втупилась у порожню миску й повільно водила по ній ложкою. Ерік красномовно глянув спершу на Кліо, потім на ельфійку і кивком голови вказав на Марі. Пані ЛаБель знизала плечима, Лія провела рукою по волоссю дівчинки й зненацька спитала:

— Марі, ти сумуєш за Прихистком?

— …І за Арго, — тихо мовила дівчинка, не відриваючи погляду від миски.

— То чого ми тут сидимо…? Гайда до лісу! — гукнула Лія й підвелася.

Марі наче підмінили: вона засяяла, вискочила з-за столу й міцно обійняла ельфійку.

— Я теж хочу побачити цього Арго, — приєдналася до них пані ЛаБель.

— Ви всі наче діти, — іронічно мовив Ерік. — Якщо Марі нас запросить до свого Прихистку… хіба ми зможемо їй відмовити?

Дівчинка схвально кивнула й радісно усміхнулася.

— От і вирішено. Йдемо до лісу, — безапеляційно промовила Кліо.

Поки жінки збиралися, ДеБоне переговорив з капралом, і той наказав гвардійцям розбивати табір. Потім Ерік приєднався до відважних красунь, і всі разом увійшли до лісу.

Рухались звіриною стежкою: першою йшла Марі, за нею — пані ЛаБель, потім — ДеБоне, замикала стрій Лія. Заглибившись трохи в ліс, Ерік зненацька звернувся до ельфійки:

— Той сріблястий вовк, що був тоді з тобою… це Арго?

— Авжеж.

— Він Хранитель цього лісу?

— Звідки ти стільки знаєш?

— Читав у старих ельфійських рукописах…

— Он воно що… Не дарма ти Магістр, — іронічно мовила Лія.

— Не глузуй… Хіба не потрібен спеціальний пищик, щоб прикликати його?

— Мені — так. І не лише… Треба ще вміти зіграти мелодію. А Марі — ні.

— Як це? — здивувався Ерік.

— Вона народилась у цьому лісі, тож є частиною його сім’ї. Як тільки Марі входить у ліс, він відразу знає про це… Арго вже стежить за нами. Хоче довідатись про наші наміри. Як ти гадаєш, чому я йду позаду, а не хтось інший?

— Зрозумів… Тож він з’явиться сам?

— Як тільки Марі наблизиться до Прихистку.

— Чому?

— Без нього туди дороги не знайти…

— Ти ж знайшла.

— Е, ні. Хоч я й ельф, проте то була чиста випадковість. Навіть побувавши там, вдруге без нього у мене жодного шансу… — зітхнула Лія. — Краще дивись під ноги.

ГЛАВА 55

Коли невеличкий загін на чолі з Марі дістався підніжжя гористого масиву, щільно зарослого стіною кущів, сонце було ще високо, але вже хилилося до заходу. Зненацька попереду, на вузькій звіриній стежці, наче з нізвідки, з’явився великий сріблястий вовк. Він стрімко наближався.

Побачивши його, пані ЛаБель злякано заклякла, і ДеБоне, який йшов позаду, ледь не зіштовхнувся з нею.

— Арго! — радісно скрикнула Марі й кинулася назустріч. Вовк зупинився, вона підбігла до нього, впала на коліна й обійняла його за шию. Він поклав їй голову на плече й примружив очі.

Чи то від несподіванки, чи від страху за дівчинку, Кліо зойкнула. Звір миттєво оскалився, але не видав ані звуку, навіть не розплющив очей.

— Все гаразд… — прошепотів Ерік, обережно обіймаючи Кліо за плечі. — Не галасуй і не ворушись.

— Я злякалась… — схвильовано, майже нечутно мовила вона. — Цей вовк такий великий… і шерсть у нього… він наче якась містична істота.

— Саме так… Цей звір — втілення Духа Лісу…

— Помовчте трохи… дозвольте їм спокійно привітатись, — пошепки, невдоволено мовила Лія.

Нарешті Марі підвелася, торкнулась пащі вовка, і той лизнув їй руку.

— Арго проведе нас. Ходімо, — мовила дівчинка й рушила слідом за звіром.

Пройшовши крізь химерний лабіринт густих кущів, вони опинилися перед вузькою ущелиною, ледь помітною навіть зблизька. Взявшись за руки, рушили в напівтемряву слідом за вовком — і за кілька хвилин дісталися Прихистку. Пані ЛаБель відпустила руку Марі і зачаровано завмерла, роздивляючись навколо. ДеБоне теж зупинився, вражений. Перед ними відкрилася величезна печера з високим склепінням, у якому зяяла широка діра — наче велике вікно в небо. Західне сонячне світло струменіло згори, заливаючи середину печери багряним теплом.

Там, де світло торкалося кам’яної основи, простягалася рукотворна зелена галявина — мов маленька оаза серед кам’яної пустелі. По периметру галявину оточувала широка кам’яна стіна — заввишки до пояса. У центрі стояв невеликий дерев’яний будиночок — простий, але затишний, подекуди обвитий дрібними ліанами. Поряд росло старе оливкове дерево. Його гілля, набуваючи химерних форм, тяглося до сонця. Сріблясто-зелене листя м’яко шелестіло, ловлячи найменший подих вітру, що долітав із поверхні. Коріння дерева широко розкинулось у насипаному ґрунті, глибоко впиваючись у нього в пошуках життєдайної вологи. Вже понад кілька сотень років воно виживало в цьому незвичному місці.

Поруч із галявиною, з одного краю, розлилося невелике озеро з прозорою водою. Кам’янисті береги були вкриті блакитнувато-сірим нальотом, наче тонким шаром інею. Вода, впіймавши косе проміння, виблискувала тьмяним опаловим світлом, що стелилося тихою поверхнею. Його темна гладь тяглася в глиб печери, гублячись у таємничій темряві. Лише іноді, у тиші, з того боку долинав ледь чутний відгомін — чи то краплі води, що падали зі сталактитів, чи чогось загадкового, що ховалося у надрах.

— Наче якийсь куточок раю… — захоплено промовила пані ЛаБель. — Цікаво, хто створив це диво?

— Якби ж то я знав… — задумливо озвався ДеБоне.

— Ще кілька сотень років тому ці землі належали ельфам… — з ноткою гордості мовила Лія.

Тим часом Марі вже підбігла до озера, хутко роздягнулась і стрибнула у воду. Її сміх, разом із відлунням сплеску, розлетівся печерою. Арго повільно влігся на березі, поряд із її одягом.

— Всевишній… та вона ж, мабуть, льодяна! — зойкнула Кліо, сплеснувши руками.

— Справжнє дитя природи… — усміхнулась ельфійка й додала: — Це лише ілюзія. Вода в цьому озері зовсім не холодна… ще й цілюща.

— Справді? Це дуже цікаво… — пожвавішала пані ЛаБель.

— Поки сонце не сховалося, давайте оглянемо будиночок, — мовив заклопотано ДеБоне. — Нам сьогодні тут ночувати.

І, продовжуючи розмову, вони рушили до оази.

Усередині будиночок виявився напрочуд охайним. Скромна вітальня з дубовою підлогою й модриновими стінами була залита м’яким, тьмяним світлом, що пробивалося крізь невелике віконце. У центрі стояв старовинний стіл з кедрового дерева — подряпини та виїмки надавали йому особливого шарму. Під однією зі стін тяглося вузьке ліжко, акуратно застелене вовняною ковдрою й подушкою в лляній наволочці. ДеБоне захопився оглядом мисливського реманенту, розвішаного на стінах.

По обидва боки кімнати були двері: ліві вели до невеликої кухоньки з піччю, викладеною з каменю, кількома полицями з посудом і харчами. За правими дверима містилася спальня. Там стояло трохи просторіше ліжко й велика шафа для одягу.

Пані ЛаБель разом з ельфійкою, не приховуючи цікавості, дослідила кожен куточок. Огледівши спальню, вона присіла на край ліжка.

— То Марі народилась тут? — раптом спитала вона.

