СПАДКОЄМЕЦЬ Королівства тіней.

ГЛАВА 1
 

В кімнаті було доволі світло завдячуючи великим вікнам, що відкривали чудову панораму королівського саду, в центрі якого знаходився невимовної краси фонтан. За великим столом, заставленим різноманітними книгами та сувоями, сидів темноволосий юнак з витонченими рисами обличчя. Його зовнішність та вишуканий одяг, частиною якого була сорочка з білосніжного шовку, елегантно оздоблена візерунком із тонкої золотої нитки, свідчили про приналежність до шляхетного роду. Хлопець тримав у руці стародавній артефакт, та уважно розглядаючи його, робив нотатки у розгорнутому на столі аркуші паперу, час від часу опускаючи перо в чорнильницю, котра стояла поруч. Здавалось, наче то якийсь дослідник старожитностей занурений у наукову працю. Втім, цю ілюзію миттєво розвіював синій, гаптований сріблом, сюртук лейтенанта Королівських Соколів з монограмою Миротворця на лацканах, що висів на спинці крісла позаду нього. Отож, не зважаючи на вік, цей молодик був найзагадковішою особою в королівстві. Серед простолюдинів ходили чутки, що не існує, в цілому світі, знань чи вмінь, якими б він не володів. Можливо, все це були лише плітки, які оточували таємничу посаду Миротворця, та все ж придворна знать не вельми бажала потрапляти йому до ока. Тож серед мешканців королівського палацу та вельможної знаті, доброзичливців у юнака було не багато.

З-за дверей кімнати долинув звук швидких кроків, і за хвилю в них постукали, та не дочекавшись відповіді, відчинили. Юнак відірвав погляд від артефакту, швидко поклав його на стіл прикривши аркушем паперу, на котрому робив нотатки, та повернув голову в бік дверей в момент, коли ті розчинились. В кімнату рішуче увійшов чоловік в формі королівської гвардії, зробивши кілька кроків, він зупинився, зняв з голови капелюха та вклонився:

-Даруйте моє нахабство, пане лейтенанте… Справа термінова… Вас очікує Його Величність Король.

Якусь хвилю панувала тиша, лейтенант пильно оглянув гвардійця, вивчаючи його кремезну постать:

-Це й справді настільки терміново..? – врешті, тихим врівноваженим голосом, спитав він.

-Саме так пане, - відповів солдат виструнчившись, – мені доручено супроводити Вас в покої Короля.

Лейтенант мовчки підвівся, розмірковуючи над чимось, зняв зі спинки крісла сюртук, вдягнув його, та застібнув усі гудзики. Оминувши гвардійця, що стояв наче вкопаний, підійшов до вішака осторонь дверей, зняв з нього плаща та капелюха.

-Супроводжувати мене не потрібно… Ти вільний.

-Слухаюсь, пане лейтенанте, - гвардієць розвернувся на каблуках і твердим кроком вийшов у вестибюль зачинивши за собою двері.

Юнак окинув поглядом кімнату збираючись думками та уважно вслухаючись у кроки солдата, що поволі віддалялись. Лиш тільки кроки стихли зовсім, він підійшов до дверей, та ледь прочинивши їх, виглянув у вестибюль. Тут було тихо та порожньо, лише двійко вартових нудьгували поруч з дверима, що вели на половину короля. Врешті лейтенант вийшов, помітивши його вартові виструнчились в привітанні. На що, він відповів швидким жестом руки, зачинив двері на ключ, та попрямував вестибюлем у протилежний бік.
 

***

Потаємні двері тихо розчинились і лейтенант увійшов в гардеробну Короля. Вправно пройшовши серед безлічі розкішних костюмів, що красувались на манекенах, він постукав у двері королівського кабінету. З-за дверей долинув звук неквапливих кроків, заскрипів ключ у замку і вони розчинились. В дверному отворі зявилась постать Короля. Юнак закляк збентежений, та за мить оговтався, зняв капелюха і вклонився:

-Пробачте Ваша Величність, ніяк не очікував, що Ви самі відчините двері…

Якусь хвилину панувала тиша, а потім десь в глибині кабінету пролунав голосний сміх Короля Едґарда.

-Ти був правий, мій блазню… Тобі вдалось ввести в оману Миротворця, тож всіх інших обдурити буде не важко…

Лейтенант пильніше вдивився в постать, що стояла перед ним і ніяково посміхнувся:

-Що ж Каспере, цього разу, тобі вдалось ошукати мене… А й справді, дуже схоже…

-Ну годі вже, - пролунав нетерплячий голос Короля, - заходьте швидше лейтенанте…

Каспер відступив у бік і хлопець увійшов до кабінету. Зауваживши Короля, що стояв опираючись на край масивного письмового столу з червоного дерева, ще раз вклонився:

-Пробачте, Ваша Величність, що прийняв вашого блазня за короля…

-Досить цих церемоній Еріку… Я й сам дивлячись на нього, сьогодні зранку, на мить засумнівався, що саме я король, - і Едґард загадково посміхнувся.

Почувши своє імя з вуст Короля юнак розгубився, не ймучи тями, що саме відбувається, згідно етикету Король ніколи не звертався до підлеглих за імям.

-Та годі… Ти для мене майже як син… - Король на мить запнувся обдумуючи наступні слова.

-Мені стало відомо про твої вельми близькі, та делікатні… - підкресливши наголосом останнє слово монарх зробив паузу, окинув парубка прискіпливим поглядом і продовжив, - …взаємини з моїми названими доньками. Гадаю ти усвідомлюєш наслідки..?

-Так, Ваша Величність… - мовив впевнено юнак та смиренно схилив голову, - даруйте Вашу милість, якщо дозволив собі зайве…

Король Едгард окинув лейтенанта поглядом та ледь помітна посмішка майнула його обличчям.

-Дивлячись на тебе, на мить пригадав свою юність… Траплялось тоді чи мало всілякого, тож не хвилюйся, хлопче… Насправді, я навіть радий, що все так обернулося, одним клопотом менше… Та годі про це… Час перейти до справи у якій я покликав тебе, - і звертаючись вже до Каспера, що мовчки спостерігав за цією сценою додав, - приступай до дійства блазню, та намагайся якомога довше робити дурнів з цих пихатих вельмож та їх розмальованих дам… Та пильнуй, щоб тебе не викрили.

Блазень зробив реверанс у бік Короля та за мить збагнув, що зараз саме він є королем:

-І чого це я змушений терпіти цього блазня, ще й вклонятись йому… - мовив він звертаючись до лейтенанта, манірно поправив на голові капелюха, та поволі пішов до виходу імітуючи ходу короля.

Його Величність провів поглядом постать блазня, вдоволено хмикнув і коли двері за ним зачинились з іронією мовив:

-Справжній монарх, що й казати…

- Гадаю задумане вдасться… Адже навіть зблизька я сприйняв його за Вашу Величність… - лейтенант винувато посміхнувся, - в Тронному залі, чималенька відстань відділяє Короля від знаті… В ті ж моменти, коли він проходитиме повз них, всі будуть вклонятись, тому розгледіти їм вдасться хіба деталі королівських туфель.

-Сподіваюсь… Та повернемось до справи… - мовив король, збираючись думками, - Справа таємна та вельми делікатна… Та й чого гріха таїти, доволі небезпечна.

Юнак хотів було щось сказати та Едгард зупинив його легким помахом руки.

-Отож, я обрав тебе з кількох причин: по-перше - ти один з найобізнаніших в політичній ситуації, по-друге - володієш всіма потрібними знаннями та навичками, по-трете - закоханий в моїх падчірок… Чому це важливо для справи зрозумієш далі…

Король підійшов до портрета у чорній рамі, що висів на одній із стін кабінету, навпроти стола. На полотні, у повний ріст, було зображено струнку молоду ельфійку з чудовою фігурою, витонченими рисами обличчя, молочного кольору волоссям, та блакитними наче небо очима. Лейтенант вже не вперше бачив портрет Королеви Ельфів, матері падчірок короля, та жодного разу не міг без хвилювання споглядати його. Монарх не відриваючи погляду від полотна продовжив:

-Доньки напрочуд схожі на свою матір, правда ж?

Питання було риторичним, тому юнак промовчав.

-Та на жаль, вони не є законними нащадками корони… Тобі ж відома історія їх матері?.. Моєї другої дружини... Королеви Ельфів.

-Так, звичайно, Ваша Величність.

-Перша моя дружина, Королева Вірджина, замолює гріхи у монастирі, не спромігшись привести на світ спадкоємця трону…

Його Величність ще раз, з сумом, глянув на портрет прекрасної ельфійки.

-Минулої ночі, у ві сні, я бачив її, моє справжнє та єдине кохання… Вона була наче жива… - король торкнувся рукою полотна, - сказала, що невдовзі ми зустрінемось… Що наше дитя, все ж народилось і зараз блукає десь світом… Благала розшукати його… Мій сон обірвався раптово, і до ранку я не зімкнув очей міркуючи над ним…

Після цих слів запала тиша. Король зробив кілька кроків до дверей кабінету та зупинився вслухаючись. За дверима, наче хід годинника, лунали кроки двох вартових. Лейтенант мовчки спостерігав. Така пильність з боку Його Величності ніскільки не дивувала його. В палаці всюди були свої очі та вуха, шпигувала та розпускала різні плітки мало не вся придворна знать. Врешті Король розвернувся та неквапливо наблизився до Миротворця.

-Тож настав час розповісти тобі ще одну таємницю королівського двору… - мовив він та пильно глянув юнакові в очі, - те, що ти зараз почуєш, знали лише кілька осіб, доля деяких з них мені невідома, інші нікому нічого вже не скажуть, бо спілкуються з Творцем.

-Можете бути певні, Ваша Величність, - не відводячи погляду від короля, твердо мовив Миротворець.

-В той день, я не хотів відпускати кохану в далеку та небезпечну подорож до її родинного палацу. Бо саме тоді, склались так обставини, що у мене не було можливості супроводжувати Королеву, через невідкладні справи державної ваги. Недоброзичливців тоді, серед знаті та інших впливових кіл королівства, у нас було чи мало. Та Королева наполягла, і вирушила інкогніто, в супроводі Миротворця, твого попередника, та двох королівських гвардійців... Вони успішно досягли прикордонного містечка на межі королівства… Там слід їх і обірвався… Пошуки, велись тривалий час, та дали нікчемний результат: в лісах неподалік містечка Гелон, були знайдені знівечені тіла кількох розбійників та двох гвардійців… Миротворець та Королева зникли, мов у воду канули.

Монарх замовк, глибоко зітхнув, наче готуючись сказати, щось надто важливе.

-Таємниця, яку знали лише кілька осіб полягала в тому, що Королева була вагітною, та поверталась у родинний палац привести на світ нашого нащадка...

Запала тиша, що тривала якусь хвилину-другу. Зваживши все почуте, лейтенант зробив крок у бік Його Величності і приклонив коліно.

-Для мене велика честь служити Вашій Величності, наказуйте.

Король не вагаючись поклав руку на плече юнака.

-В тебе достатньо знань та вмінь... Ти вже готовий провести слідство і дізнатись, правду про те, що трапилось? Куди зникли Королева і Миротворець? Та зясувати долю нащадка корони.

-Так, я готовий, дозвольте приступати, Ваша Величність, - рішуче мовив юнак підводячись, та глянув у вічі монарху, що пронизував його своїм поглядом.

-Я покладаюсь на тебе юначе, не підведи мене… Приступиш завтра зранку, а сьогодні ти вільний, - і король хитрувато посміхнувся, - в тебе є ще доволі важливі справи...

-Честь служити, Вашій Величності.

Лейтенант вклонився, зробив кілька кроків назад, розвернувся та вийшов тим самим шляхом, що й прийшов.
 

ГЛАВА 2
 

Королівський сад, по суті, являв собою велетенський лабіринт з фонтаном у центрі. Лабіринт був доволі складним, та рухаючись по ньому за певними правилами, можна було з легкістю дістатись з половини Короля на половину Королеви, або ж до апартаментів Королівських Соколів, чи казарм Королівської Гвардії. Лейтенант часто гуляв тут, коли хотів побути наодинці з своїми думками. От і зараз він поволі йшов королівським садом поринувши у роздуми, коли раптом хтось наскочив ззаду та обхопив його руками за поперек. Не встиг юнак оговтатись як інша пара рук затулила йому очі. Руки хлопця були міцно притиснуті до тулуба, тож він не міг нічого вдіяти, окрім як говорити.

-Ви обидві пахнете фіалками, і цей аромат я ніколи з іншим не сплутаю, тож будьте любязні та відпустіть мене.

За спиною хлопця, мов звуки сріблястих дзвіночків, пролунав тихенький вдоволений дівчачий сміх.

-А от і не відпустимо, - прощебетали йому у вуха два ніжних голосочки, - не відпустимо доки не вгадаєш хто є хто…

-Ага, ось так… Що ж спробую… - юнак замовк та вдихнув на повні груди, обійми, що стискали його ослабли, та не піддались. І знову, майже біля самого вуха, пролунав тихенький сміх, та цього разу сміялась лише одна з дівчат. Хоч дівчата і були тендітними, та ці двоє володіли не аби якою спритністю та силою. Хлопець повільно видихнув і на його обличчі зявилась хитра посмішка.

-Аммі та Еммі, любі мої, будьте ласкаві та відпустіть мене, дозвольте глянути у ваші чарівні очка та поцілувати ваші хитрі носики.

-Е ні, цього разу ти нас не проведеш, говори хто є хто, - прощебетав у друге вухо голосок іншої дівчини.

Пальці рук, що затуляли юнакові очі, ледь помітно сіпнулись і в ту ж мить його обличчя засяяло вдоволеною переможною посмішкою.

-Еммі, сонечко, та годі вже затуляти мені очі, дай скоріше глянути на вас…

Руки, з очей хлопця, раптово зникли і десь за спиною пролунав невдоволений дівочий голос:

-Не знаю як ти, Аммі, але відчуваю, що й цього разу він нас провів… Та відпусти вже його…

-Не відпущу, він мій…

-Не більш ніж мій... Він наш, - і Еммі, підійшовши з іншого боку теж обійняла юнака руками. Той стояв мовчки наче вкопаний, не пробуючи навіть ворухнутись, він кохав цих юних ельфійок і стерпів би які завгодно вибрики.

Так затиснутий в міцних обіймах двох чарівних пустунок, лейтенант простояв десь з хвилину-другу.

-Годі вже мене обіймати, ще принесе когось нелегка ненароком… Хоч стіни лабіринту доволі широкі й високі, та вуха й очі тут є всюди. Краще розкажіть, що це ви тут робите…

Дівчата випустили юнака з обіймів. Він повернувся до них лицем та відступив на крок оглядаючи їх з голови до ніг.

-О, та ви сьогодні в мисливських костюмах. Знову вправлялись у стрільбі… І хто ж цього разу переміг?

-Та як завжди, Еммі обіграла мене, - і Аммі невдоволено скривила губки.

-Зате, ти краще за мене володієш лезами, - підбадьорила її Еммі, - та чого ми тут стовбичимо, гайда до нас, ми чогось смачненького приготуєм…

-От-от… Ця королівська кухня, тобі вже, мабуть, набридла Еріку, - підморгнула юнакові Аммі, - недавно я навідалась у королівський погріб та дещо звідти прихопила ненароком, - і винувато посміхнулась.

Дівчата, хоч і виявились, після зникнення їх матері, Королеви Ельфів, заручницями політичних угод між двома королівствами, були справжніми ельфійськими Принцесами. Тому за королівським протоколом, мали свої апартаменти на половині Королеви. В апартаменти входила й окрема кухня з персоналом.

-Цієї ночі ти залишаєшся у нас, - лукаво посміхнулась Еммі.

Лейтенант хотів було щось сказати, та Аммі суворо глянула на нього.

-Ніяких заперечень, лейтенанте, - категорично заявила вона.

Юнакові нічого не залишалось як погодитись, він ствердно кивнув головою.

Будь по вашому, все одно ж не передумаєте… Та мені потрібно добре виспатись… Завтра в дорогу у справах Його Величності.

-Після нашої вечері спатимеш мов убитий, - в один голос мовили сестри, здивовано переглянулись і весело розсміялись. Підхопили лейтенанта під руки і попрямували в бік своїх покоїв.

В апартаментах Принцес було тихо, дівчата заздалегідь відпустили прислугу. Вечеряти сестри любили доволі скромно, в основному фрукти. Та в честь гостя, Еммі вирішила приготувати рибне блюдо за єльфійським рецептом. До правди сказати близнята були не тільки вправними стрільцями, але ще й чудовими кулінарами. У їхній кухні був невеликого розміру басейн, в якому завжди плавала жива форель.

Дівчата підвели Еріка до кухонного басейну.

-Ось бачиш ці дві рибини, одна з них твоя, - лукаво посміхнулась Еммі.

-Та чистити тобі доведеться обидві, - тоном не терплячим заперечень, мовила Аммі, та показала юнакові кінчик свого язичка.

-То ж поки ми будемо переодягатись, розкладеш у кухні вогонь та почистиш рибу, - додала Еммі.

Лейтенант не вперше хазяйнував на цій кухні. Допомагати сестричкам було приємно й весело. Ледь за дівчатами зачинились двері, він зняв сюртука, повісив його у шафу. Потому, вправно закатав рукави сорочки, зняв з вішака чистий фартух та одягнув. Швидко розпалив вогонь, вправно виловив рибу та заходився чистити. Ледь юнак впорався з рибою та помив руки, як близнята повернулись одягнуті в білі поварські костюми з чепчиками на своїх чарівних голівках. Звичайно ж, їх костюми ледь були схожі на справжні поварські: короткі приталені куртки та спідниці-штани з вишуканого шовку.

Вони швидко оглянули рибу, похвалили Еріка та з вдячністю поцілували в обидві щоки.

-Закім ми готуватимемо, не нудьгуй, - заграючи прощебетала Еммі.

-Можеш сервірувати столик у вітальні, - лукаво глянула на хлопця Аммі.

-А ви, мої любі, покваптесь, бо я вже зголоднів… - Ерік зняв фартуха, почепив на вішака, дістав з шафи сюртук, закинув на плече та вийшов з кухні.

Перед вечерею дівчата умилися та причепурилися і сиділи зараз перед сервірованим столиком, на диванчику по обидва боки від хлопця. Одягнуті вони були в тонкі напівпрозорі пеньюари. Це виглядало так спокусливо, що хоч він і звик їх бачити в такому вигляді, та завжди це викликало в нього надмірне хвилювання.

Перед ним, по середині столика, стояло велике блюдо, хоч воно й було накрите кришкою та неймовірний аромат витав по всій кімнаті наганяючи апетит. Врешті, Аммі простягла руку й підняла кришку.

-Тадаммм.. – задоволено посміхаючись проспівала вона.

На великій тарелі лежали дві однакові рибини розрізані на шматки та сервіровані фруктами.

-А тепер, тільки спробуй не вгадати хто яку готував, - капризно промовила Аммі і поклала на тарілку перед юнаком два однакових шматки з обох рибин.

Ерік скуштував один шматок потім інший, повторив це ще двічі, а потім доїв все до кінця. Близнята уважно за ним спостерігали. Він чудово знав кулінарні смаки обох сестер, та вирішив з ними трохи пожартувати.

-Щось я не розкуштував, давайте ще…

Цього разу, Еммі, поклала два однакових шматки. Юнак уважно стежив за тим, як це вона робить та посміхнувся про себе. Кожна з дівчат першим накладала йому шматок своєї рибини, тож помилитись було важко. Смакуючи, він зїв ще два шматки.

-Щось не збагну… - вдавано стурбованим тоном промовив Ерік.

Аммі, потяглася до тарелі, щоб покласти йому два останніх шматки.

-Агов, що ти робиш сестричко… Ти тільки поглянь на нього… Він просто кепкує з нас і хоче лишити нас без вечері… - розсердилась Еммі.

І Принцеси близнята, обурено поглянули на хлопця.

-Пробачте мої любі, але риба така смачна, що я не зміг опиратись спокусі…

Дівчата обмінялись поглядами, та ще раз глянули на Еріка, що винувато зиркав, то на одну, то на іншу, та весело розсміялись.

-То хто ж яку рибину готував, врешті скажеш? – майже в один голос нетерпляче мовили Принцеси.

Юнак взяв чисту виделку і поклав по шматку риби кожній з сестер.

-Ось, якось так…

-І як це він тільки робить, - здивувалась Аммі.

-Він читає наші думки, - стурбовано глянула на неї Еммі.