— Не знаю, — щиро зізналась Лія. — Уперше я побачила її саме на цьому ліжку, біля грудей матері.

— І вона весь цей час жила у Прихистку?

— До певного віку вона часом виходила назовні з батьком. А коли підросла, він дозволяв їй ненадовго залишати це місце разом з Арго.

— Тепер мені зрозуміла її дивна поведінка…

— Думаю, з часом це минеться, — усміхнулася ельфійка. — Починає сутеніти. Треба запалити свічки. Ходімо пошукаємо, поки ще хоч трохи видно.

Щойно вони вийшли зі спальні, як до будинку вбіг Арго, а на порозі з’явилася мокра й щаслива Марі, тримаючи одяг у руках.

— Ну що ти робиш...? — розгублено промовила пані ЛаБель. — Ти ж не сама, моя люба.

Лія лише пирснула зі сміху, а ДеБоне зробив вигляд, ніби зосереджено розглядає арбалет, що тримав у руках.

— Ой… я геть забула! — збентежено зойкнула дівчинка й хутко заскочила до спальні, причинивши за собою двері.

Арго окинув усіх поглядом і повільно ліг під дверима.

— Не дивуйтесь, — м’яко мовила ельфійка. — Більшість часу Марі була тут зовсім одна… або з Арго. Її батько полював, ловив рибу, збирав мед… робив усе, що міг, аби хоч якось підтримати дівчинку. Він навіть змусив мене тримати козу… — додала вона з легкою усмішкою, — й досі не впевнена, хто більше страждав — я чи коза.

Вони знайшли на кухні кілька свічок, поставили їх у свічники на столі у вітальні й запалили. В кімнаті одразу стало затишніше.

— Ліє, ти щось казала про цілюще озеро… — раптом згадала пані ЛаБель.

— Цілюще озеро? — зацікавився ДеБоне.

— А, так… Вода з цього озера омолоджує шкіру. Якщо її пити — зміцнює кістки. Але готувати на ній не можна — при кип’ятінні вона стає отруйною.

— То де ж Марі брала воду для їжі? — стурбовано глянула на ельфійку пані ЛаБель.

— Мабуть, Миротворець приносив її з того джерела, біля якого ми вперше зустрілись, — звернувся до Лії ДеБоне.

— Саме так, — усміхнулась вона.

— Я так хочу скупатися в цьому озері… але зовсім не вмію плавати, — зітхнула Кліо.

— Думаю, удвох ви якось упораєтесь, — грайливо підморгнула їй Лія. Пані ЛаБель аж зашарілась.

— Я подумаю… якщо Ерік погодиться, — лукаво всміхнулась вона.

— Ось і гаразд, — схвально мовила ельфійка й глянула на двері спальні. — Щось Марі не чути…

Вона підійшла ближче. Арго глянув на неї, потягнувся й підвівся. Лія обережно прочинила двері й заглянула всередину. В темряві на ліжку ледь вимальовувався силует дівчинки, а в тиші чутно було її глибоке, рівне дихання.

— Заснула, так і не встигнувши вдягтись, — з усмішкою похитала головою ельфійка. — Піду прикрию її… та й сама приляжу поруч. А ви не баріться — озеро вже зачекалось.

Загадково усміхнувшись, вона зникла за дверима. Щойно ті зачинились, Арго знову ліг на своє місце.

Пані ЛаБель підійшла до відчинених навстіж вхідних дверей і виглянула назовні. У світлі місяця, який несміливо заглядав у печеру, берег озера виблискував мов начищене срібло. Темною гладдю, спокійною й нерухомою, простягалась срібляста стрічка місячного сяйва, що губилася десь в далині. Здавалось, сам місяць вдивляється в глибини озера, прагнучи розгадати його таємниці.

— Я думала, що вночі тут буде зовсім темно, — здивувалася Кліо й поглянула на Еріка. — Йди першим... я за мить приєднаюсь.

— Як скажете, пані... — грайливо промовив ДеБоне. Він зняв пояс із зброєю, поклав усе на стіл, потім так само вчинив із сюртуком. Ледь помітно усміхнувся, вийшов з будиночка і зник у сріблястій напівтемряві печери.

Кліо залишилася сама. Кілька секунд вона вага¬лася, але тихо зітхнувши почала роздягатись. Лишившись босоніж і лише в одній сорочці, обережно ступила до виходу. На кілька секунд завмерла біля порогу, прислухаючись до тихого плескоту води, що ледь долинав із глибини печери. Пальці її рук тремтіли від передчуття, але місячне сяйво на сріблястій поверхні озера виглядало таким звабливим…

Вона ступала по вузькій кам’яній стежині, що вела до берега. Повітря дихало нічною свіжістю, і тіло її пройняв легкий холодок. Кліо обережно зробила кілька кроків по змоченому камінні й підійшла до краю озера. Її босі ноги торкнулися гладких, вкритих нальотом каменів, які віддавали ледь чутним теплом. Вона повільно зняла сорочку і солодко потягнулася. У місячному сяйві Кліо здавалася містичною богинею. Ерік, стоячи у воді, захоплено спостерігав за кожним її рухом.

— Ступай повільно, не підсковзнись… — тепло мовив він. — Тут скраю не глибоко.

Кліо вагалася ще мить, потім обережно занурила одну ногу у воду. Перший дотик був ледь прохолодним, але доволі приємним. Ерік наблизився, простягнув їй руку, і вона несміливо рушила до нього. Вхопивши його руку, Кліо раптом не втримала рівноваги й м’яко впала просто в його обійми. Ерік відчув приємне тепло її спокусливого тіла. Вони завмерли, розгублені й зворушені несподіваною близькістю… а за мить їхні вуста злилися в ніжному поцілунку, який поступово розгорівся нестримною пристрастю.

Його руки ковзнули її спиною вниз, обережно обійняли за стан і затрималися на стегнах. Вода огортала їхні тіла, мов шовк — легкий, живий, грайливий. Ерік повільно підняв молодицю вгору, вона м’яко, майже несвідомо, обвила його ногами. У воді її рухи були плавними й водночас пристрасно-звабливими, наче магія ночі.

Тіло Кліо ледь відчутно тремтіло, та не від холоду. Її пальці впивалися йому в плечі, мов пазурі дикої кішки. Вона рухалася повільно й ритмічно, наче слухаючи беззвучну мелодію, що линула з глибин озера. Ерік цілував плечі й шию молодиці, все глибше вдихаючи п’янкий аромат її волосся. Зараз він відчував лише нестримну жагу шаленого кохання.

Зненацька Кліо подалась вгору, вигнулася й застигла, її тихий стогін порушив спокій прадавньої печери. За мить вона опустилася йому на груди і пригорнулася, він ніжно обійняв її, наче хотів сховати від усього світу. Їхні вуста знову зустрілися, і тіло Кліо несвідомо продовжило рухатись — повільно, солодко, ритмічно.

Ерік відчував кожен її дотик, кожен подих і відповідав на них з такою ж пристрастю. Коли вона знову завмерла, він затремтів, міцніше пригорнув її до себе й затих. Кліо поклала голову йому на плече, і запанувала солодка тиша — глибока, заспокійлива, немов сама вода.

— Ти не боїшся… наслідків? — прошепотів Ерік, торкнувшись вустами її вуха.

— А хто сказав, що я цього не хотіла… — ледь усміхнулася вона, сховавшись у його обіймах.

ГЛАВА 56

Ще з учорашнього дня Вірджина перебувала в грайливому настрої. Довідавшись від старшої фрейліни, що до столиці завітав популярний мандрівний театр, вона наказала влаштувати в королівському саду виставу для фрейлін та її покоївок. Ешафот ще не встигли розібрати, хоч шибеницю вже прибрали. Тож, трохи прикрасивши, скористались ним як сценою. Вистава була вдалою і сподобалась Королеві. Вона запросила молодого актора, який виявився ще й ілюзіоністом, на вечір у свої апартаменти. Хотіла розважити своїх фрейлін магією ілюзій.

У передпокої наспіх спорудили імпровізований подіум. Фокусник прийшов з симпатичною асистенткою, яка несла велику клітку зі строкатим папугою. Вони показали кілька трюків із птахом, що раптово зникав, а потім знову з’являвся у клітці. Вірджина зауважила, що фрейлін зацікавили не фокуси. Вони сором’язливо пошепки обговорювали доволі привабливу тілобудову актора. Усі її фрейліни, окрім Софі, були зовсім молоденькими — не те щоб незайманими, проте доволі недосвідченими в мистецтві кохання. Не вагаючись ані миті, вона покликала старшу фрейліну.

— Софі… давате-но влаштуємо моїм дівчаткам пізнавальний урок з анатомії кохання.

Та, вже звикла до авантюрних проявів характеру Вірджини, зовсім не здивувалась і кивнувши головою, подалась виконувати бажання Королеви. Вона запропонувала акторам зіграти для них сцену кохання у всіх можливих проявах. Спершу ті обурились, але почувши, що це забаганка самої Королеви, та помітивши у руці Софі блиск золотих монет, погодились. Фрейліни, прикриваючи сором’язливий рум’янець віялами, із наростаючим інтересом спостерігали за дійством, ніяково хіхікаючи.

Коли сцена кохання досягла свого ефектного фіналу, актори поспішно зникли з апартаментів, забувши навіть забрати клітку з птахом. Побажавши фрейлінам солодких снів, Вірджина раптом помітила клітку.

— О, здається, це мій невеличкий бонус, — з посмішкою мовила вона, взяла клітку з папугою і рушила до спальні.

Поки покоївка допомагала їй роздягтись, Королева дізналась, що разом із театром до столиці прибув і знаний художник-реаліст. Вона одразу наказала доставити його до своїх покоїв із усім реманентом - ще до світанку. Підійшла до клітки, яку увійшовши до спальні поставила на столик біля ліжка, і відчинила дверцята. Трохи наляканий незвичним оточенням птах вилетів з неї наче ошпарений, мало не зачепивши крилами обличчя Вірджини, і всівся на пустий канделябр, що стояв поміж вікнами.

— От негідник… — обурилась Королева. — Ну й сиди там…

Усміхнувшись, вона зручно вмостилася в ліжку й незабаром заснула.

Прокинулась Вірджина на світанку від лопотіння крил десь зовсім поруч. Розплющивши сонні очі, вона солодко потягнулась і сердито глянула на папугу, що сидів зверху на відкритій клітці.

— Ти, малий негіднику… чому розбудив мене так рано? — пробурмотіла вона і гукнула покоївку з наміром наказати впіймати птаха і зачинити його.

Та коли покоївка з’явилась у дверях, привіталась і повідомила, що у вітальні вже чекає художник, Вірджина несподівано передумала.

— Ну, якщо я вже прокинулась… Хай заходить. З усім реманентом.

Покоївка зникла, і вже за хвилину в спальню несміливо зайшов мистець. Папуга, зауваживши незнайомця, злякано змахнув крилами, перелетів на ліжко й вмостився просто на стегні Королеви. Вона ліниво змахнула його рукою, і птах завис у повітрі над нею, тріпочучи крилами.

— Доброго ранку, Ваша Величність… — несміливо озвався художник, кланяючись.

— Якщо ви вважаєте цей ранок добрим, маестро, — промовила Вірджина, відганяючи птаха, — я не стану з вами сперечатись… Тож беріться до справи.

Художник, не гаючи часу, швидко знайшов вигідний ракурс, розмістив мольберт і встановив підрамник із полотном.

Вірджина лежала неохайно, мов щойно зірвана квітка, на важкому шовку, що хвилями стелився з ліжка до підлоги. Її тіло було розслаблене, майже недбале, а розпущене волосся вкрило подушку каштановим розсипом. Голосно сміючись, вона однією рукою намагалась вгамувати строкатого папугу, що знову і знову сідав їй на груди, наче саме там було його улюблене місце.

— Відійди, нахабо, я тут головна звабниця, — бурчала вона до птаха, погрожуючи йому пальцем, на якому блиснула коштовна каблучка. Але той лише підлетів і клюнув перстень, заграючи з нею, мов коханець, що не знає меж.

Художник стояв біля вікна, тримаючи палітру так, наче це його зброя. На мить мистець завмер, не зводячи з Королеви очей. Здається, він вже забув, навіщо прийшов — чи то малювати, чи то молитись.

— Ваша Величність… Ви неймовірні, — нарешті видавив він.

— О, я це чую не вперше… від вас я очікувала щось більш поетичне, — відповіла Вірджина з тією самою загадковою усмішкою, з якою зазвичай виносила смертні вироки.

Вона повільно потягнулась вигнувши спину, і шовкове простирадло повільно зісковзнуло з її стегна.

— Невже, маестро, хоче намалювати мене оголеною на ліжку з папугою? Як гадаєте, це буде ваш тріумф… чи може кінець?

— Я… Я зображу вас дикою натурою, — прошепотів він, — вільною і живою, мов політ тієї птиці… Без жодних прикрас, без боготворіння, без роскоші. Лише такою, як є насправді.

— Вперше чую щось пристойне від чоловіка, що мене безсоромно розглядає, — дзвінко засміялася Вірджина й знову відкинулась на подушки, дозволяючи папузі робити, що забажає.

— Тож… малюйте, маестро Кюрбе. Поки я не передумала… і не змусила вас позувати на шибениці.

До сніданку маестро завершив роботу над ескізом. Вірджина з полегшенням зітхнула, прогнала папугу, загорнулась у шовкове простирадло й підійшла до мольберта. Заглянула на полотно — художник завмер, ніби чекав не на оцінку, а на вирок.

— Хм… непогано, — хмикнула вона, помітила, як митець зблід, і додала з легкою усмішкою: — Мені подобається. Лише приберіть усе, що натякає на спальню Королеви.

— Як забажаєте, Ваша Величність, — вклонився художник.

— А тепер залиште мене. Продовжимо завтра вранці.

Він рушив до дверей, але Вірджина несподівано його зупинила:

— Маестро… Я вже можу позбутись цього надокучливого птаха?

— Авжеж, Ваша Величність. Він більше не потрібен.

— Тоді передайте покоївкам, що я вже зачекалась.

Художник вклонився ще раз, й поспіхом залишив спальню.

Вірджина вже майже завершила ранковий туалет, коли до спальні влетіла захекана старша фрейліна.

— Ваша Величність… Ваша Величність… Тут таке… Герцог Норатіо…

— Софі, заспокойтесь! Що знову вчинив той пихатий бовдур? Ні дня спокою…

— Перепрошую… Здається, від ейфорії я втратила здатність чітко висловлюватись…

— Я вже починаю за вас хвилюватися, Софі. Що сталося?

— В це важко повірити… — віддихуючись, мовила фрейліна.

— Спробую. Гадаю, я впораюся. Розповідайте по порядку.

— Сьогодні на світанку… герцога Норатіо знайшли мертвим.

— Що?! Якщо це жарт — не заздрю тому, хто його вигадав, — недовірливо промовила Вірджина.

— Ні-ні… Я почула це від самого капітана королівської варти. Тож одразу прибігла до вас…

— Це справді… чудова новина. Але як саме він…?

— Кажуть, його знайшли у власній конюшні. І… в нього була встромлена… велика дерев’яна… е-е… штуковина… у формі кінського…

— Отакої… тож в цьому світі таки існує справедливість, — зітхнула Королева. — І, здається, я уявляю, як вона виглядає...

В цю мить у двері постукали. Жінки переглянулись, і Вірджина голосно мовила:

— Увійдіть.

Двері відчинилися, й до спальні увійшов капітан Королівської гвардії.