Цього разу весело сміявся Ерік.

Далі вечеря проходила в веселій безтурботній атмосфері. Сестрички не вмовкали, щось розповідали перебиваючи одна одну. Коло спілкування Принцес, при дворі короля, з питань безпеки було доволі обмеженим. Усвідомлюючи це, Ерік терпляче вислуховував все, час від часу коментуючи почуте, і всі разом весело сміялись. Безневинні пустощі поступово перейшли в палкі поцілунки. Поволі все це дійство з пристрасними обіймами перемістилось до опочивальні Принцес… Все стихло десь за північ, і юнак міцно заснув у ніжних обіймах чарівних пустунок.

Ледь почало світати, Ерік прокинувся та розплющив очі, його тренований організм наче годинник вів відлік часу. В кімнаті панували сутінки, свічки давно догоріли та погасли, лишивши по собі лише запах лаванди, що витав у повітрі. Та ніздрі юнака вловили в ньому й ледь чутні нотки фіалок. Авжеж, цю ніч він провів на розлогому ложі в опочивальні юних ельфійок. Сестрички мирно спали по обидва боки, поклавши свої чарівні голівки йому на плече. Юнакові зовсім не хотілось покидати цих милих близняток, та треба було, ще до сходу сонця, виїхати з королівського палацу. Він поволі звільнив плече опустивши голову однієї з сестер на подушку. Потому, зробив це з іншою та спритно вислизнув з їх обіймів. Дівчата, щось промурмотіли у ві сні, обійнялись, та знову міцно поснули. Ерік швидко вдягнувся, поцілував у щоки близнят, та затримався ще на хвилю милуючись ними.

За релігійними і мирськими законами, що панували в цих краях вважалось, що близнята мають два тіла та одну душу. Тому, мають право утворювати сімї з одним на двох, чоловіком чи дружиною. Отож такі стосунки в королівстві рідкістю не були. Юнак, безумовно, одружився б з ними, незважаючи навіть на те, що ельфи живуть значно довше за людей, і він постарів би, а вони лише трохи подорослішали. Та лейтенант був Миротворцем. Можливо, саме про це думав Ерік в цю коротку хвилю. А його вже чекали справи королівства, тож він винувато посміхнувся дивлячись на мирно сплячих близнят і тихо вийшов. Минувши вітальню, столовий зал увійшов у кухню та через прохід для прислуги, потрапив у двір по той бік палацу. Вже звідти, привітавшись з вартовим, та скориставшись службовим входом, пройшов в апартаменти Королівських Соколів. Потрапивши в свою спальню лейтенант відчинив гардероб, зняв мундир та переодягнувся. Тепер він був схожий на звичайного молодого шляхтича з не багатої родини. Потому, зайшов у кабінет, присів біля столу, взяв перо та аркуш паперу, щось швидко написав. Склав аркуш в четверо, вложив у конверт закривши його печаткою Миротворця, підвівся та вийшов у вестибюль. Покликав вартового, що саме проходив повз, та вручив йому конверт наказавши передати блазню Короля. Не минуло й години, з моменту як лейтенант покинув опочивальню Принцес, коли він верхи проїхав через Західні ворота столиці королівства.
 

ГЛАВА 3
 

Гелон був невеликим містом неподалік кордону, де процвітала торгівля контрабандними товарами. Вдень та вночі тут вирувало життя: вдень йшла жвава торгівля різним крамом, а в ночі ці товари завозились у місто звідусіль, оминаючи королівську митницю та збирачів податку. Тут можна було купити, відносно дешево, як і добротну річ відомого ремісника, так і якісну підробку або ж взагалі нікчемну річ. Зрозуміло, що з законами в цьому місці мало хто рахувався. Була у місті мерія, суд і королівська сторожа, та дзвін монет перешкоджав їм чути, а блиск золота - бачити. Все тут усіх влаштовувало. І було б все чудово, якби не зграйка підлітків напівкровок, що орудувала в місті. Вони завдавали чимало клопотів крамарям та покупцям, викрадаючи товари та гаманці, обчищаючи їх кишені. Отож діставалось й місцевим можновладцям.

В пообідню пору, однією з вуличок, що вели у торговий ряд, неквапливо розглядаючись навкруги йшов хлопчина. З вигляду йому було років п'ятнадцять. Вдягнутий він був скромно, на плечі висіла торба, а з-за поясу виглядало руківя невеликого мисливського ножа. Юнак зупинився навпроти будинку якогось заможного городянина та мало не роззявивши рота розглядав різьблені дубові ворота з хвірткою посередині. Він так захопився, що не зразу зауважив тупіт ніг та голоси, що наближались до нього десь з поміж будинків. Зненацька з ближнього провулка вибіг якийсь хлопчисько та промчав повз розгубленого юнака зачепивши того плечем. Тому ледве вдалось втриматись на ногах щоб не гепнутись на клумбу, з кущами троянд, під вікнами будинку. В хлопчиська, щось випало з-за пазухи та гулко впало на мощену каменем вулицю, та він не думав зупинятись і швидко зник в наступному провулку. Оговтавшись юнак нахилився та підняв річ котру загубив той невіглас. То був доволі важкий гаманець. Не встиг він підвестись, як з провулка один за одним вибігло з десяток людей, а може й два.

-Ось він, ловіть його! – заверещав хтось з юрби вказуючи на хлопчину, що розгублено стояв посеред вулиці.

Не розуміючи, що відбувається юнак озирнувся навколо себе та нікого не помітив, а юрба тим часом наблизилась до нього.

-Хапайте його! – заверещав той самий голос, - він вкрав мій гаманець!

-Обережно! В нього ніж! – застережно вигукнув інший.

Юрба поволі оточила збентеженого хлопчину.

-Сторожу сюди! Сторожу.. – наче хвиля покотилося вулицею.

Юнак пробував повернути гаманець та все пояснити, але його ніхто не слухав.

-Малий негідник! Злодюга! Мерзотник! Виродок! На шибеницю його! – лементували всі на перебій.

Зненацька юрба стихла і злегка розступилася утворивши вузький прохід. Хлопчина повернувся в той бік і перед ним, наче з під землі, зявилась королівська сторожа. То були двійко кримезних парубків у засалених мундирах з мечами на поясі. Вони зміряли його поглядом, переглянулись і один з них простягнув до нього руку.

-Давай сюди…

Хлопчина мовчки віддав гаманець, що весь час тримав у руці перед собою.

-Ножа теж… - втрутився інший, дихнувши юнаку в обличчя перегаром, - ач який розбійник, він нас не боїться, - поклав долоню на руківя меча і зареготав.

Юрба підхопила і все навколо заповнилось істеричним сміхом.

-Годі! – рявкнув той, що взяв гаманець і всі стихли, - ти йдеш з нами, - мовив він до юнака та вхопивши за комір штовхнув його поперед себе.

-Та я ж ні в чому не ви… - спробував, щось пояснити хлопчина, та страж обірвав його на пів слові ще раз міцно штовхнувши у спину.

-Мовчи! Винен, не винен, суддя розбереться.

І юнак покірно пішов вулицею у супроводі стражників та розбурханої різношерстої юрби. По ходу цієї процесії до неї приєднувались все нові та нові зіваки, охочі до різного роду видовищ. В такому складі вона й висипала на центральну площу, та зупинилась перед брамою будинку місцевого суду. На гамір, що заповнив площу, хвіртка в брамі відчинилась. Звідти спершу вийшов секретар з підручними, що винесли невеликий стіл та масивне крісло. Згодом, зявився й сам суддя у мантії та перуці, з масивним деревяним молотком у руці. Він зручно вмостився у кріслі, окинув поглядом натовп перед собою і голосно вигукнув:

-Тиша! – та вдарив молотком об стіл.

Юрба поволі змовкла і над площею запанувала тиша.

-Що тут відбувається? – грізно мовив суддя звертаючись до королівських стражів.

Ті виструнчились і скоромовкою наперебій, заговорили:

-Ваша честь, пане суддя, впій…

Та удар молотка об стіл обірвав їх на пів слові.

-По одному, - коротко рявкнув суддя та вказав молотком на одного з стражників.

-Ваша честь, народ впіймав одного з грабіжників, що орудують в місті, - пробелькотів той і вказав на хлопчину, що смиренно стояв між ними.

Суддя глянув на юнака потім на стражів.

-І що вчинив цей юнак?

-Він поцупив гаманця у вельми шанованого добродія, - і стражник поклав на стіл перед суддею гаманець туго набитий монетами, - а ще у нього був ніж.

-І де ж той ніж? – суворо глянув на стражників суддя барабанячи пальцями по столу.

-Пробачте, Ваша честь… - роблячи винуватий вигляд мовив другий страж, виступив на перед та поклав ножа на стіл, - якось забулось…

Суддя взяв ножа, покрутив його в руках розглядаючи.

-Гарна річ… Мабуть теж крадена.

Та звернувся до секретаря, що стояв збоку, тримаючи у руці дощечку з чорнильницею і аркушами паперу, та старанно все занотовував.

-Впишіть це як речовий доказ… І гаманець теж, - та тихо додав, - лише гаманець, - поклав ножа на стіл, взяв у руку молоток і, вказуючи ним на гаманець, звернувся до натовпу:

-Так хто звинувачує цього хлопчину? У кого поцупили цей гаманець? А може то його гаманець?

З натовпу вийшов чепурно одягнений міщанин та наблизився до суду.

-Ваша честь, цей виродок, викрав його у мене з кишені та накивав пятами.

-Хтось бачив це і може підтвердити слова цього добродія? – знову, звертаючись до натовпу, мовив суддя.

-Авжеж, я бачив… і я… і я бачив, - заволали навперебій у юрбі.

Суддя перевів погляд на переляканого юнака.

-Що скажеш хлопче в своє оправдання? І шапку зніми, перед Королівським судом стоїш!

Хлопчина покірно зняв шапку і з під неї випало та розсипалось по плечах довге руде волосся з під якого виглядали загострені вушка. Натовп здивовано зойкнув і запанувала тиша в якій тихим впевненим голосом пролунали слова:

-Ваша честь, я не вчиняла нічого про, що тут говорять. Сьогодні я вперше потрапила в це місто. Йшла вулицею, коли з провулка вискочив якийсь парубок і мало не збив мене з ніг. Він і впустив цей гаманець. Я його лише підібрала на біду.

Лиш дівчина скінчила, юрба зайшлася реготом, суддя теж іронічно посміхнувся.

-Так-так, я знаю, всі це кажуть… Та як тобі можна вірити, після того, що я побачив. Ти видавала себе за іншого, а це обман. Тож і зараз віри тобі нема. До того ж ти ще й напів-ельф. Зрозуміло, що ти не одна це вчинила… Видай своїх спільників і я помягшу твою провину.

-Але ж я кажу правду, - обурилась дівчина, - які спільники? В цьому місті я нікого не знаю.

-Що ж, я давав тобі шанс… - промовив співчутливо суддя, та звернувся до натовпу, - то яке ж покарання призначити цій шахрайці?

Народ загомонів, хтось крикнув:

-Спалити негідницю! – інший, - повісити, - і ще кілька голосів, - на палю, четвертувати, відрубати голову.

-Годі! Тиша! – прикрикнув, на тих, що надто розійшлися, суддя та вдарив молотком об стіл.

Юрба поволі стихла, він подумав хвилину-другу, прийняв рішення та виголосив вирок.

-Спалити ми не можемо, бо ніхто не звинувачував її у чаклунстві… На палю або ж четвертувати теж, бо вона не душогубець, залишається повісити або відрубати голову… Тож даною мені королівством владою, якщо завтра до обіду, ніхто не намагатиметься спростувати звинувачення, або ж надати докази шляхетного походження дівчини то, - суддя зробив паузу переводячи подих, - по обіді її повісять як простолюдинку! – та завершив свій вирок ударом молотка. Підвівся, взяв зі столу ніж та гаманець і увійшов у браму. Секретар дав розпорядження підручним та звернувся до юрби, що не поспішала розходитись наче чекаючи ще чогось:

-Суд звершився! Розходьтеся!

-А як же мій гаманець, - обурився чепурно одягнений міщанин.

-Гаманець речовий доказ.

-А монети, віддайте ж золото…

-Монети теж конфісковані як доказ злочину, - і даючи зрозуміти що розмова закінчена повернувся до міщанина боком.

-У клітку її, - кинув він через плече стражу, що тримав дівчину за комір.

Поступово площа перед брамою суду спорожніла, і стражники, схопивши дівчину під руки, щоб не змогла втекти, повели її до каземату. Тюрми у місті не було. Оскільки всіх затриманих, залежно від вчиненого злочину та ступеню їх вини, страчували, або ж відпускали після сплати солідного штрафу. Зате, тут була цитадель, в якій розташовувався нечисленний загін королівських стражів, де й знаходився каземат. Це було невелике підвальне приміщення з катівнею, кімнатою для охорони та кількох камер, які скоріше були схожі на клітки. В одній з таких камер і зачинили дівчину, забравши торбу, взуття та пояс. Вона сиділа в цілковитій темряві, у кутку на соломі, обійнявши руками коліна та міркувала над своїм становищем. З кімнати охорони долинали звуки гри у кості та голоси двох солдат.

-Ну от, я знову програв, трясця його матері, - вилаявся один з них, - як те дівчисько привели, так я все програю та програю…

-До чого тут та нещасна, її ще сьогодні повісять… Тобі просто фатально не везе.

-Ач, яких розумних слів нахапався… Фатально… Слухай, а давай на неї зіграємо… Ну хто першим буде.

-Ти, що таке верзеш… Тобі що повій мало? Вона ж зовсім ще дитина незаймана.

-Дитина? Теж скажеш… Тай яка різниця… Якщо ще й незаймана то для неї гірше… Так і помре не пізнавши мужчини. А жаль…

-Ні – ні, я в цьому участі не братиму… Давай краще зіграємо, хто першим спати піде… Скоро вже світати почне…

-Хай так…

Голоси змовкли, було чути як калатають кості та котяться столом.

-І знову ти переміг. Хай йому грець… Тож ти спиш першим, а я на варті…

-Настане час розбудиш. Та віднеси нещасній щось поїсти, бо ще з голоду помре, а її ж повісити мають… - зіваючи промовив інший. Згодом почулись кроки та скрип старого тапчану.

На тривалий час запала тиша, котру порушували лише тихі звуки храпу, та згодом почулись кроки. Вони наближались, а з ними й відблиски, палаючого смолоскипа, розганяючи темряву. Дівчина підвелась та відступила у куток спершись спиною об стіну. Камера була не великою: з трьох сторін глухі стіни, замість четвертої ковані грати з хвірткою посередині. Мабуть тому, її називали «кліткою». Кроки стихли, світло смолоскипа проникло в камеру та на мить засліпило дівчину. Клацнув замок і хвіртка з протяжним скрипом відчинилась. Очі за мить звикли до світла і вона побачила чоловіка, що увійшов. То був один з охоронців каземату. Він ввіткнув факел у тримач на гратах і наблизився до дівчини. Та перелякано забилась у куток.

-Не бійся. Ти чого так лякаєшся. Я ж, не страшніший за те, що тебе чекає, - зупинився за два кроки та простягнув їй окраєць хліба.

Дівчина вагаючись вийшла з кутка взяла окраєць та поквапливо зїла. Лиш вона завершила, охоронець схопив та міцно притис її до себе намагаючись поцілувати. Дівчина спробувала вирватись мотаючи головою та опираючись руками, але марно.

-Ну чого ти впираєшся… Тебе ж за кілька годин повісять… Так хоч розважимось трохи…

-Гаразд… Відпусти… Я хоч штани зніму, - рішуче мовила дівчина та вгамувалась.

-Зразу б так…

Та лише солдат ослабив обійми, як вона з усього маху ногою вдарила його в пах. Він заскавчав наче побитий собака і опустився навколішки тримаючись руками за свої причандали. Скориставшись цим, дівчина схопила його за чуба та що сили, коліном, зацідила в обличчя. Охоронець обмяк та гепнувся на землю. Вона миттю вхопила факел і вискочила з клітки зачинивши хвіртку на ключ, що солдат необачливо залишив у замку. Щоб вийти з підземелля потрібно було пройти повз кімнату охорони та відчинити двері що вели на зовні. Ключі у неї були на звязці, що залишив охоронець. Двері в кімнату охорони були прочинені і звідти виривалось мерехтіння палаючих смолоскипів, що розганяло темряву. Дівчина крадькома підійшла до дверей та заглянула в середину. З дальнього кутка, де стояв тапчан, долітало монотонне хропіння. Вона обережно ввійшла в кімнату. Підійшла до великої старої скрині, куди охоронці поклали її речі. Відчинила, намагаючись зробити це якомога тихіше, дістала звідти свою торбу та одягла чобітки. Поволі навшпиньках вийшла з кімнати, прикрила за собою двері, та підібравши ключ зачинила замок. Коли вона, врешті, вибралась з каземату перші промені сонця, пробиваючись крізь бійниці цитаделі освітили внутрішній двір.
 

ГЛАВА 4

В шинку було доволі гамірно. Весела компанія з місцевих гульвіс та кількох повій, сидячи за великим столом, весело, щось обговорювали вибухаючи, час від часу, сміхом.

-…Та коли, той злодюжка, зняв шапку я мало мови не втратив… Виявляється то дівчисько, от тобі й на, - пробелькотів хтось пяним голосом.

-Це ще квіточки… Ти б бачила обличчя постраждалого, коли йому секретар сказав, що золоті конфісковані як докази в справі… - додав інший звертаючись до своєї подруги.

-А він певне думав, що гроші йому повернуть… - мовила одна з повій і всі знову зайшлися гучним сміхом.

Втомившись від реготу, компанія стихла. Хтось покликав шинкаря та замовив ще вина. Шинкар метнувся у погріб і за хвилю повернувся з чималим глечиком у руці. Наповнивши келихи невгамовних пяничок, він поставив його на стіл. Хтось, з хмільної компанії, кинув йому срібну монету, той вправно упіймав її на льоту, та пішов на поклик інших відвідувачів.

-Вона може й не винна, та все ж її повісять, - співчутливо мовила, елегантно вдягнена красуня, що проходила повз стіл, за спиною якогось гульвіси. Той повернувся перекинувши одну ногу через лавку і зміряв її пяним поглядом.

-Повісять теж мені, я б її спершу на палю посадив… - і зробивши красномовний жест, поплескав рукою себе в пах, - ось на цю палю…

Вхопив молодицю, за руку та з силою смикнув на себе, жінка не втрималась на ногах і щоб не впасти присіла йому на коліно.

-Чого руки розпускаєш? Відчепись… Чула вже, чого ти вартий… Тільки язиком й молотиш, пяничка клятий, - вона однією рукою відштовхнула гультяя, обпершись іншою об стіл підвелась та пішла геть.

Той невдоволено прогарчав, щось образливе їй у слід, повернувся до столу, та схопивши келих, що стояв перед ним, осушив його до дна і зареготав. Хмільна компанія дружно його підтримала. Не зважаючи на регіт, що долітав їй у слід, красуня неквапливо з грацією продовжувала йти залом. Підійшовши до стійки бару вона обмінялась кількома фразами з шинкарем та двома молодиками на підпитку, котрі про щось сперечались за кухлем добротного елю. І вже збиралась піднятись сходами на гору, як раптом, в дальньому кутку парадного залу, яким користувалась місцева знать, помітила шляхтича. Той одиноко вечеряв, за столиком навпроти арки, що розділяла обидва зали. Звідти чудово проглядалась інша половина шинку та стійка бару. Хоч в залі й було не надто світло, все ж вона зауважила, що то доволі вродливий юнак, котрого бачить вперше. Трохи повагавшись молодка поправила пишну спідницю, що ледь сягала колін та рішуче попрямувала в парадну залу. Наблизившись до столика за яким вечеряв шляхтич, і не чекаючи запрошення, відсунула один із стільців та присіла на його край.

-Дозволите скласти Вам компанію, молодий пане?

Юнак відірвався від трапези, оглянув її неквапливим поглядом і загадково посміхнувся.

-Чому би й ні… - підняв вгору руку привертаючи увагу шинкаря, коли той зауважив його жест, торкнувся рукою келиха та своєї тарілки і вказав на молодицю, шинкар кивнув у відповідь. За хвилину його помічник приніс і поставив перед красунею порцелянову тарілку та кришталевий келих, потому наповнив його до половини вишуканим трунком, що стояв на столі. Затримався ще на мить, чекаючи розпоряджень, та піймавши красномовний погляд юнака, вклонився красуні, і повернувся до своїх обовязків.