Вислухавши доповідь капітана ДеВарре, з усіма подробицями з місця злочину, Королева, обміркувавши почуте, промовила:

— Капітане… Здається, це нагадує помсту родини за знущання і смерть доньки… Проте це злочин, і треба провести розслідування. Зважаючи, що герцог Норатіо зазнав дурної слави, воно може бути формальним… — Вірджина красномовно глянула на ДеВарре і продовжила: — Всіх причетних до виявлення тіла й огляду місця злочину попередьте про мовчання під страхом смерті… та щедро винагородіть.

— Слухаюсь, Ваша Величність.

— І ще… Терміново скличте Королівську Раду. Коли всі зберуться — доповісте.

— Дозвольте виконувати…?

— Ви ще тут? — зробила здивовану гримасу Королева.

Капітан мовчки вклонився і зник за дверима. Вірджина обернулась до старшої фрейліни, яка весь цей час спостерігала.

— Як вам опис місця злочину…? — загадково усміхнулась вона.

— Гадаю… катюзі по заслузі, – безтурботно відповіла фрейліна.

— Софі…? Де ви цього набрались? Який несмак… — театрально обурилась Королева.

Вони обмінялися здивованими поглядами, а потім, прикривши роти руками, зайшлися сміхом. Коли хвиля сміху минула, Вірджина прокашлялась і знову звернулась до фрейліни:

— Софі, дайте розпорядження, на вечір, підготувати для нас велику Королівську купальню.

— Так, Ваша Величносте… — вклонилась фрейліна і вийшла, залишивши Королеву наодинці з думками.

ГЛАВА 57

ДеБоне прокинувся від аромату свіжоспеченого житнього хліба, що заповнив увесь простір вітальні. Лежачи на ліжку із заплющеними очима, Ерік вслухався в довколишні звуки. Раптом згадавши, що спить не сам, простягнув руку й обережно обмацав постіль. Поруч нікого не було. Розплющивши очі, він підвівся.

З кухні до вітальні вийшла ельфійка з тарелями в руках. Побачивши, що ДеБоне прокинувся, вона загадково усміхнулася.

— Доброго ранку, підступний спокуснику, — підморгнула вона, ставлячи тарелі на стіл.

— Доброго… Лія, — відгукнувся Ерік, проігнорувавши очевидний натяк на нічне купання. — А куди поділась пані ЛаБель?

— Разом з Марі порається на кухні. Сьогодні вона просто світиться вся…

— Що ти собі вже нафантазувала…

— Жодних фантазій. У ельфів чудовий слух, — іронічно мовила Лія.

— Ох, вже ті жінки… Ти хоч колись спиш? — з удаваним обуренням запитав ДеБоне.

— Сон мені не завада, — засміялася ельфійка, грайливо крутнулася і рушила назад до кухні.

Поки Ерік заправляв ліжко і приводив себе до ладу, Лія завершувала накривати стіл. Страв було небагато: житні паляниці, лісові горіхи, кілька різновидів меду та запашний чай із польових трав. Нарешті з кухні вийшла Марі, тримаючи в руці дерев’яні ложки, а за нею — пані ЛаБель. Вловивши погляд Еріка, вона мимоволі зашарілася й відвела очі. Привітавшись, сіла до столу. Дівчинка вчинила так само, спершу поклавши ложки поверх глечиків із медом.

— Як вам спалося цієї ночі, пане Еріку? — раптом спитала Марі.

— Ем-м… Гадаю, чудово виспався, — трохи розгублено відповів ДеБоне.

— Це добре… — задоволено мовила дівчинка, накладаючи собі в миску меду. — Бо мені уві сні вчувалось, ніби щось хлюпається в озері… з дивними звуками, схожими на тихий стогін…

Ерік від несподіванки на мить втратив дар мови, гарячково намагаючись збагнути, як краще відреагувати. Пані ЛаБель, ховаючи очі, збентежено глянула на ельфійку.

— Схоже, цієї ночі назовні був сильний вітер, Марі… — мало не давлячись від сміху, проказала Лія. — Мабуть, він і навіяв тобі таке.

— Може… — задумливо мовила дівчинка. — Проте раніше я такого чомусь не помічала.

Лія кинула грайливий погляд на пані ЛаБель, і обидві не стримавшись весело засміялися. Спершу Марі здивовано глянула на них, а тоді й сама розвеселилась, навіть не збагнувши, чому. Тим часом ДеБоне, не підводячи очей, мовчки наминав паляницю з медом, і запиваючи її запашним чаєм, намагався вдавати незворушний спокій. Арго, що звівши вуха дрімав під дверима спальні, відкрив одне око. Наче старий мудрець він стежив за ними злегка скалячись, немов глузливо посміхаючись.

Завершивши сніданок, вони допомогли Марі зібрати дещо в дорогу й, слідуючи за Арго, вибралися з печери. Коли минули лабіринт кущів, дівчинка раптом зупинилась і з сумом глянула в бік Прихистку — ніби прощалась із ним назавжди.

— Не сумуй, Марі. Ти завжди зможеш навідатися сюди… — м’яко мовила пані ЛаБель, провела рукою по її волоссю і тихо зітхнула. — Я й сама вже ніколи не забуду цей маленький куточок Раю.

— Ми з Арго збережемо його для тебе, — додала Лія, погладжуючи звіра по спині. — Тож не хвилюйся.

Арго тихо загарчав, глянув на ельфійку вдячним поглядом, ніби схвалюючи її слова, і рушив стежкою далі у глиб лісу. Дорогою їхній маленький загін час від часу зупинявся, даючи змогу Лії зібрати трохи ягід і трав, а іншим — перевести подих. Марі нарвала чималий букет польових квітів, що росли на галявині біля джерела. Пані ЛаБель сплела з них чудові віночки для всіх, не оминувши й ДеБоне. Коли вона почепила йому вінок на голову, Ерік жартівливо підморгнув своїм супутницям:

— Тож, тепер, коли мене коронували, ми стали справжньою королівською родиною… Король, — він вказав на себе, потім на пані ЛаБель, — Королева… — і завершив, зупинившись на Марі з Лією, — Принцеса… і її тітка Маркіза.

Запала цілковита тиша. Було чутно лише шелест листя на вітрі й спів лісового жайворонка десь високо в небі. Навіть Арго присів, уважно спостерігаючи за дійством. І раптом ліс вибухнув дзвінким, веселим сміхом. Вовк аж примружився, опустивши вуха, й голосно загарчав.

— Стримайтеся трохи… — гукнула крізь сміх ельфійка. — Арго нервує… Ми йому весь ліс перелякали…

Сміх поволі стих. Марі обійняла звіра, і він, наче нічого й не сталося, лизнув її в щоку.

Десь під обід вони дістались окраїни лісу, поряд із хатинкою Лії. Марі попрощалась з Арго, і він, не озираючись, зник у хащах. Капрал, помітивши їх, вийшов назустріч.

— Радий вас бачити, пане ДеБоне, — привітався він з Еріком, а потім чемно вклонився його супутницям. — Пані… я вже почав хвилюватись.

— Дякую за службу, Капрале. Що тут чути?

— Все тихо, пане…

— От і добре. По обіді вирушаємо до Гелона.

— Слухаюсь! — Капрал виструнчився, розвернувся і швидко рушив до табору гвардійців.

Приготувавши на швидкуруч обід, вони смачно перекусили, і Марі, потягуючись, мовила:

— Я так зморилась… Хочу трохи подрімати.

— Я теж не проти, — приєдналася до неї пані ЛаБель.

Обидві глянули на Еріка, потім на Лію.

— Годинку, гадаю, можна, — погодився ДеБоне. — Дамо трохи часу Капралу на підготовку.

— Постелю нам у затінку за хатиною… Там густа трава. Ерік нас попильнує, — лукаво глянула в його бік ельфійка.

ДеБоне лише косо зиркнув на неї, але промовчав. Взявши все необхідне, вони вийшли з хатини. Розстеливши на траві велике грубе рядно, Лія кинула поверх нього ковдру, і вони разом вляглися зверху. Ерік озирнувся, помітив під стіною стільчик і, присівши на нього, не зчувся, як сам задрімав.