-Раніше я вас тут ніколи не бачила, пане… Ви не тутешній? – жінка підняла келих та пригубила смакуючи вишукане вино.

-У це місто, я приїхав години дві тому… Тож це не дивно.

-Пане, Ви з дороги, та я не помітила при Вас жодної поклажі. Чи означає це, що Ви плануєте продовжити свою подорож, чи зупинились на ніч де інде?

-Ні, я винайняв кімнату нагорі, - юнак відвів погляд від красуні та не двозначно глянув на стелю, - туди ж любязно доставили й мої речі.

Молодиця вдоволено посміхнулась, відпила з келиха ще ковток вина, та продовжила розпитувати уважно розглядаючи одяг незнайомця.

-Що ж привело Вас пане, у наше богом забуте містечко, аж з самої столиці?

-І чого це ти вирішила, що я із столиці? – юнак прискіпливо глянув красуні у вічі.

-Надто вишуканий у вас одяг, пане.

-Про щось схоже й я подумав, та іншого не було…, - промовив наче сам до себе шляхтич, та посміхнувся молодиці, - чого це ти, все пане та пане, Еріком мене звуть.

-Дуже приємно пане… Тобто Еріку. Мене ж звати Кліо.

-Гарне імя в тебе, красуне… То ж, якщо ми вже знайомі, можу я тебе дещо спитати?

-Спробуй, та не обіцяю, що відповідь буде чесною, - лукаво посміхнулась Кліо.

-Ні – ні, ти невірно, мабуть, мене зрозуміла… Нічого особистого… Я тут вечеряв на самоті, а в тому залі було так гамірно й весело, та все ж ти чомусь приєдналась до мене.

-Не знаю, можливо, хамство набридло, бо чого ще від цих пяничок чекати… А можливо, надмірна цікавість, що притаманна кожній жінці, - крутячи келих у руці, задумливо промовила красуня. Ерік уважно спостерігав за нею неквапливо смакуючи вино.

-Хто ж то може знати, у кожного своя доля, - зненацька, наче сама до себе, тихо додала вона.

-Про що це ти, Кліо?

-От сидимо ми тут… Вони там регочуть мов навіжені… А її повісять нізащо… Вона ж цього не робила, я знаю… Та всім байдуже… Аби спихнути на когось… Все навколо просякло лицемірством… Невинних карають, винних за плату відпускають… Так і живемо…

Кліо змовкла, втупившись поглядом у пусту тарілку.

-Я нічого поки не зрозумів, та сподіваюсь ти все поясниш… Але спершу, щось трохи перекуси, бо зовсім спянієш від мого вина, - і Ерік поклавши їй у тарілку шматок печеного курчати та трохи овочів, й сам продовжив вечеряти.

Коли з курчам було покінчено та запито залишками вина, юнак знову посміхнувся Кліо.

-Ти вмієш інтригувати… Та й здається ти не на жарт стурбована, то ж розкажи, що тут трапилось.

Красуня, мить повагавшись, розповіла йому про те, як впіймали дівчину та звинуватили її у крадіжці, про суд та несправедливе покарання.

-Ти вважаєш, що вона не винна?

-Я тут всіх як облуплених знаю, а її, як й тебе, вперше побачила сьогодні. Не місцева вона, та й на злодюжку не схожа.

-Але ж хтось поцупив того гаманця…

-Хто поцупив - той утік. Ніхто його не впіймав та й шукати не буде.

-Чому ж не шукають? Я так розумію, що міські стражі тих злодюжок знають?

-А що їх шукати, тут мало не щоночі когось грабують. Лиш стемніє, народ з шинку розходитись починає, вистежують того хто солідніше виглядає та грабують. А стражі свою частку в тому мають, тому не шукають.

-Кепська справа… А я тут хотів було прогулятись нічним містом… Провінційним повітрям подихати перед сном… Складеш мені компанію?

-Та що ви пане, тобто Еріку… Ти у місті вперше та ще й напідпитку…, - розгублено глянула на шляхтича Кліо, - для тебе це надто небезпечно. Може, я краще на гору тебе проведу… До твого покою.

Ерік не втримався та весело засміявся. Розсмішив його розгублений чи то переляканий вираз, що застиг на обличчі красуні, та вона, вочевидь, зрозуміла це інакше і вмить її розгубленість змінилась гнівом. Кліо рвучко підвелась мало не перекинувши стілець та сердито глянула на Еріка. Посмішка миттю зникла з обличчя юнака, здогадавшись, що його поведінка була не припустимою, він розгублено встав з-за столу дивлячись на молодицю поглядом сповненим жалю.

-Дякую за вечерю, пане… - розгнівана красуня вклонилась, наче придворна дама і, не чекаючи на відповідь попрямувала до іншого залу. Та зробивши кілька кроків вона зупинилась, постояла хвильку наче щось обдумуючи, розвернулась та підійшла до розгубленого юнака.

-Я не супроводжую кого попало, - сповненим образи тоном, ледь чутно, мовила молодка, - я не повія.

Лише тепер Ерік зрозумів в чому справа. Думаючи про своє він не надав значення останнім словам жінки.

-Пробач, Кліо, я просто телепень… Як можу загладити своє нахабство? - винувато глянув їй у вічі юнак.

Красуня посміхнулась співчутливо.

-Мабуть, якось іншого разу, - з жалем промовила вона, - можливо, ще зустрінемось.

І впевненою, сповненою грації ходою, покинула парадну залу, лишивши хлопця на самоті. Ерік дивився їй у слід, та думками він був десь далеко - там, на половині Королеви…
 

ГЛАВА 5
 

На дворі вже світало, та королівському блазню не спалось, цієї ночі він так і не склепив очей. Минулого вечора Каспер Артіф відвідав один невеликий шинок на околиці столиці та повернувся лише за північ, з доволі стурбованим виглядом. Не роздягаючись влігся на ліжко поверх постелі, та поринув у роздуми. Той шинок мав дурну славу, бо в ньому збирались різного роду нечисті на руку ділки, та гарну кухню, бо дружина власника була неабияким кулінаром. Тож він навідувався туди час від часу, щоб зустрітись з потрібними людьми та заодно відпочити від вишуканої королівської кухні. Тут знали його як Каспера Смаґла, ватажка найбільшої мережі контрабанди ельфійського вина. Ніхто й гадки не мав, що він ще й королівський блазень. Сам Каспер був майстром перевтілень, тому кращого прикриття для ділка такого маштабу, знайти було важко. Завдяки цьому він завжди був першим в курсі справ королівства, що давало йому солідну фору перед конкурентами, та по при це він був відданий королю і служив йому вірою та правдою. Контрабанда вином процвітала завдяки королівській родині у власності котрої, перебували майже всі виноградники в країні. Саме молодшому брату короля належала левова частка виноградників на півдні країни. Незначною ж їх частиною володіли релігійні громади та монастирі. Брат короля був не надто розумною, зате багатою та надзвичайно пихатою людиною. Користуючись монопольним правом, він вмовив короля встановити високі мита на ввіз вина з сусідніх королівств. Забезпечивши тим самим високу дохідність своїх винокурень. Та як завжди трапляється в таких умовах, якість вина з часом суттєво впала а ціна виросла. Винокурні звичайно виробляли елітні сорти вина, та в незначних кількостях і поставляли лише для королівського двору. Інші ж шляхетні та багаті люди повинні були задовільнятись сумнівної якості напоями або ж якісними та не в міру дорогими ельфійськими винами. Та зараз не це турбувало королівського блазня, кілька тижнів тому, один з його помічників при зустрічі обмовився, що в деяких колах витають чутки про скору зміну влади в королівстві. Каспер, доручив йому дізнатись про деталі та виявити джерело. Навідавшись вчора до шинку, він дізнався, що помічника було знайдено, з розтятим горлом, неподалік монастиря Святої Хиврони. Саме в цей монастир, років двадцять тому, було зіслано першу дружину короля, красуню Вірджину. Котру в народі називали «пустоцвітною Королевою» за нездатність народжувати. Саме це не давало спокою, йому дошкуляли думки: повязане це вбивство з королевою, чи може це просто випадковий збіг. В кімнату увірвались перші промені літнього дня. Каспер підвівся з ліжка, підійшов до дзеркала і глянув на своє відображення. Невдоволено хмикнув, поправив комір сорочки, вийшов з кімнати та попрямував до королівських лазень. Освіжившись у басейні з холодною водою відчув себе значно краще, тривога не зникла геть та наче притупилась. На зворотній дорозі його перестрів вартовий:

-Від лейтенанта Королівських Соколів, - коротко відрапортував він та вручив опечатаний конверт.

Каспер взяв конверт та відпустив вартового. Увійшовши в свою кімнату розкрив його, розгорнув складений в четверо аркуш і прочитав коротку, та змістовну, записку Еріка. Будучи переконаним, що цей не простий юнак, знає його таємницю, довго не міг збагнути, чому той не видав його королю. Та згодом зрозумів, що посада яку той обіймав, зобовязувала його не лише викривати, а й контролювати, маніпулювати та при необхідності прибирати з оточення монарха небажаних людей. Не вважаючи Каспера Смаґла загрозою королівській владі, Миротворець просто потоваришував з ним. Тож королівський блазень був обізнаний про маленькі таємниці ельфійських Принцес. Він любив цих дівчаток, та був їм вельми вдячний за уроки ельфійської культури та історії. Самі не підозрючи того, вони доволі суттєво сприяли розвитку його таємного бізнесу. Прочитавши записку, Каспер перевдягнувся та подався на половину Королеви, розраховуючи, що Принцеси вже прокинулись та запропонують йому поснідати в своєму товаристві. Він швидко пройшов лабіринтом саду та піднявся сходами до апартаментів юних ельфійок. Постукав, двері відчинила покоївка та впустила його в передпокій.

-Доброго ранку, пане… Принцеси вдягаються до сніданку… Якщо Ваша ласка я проведу Вас до вітальні.

Каспер привітно посміхнувся покоївці та рушив за нею. У вітальні приємно пахло кавою та яблучним штруделем з корицею. Дівчаток, ще не було, покоївка вийшла, залишившись на одинці, чоловік присів на диванчик поряд із накритим до сніданку столиком, та насолоджуючись ароматом страв задрімав. Скільки тривав сон йому було важко зрозуміти, та коли він прокинувся Принцеси сидячи за столиком проти нього вже допивали свою каву. Помітивши, що Каспер прокинувся близнята привітно посміхаючись майже водночас привітались.

-Доброго ранку, Каспере…

Чоловік швидко підвівся та вклонився одній з них.

-Доброго ранку принцесо Амміран.

Потому вклонився другій.

-Доброго ранку принцесо Еммінар.

Він розрізняв їх лише за кольором стрічок вплетених у волосся: Аммі належав бузковий, а Еммі – рожевий. Зараз він хвилювався, щоб не помилитись, бо часто намагаючись заплутати Еріка, вони мінялись стрічками. Та цього разу схоже все було гаразд.

-Та досить вже вклонятись Каспере… - мовила Аммі і дівчата обмінялись поглядами.

-Краще розкажи чим це ти займався у ночі… - загадково посміхнулась Еммі.

-І що змусило тебе полишити Короля на самоті за сніданком… - знову втрутилась Аммі.

Каспер розуміючи, що з етикетом покінчено, присів на диванчик .

-Я з візитом замість Еріка, вибачитись за те, що він відбув на кілька днів у справах не повідомивши Вас.

-От негідний хлопчисько, - вдавано обурилась Аммі

-Ніби то вперше… - дивлячись на неї грайливо додала Еммі, - він завжди зникає з першими півнями.

-Це він так піклується про наш вранішній сон…

-Щоб ми додивились його до кінця…

Кімната наповнилась веселим, дзвінким дівочим сміхом. Закім Принцеси веселились, Каспер смакував штрудля запиваючи його вже холодною та все ж напрочуд смачною кавою. Помітивши з якою насолодою він це робить, Аммі поклала йому ще шматок, а Еммі долила кави. Розкажи ж хоч кому про те, що королівському блазню, за сніданком, прислуговували ельфійські Принцеси, ніхто ж не повірить. Каспер мило посміхнувся.

-Дякую прин…

-Досить… Досить… Краще розкажи хто вона…

-Ви про що? – і здивовано глянув на дівчат.

-Про ту, що не давала тобі спати… - в один голос промовили Принцеси.

Чоловік замислився в його очах знову спалахнув тривожний вогник. Дівчата вловили той вогник.

-Що трапилось Каспере? Ми якось образили тебе? Пробач, ми буваємо нестерпними…

-Ні-ні все гаразд… Просто ви нагадали мені про одну важливу справу. Тож дякую Вам за чудовий сніданок і Ваші невинні жарти… Шкода та змушений покинути Вас.

Близнята з сумом глянули на нього.

-Що ж йди, коли потрібно…

-А може до обіду владнаєш все та зайдеш…

-Нічого не обіцяю… Хоч пообідати з Вами велика честь для мене, - Каспер вклонився та попрямував до виходу, вже в дверях він повернувся до близнят.

-Благаю Вас будьте пильними… Не на часі цей відїзд Миротворця… - і поквапом вийшов.
 

ГЛАВА 6
 

Лишень сонце закотилось за небокрай, місто занурилось в сон. Ніч була тихою, лише час від часу перегавкувались собаки та у шинку горланили пянички. Місяць був майже у повні, і цілковита темрява панувала лише у закутках за фасадами будинків та у вузьких провулках. В одному з таких закутків неподалік шинку ховаючись від сторонніх поглядів стояли двоє парубків.

-Щось сьогодні день невдалий був, - пошепки мовив один з них, - може хоч вночі, підфартить.

-Авжеж, мене мало не впіймали… Та ще й улов упустив, через якогось телепня, що стовбичив по серед вулиці ловлячи гав, - прошепотів у відповідь інший.

-Того телепня, як ти кажеш, завтра повісять замість тебе… Тож подякуй Богу, що не наздогнали. А ще, ходять слухи, що то було якесь дівчисько…

-Що ти плетеш, яке ще дівчисько, я ж сам його бачив, то парубок був… А врешті, ти ж відкупився коли тебе впіймали…

-Тоді просто повезло… Мене стражник впіймав… Я йому гаманця віддав, він і відпустив бо ніхто, крім нас обох, цього не бачив… Був би то натовп, що гнався, бовтався б на мотузці.

-Та годі тобі… Чого кудахчеш мов та квочка… Не впіймали ж.

-Досить язика чесати… Краще за шинком пильнуй.

Шинок займав нижній поверх у великій триповерховій будівлі на центральній площі, навпроти суду та мерії. В нічний час площа освітлювалась ліхтарями, що стояли поруч з будинками. Були такі ліхтарі й біля шинку, тож все що відбувалось під ними було видно мов у день. Не минуло ще й за північ, як із шинку почали розходитись місцеві пянички, були серед них і заможні городяни. Стоячи у засідці, парубки уважно стежили за цим дійством обираючи собі жертву. Минуло може з пів години, як раптом їм в око впав шляхтич, що вийшов з шинку та, погойдуючись з боку в бік, попрямував вулицею.

-Он глянь, - штурхнув ліктем напарника парубок, - здається підфартило…

-Те що треба, - ствердно кивнув той, - у цього грошики точно водяться.

Криючись у тіні будинків, вони крадучись рушили за шляхтичем. Той йшов посеред вулиці, петляючи та спотикаючись, і мугикав щось собі під ніс. Коли пяничка проминув останній будинок з ліхтарем, що тьмяно освітлював вулицю, один з парубків випередив його та зупинився за кілька кроків перед ним вимахуючи ножем.

-Гаманець або помреш, - просичав той що з заду, та вхопив шляхтича за комір.

-Авжеж, авжеж… - пробелькотів той переляканим голосом, та почав руками плескати себе по кишенях, - та де ж він… Клятий гаманець… А ось, ось візьміть…

Пяничка витяг руку з кишені штанів, та простягнув гаманця парубку з ножем. Той хотів було взяти гаманець, та пяний незграба впустив його. Гаманець впав брякнувши об бруківку і монети розсипались ледь поблискуючи в місячному сяйві.

-От каліка, - ховаючи ножа за пояс мовив грабіжник, та звернувся до напарника, - та облиш його, він ледве на ногах стоїть, краще допоможи гроші зібрати та ушиваймося звідси.

Парубок відпустив переляканого шляхтича, та присівши навпочіпки поряд з товаришем заходився збирати монети.

-Ти ж поглянь тільки, оце так підфортило… Тож золоті… - пробуючи на зуб монету прогундосив він.

Що трапилось за мить, вони зрозуміти не встигли. Чиїсь сильні руки схопили обох за коміри та з усього маху зіштовхнули їх лобами. В очах потемніло і вони втратили свідомість. Отямились, від ляпасів, вже лежачи на бруківці із звязаними за спиною руками. Опустившись на одне коліно над ними схилився той шляхетний пяничка, якого вони тільки но пограбували. Та зараз він виглядав цілком тверезим. Зрозумівши, що грабіжники прийшли до тями шляхтич, схопив обох за коміри:

-Підводимось, - тихим вольовим голосом мовив він, та привстав тягнучи парубків у гору. Ті, зиркаючи на боки очманілими очима, не чинячи опору підвелись разом з ним.

-Вперед, - скомандував шляхтич та тримаючи парубків за коміри штовхнув поперед себе.

Грабіжники слухняно поплентались вулицею, не маючи навіть на думці спробувати звільнитись. Зробивши з десяток кроків, один з них повернув голову в бік шляхтича та заговорив:

-А може якось домовимось, га?

-Дивись поперед себе, бо спіткнешся, - відповів не терплячим заперечень тоном конвоїр, та знову підштовхнув обох вперед.

Якийсь час вони йшли мовчки та раптом шляхтич спитав:

-Дівчина, котру вчора впіймали, теж з вашої зграї?

-Яка ще дівчина? – обурились в один голос парубки.

-Та, котру з гаманцем впіймали.

-Це все ж таки була дівка? – здивувався один з грабіжників, - а вдягнута наче хлопчисько… Я ще думав, чого це хлопчисько посеред вулиці роззявив рота та витріщається…

-Мовчи дурню, - гаркнув на нього другий.

-Тобто ви її не знаєте?

-Не знаємо… Не місцева вона… - навперебій заговорили парубки.

-Так розмова не піде… Або ви все розповісте… Або я особисто вас прикінчу тут, на цьому самому місці, а потім відтягну подалі та скину в канаву, ніхто нічого й не дізнається, - шляхтич зупинився та, що сили смикнув грабіжників за коміри мало не зваливши їх на бруківку, - та якщо розкажете як було насправді, я відмовлюсь звинувачувати вас у грабунку, та подумаю як влаштувати, щоб вас не повісили.

Парубки стояли мовчки обдумуючи своє становище, потім обмінялись поглядом і один з них зізнався:

-Гаманець я упустив, коли на хлоп… тобто на дівку налетів гаманець й випав. А та дурепа підібрала виходить… То може відпустите?

-Авжеж, відпущу… А невинну дівчину повісять… Ні братці, ви для неї єдиний шанс на порятунок.

-Ви ж обіцяли…

-Я обіцяв подумати, як вам зарадити а не відпустити, - і шляхтич знову штовхнув їх поперед себе.

Далі йшли мовчки та невдовзі вийшли на площу, було вже далеко за північ, коли вони зупинились перед бічними дверима шинку.

-Посидите тут у погребі поки, а там видно буде, - шляхтич постукав у двері ногою, за якусь хвилину почулись кроки та двері прочинились. На порозі зявився шинкар з масивною палицею у руці, окинув поглядом парубків та впізнав шляхтича.

-То це ви, пане… А що це за шпана з вами?

-Їх до ранку у погребі замкнути треба. За клопіт я розрахуюсь.

-Гаразд, пане… Заходьте ж… - і шинкар відступив у бік звільняючи дорогу.

Шляхтич вштовхнув обох парубків у середину. В корчмі було порожньо, лише підручний шинкаря, що тільки но завершив мити підлогу в залі та з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалось біля вхідних дверей, обпершись на стійку бару.

-То ж замкніть цих негідників, - звернувся до шинкаря, що зачиняв за ним двері, шляхтич, - а я піду подрімаю годинку-другу, - та попрямував сходами нагору.

Над шинком, поверхом вище, були кімнати для найму, такий собі провінційний варіант готелю, одну з цих кімнат й винайняв Ерік.
 