— Пане… пане… — почув він крізь сон і відчув, як хтось торкнувся його плеча.

ДеБоне миттєво підхопився, ледь не збивши з ніг Капрала, і, кліпаючи сонними очима, спитав:

— Що трапилось, Капрале?

— Нічого, пане… Пробачте, але пора рушати, щоб встигнути до заходу сонця…

— Гаразд… Дякую…

— Ми вже готові… Чекаємо на вас, — тихо додав Капрал, аби не злякати сплячих жінок, і пішов.

Ерік спершу обережно розбудив Лію. Та, ледь прочумавшись, делікатно підняла інших. Отямившись від сну, вони повернулися до хатини. Зібрали свої речі, й вийшовши зупинились за порогом.

Лія стояла в тіні, ховаючи обличчя від сонця. Її очі дивились на Марі. В цьому погляді було все: тепло, турбота й невимовна тривога. Дівчинка мовчки кинулась їй на шию.

— Я обов’язково повернуся… — прошепотіла вона.

— Я чекатиму, — відповіла ельфійка, пригортаючи її до себе.

Пані ЛаБель легенько торкнулась руки Лії, і не промовивши жодного слова, сердечно усміхнулась. ДеБоне лише кивнув, не знаючи, що сказати - йому не варто нічого обіцяти. Ельфійка вчинила так само, і вже за мить, не ступивши й кроку, спостерігала, як їх постаті віддаляються.

Вони сіли на коней і рушили слідом за патрулем. Коли загін виїхав на дорогу, Ерік озирнувся — Лія все ще стояла біля хатини, а вітер розвівав її сріблясте волосся.

Майже весь шлях вони проїхали мовчки. Марі, достатньо опанувавши керування конем, вже впевнено правила ним самостійно. ДеБоне лише час від часу стримував її порив перейти на галоп, м’яко нагадуючи про обережність. Пані ЛаБель, спостерігаючи за ними, поринула у світ фантазій і мимоволі всміхалась. У її милій усмішці було щире тепло і трохи дитячої наївності, від якої на душі ставало світліше.

Ще до сутінків вони дістались воріт Гелона. Як тільки в’їхали на міську площу і зупинились біля корчми, всі троє спішились. Капрал, коротко попрощавшись, рушив із гвардійцями до цитаделі. Марі й Кліо виглядали трохи стомленими, але їхні очі були сповнені щастя.

— Дякую тобі, Еріку, за чудову романтичну пригоду, — мовила пані ЛаБель з тією ж чарівною усмішкою, як і тоді, коли не стримувала свої почуття. — Зараз я мрію лише про ванну і м’яке ліжко.

— Я теж… — з ноткою радості в голосі приєдналась Марі, хапаючи Кліо за руку. — Побачимось завтра, пане Еріку!

Кліо іронічно усміхнулась, злегка помахала йому рукою, і, не сказавши більше ні слова, рушила за дівчинкою, що несміливо спонукала йти слідом за нею. Їхні постаті зникли за порогом, залишивши по собі відчуття тепла… і чогось невловимо важливого.

Лишившись на самоті, ДеБоне передав скакунів конюшому і попрямував до корчми. На порозі його перестрів кур'єр Гільдії, мовчки вручив конверт і зник у сутінках. Ерік засунув листа до кишені сюртука, увійшов до корчми і піднявся у свою кімнату. Роздягнувшись, сів у крісло, витягнув конверт і, розгорнувши, пробіг очима по рядках:

«Вельмишановний, пане ДеБоне. Наші домовленості доведеться переглянути через обставини, що виникли надто несподівано. Деталі обговоримо при зустрічі. Місце не змінне. З повагою, К. Смагл.»

ГЛАВА 58

Після засідання Королівської Ради Вірджина повернулась розлюченою. Вона майже влетіла до своєї спальні, а слідом — перелякані покоївки.

— Чого стоїте?! Допоможіть мені позбутися цього задушливого плаття… ворушіться! — гримнула Королева на розгублених дівчат.

Покоївки кинулись до неї, і вже невдовзі вона стояла перед дзеркалом в одній лише сорочці. Глянувши на себе, Вірджина спробувала поправити зачіску, та зненацька вилаялася і різко прогнала служниць. Коли ті розбіглися, мов миші, вона помітила старшу фрейліну, яка на вшпиньках намагалась непомітно вийти з покоїв.

— Софі… залиштесь, — вже спокійніше мовила Королева. — Уявляєте, ці ідіоти замість вирішити проблему породили нову…

— Ваша Величносте… — невпевнено озвалась фрейліна, — може, спершу повечеряєте…

— До біса вечерю. Я така зла, що шматок у горло не полізе. Купальня готова?

— Як наказували… Ваша Вели…

— Та облиште уже цей улесливий тон. Хочу змити з себе все це почуте лайно…

— А фрейліни? Вони ж залишаться зовсім голодними…

— Нічого з ними не станеться. Побудуть сьогодні на дієті.

— Вони й так на тріски схожі…

— Це молодість, Софі. Забули, якими ми були? Добре… скажіть, хай принесуть до купальні трав’яного узвару і трохи фруктів.

— Дякую…

— А тепер ходімо вже.

— Ви збираєтесь іти в такому вигляді?

— Софі, я тут — Королева. Це мої апартаменти, і я йду до своєї купальні… Здається, сьогодні я таки когось повішу!

— Гаразд, — смиренно зітхнула фрейліна й рушила слідом.

Купіль Лілій з’явилася в палаці десь через рік після шлюбу Вірджини з Едгардом — у час, коли Королівство ще перебувало у розпалі війни з ельфами, а королівська скарбниця була майже порожня.

Спершу зведення павільйону здавалося витівкою — невчасною і недоречною. Навіть найближчі радники не стримували обурення: навіщо Королеві Вірджині купальня, коли бракує коштів навіть на військові витрати?

Та король Едгард не перечив молодій дружині — тим паче, що вона принесла з собою чималий посаг.

Камінь привезли із ельфійських руїн. Майстрів найняли найкращих, і за кілька тижнів виросла скромна, кругла будівля з низьким куполом: з білого мармуру, з темними балками місцевого дуба та вікнами зі щільного, простого скла, яке м’яко розсіювало світло.

Назва «Купіль Лілій» виникла сама собою. Вірджина обожнювала водяні лілії — тендітні, майже ефемерні квіти, що розпускаються на поверхні води. Вони з’являлися тут щоразу, коли королева відвідувала купальню: плавали в басейні, прикрашали кам’яні чаші й бронзові таці з ароматною водою. У ті часи водяні лілії були рідкісними навіть у палаці — саме тому цей жест набував особливого значення.

Для Вірджини німфеї були більше, ніж просто квіти — в них жила чарівність німф, звабливих духів води. Вони нагадували їй: справжня сила ховається під поверхнею, мов джерело у глибинах.

Перше таємне доручення вона надала не в тронній залі, а саме тут — у тумані пари, теплих обіймах води й тиші. Адже в усі часи саме в таких місцях плелися найпотаємніші світські й політичні інтриги.

Королівська купальня ховалася в глибині палацу — мов потаємна перлина, доступна лише для королеви та її фрейлін.

Вхід до неї був прихований у мармуровому проході поруч із покоями Її Величності. Невеличкий портал із різьбленими левами та ліліями ніби натякав: за цими дверима знаходиться місце, доступне лише обраним.

Будівля мала округлу форму, подекуди грала гранями восьмикутника — немов час зупинявся, потрапивши в її гармонійні пропорції. Мармур, з якого вона була зведена, дихав теплом. Купольний дах здіймався вгору, і крізь отвір у центрі повільно підіймалася пара — легка, ароматна від запаху трав. Вікна з товстого скла пропускали м’яке світло, яке заливало залу розсіяним сонячним теплом.

Першою кімнатою був передпокій — місце, де служниці зустрічали своїх пань. Там стояли теплі на дотик лави з темного дуба, а повітря було просякнуте змішаним ароматом лаванди й шавлії.