ГЛАВА 7
 

Близнята прокинулись від наполегливого стукоту в двері їхньої спальні. Ніч була темною, тому в кімнаті панував цілковитий морок, та не для єльфів, ті бачили і чудово орієнтувались у пітьмі. Дівчата, мовчки, спритно вислизнули з під ковдри та опустили ноги на підлогу. Наче по команді підвелись, крадучись дістались дверей, що вели до вбиральні та завмерли в очікуванні. Стукіт повторився, стукали саме в ці двері, за ними було чути якесь шарудіння і за мить звідти почувся голос покоївки:

-Принцесо Аммі… Принцесо Еммі… Прокидайтесь на милість Всевишнього…

Дівчата усвідомили, що трапилось щось надто важливе, якщо покоївка наважилась потурбувати їх серед ночі, то ж в один голос тихо спитали, не відчиняючи дверей:

-Що відбувається, Кізель?

-Хвала Всевишньому, Ви прокинулись… Я нічого не розумію, та до Вас в терміновій справі посланець від короля…

Близнята розчинили двері та ввійшли у вбиральню де з ліхтарем у руці їх зустріла покоївка. Мерехтливе світло ліхтаря впало на стрункі тіла єльфійок, відтіняючи їх грацію. То були справжні красуні, й в такому освітленні скидались на міфічних богинь. Покоївка, котра ніколи раніше не бачила принцесс в такому вигляді, бо одягались вони завжди самі, трохи розгубилась. Вона застигла на місці з на пів відкритим ротом та широко розплющеними очима.

-Кізель… Що з тобою? Прокинься… - посміхнулась до покоївки Еммі.

-Закім ми вдягатимемось, приготуй кави з корицею та коріандром… І накрий столик у вітальні,- Аммі поблажливо глянула на Кізель, і та миттю, запаливши свічки у свічниках від свого ліхтаря, швидко вийшла з вбиральні.

Коли врешті, нашвидкоруч вдягнувшись, Аммі та Еммі увійшли до вітальні, там вже витав запах міцної кави. На диванчику біля столика, з чашкою у руці, сидів королівський блазень. Помітивши принцес він схопився з місця та вклонився. Аммі помахом руки дала зрозуміти, що церемонії зайві і він може сісти.

-Ми пропонували тобі вчора приєднатись до нас за обідом… Та ніяк не чекали візиту серед ночі, Каспере, - розсердилась Еммі.

-Сподіваюсь ти прийшов не кави скуштувати? – додала стурбовано Аммі та присіла на стілець, за столиком, навпроти королівського блазня. Теж саме вчинила й Еммі. Каспер знову підвівся, взяв зі столика кавник та налив дівчатам кави.

-Пробачте, що перервав Ваш сон… Розумію Ваше роздратування та гнів, але справа в якій прислав мене король, є надто важливою і невідкладною.

-Що трапилось, Каспере? – з тривогою в голосі спитала Аммі.

Блазень стурбовано дивився на дівчат обдумуючи кожне своє слово.

-Та не мовчи... Кажи вже як є… - не втрималась Еммі.

-О півночі в місто увійшли війська вірні брату короля, Герцогу Норатіо. Палац оточено… В королівстві назрів заколот.

-Заколот? – здивувалась Аммі, - Чого ж вимагають заколотники?

-Відречення короля…

-І хто претендує на трон? Герцог Норатіо? – з іронією в голосі спитала Еммі.

-Побоююсь, що ні…

-Тоді хто? – Аммі розгублено глянула на сестру, котра стурбовано дивилась на Каспера.

-Боюсь за цим стоїть «Пустоцітна Королева» Вірджина… Якщо заколотники досягнуть успіху, Вам загрожує небезпека. Король прислав мене, щоб таємно вивести Вас з палацу в безпечне місце.

Принцеси, кілька хвилин мовчки обмінювались поглядами, смакуючи каву та обдумуючи ситуацію, в якій опинились мимоволі. Потім разом глянули на блазня, що смиренно очікував їхнього рішення.

-Якщо, це черговий твій жарт, Каспере, сподіваюсь ти розумієш, що ми надерем тобі не тільки вуха, - спокійно промовила Еммі, сестра підтримала її похитуванням голови та красномовним виразом обличчя.

-Не час для жартів, принцесо Еммінар, все надто серйозно.

Каспер, доволі стурбовано, оглянув обох сестер розуміючи їх незавидне становище.

-На гвардійців надії мало… Там давно назрівало невдоволення королем Едгардом, зумовлене стратою офіцерів звинувачених у зраді. Покладатись можна хіба на Соколів… Та які б вправні бійці то не були, їх все ж дуже мало, щоб тривалий час стримувати заколотників, вразі, якщо ті підуть на штурм палацу… Тож не марнуйте часу… Збирайтесь… Йти потрібно негайно.

Тільки но він скінчив говорити як десь з середини палацу до них долинули звуки метушні та брязкання зброї. Блазень, тривожно вслухаючись, повернувся в бік дверей, що провадили у вестибюль.

-Вдягайте свої мисливські костюми та чекайте мене тут… Не зайвим також буде прихопити зброю… Я ж гляну, що там коїться і за хвилю повернуся, – кинув він через плече розгубленим близнятам і швидко вийшов з вітальні.
 

ГЛАВА 8
 

Прокинувся Ерік за звичкою, як тільки но почало світати, одягнувся без поспіху та спустився в зал. Він ніяк не очікував в таку ранішню пору когось тут застати. Тим більшим було його здивування, коли увійшовши до залу, побачив вчорашню знайому, вечеря з котрою так невдало скінчилась, з його власної вини. Красуня одиноко сиділа за столиком біля одного з вікон, крізь які в зал проникало перше світло майбутнього дня, та снідала. Аромат кави стелився залою та приємно лоскотав ніздрі, тож юнак не вагаючись підійшов до столика та привітався:

-Доброго ранку, Кліо… І смачного… Не думав, що так скоро, буду мати приємність бачити тебе знову… Дозволь приєднатись...

-Дякую… Доброго ранку, пане… Тобто Еріку. Пробач ніяк не можу звикнути… Тож присядь, коли твоя ласка.

-І чому такій красуні не спиться?.. Що ти тут робиш з самісінького світанку?

-Снідаю, - коротко промовила жінка і лукаво посміхнулась.

Шинкар, що порався за стійкою, помітив шляхтича, та миттю приніс йому горнятко з гарячою запашною кавою, невеличкий порцеляновий глечик з молоком та шмат яблучного пирога на порцеляновій тарелі. Привітався та поцікавився, чи не потрібно ще чогось. Ерік подякував і шинкар повернувся до своїх справ.

-Я звичайно ціню твою іронію, та все ж… - продовжив Ерік, розмову з Кліо.

-Бач, який допитливий квартирант... – кокетуючи мовила красуня, - живу я тут… Все це, належить мені, - і обвела поглядом приміщення.

Ерік розгубився на якусь мить. Жінка хоч і була вдягнена елегантно та зі смаком, але на багатійку не схожа. Тож він сам, мабуть, ніколи б не здогадався. Йому стало якось незручно, бо він врешті цілком усвідомив, чому так обурилась ця чарівна жінка вчора. Зауваживши, що юнак знітився, красуня злегка посміхнулась.

-Від чоловіка залишилось у спадок… - посмішка зійшла з її обличчя і очі наповнились сумом, - царство йому небесне.

Після цих слів запала тиша та не на довго, жінка глибоко зітхнула і знову посміхнулась.

-Досить про це… - та продовжуючи сніданок, якби ненароком запитала, - мені сказали, що ти зачинив у моєму погребі якихось парубків?

-Після вчорашньої невдалої спроби запросити тебе на прогулянку нічним містом, я все ж вирішив прогулятись на одинці… А ці двоє телепнів спробували мене пограбувати…

-От-от… Я ж тебе попереджала… Добре, що все так скінчилось і ти не постраждав.

-Та зажди, це не головне… В процесі моєї з ними сутички, я дізнався, що один з них той самий грабіжник, замість якого впіймали бідолашну дівчину. Отже вона тут зовсім ні до чого.

-І я казала, що вона не винна… Треба негайно повідомити суддю… Але спершу розкажеш мені хто ти?.. Та що насправді тут робиш? - молодиця прискіпливо глянула на Еріка.

-А я хіба не казав? – вдавано здивувався юнак, наминаючи яблучний пиріг та запиваючи його кавою з молоком, покінчивши з цим, він підвівся з-за столу й вклонився:

-Тож дозволь відрекомендуватись - Ерік ДеБоне, хронолог та трішки поет. Подорожую по королівству збираючи свідчення очевидців всіляких цікавих чи загадкових подій, для своєї наукової праці.

Жінка з недовірою глянула на юнака та іронічно посміхнулась.

-Хай буде так… Та щоб все було схожим на правду тобі варто змінити одяг.

-Я й сам хотів тебе попросити підібрати для мене щось у торговому ряду… Щоб я так в око не впадав, бо одними грабіжниками, мабуть, не обійдеться, - Ерік винувато глянув на молодицю.

-Добре… Але спершу до судді…

Кліо поставила чашку на стіл та підвелась даючи зрозуміти, що сніданок закінчено і пора йти. Закім юнак поспіхом доїдав рештки пирога та допивав каву, вона покликала шинкаря, дала йому вказівки та рушила до виходу.

-А не ранувато буде з візитом? – поцікавився Ерік, поспішаючи їй у слід.

-Суддя в нас рання пташка, - Кліо пропустила вперед юнака, даючи йому змогу відчинити їй двері, і вони вийшли на площу. Перші промені сонця вже освітили дахи будинків.
 

ГЛАВА 9
 

Принцеса Вірджина була старшою донькою короля Дерберта, королівство якого межувало з південного-заходу. Окрім неї він мав ще двоє синів, що народились один по одному. Оскільки вона була першою та єдиною донькою, в королівському сімействі, то росла дуже капризною та балуваною дитиною. На її пустощі завжди дивились поблажливо - чим би дитя не тішилось, лиш би не плакало. Якось років в тринадцять, вона підгледіла чим займаються батько з матірю на одинці, і вирішила спробувати й собі. Спершу вона затягла до себе в спальню старшого з братів. До правди сказати він й не сильно опирався. Дитяча цікавість брала верх, та з якогось часу мріяв потискати сестру за груди, що вже доволі помітно випирали вперед її плаття. То ж все сталось само собою. З часом в свої забави вона втягла й молодшого брата, тож вони займались цим втрьох. Їй прийшлось до вподоби, як хлопчики захоплювались нею, їх язички пестили груди та проникали мало не у всі шпаринки. Ці майже невинні забави продовжувались тривалий час, та згодом її тіло стало вимагати більшого. Як результат - Вірджина завагітніла. Хоч мати й не надто багато уваги приділяла своїй доньці та все ж помітила її дивну поведінку. Принцеса стала мовчазною, надміру капризною та розсіяною і постійно конфліктувала з братами. То ж постеживши за донькою трохи, Королева мати все зрозуміла. Щоб не псувати репутацію доньки та загалом королівської родини, таємно було знайдено знахаря, що відпоював принцесу різним зіллям, поки не стався викидень. Вірджині тоді ледь виповнилось шіснадцять. Порадившись між собою королівська чота, вирішила негайно видати доньку заміж. Одним з притендентів на її руку розглядався й король Едґард. Королівство якого, в цей час, в силу різних причин, було втягнуто в затяжну війну з могутнім королівством ельфів. Союзники Едґарду були потрібні, тож він одружився не роздумуючи, тим паче, що Принцеса була справжньою красунею та молодшою за нього років на п'ятнадцять. Так Вірджина стала Королевою. Спочатку вона й справді була вірною дружиною королю Едґарду, та роки йшли а дітей у них все не було. Тож згодом її натура взяла гору над розумом. Якось на балу вона запримітила двох юнаків близнюків, що з недавна, несли службу офіцерами в полку Королівської Гвардії. Скориставшись послугою вірної їй покоївки вона призначила їм побачення «в темну» від імені однієї з придворних дам. Таке побачення могло відбуватись як вночі так і вдень, у цілковитій темряві, в кімнаті з наглухо заштореними вікнами. При дворі це було доволі поширеним явищем. Придворні дами, чоловіки котрих загинули чи ж просто тривалий час були на війні, таким чином урізноманітнювали своє дозвілля. Тож юнаки пристали на пропозицію без особливих вагань. Зустрічі відбувались в фешенебельному будинку, що був умисно найнятий в районі Крамарів. Це не викликало жодних підозр, бо королева часто виїздила туди за покупками у супроводі покоївки та придворних дам. Юнаки виявились доволі вправними коханцями й тривалий час, Вірджину це влаштовувало, та згодом їй захотілось більшого. Втративши пильність вона почала запрошувати на ці зустрічі й інших офіцерів. Коли Король дізнався про це і викрив свою дружину у зраді, вона саме займалась коханням з пятьма офіцерами його гвардії водночас. Посприяв йому у викритті Каспер, котрий від своїх людей довідався, що королева часто і таємно відвідує один особняк в районі Крамарів та затримується там подовгу. Також, що туди і в той самий час, навідуються деякі офіцери Королівської Гвардії. Запідозривши неладне Каспер в своїх жартах обмовився, що Королева надто багато уваги приділяє Королівській Гвардії, навіть влаштувала офіцерський клуб в районі Крамарів. Та результат виявився неочікуваним для самого Каспера, він чекав на якусь таємну змову, а тут таке. Офіцерів було страчено, нібито за участь в змові проти королівства, а Королеву Вірджину зіслано в монастир. Будучи в засланні вона була змушена на довгий час вгамувати свою натуру. Їй не дозволялось покидати стін монастиря та приймати відвідувачів ззовні. До яких хитрощів тільки не вдавалась, та все було марно. Та якось трапилась подія, що посприяла Вірджині значно послабити режим свого перебування у засланні. Випадково підслухавши розмову Настоятельниці з сестрою цілителькою, вона довідалась про те, що одна з молодих монахинь, котрі збирають подаяння для обителі, згрішила та завагітніла. Розуміючи, що витік такого роду інформації є не лише небажаним, але й загрожує карою, Вірджина скористалась нагодою, та застосувала шантаж. Внаслідок чого, їй було дозволено листуватись з зовнішнім світом, а також таємно приймати відвідувачів. З цього моменту, часу вона не гаяла, вела активне листування та зустрічалась з невдоволеною їй, королем Едгардом, знаттю. Згадала вона й про брата Короля, з його непомірними амбіціями, та після кількох зустрічей на одинці, заручилась його підтримкою. Тож в неї визрів план помсти за своє приниження.
 

***

Хоч на вулиці й був білий день в келії панувала напівтемрява. За столом освітленим мерехтливими вогниками кількох свічок сиділа не молода вже жінка, та навіть роки, що залишили свій слід на обличчі, і тьмяне, мерехтливе світло не могли сховати від стороннього погляду її природньої краси. Вона швидко писала щось на аркуші дорогого паперу, час від часу вмакаючи перо у чорнила, що стояли поруч в дорогій інкрустованій самоцвітами чорнильниці. В двері келії постукали. Жінка відклала в бік перо та сховала аркуш в шухляду стола. Підвелась, підійшла до дверей та відчинила.

В келію увійшла молода монахиня, що слугувала їй за покоївку. Дівчина була глухонімою з народження тож спілкувалась на пальцях. Піднявши руки на рівні грудей зробила кілька рухів пальцями, даючи знати, що до пані відвідувач. Жінка відповіла їй таким же чином, дозволяючи впустити відвідувача та простежити, щоб їх розмову ніхто не підслухав. Коли покоївка вийшла вона вийняла зі столу невелике дзеркальце, оглянула себе в ньому, поправила волосся та комір, й поклала його назад. Лишень шухляда зачинилась як в кімнату увійшов ченець, зняв балахон та приклонив коліно схиливши голову.

-Та годі… - мовила жінка та простягла йому руку. Чоловік підвівся, прийняв її руку, нахилився та приклав до губ. Якусь хвилину вони стояли мовчки вслухаючись у тишу, що панувала навколо, жінка порушила її першою:

-Гаразд… А тепер перейдемо до справи… Як йдуть приготування?

-Все йде за планом… Наша людина з Королівських Соколів, повідомила, що сьогодні вранці Миротворець відбув кудись по наказу Короля і кілька днів його не буде. Тож можемо користуючись нагодою розпочати хоч завтра.

-Ні… Ми зробимо це сьогодні у ночі… Я втомилась чекати… І хай допоможе нам Всевишній.

-Слухаюсь, Ваша Високість… Я поставлю на варту своїх людей… Вони чекатимуть лиш Вашого наказу.

-От і чудово… Як стемніє чекайте, з моїми вірними слугами, біля виходу з підземелля за стінами монастиря.

-Дозвольте виконувати, моя Королево…

-Приступайте… Всевишній вам в поміч.

Чоловік вклонився і вийшов з келії, за хвилю зявилась монахиня-покоївка та завмерла чекаючи на розпорядження Королеви. Вірджина помітивши покоївку показала їй на пальцях, що сьогодні вона покидає монастир, і треба допомогти зібрати речі та підготуватись до подорожі. Та кивнула головою, та заходилась виймати з шафи, вказані нею, речі і вкладати у великий саквояж.
 

ГЛАВА 10
 

Суддя був літнім чоловіком, тож йому не спалось. Надокучали старі рани, що отримав у боях під час війни з королівством ельфів. В ті лихі часи він був одним з найкращих фехтувальників королівства, та війна скінчилась, роки спливали і згодом, славний вояка, був призначений королівським суддею. Все ж любов до зброї в ньому не згасала. В його кабінеті всі стіни були завішані зразками холодної зброї, різних часів та народів. Ночами коли суддю не брав сон, він ходив по кабінету від стіни до стіни та милувався колекцією, згадуючи буремні часи своєї молодості. От і сьогодні бродив тут, мугикаючи, щось собі під ніс. Займався чудовий літній день, сонце тільки но піднялось над дахами та залило площу перед будинком суду яскравим світлом. Його промені увірвались до кабінету весело виблискуючи на лезах. Суддя погасив ліхтаря, що тримав у руці, і поставив на стіл. Десь з вулиці до його вух долинув цокіт кінських копит. Він підійшов та виглянув у вікно. З вулиці, що прямувала до цитаделі, на площу виїхала, запряжена парою коней, пересувна шибениця та зупинилась біля муру під вежею мерії. Двоє чоловіків заходилися розпрягати коней.

-Все як завжди… - дивлячись на годинника, що майстерно вмонтований у вежу, мовив сам собі, - хоч хтось тут робить свою справу вчасно.

Долинули кроки з коридору, і хтось постукав у двері кабінету. Суддя повернувся, підійшов до столу та сів у крісло.

-Заходьте…

Двері відчинились і в кімнату, бадьорим кроком, увійшов секретар і вклонився вітаючись.

-Ваша честь, пробачте, що турбую Вас з самого ранку…

-Пусте, - махнув рукою служитель Феміди, - що трапилось?

-До Вас, у невідкладній справі, пані ЛаБель… У супроводі якогось молодого шляхтича.

-Що значить – якогось?

-Я його ніколи раніше не бачив.

-Добре… Клич.

Секретар повернувся та вийшов причинивши двері. Не минуло й хвилини, як у них постукали знову.

-Заходьте ж…

В кабінет увійшла молода власниця шинку, а за нею, зачиняючи по собі двері, юний шляхтич.

-Доброго здоровя та довгих літ, пане суддя, - вклонилась красуня. Шляхтич лишень схилив голову.

-Та годі, годі вже… Радий бачити Вас у себе пані ЛаБель, - підвівся та вийшов на зустріч, з-за столу, суддя. Жінка подала руку він взяв її та приклав до вуст, потім повернувся у бік шляхтича.

-Як величати Вас молодий чоловіче? Чи може ми вже знайомі?

-Ерік ДеБоне, Ваша Честь.

-Що ж прізвище знатне… Та особистого знайомства немає… - суддя задумався, та за мить спохопився:

-Запропонуйте ж дамі стілець… Я вже в літах і не такий спритний як колись, - та поволі попрямував до столу де всівся у крісло.

Ерік взяв один із стільців, поставив на проти столу та подавши руку Кліо запропонував присісти. Та вдячно посміхнулась у відповідь, підійшла та зручно вмостилась.

-Я просто згораю від нетерпіння дізнатись, що таке нагальне привело молоду красуню, у ранковий час, до суду, - уважно розглядаючи молоду жінку, промовив суддя.

-Цієї ночі, цього шляхетного юнака, - вказала рукою на Еріка молодиця, - пограбовано у нашому місті…

Служитель Феміди, відірвав погляд від молодої красуні та співчутливо глянув у бік шляхтича.

-Співчуваю пане ДеБоне, та чим можу зарадити?

-Мене не зовсім пограбували, лише спробували, - Ерік загадково посміхнувся, - тож мені вдалось цих негідників затримати.

-Це вже цікаво, - оживився суддя і в його очах зажевріла іскорка, - і де ж вони зараз?

-Зачинені у мене в погребі, - втрутилась Кліо, - та суть не в тому.

-Як це не в тому? А в чому ж? - служитель Феміди здивовано підвів брови.

-Один з них зізнався у вчорашній крадіжці, за яку сьогодні можуть покарати невинну дівчину.

-Отакої… Так просто взяв і зізнався?

Суддя уважно глянув на шляхтича, Ерік зробив крок вперед.

-Між нами відбулась кортка розмова… Я пообіцяв, що прикладу усіх зусиль, щоб їх не повісили, натомість один з них зізнався.

-З якогось боку це добре, та з іншого ми повинні сьогодні когось повісити, - стурбовано мовив суддя вказуючи рукою у бік площі, - народ не зрозуміє… Мерія при нагоді цим скористається, щоб послабити вплив судової влади в місті…

-Ваша Честь, я знаю як цьому зарадити. Якщо дозволите… Всі отримають своє… Народ -видовище, дівчина – життя та волю, і…

-Заждіть… Заждіть… Та все ж грабіжників потрібно якось покарати.

Лишень суддя завершив фразу як у двері постукали.

-Чого там ще? – сердито глянув він у бік дверей.

Увійшов секретар, та не встиг ще нічого сказати, як його відсунув у бік кремезний чоловяга і просто увірвався в кабінет. То був комендант цитаделі, по виразу його обличчя можна було зрозуміти, що трапилось щось надзвичайне.

-Пробачте Ваша Честь, але справа термінова…

Суддя обвів поглядом присутніх обдумуючи як вчинити та за хвилю прийняв рішення.

-Якщо це не військова таємниця, то кажіть.

-Втекла засуджена, Ваша Честь.

-Отакої… - стукнув долонею по столу суддя та розсміявся, - ми тут з самого світанку мозгуємо як її від шибениці врятувати… А вона втекла… Славне дівчисько…

Кімната наповнилась сміхом, сміялись всі окрім розгубленого коменданта, який тільки очима кліпав не розуміючи, що відбувається. Нарешті суддя підняв руку і всі стихли. Він підвівся опершись руками об стіл та опустив голову наче обдумуючи щось, потому кинув суворий погляд на старого служаку.

-А тепер серйозно… Це скандал! Не кажучи навіть про те, який безлад влаштують городяни під стінами суду… Ви собі уявляєте, що буде коли про це довідається мер? Поясніть, що, до дідька, діється у вашому казематі, пане комендант?! Як це взагалі можливо?

-Моя вина, Ваша Честь… Недогледів… Один наглядач спав, інший вирішив розважитись з арештованою… Вона його чимось огріла та втекла… Винні будуть покарані…

-Те, що у вас там безлад я здогадувався… Та, що наглядачі гвалтують засуджених, це вже через край! Винного взірцево покарати, щоб іншим наука була.

-Дозвольте втрутись, Ваша Честь, - суддя кивнув погоджуючись, Ерік підійшов до столу, - я переконаний, що пан комендант краще за нас знає як це зробити… Та повернемось до нашої справи… Те, що дівчина втекла нічого не міняє… Заради збереження репутації суду, для всіх нас буде краще, якщо про це ніхто не довідається і страта таки відбудеться.

-Згоден, так справді краще буде, - погодився служитель Феміди та звернувся до коменданта, - з каземату втекла розумію, та як вона з цитаделі вибралась?

-Прогледіли… Самі знаєте людей бракує… Ми обшукали кожен закуток… Наче під землю провалилась, хай їй чорт…

-Чорти тут ні до чого…

Кліо, що мовчки спостерігала за розмовою з жалем глянула на Еріка.

-А я думала помічниця гарна буде… Куди ж вона сердешна…

Не хвилюйтесь пані ЛаБель, - замість шляхтича промовив суддя, - якщо з такої халепи вибралась то дасть собі раду… - і знову глянув у бік коменданта, - в мене для вас два рекрути є… Сидять у погребі шановної пані ЛаБель. Тож заберіть їх звідти, та ока з них не спускайте… Хай до служби звикають.

-Слухаюсь, Ваша честь… А що з шибиницею робити?

Суддя замислився, подивився на коменданта, потім на Кліо.

-Пані ЛаБель, чи можете Ви поручитись за цього шляхтича?

-Так, Ваша Честь, безсумнівно.

-Запорука пані ЛаБель багатого варта, повірте старому вояці… - глянув в бік шляхтича, - бачу Ви людина честі та смикалки Вам не позичати… Тож підніміть ліву руку долонею до мене, пане ДеБоне, - і підвівся.

Ерік виструнчився перед суддею з зігнутою в лікті та піднятою до гори рукою.

-Владою дарованою мені королем, призначаю Еріка ДеБоне, судовим виконавцем на час перебування у місті. Присягніться, чесно та безкорисно виконувати взяті на себе обовязки.

-Присягаюсь, - виразно промивив юнак та опустив руку.

-Ось цей шляхтич, - звертаючись до коменданта суддя вказав на Еріка, - вам все розкаже і допоможе влаштувати, - та знову глянув на шляхтича, - не підведіть мене.

-Будьте певні, Ваша Честь… Вистава буде гідна глядача, - запевнив Ерік.

-Якщо нагальних справ більш немає, то всі вільні… Мені снідати давно пора. Ви, пані ЛаБель сподіваюсь приєднаєтесь?

-Дякую пане суддя, але я вже поснідала сьогодні… Тож якось іншого разу.

-Шкода, та згода…

Першим вийшов комендант а за ним і решта, останнім покинув кабінет секретар, який наче тінь стояв у куточку біля дверей так і не проронивши ні слова впродовж всієї розмови.
 

ГЛАВА 11
 

Каспер повернувся не один, його супроводжували двоє з Королівських Соколів. Одяг блазня та мундири бійців, а також зброя, що вони тримали в руках, все було заплямоване кровю. Коли він увійшов в гостьову кімнату, ельфійки зустріли його в повних бойових обладунках з лезами напоготові та луками за спиною. Окинувши їх швидким поглядом, звернувся до Соколів, що опустились на одне коліно та схилили голови в присутності королівських осіб:

-Досить церемоній, не до цього зараз… Швидко забарикадуйте двері.

Бійці негайно кинулись виконувати наказ. Закім вони блокували двері меблями з кімнати, Каспер ще раз оглянув близнят, котрі зовсім не нагадували, тих безтурботних, милих дівчаток, що недавно пили каву сидячи у кріслах напроти нього, в своїх напівпрозорих пеньюарах з надягнутими поверху, на швидкоруч, шовковими халатиками. Зараз це були озброєні та неймовірно небезпечні юні амазонки, від безпечної безтурботності не лишилось й сліду, погляд котрих був сповнений рішучості та впевненості у власних силах.

-Все гірше ніж я міг сподіватись… Нас зрадили! Таємними проходами заколотники проникли в покої короля. Гвардійці приєднались до них… Його Величність захоплено, - королівський блазень зробив паузу, обдумуючи наступні слова, - Вам загрожує смертельна небезпека, потрібно негайно вибиратись звідси, от-от сюди нагрянуть заколотники.

-Ми готові до будь якого розвитку подій, - надто спокійним та впевненим голосом мовила Аммі.

-Ніхто не захопить нас зненацька, - підтримала її Еммі, та уважно оглянула блазня, - тебе поранено, Каспере?

-Ні, не турбуйтесь, кров не моя... - Каспер замислився, наче вирішуючи якесь складне завдання, та згодом, тихо додав звертаючись до дівчат:

-Необхідно дістатись до приміщення арсеналу, де закріпились рештки загону Королівський Соколів.

З глибини вестибюлю долинуло брязкання металевих обладунків та тупіт солдатських чобіт. Помітивши, що двері забарикадовано, а бійці чекають наказу, королівський блазень, наче бувалий вояка скомандував:

-До арсеналу! Показуйте дорогу, та будьте пильні! Вирушайте! Ми слідом…

Отримавши наказ Соколи швидко кинулись до дверей, що виходили на терасу королівського саду, інші поспіхом рушили їм у слід. За хвилю вони вже рухались лабіринтом: бійці попереду, принцеси за ними, замикав цей маленький загін Каспер. Кілька разів, їх загін мало не наскочив на нишпорячих в лабіринті гвардійців, та врешті без особливих пригод, таємним ходом дістався арсеналу.

Арсенал являв собою донжон у три поверхи висотою, з чималим підвальним приміщенням де зберігалась частина зброї та продовольчі запаси. Саме сюди, до невеличких та міцних дубових дверей, одного з приміщень підвалу й привів їх таємний хід. Боєць Королівських Соколів двічі постукав у двері обумовленим кодом і їх впустили в середину. Розгледівши серед прибулих, ельфійських принцес та королівського блазня, один з вартових, що мабуть був за старшого, схилив голову приклавши руку до грудей.

-Ваші Високості, Принцеси, слідуйте за мною, я проведу Вас арсеналом, до Ваших покоїв.

Ельфійки глянули на Каспера, той ствердно кивнув головою і вони рушили за вартовим залишивши бійців супроводу охороняти таємний хід.

Минуло вже з дві години, як дівчата розмістились в просторій кімнаті на третьому поверсі донжона, займався світанок, та поки все було доволі спокійно. Десь з на двору, час від часу, долітав відгомін якоїсь метушні, та арсеналу ніхто не штурмував. З коридору долинули звуки кроків, що наближались, за мить у двері кімнати постукали.

-Увійдіть, - майже в один голос промовили близнючки.

Двері відчинились, в кімнату увійшов капітан Королівських Соколів, а за ним у слід з підносом, заставленим столовим посудом з наїдками та напоями, ступав Каспер.

-Сніданок для Ваших Високостей… Вибачайте за асортимент… Та чим багаті, тому й раді, - капітан вклонився, приклавши праву руку до грудей.

-Та годі, капітане… Ви наче вперше збираєтесь перекусити разом з нами… - і Еммі красномовним жестом запросила військового присісти.

-Краще розкажіть про наше становище на даний момент, і погляд на подальший розвиток подій… - Аммі, нетерпляче глянула на Каспера, - та постав вже, врешті, той піднос.

Блазень опустив піднос з наїдками на стіл, та всівся на стілець поруч з капітаном.

-Становище у нас незавидне… Хоч стіни арсеналу неприступні, та бійців у нас мало… Після бою в палаці залишилось всього двадцять один, доля інших Соколів невідома, мабуть захоплені або ж мертві. Нас зрадили… Гвардійці вдарили в спину.

-Тобто нас всіх разом двадцять пять, - додав Каспер, - якщо підуть на штурм, дні зо два протримаємось…

-Це не так вже й погано, та за цей час потрібно привести підмогу, - Аммі глянула на сестру.

-Один з нас, якимсь чином повинен вибратись за ворота замку, та непомітно покинути місто, - Еммі зміряла поглядом королівського блазня.

-Я саме про це думав, і в мене назрів, дещо авантюрний план, та потрібно, щоб гвардійці пішли на штурм арсеналу.

-Гадаю, день буде більш менш спокійним, та під вечір, або ж ранок наступного дня, мабуть, спроба буде…

-Часу в нас мало, тому треба буде якось спровокувати їх цього вечора, - підсумував сказане Каспер.

-В такому випадку, я мушу покинути вас, щоб віддати необхідні розпорядження, - капітан підвівся, вклонився принцесам та вийшов з кімнати.

-Що ж, любі мої дівчатка... Ви ж мені пробачите цю зухвалу безтактовність... - з неприхованою ніжністю в голосі промовив блазень, - я, теж змушений Вас покинути, потрібно зробити деякі приготування… То ж, до зустрічі за обідом, - і манірно вклонившись попрямував до виходу.

Близнята обмінялись поглядом і ледь помітна посмішка майнула юними обличчями.

-До обіду, блазню...

-І цього разу спробуй не зявитись...

Кинули навздогін, та по дитячому, невинно, показали Касперу вслід, свої рожеві язички.
 

ГЛАВА 12
 

Сонце підіймалось все вище і вище, його краєчок вже визирнув з-за мурів форту. В дворі, що хвилини, ставало все видніше. Під натиском світла морок відступав у закутки. В одному з таких закутків, за виступом будівлі, зачаїлась дівчина, вибравшись з каземату. Вона уважно оглядала двір цитаделі водночас стежачи краєм ока за вартовими, що пильнували ворота, єдиний відомий їй вихід з форту. У дворі було порожньо, окрім двох чоловіків, що вовтузились біля якоїсь деревяної споруди запрягаючи в неї пару коней. Споруда нагадувала велетенську скриню з плескатою кришкою на якій лежала довжелезна балка у формі букви «Г» та ще кілька дощок різного розміру. Один кінець балки звисав додолу з боку запряжених коней, а інший стирчав ззаду на добрих два метри. Під ним у стінці по обидва боки були дверцята наче невеликі ворота. Один з чоловіків підійшов до них і розчинив. Що він там робив видно не було та скриня поволі почала відриватись від землі. У дівчини аж дух перехопило, та за хвилину вона помітила незначну частину великих коліс на яких зависла споруда.

-Чого ти там так довго вовтузишся? Піднімай швидше… Он як сонце вже виглядає, а треба ще мотузку знайти, бо стара вже геть витерлась, і поспіти до обіду все налаштувати… - невдоволено гукнув той, що возився з кіньми.

Врешті чоловік вийшов з тієї велетенської скрині та причинив дверцята.

-Чого горланиш? Не глухий я… Зараз і мотузку пошукаю… І все вчасно буде. Ти краще коней притримуй бо буде як минулого разу… -і попрямував до будинку поруч та увійшов до середини. Інший пішов до коней.

Місця де ховалась дівчина звідти йому видко не було. Скориставшись моментом вона миттю прошмигнула по під стіною, прочинила половинку дверцят та сховалась всередину. Там було майже зовсім темно та очі швидко звикли і дівчина побачила якісь механізми: різного розміру колеса з зубцями та якісь важелі. Пробравшись вглиб поміж ними дісталась протилежної стіни скрині, та причаїлась. Тільки но вона присіла в куточку, як дверцята відчинились, щось глухо гупнуло об підлогу потому знову настала темрява та клацнула засувка.

-Готово. Поїхали… - ззовні долинув голос чоловіка, що ходив шукати мотузку.

-Вйо, - гукнув інший, скриня смикнулась раз-другий та рушила з місця. Кілька хвилин було чути лише цокіт копит та скрип коліс. Раптом пролунав чийсь голос:

-Стій, куди преш… - скриня поволі зупинилась.

-Мабуть не знаєш… Браму відчиняйте, - відповіли йому знайомі голоси.

-Спочатку перевірити треба…

-Та що тут перевіряти? Перший раз чи що?

-Перший не перший, а оглянути мушу.

-То ж гляди… Щоб тобі повилазило…

Клацнув засув і дверці відчинились, дівчина втислась в куток, за невідомим пристроєм, під стіною і завмерла не дихаючи. Хтось увійшов у середину заглянув поміж механізми, та не зауваживши нічого підозрілого вийшов, дверцята знову зачинились. Дівчина полегшено зітхнула, серце шалено калатало, але небезпека вже минула. Заскрипіла відкриваючись брама цитаделі і скриня знову рушила. Минуло трохи часу, монотонного скрипу та цокоту копит, і вона зупинилась знову.

-Приїхали… Випрягай коней та постав в конюшню… За цей час, я опущу поміст та зведу балку, - пролунав знайомий голос.

-Гаразд, - погодився інший, - сходи змонтуємо потому.

За хвилю дверцята відчинились, увійшов чоловік та став обертати велике зубчате колесо. Дівчина спиною відчула як стіна здригнулась та поповзла вниз, від несподіванки вона мало не скрикнула та вчасно затулила рота руками. Нарешті стіна гупнула об бруківку та завмерла. Чоловік підняв з підлоги мотузку, привязав до неї гака та зачепив за кільце, що звисало з краю балки. Потім другий кінець намотав на барабан одного з механізмів, та заходився щось налаштовувати клацаючи якимись важелями. Згодом він знову почав крутити колесо, та стіна вже не рухалась, за хвилину дівчина помітила, що мотузка натяглась наче струна, кінець балки, що стирчав ззаду скрині, поволі опускався. Врешті вона зрозуміла, що балка, кінець якої опускається до підлоги скрині, піднімається вгору. Щось гучно клацнуло, аж скриня здригнулась, і все стихло. Чоловік перевірив механізм, що утримував зведену вертикально балку, задоволено хмикнув та вийшов зачинивши дверцята. Довгий час до неї долинали голоси людей, що майстрували щось зовні, перемовляючись між собою короткими фразами більшості яких дівчина не розуміла. В голові крутилась лише одна надокучлива думка: як вибратись звідти, та ще й так, щоб ніхто не помітив. Згодом втома взяла своє і вона незчулась як задрімала, а потому й заснула міцним сном.
 

ГЛАВА 13
 

Король, вже як годину, сидів у бібліотеці за читальним столиком та гортав сторінки якоїсь доволі пошарпаної книги. Ніщо не вказувало на те, що він під арештом. Окрім, хіба, двох гвардійців, які не по етикету, стояли біля дверей з середини кімнати. Зненацька двері розчинились і увійшов офіцер Королівських Соколів. Гвардійці виструнчились, але той лиш махнув рукою та попрямував до короля. Підійшовши до столика він завмер, мовчазно очікуючи, коли Його Величність зволить приділити йому увагу. Так тривало може з хвилину, врешті король відірвав погляд від книги та підвів голову.

-А, це ти… Мій вірний Соколе ЛаФіде… - іронічно посміхнувся Едгард, - Чому ти зрадив мене?.. Свого короля... Навіки зганьбивши славетний рід? – і прискіпливо глянув юнаку в очі.

-Та ні, Ваша Величність, саме Ви, зганьбили мій рід… Віддавши посаду Миротворця, що була нам дарована за заслуги перед королівством, нащадку безславного невдахи… Якого й шляхтичем назвати язик не повертається… Покидьку дісталось все, навіть ельфійські принцеси… Ці дві дівки стали його коханками… І що тільки вони в ньому знайшли?

-В тобі говорить образа, чи може заздрість? Його батько, був не менш славетним за твого дядька, що пропав за дивних обставин разом з Королевою Ельфів… А, щодо моїх падчірок, то вони здатні самі обирати кого кохати.

-Навіть зараз Ви принижуєте мене, порівнянням мого дядька з людиною, що не змогла захистити навіть власну дружину… Від купки грабіжників, що гвалтували її вагітну, просто перед його очима.

-Цьому не має доказів, лише базікання якогось божевільного невдахи, що скінчив своє мирзенне життя на дибі.

-А як же монахи, що знайшли його при смерті, та все ж, ще живого, привязаним до дерева… А поряд, стікаючу кровю, дружину в пошматованому одязі з розтятим животом… Диво ще, як виродка вдалось врятувати… Настав час поквитатись з ним: відняти все, що так легковажно дарувала йому доля.

-Монахи знають правду, та не відкриють її нікому, навіть під загрозою смерті… Вона помре разом з очевидцями. Та й монастир той не простий… Все під покровом Королівства Тіней.

Офіцер з подивом глянув на короля, наче уздрів якусь примару.

-А я гадав ти знаєш... Раз сподівався отримати посаду Миротворця, - з іронією в голосі мовив Едгард, пильно стежачи за юнаком, - Та годі вже, кажи чого прийшов.

Останні слова короля, вивели спантеличеного офіцера із стану заціпеніння, та привели до тями.

-Супроводити Вашу Величність до зали королівського суду…

-До суду? – цього разу, здивувався король Едгард, - Я сподівався уникнути цього фарсу… Що ж, до суду так до суду, веди…

Офіцер відступив у бік пропускаючи вперед короля, той пройшов повз нього з високо піднятою головою. Вартовий, що весь цей час стояв біля дверей, відчинив їх перед Його Величністю і вони разом, слідом за королем, вийшли з кімнати.

Увійшовши в зал королівського суду, в супроводі офіцера, що зупинився переступивши поріг і зачинив за собою двері, Едгард на мить завмер. Він чекав побачити повний зал своїх недругів та ворогів, але він був порожнім. У кріслі Верховного Судді, обпершись ліктями об стіл, сиділа Вірджина. Все та ж красуня Вірджина, із злегка посивілим волоссям і ледь помітними морщинками на обличчі. Та очі, очі були іншими, їх погляд пронизав наскрізь, наче холодне лезо меча.