Наступною була роздягальня, де підігріті лавки з гладкого мармуру створювали теплу, сприятливу атмосферу. Срібні дзеркала, в яких світло ламалося, мов у воді, розкривали красу й грацію тіл. Тут служниці допомагали своїм паням позбутися всього зайвого й чекали їхнього повернення зі свіжим одягом та білизною.

Далі — кімната гігієни, де служниці омивали пань, користуючись милом і теплою водою, яку набирали з великого мідного резервуара.

І нарешті — велика парна кімната з нагрітими лежаками. У стінах були ніші, з яких сочилася пара, сповнена аромату лаванди й полину. Поруч — мідні чаші з пахучою водою, якою фрейліни поливали тіла з невимовним задоволенням.

За парною відкривалася купіль. Два басейни — один парував теплом із відваром кропиви, інший — манив прохолодою кришталево чистої води, поверхню якої рясно вкривали німфеї різноманітних кольорів. Широкі дерев’яні сходи, що спускалися в глиб, були немов сходи в різні світи: насолоди й випробувань.

Була ще масажна кімната й відпочинковий зал, де килими, подушки, напої, фрукти — усе ніби чекало, щоб стати частиною солодкого забуття.

Коли Вірджина, розслаблена і задоволена, покинула масажну кімнату, фрейліни, мов букет рожевих камелій після парної, вже стояли біля краю прохолодного басейну. Софі намагалася їм щось пояснити. Побачивши цю живописну картину, Королева повільно наблизилася. Фрейліни поспіхом вклонилися, але через те, що були голі, це виглядало дуже кумедно. Вірджина ледь втрималася від сміху і лише злегка привітно усміхнулася. Старша фрейліна обернулася.

— Пробачте, пані, я ще не встигла…

— Та пусте, Софі. Краще розслабтесь трохи… масажист зачекався, — з легкою іронією мовила Королева.

Дівчата збентежено зиркали то на неї, то на старшу фрейліну.

— Дякую, пані… — відповіла Софі і зникла за дверима масажної кімнати.

— Щодо вас, мої любі… ви тут уперше, тож слухайте уважно. Тут не існує жодних титулів і привілегій, лише ввічлива субординація. Зрозуміло?

— Так, Ваша Величносте, — майже в один голос відгукнулись фрейліни.

— От тобі й на… — розсміялась Вірджина, — що об стіну горохом… Звертайтесь до мене тут не інакше, як пані… і припиніть вклонятися!

— Так, пані, — несміливо мовила одна з дівчат, інші збентежено мовчали.

— Як вас звати?

— Арін ДеАнже.

— Від сьогодні, Арін, ви моя улюблена фрейліна.

Дівчина зніяковіла і зашарілася, проте швидко опанувала себе.

— Дякую, Ва… пані.

На мить запала тиша, і зненацька, з-за дверей масажної кімнати, долинув тихий протяжний стогін. Фрейліни переглянулися і впялися поглядом у двері.

— Про те, що там відбувається, дізнаєтесь згодом… — загадково усміхнулася Вірджина і продовжила: — Слухайте далі… Коли повернеться Софі, ви чемно по черзі пройдете огляд у цілителя.

Потім вона з іскоркою в очах поглянула на свою улюбленицю.

— Ви будете першою Арін… А після робіть, що забажаєте — купальня у вашому розпорядженні.

— Пані, ви сказали — цілитель? Це чоловік? — розгублено спитала Арін.

— Щось таке… Якщо думаєте уникнути огляду — не сподівайтесь.

— Але ж… — мало не разом обурились фрейліни.

— Заспокойтесь, любі мої… колись давно я привезла його з острова Ас’Таріан, тож він євнух. Жінки, як об’єкт домагань його не цікавлять.

Двері масажної кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася Софі. З блаженним виразом на обличчі, злегка похитуючись, вона попрямувала до них. Порівнявшись із Королевою, зупинилася, повільно провела долонею по чолі й тихо зітхнула.

— Софі-і… Отямтесь, — з іронією в голосі мовила Вірджина.

— Пробачте, пані… але це щось неймовірне…

— Я здогадуюсь, люба, — привітно усміхнулась Королева, а за мить уже владним тоном додала: — Проведіть фрейліну Арін ДеАнже на огляд… Поясніть їй усе, щоб могла подбати про інших. І приєднуйтесь до мене.

Полишивши фрейлін на Софі, Вірджина неспішно увійшла в паруючий басейн.

Хвилин за десять Королева вже разом зі старшою фрейліною сиділи поряд на мармуровій лаві басейну, занурені по груди в обійми теплої води.

— Пробачте, пані… — обережно мовила Софі, — я ще ніколи не бачила Вас такою розлюченою… Вам слід поберегти себе.

— Дякую за турботу, люба… проте з тими амбітними бовдурами, що оточують мене, це навряд чи можливо.

— Що ж там відбувалося? — стривожено запитала старша фрейліна.

— Уявляєте, Софі… Вони вирішили, що Рада — це місце для з’ясування стосунків…

— Що Ви маєте на увазі?

— …Почали сперечатися, хто з них має першість у праві успадкування земель покійного герцога Норатіо… Я не витримала і розігнала їх. Тепер не знаю, що й робити…

— Вам слід більше покладатися на мене, пані… З часів нашої молодості все дуже змінилося.

Королева уважно глянула на свою давню подругу.

— Ви маєте рацію, Софі… Що порадите мені вчинити?

— Чому б не передати землі герцога в управління Гільдії…?

Вірджина насторожилася, але не подала виду.

— Гільдії пана Смагла, гадаю…?

— Авжеж… Ця Гільдія свого часу врятувала Королівство від злиднів… Вона справно сплачує податки, має розгалужену структуру і значний вплив на вельмож.

— То-то й воно… Виглядає небезпечно… Надто вже вірно служила моєму ненависному чоловікові.

— Запевняю Вас, пані… Гільдію не цікавить корона. Вона дбає про розвиток Королівства… хоч і не зовсім у легальний спосіб.

— Що ж, вибору небагато… Варто спробувати. Зможете домовитися про таємну зустріч?

— Гадаю, так, пані.

— Тоді від завтра починайте діяти… — мовила Королева й підвелася. — Пора вибиратись із басейну… Відчуваю, що вже перегрілася.

Тут вона помітила кількох фрейлін, які вже пройшли огляд цілителя і намагалися відважитись увійти в теплий басейн.

— Сміливіше, любі мої… Але не сидіть довго, це може зашкодити. Якщо комусь стане млосно — зануртесь на мить у прохолодну воду… — обернулась до старшої фрейліни. — Ходімо, Софі… поплаваємо трохи.

І попрямувала до дихаючого прохолодною свіжістю, значно більшого за теплий, басейну.

ГЛАВА 59

Наступного ранку, тільки-но ДеБоне встиг привести себе до ладу, як у двері кімнати постукав корчмар. Привітавшись, він повідомив, що Еріка запрошено на сніданок до апартаментів пані ЛаБель.

Поснідавши в компанії чарівної молодиці й жвавої, допитливої дівчинки, ДеБоне, в чудовому настрої, попрямував до муніципальних складів.

У подвір’ї кипіла робота. Поруч із воротами винного складу Ерік помітив своїх воїнів — ті сиділи на лаві й коротали час, граючи в кості. Побачивши лейтенанта, бійці хутко підвелись і, вітаючись, схилили голови, приклавши руки до грудей. Ерік обмінявся з ними кількома фразами й увійшов до складу.

Всередині теж панувала метушня. В дальньому кутку ДеБоне зауважив Гільдмайстра — той сидів за столом, перебираючи папери й роблячи записи в обліковій книзі. Він був настільки заглиблений у роботу, що навіть не помітив, як Ерік підійшов.

— Здоров був, Каспере, — весело привітався ДеБоне.

— Здоров, здоров… Еріку, — не відриваючись від паперів, пробурмотів Гільдмайстер.

— Ти сьогодні вирішив зіграти роль Комісарія? — пожартував Ерік і тихо засміявся.

— Скоріше збирача податків, — заклопотано мовив Каспер і додав: — Вибач… зачекай ще хвильку, я вже завершую, тоді й посміємось разом. Але гадаю, нам буде не до жартів...

ДеБоне взяв стільця й, присівши збоку, спостерігав, як Гільдмайстер ретельно вивчає документи. Нарешті той поклав перо, заштовхав папери в шухляду й, закривши книгу, обернувся до лейтенанта.

— Поки ми з тобою готувались, хтось зробив це за нас... — загадково промовив Каспер, втупившись в Еріка.

— Ти про що? — здивовано глянув на нього лейтенант.

— Ось про це… — Смагл дістав із кишені згорнутий аркуш паперу й подав його ДеБоне. — Я отримав його вчора під вечір.

Той узяв листа, розгорнув і пробіг очима рядки:

«Любий Каспере, сьогодні зранку я дізналась, що дядько несподівано нас покинув. Мабуть, це сталось від надмірної пристрасті до коней. А ще ширяться чутки, ніби поруч з маєтком бачили пантеру. Не знаю, чи варто в це вірити, та все ж… Скучаю. Цілую. Твоя Містрі.»

— Це дуже мило, що кохана ділиться з тобою проблемами, проте не розумію, до чого тут я?

— Я так і думав, що ти зразу не збагнеш… Це не лист закоханої жінки, а шифроване послання.

— Он як… — зацікавився Ерік. — Може, поясниш уже, про що йдеться?

— Позаминулої ночі хтось убив герцога Норатіо.

— Отакої… — Ерік здивовано глянув на Каспера. — Це достовірна інформація?

— Надійнішої не буває.

ДеБоне знову перечитав листа.

— А до чого тут пристрасть до коней?.. І пантера?

— Справа в тому, що герцог був збоченим садистом. Його дружина, яка до заміжжя була графинею Дені ЛаРуме, загинула в конюшні за загадкових обставин... До речі, вона — тітка твоєї матері, Орлі ДеМарль.

— Ти взагалі про що? – спантеличено спитав ДеБоне.

— Тіло герцога теж знайшли в конюшні. Схоже на помсту.

— Ти ж знаєш… я до цього не причетний. Хоч і мав намір.

— Та я не про це. Може, Вірджина позбулась його таким чином, щоб відвести від себе підозру.

— Можливо… Та знаючи її… Гадаю, вона скоріше підвісила б герцога за причандали.

— Згоден… Тоді в нас проблема. З’явився третій гравець.

— Це ти про пантеру? — іронічно всміхнувся ДеБоне.

— Ти дарма глузуєш. «Пантерами» в нас називають елітний загін жінок-воїнів з острова Ас’Таріан.

— З якого дива Асскарі мали б убивати герцога? Ще й у такий своєрідний спосіб?

— Для мене це теж загадка. Але відкидати таку можливість не варто, - розсудливо зауважив Смагл.

— Згоден… Знаю, що в силу обставин вони ненавидять чоловіків… Та в цьому випадку не розумію мотивації.

— Щось мені підказує, що Вірджина якимось чином до цього таки причетна…

— Тож, одним клопотом більше. Як би це в щось значно гірше не переросло… - стурбовано мовив ДеБоне.

— Ти про розбрат усередині Королівства?

— Авжеж. Це може перерости у війну за Корону. Про всяк випадок, треба заручитись підтримкою вельмож.

— Покладись на мене. Думаю, Гільдія з цим упорається, - запевнив Смагл.

— Домовились. А зараз дозволь залишити тебе — в мене з’явилося багато роботи. Своїх хлопців я заберу.

— Гаразд. Бувай.

Вони потисли один одному руки, і ДеБоне покинув склад.

Разом із воїнами Тіні він повернувся до корчми. Познайомив Лукаса з хлопцями, доручив подбати про них і передати пані ЛаБель, що відтепер під час прогулянок містом у неї з дівчинкою буде особистий супровід. Віддав останні вказівки, а тоді, вийшовши на площу, попрямував до будинку судді.

Суддя саме приступив до обідньої трапези, коли секретар повідомив йому про візитера. Служитель Феміди спершу обурився, але, дізнавшись, що це пан ДеБоне, запросив того увійти.

— Радий вас бачити… якраз вчасно… Гадаю, не відмовитесь приєднатись до мене за обідом? — мовив суддя, вказуючи на стілець.

— Із задоволенням, Ваша Честь, — відповів Ерік і, взявши стілець, сів навпроти.

Поки служниця сервірувала стіл для гостя, суддя поцікавився:

— Як пройшла ваша прогулянка з пані ЛаБель?

— Ви забули про Марі, пане суддя, — іронічно всміхнувся ДеБоне.

— Авжеж, авжеж… То як?

— А ви наполегливі… Гадаю, всі лишились задоволеними, — ухильно відповів Ерік.

— Що ж… я радий за пані ЛаБель, — загадково усміхнувся старий вояка і наповнив келихи вином. — Тож, за ваше здоров’я…

— І за ваше, — мовив ДеБоне і пригубив келих.

— То що цього разу привело вас до мене? — змінивши тему, спитав суддя.

— Можливо, ви вже знаєте… Але хочу вас повідомити про раптову смерть герцога Норатіо.

— От тобі й на… — здивовано глянув на Еріка служитель Феміди. — І що трапилось?

ДеБоне коротко переказав те, що знав.

— Особисто в мене герцог викликав огиду, попри те, що був братом покійного короля… Які ж різні люди… — задумливо мовив суддя, а за мить додав: — Однак, нічого доброго це не віщує.

— Згоден. Треба запобігти чварам за спадок Норатіо… і готуватись до найгіршого.

— Авжеж… Спробую довідатись про настрої в провінціях.

— Провінції вздовж західного тракту під контролем гільдії Смагла — цим я займусь. А вам, Ваша Честь, варто бодай тимчасово забути про чвари з мером і знайти спільну мову.

— Це не просто… Проте, я подумаю, що можна зробити, — неохоче погодився старий вояка, доїдаючи куряче стегно.

— Треба підсилити гарнізон цитаделі. Для цього потрібні кошти. У мера їх вдосталь.

— Та зрозумів я, зрозумів… — здався суддя.

— Тож прикордонні землі — на вас, Ваша Честь. Я займусь іншим.

— Згода. На тому й порішимо. Але... як бути з принцесою Вірджиною?

— А що саме вас непокоїть?

— Я тут переглянув старі законодавчі акти щодо статусу шляхти й спадковості влади… і дійшов висновку, що вона, як постраждала від самовільних дій власного чоловіка, у разі його смерті має цілковите право на Корону.

— Самовільних дій? Що ви маєте на увазі?

— Жодного судового розгляду, який би підтвердив її злочин, не було, — підсумував суддя.

— Зрозуміло… — на мить задумався ДеБоне, а потім додав: — Але причина смерті короля Едгарда — це неспростовний злочин за участі самої принцеси… хіба ні?

— Що ж… тут ви маєте рацію, — визнав служитель Феміди.

— Радий це чути. Дякую за частування, пане суддя, та мені вже пора, — Ерік підвівся, злегка вклонився і рушив до дверей.

— До речі… — кинув йому навздогін суддя. — Як вам курча?

— Мало незвичний аромат, проте було несподівано смачним, — відгукнувся ДеБоне на ходу.

— Новий рецепт моєї кухарки, — похвалився старий вояка й поспішно додав: — Передайте мої вітання пані ЛаБель… і не забудьте Марі.

— Авжеж, Ваша Честь, — озвався Ерік, зачиняючи за собою двері.

ГЛАВА 60

Замок Мір’Валан, мов гніздо міфічного дракона на кам’яній кручі, здіймався над морем з самого краю острова Ас’Таріан. Його видовжений силует врізався в небо, мов лезо, забуте на вітрі. Гострі шпилі та рівні, широкі зубці, що вінчали стіни й вежу, мовчазно натякали на холодну рішучість і незламну волю.