-А ти постарів, Едгарде… - мовила вона окинувши поглядом короля.

-Не скажу, що радий тебе бачити, Вірджино… Але переді мною, безумовно, все та ж красуня з якою я так необачно одружився.

-Залиште нас наодинці, - Вірджина кинула промовистий погляд на офіцера та невимушеним помахом руки вказала на вихід.

Коли двері за ним зачинились вона знову оглянула короля та іронічно посміхнулась.

-Ти був непоганим коханцем, і я б з задоволенням пригадала як це було колись… - погляд її став теплим і замріяним, та за мить знову перетворився на холодну сталь, - але не цього разу Едгарде.

-Чого ти хочеш, Вірджино? Хіба ти недостатньо ще збезчестила себе й короля?

-Збезчестила себе? А чи це не ти збезчестив мене замкнувши у монастирі? Двадцять років я чекала моменту поквитатись з тобою за приниження, що ти вчинив зі мною.

-Треба було стяти тобі голову, як і твоїм коханцям, - гнівно глянув король на жінку, що палко кохав колись.

-Стяти голову? Стяти голову для тебе багато честі… Тебе повісять! Безчестя за безчестя…

-Схаменись Вірджино! Неможливо повісити представника шляхетного роду! Ти станеш вбивцею! Жодне королівство не визнає тебе королевою.

-Повішу... Повішу всіх… Не тільки тебе… І Каспера, твого блазня… І всіх Королівських Соколів, що були свідками моєї ганьби…

-Ти з глузду зїхала, Вірджино? Окрім цього зрадника, - Едгард кивнув головою в бік дверей, - жоден з них не здасться живим…

-Що ж… Повішу мертвих.

-Це божевілля якесь…

-Досить вже… Тебе повісять ще сьогодні! Інших, коли впіймають чи вбють! Офіцере!

Вірджина підвелась даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Двері розчинились увійшов офіцер з двома гвардійцями.

-До послуг, Вашої Високості…

-Виведіть арештованого до його покоїв та пильнуйте до мого розпорядження… - і коли Едгард попрямував до виходу та залишив залу в супроводі гвардійців, додала, - встановіть шибеницю в королівському саду, щоб його Соколи бачили як вішатимуть монарха, котрого вони були покликані захищати, навіть ціною власного життя.

-Ваша Високосте, але ж…

-Не забувайтесь, ЛаФіде, незважаючи на Ваші заслуги, я не вагатимусь ні миті і повішу Вас поряд з ним.

-Дозвольте йти, Ваша Високосте?

Вірджина красномовно махнула рукою і знову всілась у суддівське крісло.
 

ГЛАВА 14
 

Вийшовши з будинку суду трійця на чолі з комендантом зупинилась перед брамою.

-І що мені зараз робити, шановний добродію? – старий служака глянув на шляхтича, в його погляді відчувалась розгубленість, - скоро вже пів на сьому, а я завдяки тому дівчиську ще макової росини в роті не мав, лише один клопіт.

-Наразі чиніть свої буденні обовязки та заберіть рекрутів з погребу, а я проведу пані, - юнак запропонував руку Кліо, - зроблю деякі необхідні приготування і навідаю Вас, тоді й поговоримо, що і як… Тож не забудьте попередити про мене вартових.

-Гаразд, чекатиму Вас, добродію. За рекрутами пришлю капрала з солдатами, – і додав звертаючись до Кліо, - приємно було бачити Вас пані ЛаБель.

Молодиця посміхнулась у відповідь та подала йому вільну руку. Комендант прийняв її та по військовому кивнув головою, почекав закім молоді люди відійдуть і попрямував до форту. Саме в цей час на площі монтували шибеницю. Проходячи повз неї пара зупинилась. Якийсь час вони, з далека, спостерігали за тим, як двоє чоловіків прилаштовували сходи по яких засуджену зведуть на ешафот.

-То ж що далі? Може поділитесь в чому полягає задум, пане судовий виконавець, - з легкою іронією в голосі запитала Кліо.

-Авжеж… Бо без Вашої допомоги я не впораюсь, пані ЛаБель, - невинно посміхнувся у відповідь юнак.

-Чим можу… Та кажіть вже, - красуня нетерпляче смикнула Еріка за рукав.

-Я так розумію, засуджену ви бачили, - юнак допитливо глянув на супутницю.

-Звичайно бачила, - обурилась Кліо.

-То ж підшукати схожу, серед Ваших дівчаток, проблеми не буде…

Красуня змінилась в лиці, висмикнула руку та відступила на крок, міряючи шляхтича гнівним поглядом своїх казкових очей.

-То це і є Ваша, так звана, вистава? Замість однієї невинної стратити іншу?

-Зажди… Зажди Кліо… Я зовсім не це мав на увазі… Я ж обіцяв – ніхто не постраждає, - спостерігаючи, як гнів плавно змінюється розгубленістю, Ерік не зміг втримати посмішку.

-Ви кепкуєте з мене, пане?

-Ніскільки… Ти зараз така мила, що годі втриматись від бажання тебе пригорнути, - Ерік зробив невинний вираз обличчя, простягнув вперед руку і ледь відчутно торкнувся делікатних пальчиків молодиці.

-Та годі вже, - інстинктивно смикнувши рукою промовила Кліо, її щоки залив легкий румянець, і не розуміючи як поводитись далі, вона збентежено глянула на юнака.

-Згоден… Перейдемо до справи… - серьозним тоном сказав юнак і красномовним жестом, запропонував молодиці обпертись об його руку.

Пані ЛаБель повагалась якусь мить, обережно обперлась на руку шляхтича і вони рушили далі.

-Отже серед Ваших дівчат є схожа? – продовжив розмову Ерік.

-Спершу кажіть, що їй знадобиться робити? Чи краще, що будуть робити з нею?

-Їй потрібно буде зіграти роль засудженої, запевняю тебе, що вона повернеться живою та здоровою… Але мені потрібна твоя допомога.

-Що ж треба робити?

-Підібрати дівчину, зняти з неї мірки, провести мене до коваля та шевця кінної упряжі.

Молодиця підозріло глянула на юнака та вловивши його спокійний впевнений погляд, прогнала негідні думки.

-Вважайте, що перших два завдання вже виконані. Потрібно лише надати вказівки щодо поведінки та все інше, що її стосується.

Юнак збентежено подивився в обличчя красуні.

-Сподіваюсь, Кліо, ти не себе маєш на увазі?

-Саме так… Я не буду наражати на небезпеку своїх дівчат. Тай здалеку ніхто не розгледить вік, а в чоловічому одязі я буду дуже схожа на засуджену.

-В чоловічому одязі?

-Авжеж, вона була одягнена як хлопчина… Подібний одяг підібрати неважко.

Цього разу на обличчі Еріка застиг розгублений вираз.

-Дівчина в чоловічому одязі, тут щось не те… Чого я ще не знаю?

-Вона напів-ельф з голубими очима та з прекрасним рудим волоссям, що велика рідкість. Тож знайти схожу практично не можливо. Доведеться застосувати маленькі жіночі хитрощі.

Юнак слухав Кліо мало не роззявивши рота.

-А я думала тебе нічим не здивуєш… Та ходімо швидше до коваля а там і швець поряд… Мені ще багато потрібно зробити а часу обмаль.

Красуня міцно вхопила Еріка за руку та потягла за собою. Вони перетнули площу та звернули у вуличку. Врешті Кліо зупинилась перед будинком з кованою вивіскою над дверима та постукала. Двері майже відразу розчинились, на порозі зявився парубок в потертому шкіряному фартуху.

Пані ЛаБель? – розгублено кліпаючи очима хлопчина завмер не в змозі вимовити ще хоч щось.

-Рудді, батько вже в кузні? – привітно посміхнулась Кліо. ЇЇ приємний мелодійний голос вивів парубка з оціпеніння.

-Прошу проходьте… Та не знаю чи він буде радий Вам, - та відступив у бік впускаючи молодицю, у супроводі шляхтича, до середини.

Пройшовши вузьким коридором вони увійшли в простору залу з великим ковальським горном і наковальнями. Поруч стояли корита з олією та велика діжка з водою. Коваль саме розігрівав у горні металевий прут стоячи спиною до відвідувачів. Зачувши звук кроків він виказав своє невдоволення.

-Де тебе там лиха носить, Рудді? Нема кому горна роздмухати… Звивайся швидше.

-До Вас, пані ЛаБель, батьку…

Від цих слів коваль завмер, випустив прута з щипців, той гулко вдарився об горн.

-Хай йому грець… - вилаявся він та повернувся до відвідувачів, помітивши, що молодиця не одна гнівно глянув на сина, - чого не кажеш, що пані не сама?

-Пробачте, батьку… Розгубився…

-Давай до горна хутчіш та роздмухай добре, - поклав щипці на ковадло, сполоснув руки у діжці з водою та рушив назустріч відвідувачам, витираючи їх об боки.

-Чим завдячую Вашому візиту пані? – і не чекаючи відповіді підійшов до шляхтича, - пане?...

Ерік не розуміючи, що відбувається розгубився. Зиркаючи то на Кліо, що з покірним виглядом стояла поруч, то на коваля, він нарешті отямився.

-Доброго здоровя, майстре…

-Доброго й тобі юначе, - відповів коваль, наче тут більш нікого не було.

-Потрібно терміново виготовити невелике міцне кільце і гачок, який би вільно в нього заходив та надійно тримав, щоб воно не висковзнуло.

-Терміново кажете… - і коваль потер підборіддя рукою.

-Заплачу скільки скажете.

-На який груз розраховувати?

-Має втримати мою вагу.

-Гаразд, чекайте тут… - та майстер перевів погляд на молодицю, - грошей не візьму.

Коваль був вправним майстром тому довго чекати не довелось. Рудді провів пані та шляхтича тим самим коридором та відчинивши двері чемно попрощався у відповідь на що красуня поцілувала хлопця у щоку. Ерік геть нічого не розумів, що тут коїться, та коли за ними зачинились двері, вирішив прояснити ситуацію не відтягуючи. Він красномовно глянув на Кліо.

Вловивши його питливий погляд красуня зашарілась, взяла Еріка за руку та потягла за собою.

-Це мій молодший брат… А коваль мій батько.

-Що за кішка між вами пробігла, - здивувався юнак.

-То справа давня та особиста… Може колись й розкажу при нагоді.

Доки говорили юнак й не помітив, що вони вже на порозі майстерні кінської упряжі.

-Ось тут шиють кінську упряж, - Кліо вказала на двері майстерні, - Еріку будь ласкавий, і тут справляйся сам, а в мене, завдячуючи тобі, ще повно справ до обіду. Тож зустрінемось у цитаделі…

Юнак й гадки не мав про звички місцевого жіноцтва, та в столиці, де він провів значну частину свого свідомого життя, жінки переважно не носили спідньої білизни. Для одних це було надто дорогим задоволенням, інші її вдягали лиш час від часу та залежно від обставин. Тож вирішив, що попередити буде не зайвим.

-Так, про всяк випадок… Вдягати спідню білизну, сьогодні, не варто…

Красуня знову зашарілась і кинула збентежений погляд вбік хлопця. Вона збиралась було, щось сказати та, так й завмерла злегка роззявивши рота з чарівними малиновими губками.

-…Ти звичайно напрочуд відважна..., та всіляке може трапитись з переляку… - ніяково додав той.

-Та, здогадалась я … - опанувавши емоції, що вирували десь в глибині душі, мовила молодиця та повернувшись, швидко пішла вулицею в напрямку площі.

« Це б, навіть, надало задуманому більшої правдоподібності…» - подумав Ерік, дивлячись у слід силуету Кліо, що поволі віддалявся, та підсвідомо милуючись її грацією. Можливо, відчувши цей сповнений щирим захопленням погляд, красуня зупинилась, повернула голову та посміхнулась.

-Обід я принесу… - і за мить рушила далі.

Коли її постать зникла за рогом будинку в кінці вулички, юнак хмикнув собі під ніс та увійшов до майстерні. Там він швидко домовився з майстром, вказав розміри та накидав ескіз. Той негайно взявся до роботи, пообіцявши, доставити виготовлену оснастку у цитадель з помічником, ще до обіду. Залагодивши справу, юнак вийшов на вулицю та зупинився розмірковуючи. Кілька хвилин тому, стоячи тут, він розмовляв з чарівною і такою відчайдушною молодицею… Чи варто було приймати її пропозицію?... Мить повагавшись, та погодившись з думкою, що кращого варіанту вирішення ситуації просто не існує бо, чим менше осіб в неї втягнуто, тим надійніше, швидким кроком рушив у бік цитаделі.
 

ГЛАВА 15
 

По сніданку далась в знаки безсонна ніч і близнята пригорнувшись одне до одного поснули. Сон їх був спокійним та не глибоким, тому від метушні, звуки якої долинули, з королівського саду, десь о полудні, миттєво прокинулись. Звівшись на ноги та прихопивши зброю ельфійки, вибігли з кімнати. На камяній терасі, що нависала над третім поверхом навколо донжона, вже знаходилось кілька бійців, капітан Королівських Соколів та королівський блазень. Вони з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалось в королівському саду, та обмінювались короткими коментарями і здогадками. До цієї компанії й приєднались ельфійські лучниці близнючки. В центрі саду, перед фонтаном, метушились ремісники з помічниками, зводячи деревяний поміст над яким височіла П-подібна конструкція з деревяних балок, звідти долітали звуки пил, сокир та молотків. Помітивши юних ельфійок, Каспер наблизився до них:

-Пробачте, Ваші Високості, але тут Вам знаходитись не надто безпечно…

-Заспокойся Каспере, нам тут абсолютно ніщо не загрожує, - безтурботно промовила Еммі.

-Сюди звичайно ж долетить стріла, та вцілити зможе, лише пущена моєю любою сестричкою, - кокетливо посміхнулась Аммі, - навіть я на таке не здатна…

-У нас тут все як на долоні, перш ніж хтось встигне натягнути тятиву, я це помічу… Та й щоб вцілити з такої відстані, в ці вузькі шпарини, поміж зубців муру, справді потрібно бути вправним стрільцем.

-Це мене якось не надто заспокоює. Не висовуйтесь з-за муру зайвий раз, - блазень видавався доволі стурбованим такою поведінкою осіб королівської крові.

-Краще скажи, що там відбувається, - в один голос мовили близнята та обмінялись швидкими поглядами.

-Схоже будують шибеницю… Ось тільки кого вішати ці негідники надумали… В мене якісь недобрі передчуття.

-Зараз перевіримо дистанцію… - прижмуривши одне око, Еммі зняла лука зі спини та заправила стрілу.

Не встиг Каспер відреагувати на слова та дії ельфійки, як стріла з шаленою швидкістю розтяла повітря та з гучно встромилася по самісінькій середині П-подібної балки. Ремісники на мить завмерли, а потім прожогом кинулись тікати в різні боки, ховаючись за живоплотом лабіринту.

-Браво сестричко! – оживилась Аммі.

-Гарний постріл, – озвався капітан, - та мабуть не варто лякати тих бідолаг, вони тому не винні…

-Постривайте… - замислився Каспер, - а це ж чудовий спосіб змусити заколотників штурмувати арсенал, що нам і потрібно.

-А й справді… Майже геніально, - і офіцер короля звернувся до ельфійок, - як тільки вони повернуться до роботи, стрельніть разок другий, та нікого не вбивайте… можете скалічити злегка для більшого ефекту.

-Принесіть сагайдак з учбовими стрілами, - і Аммі підморгнула сестрі, - позмагаємось принцесо.

Один з бійців швидко метнувся та за хвилю повернувся з сагайдаком повним стріл з учбовими наконечниками. Ці наконечники були гострими, але абсолютно круглими та гладкими і не наносили значних ран, хіба робили дірки, які доволі швидко заживали, якщо не було пошкоджено життєво важливих органів. Минуло трохи часу і повернулись ремісники та взялись до роботи. Але цього разу їх супроводжували кілька лучників з Королівської Гвардії. Зайнявши позиції вони пустили кілька стріл в бік донжона, та жодна з них не влучила, хоч в когось на терасі.

-Давай розважимось, сестричко, - і Еммі натягнула тятиву.

Теж саме зробила й Аммі, та наче по команді дві стріли одночасно розтяли повітря, за мить до стрільців, та спостерігаючих за ними бійців, долинули два зойки, що злились в один викрик болю. Ситуація повторилась – всі розбіглись та сховались за живоплотом, стрілки спробували пустити кілька стріл, але наступний залп ельфійських принцес, остаточно відбив в них бажання висовуватись з укриття. Протягом тривалого часу нічого не відбувалось, та незабаром на площі перед фонтаном зявилась дюжина воїнів з великими щитами. Вони вилаштувались в одну лінію, навпроти донжона, створивши стіну з щитів. Потому до них долучились лучники з довгими армійськими луками та вистроїлись за утвореною щитами стіною. Випустивши по стрілі, лучники зробили крок вперед та опустились на одне коліно ховаючись за спинами щитоносців. Тактика була хорошою, та на цій дистанції мало ефективною зважаючи на те, що позиція противника знаходилась значно вище, на терасі донжона. Стріли прошелестіли в повітрі не зачепивши жодного з захисників арсеналу, котрі спостерігали за цими маневрами, прикриваючись зубцями муру, та гулко впялись в піраміду покрівлі третього поверху.

-На цей раз, загроза серьозна... - і відступивши в глиб тераси, капітан звернувся до бійців, що застигли припавши до муру, - несіть сюди скутуми, негайно!

Соколи кинулись виконувати наказ командира і за хвилину-другу вже стояли на терасі з великими прямокутними щитами, що прикривали їх мало не в повний ріст.

-При кожному залпі лучників блокуємо проміжки між зубцями муру, прикриваючи наших снайперів від ворожих стріл, - командир окинув строгим поглядом своїх бійців, не те щоб він був не впевнений в них, а тому, що цінив їх життя більш за власне, - все зрозуміло?

-Так, капітане! - хором вигукнули Королівські Соколи.

- Виконуйте, - вже більш мягшим тоном скомандував капітан.

Бійці миттю розташувались на необхідних позиціях уважно стежачи за поведінкою ворога. В той самий час, з глибини тераси за цим дійством спостерігали ельфійки та королівський блазень.

-Розваги скінчились, моя люба... - і Аммі кинула стурбований погляд в бік сестри, їм ще насправді ніколи не доводилось вбивати людей. Коли скінчилась війна, їм було лише по двадцять девять років, що в перекладі на вік людей, становило всього десять. Тож вони біологічно були ще зовсім дітьми, хоч розумово значно випереджали людських дітей, а інколи скидались на досвідчених молодих людей.

-Все буде добре, - впіймавши той погляд, заспокійливо мовила Еммі, - бємо бойовими на враження, як під час полювання... Уяви, що то здобич.

-Мені шкода, що не вберіг вас від цього... - Каспер з сумом опустив очі, - пробачте... Мені, якомога швидше, потрібно вибратись звідси та розшукати Миротворця.

-Ти так говориш наче приведеш цілу армію, - озвалась Аммі, - а це всього лиш наш милий Ерік.

-Наш коханий, звичайно дуже вмілий боєць і талановитий стратег, - Еммі прискіпливо глянула в очі королівському блазню, - та, що зможе вдіяти один Миротворець?

-Розбудити Королівство Тіней... - тихим ледь чутним голосом мовив Каспер.

Дівчата обмінялись поглядами та з подивом глянули на блазня.

-Не час жартувати, Каспере...

-Чи може, ти ще й досі віриш в казки...

-Якби ж то були казки... Немає нічого більш реального, - Каспер знову опустив очі, - можливо невдовзі й самі дізнаєтесь.

-Він, мабуть, з глузду зїхав, - звернулась Еммі до сестри.

-Давай краще підемо ближче до Соколів, щоб стежити за ворогом, а ніж слухати байки блазня, - відповіла Аммі.

Ельфійські лучниці, кинувши поблажливий погляд на королівського блазня, покинули його на самоті приєднавшись до бійців під мурами. Каспер поблажливо дивився їм у слід:

- Молодість не завжди перевага, - тихо мовив сам до себе, та подався сходами до низу.

Долучившись до Соколів, ельфійки якийсь час спостерігали за тактикою лучників, що обстрілювали терасу: лучники поділились на три групи по чотири стрільці, і піднімаючись у весь ріст, почергово, робили залп. Це дозволяло вести безперервну стрільбу, тримаючи противника під постійним обстрілом. В цей час повернулись ремісники, котрим ця тактика надала впевненості у їх безпеці і знову взялись до роботи.