Бліді стіни замку велично височіли над синявою моря, що вирувало внизу, б’ючись об гостре підніжжя скелі. Над краєм провалля нависав балкон із мереживним парапетом — він наче завмер у повітрі, готовий злетіти від найменшого подиху вітру.

Позаду здіймалась замкова вежа — мов стовбур могутнього дерева, витесаного з каменю. Її аркові вікна виблискували на сонці, а витончені контури були прикрашені химерним різьбленням, що нагадувало прадавні символи, втрачені з плином часу. Тут не було нічого зайвого — лише досконале єднання каменю з містичною грою світла і тіней.

На балконі, купаючись у променях вранішнього сонця, за мармуровим столиком сиділи дві жінки з чашками кави в руках. Одна — молода, екзотична, смуглошкіра красуня. Друга — жінка зрілого віку, засмагла, не менш чарівна, хоч її краса була незвичною для цих країв. Легкий літній бриз грався з їх охайно вкладеним волоссям і, проникаючи під шовковий одяг, ніжно торкався тіла.

— Тож ти справді збираєшся покинути острів? Мене… нас усіх? Заради чого? Невже тобі тут чогось бракує?

— Не в цьому річ, люба Кайрі. З тієї миті, як прийшла звістка, що король Едгард помер, я стала вільною… хіба ні?

— Звісно, Іннарі. З його смертю всі угоди з короною втратили чинність. Однак, ти для мене як друга мати… Я виросла на твоїх руках, у твоїх обіймах… тоді, як моя справжня мати проливала кров за покійного короля. Я не хочу втрачати ще й тебе.

— Я й не думала залишити тебе, мила Кайрі… Хочу лише дізнатися, що сталося з моєю дитиною. Хоч краєчком ока побачити, якою вона виросла… чи взагалі жива…

— Думаєш, принцеса Вірджина щось про це знає? — Кайрі подивилася на неї з не прихованою цікавістю.

— Впевнена. Без неї тут не обійшлося, — переконано мовила Іннарі.

— Якщо вона справді причетна до твого заслання… я маю бути їй вдячна. Хоч це й звучить надто егоїстично.

— Я не тримаю на неї зла. Не вона поклала мене в ліжко Едгарда… Це я її зрадила. Єдине, чого не можу пробачити — що вона відібрала в мене можливість бути матір’ю для власної дитини…

— Розумію, — промовила Кайрі, пригубивши чашку. — Та все ж ці останні слова завдали мені болю…

— Пробач, люба… Ти — найкраще і найдорожче, що трапилося в моєму житті. Пробач.

— Ніщо і ніколи не затьмарить мої почуття до тебе… Ані вдячності. Тож… ти не прагнеш розплати? Чи я помиляюсь?

— Думаю, Вірджина вже сповна заплатила… Монастир — це не острів Ас’Таріан, — мовила Іннарі з іронією. А потім, усміхнувшись, додала: — Хоч у чомусь вони й насправді схожі.

— Ти ніколи не втрачаєш почуття гумору, — стримано усміхнулася у відповідь Кайрі.

У цю мить на балкон вийшов слуга-євнух і зупинився в очікуванні. Почувши легкий шелест тканини, жінки обернулися. Слуга низько вклонився.

— Чого тобі? — владно запитала молода смуглошкіра жінка.

— Вам термінове послання, Всемогутня Володарко, — мовив євнух і знову вклонився.

— Підійди.

Слуга хутко дрібцем підбіг і, не підводячи погляду, простягнув лист. Кайрі взяла його і, зробивши легкий жест рукою, відіслала євнуха. Той зник, наче його вітром здуло.

Вона розгорнула аркуш і швидко пробігла рядки очима:

«Наша Всемогутня Володарко. Вістка від Верховної Радниці передана адресату. Чекаємо Ваших подальших розпоряджень. Таріша Мел’Калін.»

Кайрі задоволено хмикнула і загадково усміхнулась до своєї притихлої співбесідниці.

— Щось трапилось? — не втрачаючи витримки, поцікавилась Іннарі.

— Твоє бажання здійснилось…

— Моє? Про що ти? — здивовано спитала вона, ставлячи чашку на стіл.

— Негідника покарано…

— Кайрі, що ти утнула цього разу? — глянула на неї з тривогою.

— Мої дівчатка… вставили дещо герцогу Норатіо в зад.

— О, дідько… Ти ж розумієш, що тепер почнеться? Я ж не просила тебе про це… Ми просто говорили про трагічну смерть моєї тітоньки…

— Мені здалося, ти хотіла відплати цьому виродку… хіба ні?

— Хай йому грець… Він справді отримав, що заслужив, — пирснула сміхом Іннарі.

Кайрі на мить завмерла, спостерігаючи за зміною настрою своєї Верховної Радниці, а тоді й сама розсміялась. Трохи повеселившись, Іннарі раптово посерйознішала.

— Ти маєш намір розпочати війну за Корону, Кайрі? — спитала, пильно дивлячись у вічі Володарки. — Вона того не варта.

— Ти маєш рацію, цей клопіт мені ні до чого… — спокійно погодилась Кайрі.

— Тоді навіщо ти розхитуєш і так нестійку ситуацію?

— Не я це почала… Будучи засліпленою ненавистю, принцеса Вірджина зруйнувала основи непохитності Королівської Влади, вбивши законного Монарха. Чому б цим не скористатись…

— З якою метою? Чого ти прагнеш? Розвалу Королівства?

— Навпаки… Відновлення непорушного порядку.

— З допомогою насильства… — обурилась Радниця.

— Забудь, Іннарі, це був вимушений крок.

— То що далі?

— Зараз у Королівстві ми — найбільша сила. Протистояти нам може хіба Гільдія Смагла. Але ти й сама знаєш — з ними в нас угода.

— Авжеж… Я її й уклала, — погодилась Іннарі. — Ми не пхаємо носа до них, а вони — до нас. У разі потреби — радимось.

— Лишається таємниче Королівство Тіней… — задумливо мовила Кайрі, і злегка примружившись поглянула на Радницю.

— Могутнє, але не очолене. Втручатись не буде, — стримано знизала плечима Радниця.

— Ось про це, Іннарі, я хочу дізнатись трохи більше…

— Згідно з легендами… в давні віки воно панувало над усім континентом. Та коли їхня Королева відійшла в інший світ, королівство наче заснуло в очікуванні її повернення… Це все, що відомо.

— Відійшла в інший світ… — задумливо повторила Кайрі, ковзаючи пальцем по краю чашки. — Ти хочеш сказати… вона одна з Безсмертних?

— Хто зна… так кажуть легенди, — мовила Іннарі з тією ж непорушною гідністю, що й завжди, в її голосі не було жодної нотки страху.

— У такому разі принцеса Вірджина не зможе чинити нам опір із двома легіонами Королівської Гвардії і купкою найманців.

— Думаю, вона має таємні угоди… можливо, навіть з молодим Королем Ельфів. Проте прикордоння контролює Гільдія — тож ельфи не будуть втручатись… надто сильні зв'язки. З північного сходу — Королівство її батька, та Вірджина ненавидить його гірше за Едгарда… Тож, ти маєш рацію.

— Рада це чути, Іннарі.

— Кайрі, скажи вже… чого ти прагнеш?

— Скориставшись нагодою, збираюсь відновити справедливість. Хіба графство ЛаРуме не найбільше в землях Норатіо? А ти — його єдина законна спадкоємиця…

— Ти справді вирішила повернути мої родинні землі? — Радниця з підозрою глянула на Володарку.

— Заодно прихопимо й вотчину герцога — як компенсацію…

— Що ж.. ласий шматок. Гадаю, варто спробувати… але шляхом переговорів.

— Згодна… Проте слово, підкріплене силою, важить більше, — лукаво усміхнулась Кайрі.