-Спробуємо дістати кількох лучників? – дивлячись на сестру, спитала Еммі.

-Стріляємо по черзі… Я перша. – Аммі, ледь помітно посміхнулась.

Дівчата розійшлись у різні боки, кожна підійшла до визначено нею бійця, котрий закривав щитом вузьку щілину між зубцями муру. Обмінявшись з ними кількома фразами, зайняли позиції для стрільби по протилежних флангах ворога. Форма зубців скошених з боків до середини муру, дозволяла вести стрільбу стоячи по той або інший бік щілини, частково ховаючись за зубцями. В такій позиції ельфійські лучниці, були непомітними для ворога, що знаходився в королівському саду, на площі перед фонтаном. Хоч для ельфійок, він сам був наче на долоні.

-Відступ! – скомандувала Аммі, і боєць зі щитом, зробив півкроку назад та повернувся спиною на кілька градусів у бік лучниці. Таким чином він прикрив її від випадкової стріли, що могла влучити поміж зубців муру не перекриваючи сектор стрільби. Коли в секторі, за яким спостерігала Аммі, лучники ворога піднялись для пострілу, вона пустила стрілу, один з ворожих лучників змахнув руками випустивши зброю, і впав за мертво.

-Захист! – знову дала команду Аммі.

Боєць, зайняв попередню позицію, і саме вчасно. Стріла пущена ворогом, вдарилась об щит і ковзнувши по бронзовому оздобленню відскочила в бік. Наступної миті скомандувала Еммі і пустила у ворога свою стрілу. За незначний проміжок часу все повторилось, і так кілька разів. Після того, як ворог втратив шостого лучника, він поспіхом, прикриваючись щитами, відступив за стіни лабіринту з кущів живоплоту. За ними втекли й ремісники.

 

ГЛАВА 16
 

Ситно поснідавши комендант, повернувся у свій кабінет, вийняв з шафи на пів порожню пляшку та келих. Налив вина та залпом випив, налив ще, та цього разу зробив лише один ковток. Тримаючи келих у руці, підійшов до великого крісла, що стояло поруч з каміном та зручно вмостився. У двері постукали.

-Ну, що там ще? – невдоволено пробурчав старий служака.

-Пан комендант наказував провести до нього шляхтича, що питатиме його, - почулось з-за дверей.

Комендант підвівся і поставивши келиха та пляшку назад в шафу, сів у крісло за столом заваленим кіпою всіляких паперів, роблячи серйозний вигляд.

-Заводь! – впевненим голосом, коротко скомандував він.

Двері розчинились, в кімнату увійшов вартовий пропускаючи вперед Еріка. Впізнавши в юнакові новопризначеного судовиконавця комендант підвівся:

-Проходьте добродію та присядьте… - і зробив красномовний жест вказуючи на один з стільців під стіною. Юнак взяв стільця, поставив поперед столу, навпроти коменданта та зручно вмостився.

-Вільний! - голосно гаркнув старий вояка звертаючись до вартового і глянув у бік шляхтича, насупивши брови спостерігав, як той доволі свавільно господарює в його кабінеті. За мить, наче, щось збагнувши його вираз обличчя подобрішав.

-Швидко ж Ви, добродію… - промовив він, коли двері за вартовим зачинились, - Як там поступ в нашій справі?

-Все гаразд, - відповів йому Ерік, - та лишилась ще одна справа… Треба зустрітись з катом та ще дещо підготувати.

-Хороша звістка… Ось лиш, кат, саме в цей момент, зайнятий невідкладною справою, та думаю це не триватиме довго. То, може, зараз келих вина?... За успіх нашої справи… – комендант вловив вагання юнака, - не майте сумніву, вино хороше, контрабандне. Люди Каспера Смаґла завозять... Ходять чутки, наче, до двору самого Короля поставки роблять.

Шляхтич злегка посміхнувся та махнув рукою.

-Чутки про різне ходять… Та, якщо воно й справді від Каспера Смаґла, то давайте скуштуємо… Зовсім трохи, справі не зашкодить.

Комендант жваво підійшов до шафи дістав пляшку і два келихи, поставив на стіл. Наповнив порожній і подав шляхтичу, потім долив у свій та підняв.

-За плідну співпрацю…

-На здоровя, - підтримав Ерік, і пригубивши келих був приємно вражений, хоч комендант й скидався на грубого вояку, мав таки вишуканий смак.

Десь з двору долинув відчайдушний крик. Шляхтич кинув погляд у бік вікна.

-Щось мені підказує, що кат ось-ось звільниться.

-Гадаю передчуття Вас не підводить.

-Спробую вгадати… Це покарання винних у втечі засудженої?

-Саме так пане судовий виконавець…

-І яким же було покарання?

-Той що спав нестиме службу в конюшні… Іншого я думав оскопити, та вирішив, що це буде занадто… Його кастрували.

Юнак мало не захлинувся вином, поставив келих та прокашлявся.

-Перепрошую, пане комендант, не очікувано якось…

-Іншим наука буде… Думаю, вже можемо спускатись до каземату… Там у ката кімната для допитів. Заодно при бажанні навідаєте своїх грабіжників… Я наказав їх тимчасово в клітки посадити, хай над життям помізкують… Часу в них доволі.

-Згоден… Тож ходімо, справа не чекає… На відміну від затриманих, часу в нас не так вже й багато.

Комендант підвівся поставив пляшку та порожні келихи до шафи, і разом з шляхтичем покинув кабінет.

Першим в катівню увійшов комендант. Слідом за ним, судовий виконавець. Швидким поглядом юнак окинув кімнату і зупинив його на постаті біля великого столу, котрий займав чимало місця посередині. Чоловік, поруч з столом, будовою тіла трохи нагадував його самого, та в осанці вже відчувалась вага пережитих років.

«Йому вже мабуть далеко за сорок…» - оглядаючи незнайомця розмірковував Ерік. Обличчя чоловіка, цілковито, закривала шкіряна маска, яку він знімав лише вдома. Так вимагала його професія в цілях особистої безпеки. То був кат, ніхто не знав як він насправді виглядає, житло його знаходилось за межами міста, де й коротав свої дні наодинці не маючи сімЇ. Всім було відомо де знаходиться той будинок, обнесений високою стіною з масивними дубовими воротами. Та завдячуючи дурній славі, це місце вважали проклятим, тому до нього наближатись ніхто не наважувався. У місті ж, кат зявлявся лише за викликом судді.

Саме в ту хвилину, коли комендант в супроводі юнака увійшли до кімнати, кат готувався до страти, вкладаючи у торбу необхідні інструменти та речі. Частково обернувшись на скрип розчинених дверей, він кинув погляд на відвідувачів та мовчки, невимушеним жестом руки, вказав на лавку збоку від дверей. Хоч комендант і був бувалим воякою все ж постать цього чоловіка викликала в нього моторошне відчуття, наче навпроти нього стояв сам диявол. Він злегка підштовхнув шляхтича до лавки, а сам залишився стояти наче вкопаний поряд з дверима. Ерік ступив крок та присів на лавку. Наче очікуючи саме цього, кат повільно взяв стілець, підійшов поставив його навпроти та сів дивлячись юнакові у вічі. Хоч Ерік і не боявся нічого, та все ж в нього по спині пробігли мурахи. Очі, що дивились на нього були геть пустими, наче бездонна прірва поглинаюча світло, та погляду юнак не відвів. Опанувавши себе, він тихим впевненим голосом мовив:

-Я судовий виконавець, вповноважений влаштувати справу із стратою засужденої, яку не змогли впильнувати підлеглі пана Коменданта…

Після цих слів у кімнаті на короткий час запанувала цілковита тиша. Кат повільно повернув голову в бік старого вояки, той схвально кивнув, і очі чоловіка в масці знову глянули не Еріка. Той поклав руку в кишеню свого костюма, витяг звідти якийсь предмет і простягнув поперед себе.

-Цей гак потрібно міцно вмонтувати у вузол петлі, так щоб він був непомітним і витримав вагу людини.

Кат взяв гака з його руки, покрутив, розглядаючи перед очима й ствердно кивнув.

-На особі, що готується до страти замість втікачки, під одягом буде спеціальний пристрій з невеликим кільцем за коміром…

Чоловік в масці знову кивнув головою.

-Тож надягаючи петлю на шию, гак потрібно увіпхати в кільце так щоб він не вислизнув в момент виконання вироку.

Кат уважно дослухався до слів судового виконавця і лише коли той замовк, він хотів було підвестись даючи розуміти, що розмову скінчено. Та в цей момент Ерік впіймав його за рукав, глянув у вічі та пошепки мовив:

-Якщо з голови тієї особи, впаде хоч волосина… Ти пошкодуєш, що заглянув мені у вічі.

Чоловік у масці здригнувся. Слова його не лякали, та погляд юнака вселяв жах. Один раз у своєму житті він вже бачив такий погляд, та вдячний Всевишньому, що врятував його. Ерік відпустив рукав, кат збентежено кивнув головою і вони разом підвелись. Останніх слів комендант не розчув, тому не зрозумів, що саме відбулося, та йому видалось наче «диявол» злякався. І лише, коли вони разом, з новопризначеним судовим виконавцем, знову сиділи за столом у кабінеті, той спитав:

-Що Ви, йому сказали під кінець добродію?

-Попросив, бути якомога ввічливішим з жінками, - відбувся жартом Ерік.

В цей момент у двері постукали, і водночас пролунав голос вартового:

-Посильний до пана коменданта…

Старий вояка глянув у бік шляхтича, той здвигнув плечима, та невинно посміхнувся:

-Це мабуть замовлений мною пристрій принесли, - і кинув погляд у бік годинника, що висів на стіні за спиною коменданта та загадково додав, - обідня пора от-от настане… А обід чомусь запізнюється…

-Пускайте! - крикнув комендант та глянув ще раз на Еріка, - про обід я не зрозумів…

-Пусте, - мовив юнак та махнув рукою.

Двері рвучко відчинились, в кімнату увійшов хлопчина тримаючи під пахвою однієї руки якийсь пакунок а у другій великого кошика. За мить позаду нього наче з під землі виросла постать схожа на ченця: у довгому плащі та з каптуром на голові. Посильний поклав пакунок на стілець біля стіни, поставив кошика на підлогу, та не проронивши й слова вийшов. Ерік з комендантом розгублено, та з не меншою цікавістю, спостерігали за тим як ченець обережно знімає каптур з голови.

-О! Так це ж наша втікачка, - ошелешено заморгав очима старий вояка, вздрівши перед собою рудоволосу напів-ельфійку.

Шляхтич не зміг стриматись та вибухнув сміхом, комендант розгублено витріщився на нього, наче уздрів божевільного.

-І, що це Ви, шляхетний пане, вгледіли такого смішного, - розлюченим, але від цього не менш чарівним, голосом промовила напів-ельфійка, метнувши на Еріка нищівний погляд своїх, напрочуд прекрасних у гніві, очей.

Старому вояці голос видався знайомим і він спантеличено завмер, з напів роззявленим ротом, намагаючись впорядкувати хаотично напливаючі думки. Юнак миттю вгамував свій недоречний сміх і зробивши невинний вираз на обличчі, поспіхом промовив:

-Пробач, Кліо… Ти чарівна… Тобі так пасують ці гострі вушка…

-Ви ще й познущатися вирішили, добродію… - вже доволі спокійним тоном мовила молодиця, – і коли це ми з Вами встигли перейти на «ти»?

-І ще раз пробач мені… Реакція пана Коменданта була настільки бурхливою, що я не зміг опанувати себе… Та якщо тобі вдалось провести його, то натовп взагалі нічого не запідозрить… А ось голос мусиш трішки змінити… Коли останнє слово виголошуватимеш.

-Про це, я й без тебе здогадалась, - все ще ображено зауважила Кліо.

Комендант, що з широко розкритими від подиву очима спостерігав за цим діалогом, все ще не ймучи віри, розгублено запитав:

-Пані ЛаБель, це Ви?

-Авжеж я, хіба тут є ще якась пані?

-Досить вже кепкувати один з одного…- втрутився Ерік, підвівся взяв кошика та поставив на стілець поруч із столом.

-Пахне так смачно, то ж давайте обідати… А потому й за справу візьмемось, час не жде…

-Це неймовірно… - не вгавав старий вояка, допомагаючи пані ЛаБель накривати стіл. Тим часом шляхтич розпакував пакунок, та розглядаючи вміст задоволено хмикнув.

Ерік та Комендант з самого ранку не мали в роті й макової росини, не враховуючи випитого вина, то ж були доволі голодні. З обідом покінчили швидко, та прибрали залишки назад у кошик. Висловивши своє захоплення смачними стравами та подякувавши молодиці, Ерік звернувся до коменданта:

-Пане Коменданте, чи не могли б ви залишити нас з пані на одинці, та стати на варті, по той бік дверей, щоб ненароком не увійшов хто, закім я буду свій пристрій вдягати на пані ЛаБель.

-І чому завжди саме цікаве дістається не мені…, -з іронією в голосі пробурчав старий вояка та вийшов з кімнати. Залишившись у двох з Кліо, юнак ще раз уважно оглянув чоловічий одяг, що був на ній, і нанесений на обличчя макіяж.

-Та, що ти все ходиш навколо, кажи щось… - розсердилась молодиця.

-Роздягайся…

-А я все думала, коли нарешті ти це скажеш, - і поволі розстебнувши защіпки зняла куртку, потому штани, та заходилась знімати сорочку.

Ерік з захопленням спостерігав за цим дійством, у молодиці була чудова фігура: делікатна талія, округлі стегна, не худі та стрункі ноги, перса наче дві половинки великого апельсина. Він так замилувався її грацією, що навіть не зрозумів коли вона встигла зняти сорочку, і зараз стояла перед ним абсолютно гола.

-Агов, зупинись, це вже занадто…- спохватився юнак та подав їй сорочку, котру вона вже встигла повісити на спинку крісла, - вдягни назад…

Кліо, рвучко вихопила сорочку з його рук, та в пориві гніву, заходилась нею лупцювати юнака. Ерік не роздумуючи впіймав її, та міцно пригорнув до себе.

-Та вгамуйся ж врешті…

Молодиця посмикалась ще трохи, в його обіймах, та притихла.

-Ти лишень другий хто мав можливість бачити мене в такому вигляді… І ти кепкуєш, - ледь чутно з нотками образи в голосі мовила вона.

-Пробач, ти напрочуд гарна… Я так захопився милуючись тобою, що перейшов межу пристойності, і мало не забув, що десь там у столиці мене люблять і чекають.

Кліо відштовхнула юнака та вдягла сорочку.

-Вдягай свій пристрій… Часу обмаль.

Ерік обережно, щоб не завдати шкоди її ніжному тілу, надягнув на неї пристрій, що чимось скидався на чудернацький корсет з шкіряних пасків різної товщини та ширини і міцно зашнурував під грудьми та на спині. Переконавшись, що все добре все сіло, спитав:

-Не тисне ніде?

-Трохи незручно… Та здається ні…

-Що ж, прийдеться ненадовго з цим змиритись… Отож коли в тебе з під ніг зникне опора, ти зависнеш у повітрі на гаку, що буде зачеплений за кільце цього пристрою у тебе за спиною… Потому смикнеш кілька разів руками та ногами для правдоподібності і завмреш… Оскільки петля на шиї все ж буде, для загалу виглядатиме, що тебе повісили. Задовільнивши свою жадобу до видовищ натовп розійдеться… Тільки от повисіти прийдеться до сутінок, тож набирися терпцю.

-Так довго? – очима повними здивування, чи то розгубленості, Кліо глянула на Еріка.

Той лише здвигнув плечима та схилив голову на бік невинно посміхаючись:

-Ти ж знала в що вплуталась… Я ж пробував тебе відмовити…

В цей момент за дверима почулись кроки та пролунав стурбований голос коменданта:

-Ви ще довго там?... На площі натовп збирається... Я вже й охорону наказав навколо шибениці виставити, щоб народ подалі відтіснити та прохід влаштувати… Скоро й суддя прибуде, пора засуджену вивозити.

-Ще хвилину-другу і все… - не відриваючи погляду від злегка збентеженої красуні, відповів йому юнак.

Від звучного голосу коменданта молодиця прийшла до тями, швидко вдяглася, поправила макіяж дивлячись у невелике дзеркальце, та разом з Еріком вийшла з кабінету. У супроводі коменданта вони пройшли у подвіря, де їх вже чекав запряжений кіньми візок, з двома солдатами. Шляхтич, підтримуючи за руку, допоміг молодиці піднятись у візок. Солдати миттю підхопили її, звязали руки за спиною, та посадили на лавку закріпивши кінець мотузки до кільця вмонтованого позаду.

-Обережніше! - прикрикнув на стражників Ерік, - дівчина все ж…

Вояки принишкли, та всілись на лавку по обидва боки від засудженої. Поки вони вмощувались, юнак непомітно підморгнув молодиці:

-Я буду поряд, - промовив майже пошепки.

Тим часом комендант, наче пригадавши молоді роки, спритно заскочив у сідло коня, котрого йому підвів конюх. І шляхтич полишивши молодицю, під наглядом стражників, підійшов до старого вояки.

-Ви вже рушайте, а я трохи затримаюсь… Ще одна невідкладна справа є…

Комендант ствердно кивнув головою, пришпорив коня та виїхав поперед візка. Глянув ще раз, через плече, на засуджену й переконавшись, що все гаразд, подав рукою знак і процесія рушила.
 

ГЛАВА 17
 

Донжон являв собою фортечну споруду видовженої форми з напівкруглими боками. По всьому периметру споруди, над третім поверхом, нависала камяна тераса з зубчатим муром, яка опиралась на виступаючі назовні арки, що були частиною фортечних мурів. В мурах, на рівні третього поверху, були розміщені продовгуваті вузькі віконця, що при потребі виконували функції бійниць.

Вечоріло. Заколотники вже не робили спроб відновити роботу, щоб завершити спорудження шибениці. Тож, Принцеси-близнята, повернулись в свою кімнату, на третьому поверсі донжона. Сидячи за столом, в очікуванні вечері, дівчата коротали час граючи в шахи, та смакуючи вино, наполовину розведене водою.

-Шах і мат, сестричко… - на обличчі Аммі засяяла лукава посмішка.

-Визнаю, цього разу ти була кращою, - Еммі відкинулась на спинку крісла, - мабуть, я занадто захопилась вином… - та зівнула, прикриваючи рота рукою.

На дворі вже смеркало і у вузькі віконця зовсім перестало проникати світло. Тож, хоч у свічниках, на стінах та столі, горіла з дюжина свічок, кімнату поглинули сутінки. В цей час, з надвору, знову, долинули звуки метушні: брязкання металу та скрип коліс. Було схоже, наче дуже важку підводу, тягнуть бруківкою площі, перед арсеналом.

-Що, ці негідники, надумали цього разу, - підвелась з-за столу Аммі, та попрямувала до дверей.

-Мабуть, до штурму готуються… - кинула їй навздогін Еммі, потягуючись у кріслі.

Не встигла Аммі розчинити двері як, з темряви, наче з під землі на порозі виросла постать, дуже схожа на королівського блазня, з підносом, заставленим посудом, у руках.

-Каспере, це ти?... Я не чула твоїх кроків… Тобі, майже, вдалось мене налякати! – розгнівалась принцеса Амміран, - і чого це ти вдягнувся наче армійський найманець?

-Пробачте, принцесо… Очевидно, зважаючи на шум з вулиці, ви й не зауважили моїх кроків, - мовив Каспер входячи до кімнати, - я приніс вам фруктів на вечерю.

-А мені здається, що випите вино зробило тебе надто безпечною… – підморгнула, глузуючи з роздратованої сестри, Еммі.

-Можливо, - погодилась з нею Аммі, і зачинивши двері повернулась до Каспера, котрий застиг посеред кімнати, - що то, так гуркоче з надвору?

-Принцесо, то армійські найманці, таранну машину тягнуть… Мабуть, скоро буде спроба штурмувати арсенал. Тож, мій план вибратись із замку непоміченим, ймовірно, вдасться.

-Я ж казала… -посміхнулась Еммі, і оглядаючи блазня з голови до ніг, вказала рукою на вільне крісло поряд з собою, - постав вже фрукти на стіл Каспере, і присядь… Розкажи нам, про свій план.

Блазень слухняно опустив піднос поряд з шахівницею та всівся у крісло. В очікуванні, коли те саме зробить Аммі, та змовницьки глянув на дівчат, переводячи погляд з однієї на іншу.

-План не складний: підчас штурму, всю брудну роботу виконують армійські найманці. Тож, я зможу видати себе за найманця і, в хаосі бою, приєднаюсь до них. Потім, орієнтуючись залежно від обставин, виберусь з замку, а там і з міста.

-А, не безпечніше було б, вночі, вибратись тим самим шляхом, яким ми прийшли сюди? – Аммі, подалась вперед, підсунула крісло ближче до столу і уважно глянула на Каспера.

-Цю можливість я теж розглянув: підчас штурму, вибратись таємним ходом з арсеналу і, в метушні бою долучитись до найманців. Та оскільки, ми й гадки не маємо хто нас зрадив, вирішили перевірити. Розвідка, на виході з підземелля, потрапила в пастку, одного з Соколів поранено… Замок оточено, вибратись за його мури, щоб потрапити у місто, можливо, тільки з армійськими найманцями.

-Зрозуміло, - тихо мовила Еммі, задумливо дивлячись на королівського блазня, - тобі все вдасться Каспере… Я вірю.

-Ти ж розумієш, що наше майбуття… - Аммі зробила паузу обдумуючи наступні слова і глянула в очі Касперу, - залежить лише від успіху цієї авантюри.

-Не будь надто вимогливою сестричко… Це все, що у нас є… Каспер ризикує своїм життям, в першу чергу заради короля.

-Принцесо Еммінар… Принцесо Амміран… - майже офіційним тоном, звернувся до дівчат королівський блазень, - можливо, це не помітно, та серце короля сповнене любовю до вашої матері… Його Величність ніколи не пробачить, якщо я не вбережу вас...

Після цих слів в кімнаті запала тиша, лише з вулиці долітали віддалені відгуки приготувань до штурму арсеналу. Кілька хвилин всі сиділи мовчки, поринувши у свої власні думки. Врешті королівський блазень підвівся.

-Я прийшов не лише, щоб принести вам вечерю… Я хотів глянути на вас перед тим, як покинути арсенал і попросити про допомогу. Не знаю чи вдасться мені вибратись за межі замку, та я зроблю все від мене залежне, щоб врятувати вас…

-Що робитимеш діставшись за межі міста Каспере? – майже в один голос спитали дівчата.

-Спершу знайду Миротворця… А там видно буде. Ви тут, що найменше тиждень протримаєтесь, а ми за кілька днів повернемось з підмогою.

Ельфійські близнючки наче по команді підвелись, підійшли до Каспера, й обняли його з обох боків пригорнувшись своїми чарівними голівками до його грудей. Минуло кілька хвилин, і дівчата випустили блазня з обіймів.

-Коли знайдеш Еріка, обійми його за нас, - тихо мовила Еммі, і дивлячись в очі Касперу ледь помітно посміхнулась.

-Передай, що ми кохаємо його більш за все у світі, - озвалась Аммі, голос її був тремтячим, повним емоцій, та вона опанувала себе, - тобі мабуть пора… Якась допомога потрібна?

-Коли почнеться спроба протаранити ворота, потрібно перестріляти найманців з факелами, щоб мене в цілковитій темряві, мотузкою, змогли опустити до підніжжя муру.

Тільки но Каспер скінчив говорити, як знизу долинув звук гучного удару. Дівчата кинулись по зброю і за хвилю разом з королівським блазнем покинули кімнату. Прихопивши, на ходу, по яблуку з підноса, що стояв на столі, поряд з шахівницею.
 

ГЛАВА 18
 

По обіді на площу перед ратушею, де була влаштована шибениця, почали сходитись перші зіваки. Вони стояли поодаль та спостерігали за останніми приготуваннями до страти. Поволі їх ставало все більше і більше, на площі стало шумно. Набравшись впевненості, народ підступив мало не до самої шибениці. З боку цитаделі зявився чималий загін вояків, з великими прямокутними щитами та короткими списами у руках. За командою капрала загін розштовхав натовп утворивши широкий прохід та вистроївся у півколо попереду шибениці. Отримавши наступний наказ солдати рушили в бік натовпу відтісняючи його щитами та штрикаючи тупими кінцями списів. Коли місця для проведення церимонії страти, стало достатньо капрал голосно гукнув:

-Стояти на місці! Нести варту!

Вояки зупинились, зробили крок назад, опустили щити до землі та виставили списи вістрям вперед. За цим дійством, стоячи біля вікна, в своєму кабінеті, спостерігав сам пан дАйбер. Будучи призначений королівським міністром на посаду мера в місті Гелон, він сприяв контрабанді, маючи з цього неабиякий зиск. В діла правосуддя ніколи не втручався, бо відчував, що петля скучає й по його шиЇ. Між судом та мерією велась постійна підкилимна війна за панування в місті. Кожна із сторін уважно стежила за промахами іншої, щоб скористатись ними в зручний момент. То ж з відомих причин мер, ніколи, особисто присутнім на стратах не був. Що цілком влаштовувало й суд, який на даний час був реальною владою в місті.

З боку суду на площу увійшла процесія на чолі з секрктарем та підручними, що тягли масивного стола та велике суддівське крісло. Все це вони поставили поперед шибениці, в центрі утвореного солдатами напівкола. З часом зявився й сам суддя, вмостився у кріслі та гримнув молотком по столу.

-Тиша!…

Юрба принишкла, суддя окинув її поглядом.

-Отож шановні та вельми шановні городяни… Зібрались ми тут, щоб затвердити або ж скасувати вирок винесений, щодо крадіжки гаманця… Вчора було впіймано та звинувачено в цьому дівчину напів-ельфа, - служитель феміди змовк на хвилю та, поправив символ королівського суду, що висів у нього на грудях, - то ж в останнє питаю, чи немає у когось, доказів не винуватості засудженої, або ж її шляхетного походження?.. – зробив паузу, намагаючись вловити настрій юрби, - У разі, якщо такі докази є, прошу надати їх суду на протязі години часу…

Натовп невдоволено загомонів. То тут, то там, лунали поодинокі вигуки:

-Чого так довго? Що тут доводити? Повісити злодюжку!

За звичай це була формальність і він давав значно менше часу, але не цього разу. Суддя гримнув молотком.

-Тиша!.. Рішення суду не обговорюються! – і розташувавшись зручніше в кріслі дістав з під мантії люльку та запалив.

Юрба нервувала та зважаючи на гострі списи та відсутність засудженої, вгамувалась. Минуло ще трохи часу і народ знову оживився.

-Везуть… Злодюжку везуть…

З боку цитаделі на площу виїхала процесія на чолі з комендантом. Натовп спробував рушити назустріч, та удари тупими кінцями списів по ногах, а подекуди й уколами вістря, швидко збили запал. Процесія зупинилась поряд з шибеницею, комендант спішився та підійшов до судді.

-Засуджена доставлена, Ваша Честь, - відрапортував він, - все гаразд, як домовлено.

-Який до дідька гаразд, - обурився суддя, - де монах? Гріхи відпустить хто?

Комендант виструнчився.

-Не можу знати, Ваша Честь. Мабуть десь дрихне з перепою? Пяничка клятий.

-Негайно розшукати… А кат де? Хай йому чорт… На шибениці ще й петля не висить.

-Мав би вже бути, Ваша Честь… Та ж ось він… - і старий вояка вказав рукою на постать в темно червоному вбранні. З торбою на плечі та масці, що затуляла обличчя, вона наближалась до площі з боку форту, тримаючи у руці мотузку з петлею. Суддя полегшено зітхнув.

-А, нещодавно, призначений судовий виконавець де?

-Залишився у цитаделі, Ваша Честь… У нього там справа ще якась…

-Безлад та й годі… Яке тут може бути правосуддя, - невдоволено пробурмотів собі під ніс суддя, та знову звернувся до коменданта:

-Чого стоїте? Монаха шукайте… Біс йому у ребро та колька в печінку.

-Слухаюсь, Ваша Честь! – старий вояка розвернувся на каблуках та пішов давати вказівки підлеглим. Суддя вибив люльку об стіл, сховав під мантію та здмухнув попіл. Тим часом, кат стоячи на драбині, шо принесли та тримали з обох боків помічники мера, вже заходився чіпляти мотузку. Натовп притих, з цікавістю спостерігаючи за цим дійством. За якихось пів години, верхи на ослі зявився і монах. То був невисокого росту, повнуватий чоловік у сутані та з непокритою на пів лисою головою. За рішенням церковних сановників, лише, він мав право приймати покаяння та відпускати гріхи засудженим до страти в цьому місті. Вїхавши на площу перед ратушею монах спішився та тягнучи осла за собою підійшов до суддівського столу.

-Слава Всевишньому! – привітався він.

-Слава! – суддя окинув монаха невдоволеним поглядом, - запізнюєтесь, Отче…

-Та от, - вказав монах на осла, - скотина Господня впералась, та ніяк рушати не хотіла…

Від монаха несло наче зі старої винної діжки. Хоч він і тримався на віддалі, та все ж запах перегару суддя відчув.

-А може, то Ви вчора занадто багато причащались, Отче? – дивлячись на припухле обличчя монаха мовив служитель Феміди, - та й заспали трохи…

-Може й твоя правда сину… Та скотина все ж впиралась.

-А, що то за бурдюк до осла приторочений, Отче?

-То вода сину…

-Гарний день сьогодні, Отче… Та спека несамовита, - і суддя протер лоба хустинкою, що дістав з під мантії, - а я тут по вашій милості парюсь зайву годину… То ж дайте напитись.

-Та то погана вода, сину… - монах вловив сердитий погляд, - для скотини вожу…

-Годі, Отче. Мені набридло… Бурдюк конфісковано на користь суду, - гримнув молотком об стіл, - кладіть його сюди.

Монах з неохотою та покірно відвязав бурдюк від осла та поклав перед суддею.

-Можете приступати до своїх обовязків, Отче, - промовив служитель Феміди, взяв бурдюк та сховав під стіл.

Монах поволі, тягнучи осла за собою, поплівся до шибениці. Нарешті, до страти все було готово.

Суддя вдарив молотком по столу.

-Тиша! Увага! Час минув! Я так розумію, будь яких доказів невинуватості, або ж шляхетності засудженої немає?

Юрба невдоволено загомонила.

-Це й так було відомо… Не тягніть час… Переходьте до страти… Та вішайте вже…

-Вирок набуває чинності, - удар молотка об стіл, - засуджену на ешафот!

Солдати підвели засуджену до шибениці. Зняли плащ, що скривав її від поглядів біснуватого натовпу, схопили під руки та потягли по сходах в гору де й передали в руки ката.
 

ГЛАВА 19
 

Кліо була вдивовижу відважною жінкою, та коли солдати схопили її під руки і потягли в гору по сходах, що вели до шибениці їй стало моторошно. Вона всіляко намагалась прогнати страх подумки запевняючи себе, що все буде гаразд. Намагаючись зрозуміти, чому вплуталась в це безглуздя та довірилась людині котру побачила вперше вчора ввечері. Людині, котра обіцяла бути поруч. Та де ж вона зараз, коли їй так потрібна. Міцні руки ката лягли їй на плечі, розвекнули обличчям до натовпу та усадили на поміст під звисаючою з балки петлею. Це ніяк не здивувало Кліо, оскільки за релігійними догмами, обтинати волосся жінкам, вище лопаток, не дозволялось навіть перед стратою. То ж, перш ніж надягти петлю на шию, кат повинен зробити їй «корону». Так називали зачіску, що робили жінкам перед стратою. Волосся сплітали у дві коси та вкладали на голові у вигляді корони. З цього поводу в народі жартували, що кожна жінка один раз в житті може бути королевою та лише перед стратою. Руки ката торкнулись її голови, вона очікувала, що рухи будуть незграбними та неприємними. Та за мить зрозуміла, що помилялась, руки обережно зібрали волосся назад з лівого боку голови та почали вправно сплітати його в косу. Їй згадалось дитинство, коли покійна мати, що ранку приспівуючи сплітала їй коси, повіки сіпнулись і по щоці збігла сльоза. Так само кат зробив й з правого боку, потім вложив коси на голові скріпивши їх булавками. Процедура була тривалою та для Кліо пролетіла мов мить. Міцні руки знову вхопили її ззаду за передпліччя вище ліктів та підвели на ноги. Натовп вдоволено заулюлюкав, та засвистав. Так тривало хвилину-другу, в цей час помічники відставили в бік поміст і кат підвів Кліо до петлі. Вона глянула під ноги й зрозуміла, що стоїть на квадратному люку вмонтованому в підлогу, водночас пролунав удар молотка.

-Тиша! – голосно вигукнув суддя, і гамір поволі стих, - останнє слово засудженій!

Кліо намить розгубилась, все що хотіла сказати геть вискочило з голови.

-Засуджена… Маєте, що сказати народу, в останнє?

Від цих слів судді мурахи знову пробігли спиною Кліо. Вона зібрала всю волю в кулак намагаючись до невпізнання змінити голос:

-Я не вчиняла те, за що мене карають, та пробачаю вас… - обвела поглядом притихлий натовп, - Якщо б довелось прожити життя знову, я цінуватиму його значно більше.

Тим часом стоячи збоку за спиною засудженої, монах робив якісь дивні рухи. Він облизав вказівного пальця правої руки та виставивши руку з піднятим догори пальцем, почав повертатись у різні боки. Врешті задоволено хмикнувши, витер пальця об рясу і коли дівчина скінчила говорити, підійшов до неї з протилежного боку, щоб легкий літній вітерець дмухав йому в обличчя.

-От і прийшов твій час дитя, - мовив він, намагаючись не дихати в бік засудженої, - за мить ти зустрінешся з Творцем… Покайся ж, дитя моє…

Монах проводив весь свій час у молитвах за стінами монастиря, що на околиці. В місті зявлявся тільки за повинністю, про мирські діла знав мало, тож впізнати пані ЛаБель ніяк не міг. Тому Кліо навіть не намагалась змінити голос, вона просто тихо мовила:

-Я не вчиняла те, за що мене карають, Отче… Якщо мені й каятись, то тільки за свої гріхи…

-Тож покайся, дитя, у своїх гріхах… Хай душа твоя чистою увійде в царство небесне…

-Каюсь, Отче, каюсь… Хай пробачить мені Всевишній те, що вчинила негідного… - засуджена змовкла, глянула поверх голови монаха, на сонце, що схилилось до заходу, примружила очі та ледь помітно посміхнулась.

-Що ж… Хай буде хоч так, дитя моє… Молитимусь за душу твою, в заступництві перед Творцем, щоб відпустив гріхи твої…

Торкнувшись лоба засудженої, пальцями лівої руки, він підняв голову до неба і заплющивши очі прочитав коротку молитву. Потім, поволі спустився сходами з ешафоту та почвалав до свого віслюка. Кат обережно вдягнув на голову молодиці полотняний мішок, зверху накинув петлю на шию та підтягнув мотузку. Кліо знову стало моторошно і вона мимоволі прошепотіла:

-Де ж ти, Еріку…

Ззаду на рівні плечей щось клацнуло. Кат, ще раз перевірив, чи не надто стягнув петлю та ледь чутно мовив їй у вухо:

-Я б ніколи й нікому, не дозволив вдягти петлю на цю чарівну шийку…

Молодиця мало не зойкнула від несподіванки, голос був таким знайомим і страх покинув її серце.

Кат відступив у бік даючи зрозуміти, що все готово до завершального акту.

Юрба знову вибухнула оваціями та свистом. Лунали й невдоволені голоси:

-Та вішайте вже… Чого тягнете… Скоро сонце сяде…

Суддя підняв руку з молотком над головою:

-Вирок суду привести в дію! – вигукнув він та з силою опустив молоток.

З ударом молотка, кат натиснув рукою важіль прикріплений до балки шибениці і люк під ногами засудженої провалився. За мить вона зависла у повітрі бовтаючись на мотузці. Хоч Кліо й була готова до цього, та все ж трохи розгубилась. Петля наче стягнулась, та шию не давила й дихати не заважала. То ж оговтавшись, вона пригадала, що говорив їй Ерік, смикнула кілька разів ногами та звязаними за спиною руками і завмерла схиливши голову трохи вперед.

Натовп, що з нетерпінням чекав цього видовища, вдоволено загомонів, та за хвилину-другу, поволі почав розходитись.
 

ГЛАВА 20
 

Ерік спустився до каземату, тихо відчинив двері в кімнату для допитів та увійшов. Кат саме скінчив в'язати петлю та змотував шнура. Зосереджений на цьому він не зразу помітив шляхтича, тому здригнувся від несподіванки коли той зявився, перед ним, наче з під землі. Юнак окинув ката поглядом, той був приблизно того ж росту, що й він та схожої статури, і ледь помітно посміхнувшись тихо але вдоволено хмикнув.

-Засуджену вже повезли до місця страти, - мовив він дивлячись кату просто у вічі, - я ж прийшов, ще раз пересвідчитись, що ти вірно мене зрозумів.

Той відвів погляд та простягнув йому мотузку з петлею. Ерік взяв петлю, покрутив її у руках розглядаючи з усіх боків. Гак видався йому надійно вмонтованим у вузол, та настільки майстерно, що був ледь помітним.

-Хороша робота, - зауважив юнак випускаючи петлю з рук.

Кат мовчки кивнув головою.

-Ти німий?

Запала тривала тиша. Так і не отримавши жодної відповіді Ерік мовив наче сам до себе:

-Здається розмови не вийде… - та зробив вигляд, що збирається йти.

Сприйнявши це за чисту монету, кат втратив пильність та повернувся до нього спиною намагаючись взяти зі столу, з пристроями для катування, свою торбу. Юнак миттєво цим скористався і наніс йому стрімкий удар ребром долоні в шию під основу черепа. Той смикнувся та почав осідати, Ерік підхопив його під руки, підтягнув до широкої лавки, що стояла під стіною і вложив на неї. Знявши з нього костюм та маску, завмер на кілька секунд розглядаючи літнього чоловіка, обличчя котрого було спотворене великим рубцем залишеним гострим лезом. Затим, підійшов до столу та оглянув його торбу, знайшовши там кілька шкіряних пасків, звязав ними непритомне тіло. Перевдягнувшись в костюм ката, швидко склав свій одяг у ту ж торбу, набрав води з діжки, що стояла в кутку і хлюпнув непритомному в обличчя. Отямившись, кат мотнув головою струшуючи краплини води, смикнувся кілька разів, та усвідомивши, що міцно звязаний, розгублено глянув на постать, що стояла перед ним, в його ж одязі та масці на обличчі.

-Що тут взагалі відбувається? Хто Ви? Чого Вам треба? – скоромовкою пробелькотів він.

-То ж ти не німий… Це добре… Зараз я дуже поспішаю та згодом повернусь… Тоді й поговоримо.

Вправним рухом відірвавши шмат від сорочки чоловіка, юнак, вхопив його за скули рукою та заткнув рота кляпом. Скінчивши з цим, підняв мотузку, що той випустив з рук непритомніючи, взяв торбу та поспіхом покинув катівню.

Кат ще раз спробував звільнити, звязані за спиною руки, від пут, та переконався, що то марна справа, бо цей нахабний юнак, завбачливо, привязав їх ще й до лавки. Тож пововтузившись трохи та обравши більш менш зручну позу, простягнувся на лаві розслабивши тіло. Його розум гарячково пробував знайти пояснення всьому, що відбулось з ним за останні кілька годин: цей юнак, його холодний та пронизуючий наче лезо ножа погляд, що примусив його черству душу здригнутись. Він вже, колись давно, зустрічав такий погляд заглянувши смерті у вічі…

"Тоді він був безпутним юнаком, що виріс сиротою не знаючи ні батька, ні матері. Поневіряючись світом, врешті, потрапив у банду дезертирів, котра, по завершенні тривалої війни між королівствами, переховувалась в місцевих лісах. Банда займалась грабежами та розбоєм… Грабували подорожніх і купців, що необережно звертали на шляхи, котрі проходили лісами, до кордону з королівством Ельфів, без належної охорони… Якось до їхнього табору завітав таємничий гість, закутаний в довгий плащ з каптуром. Він тривалий час провів в наметі, наодинці, з ватажком,а наступного дня трапилось це..."

Кат здригнувся наче вгледів примару, його очі сповнились жаху і він до болі зціпив зуби.
 

***
 

За якийсь час, Судовий виконавець повернувся, він швидко пройшов кімнатою, поставив торбу на стіл. Діставши з неї свій одяг, почав переодягатись, стоячи спиною до ката, що лежачи на лавці, робив вигляд наче спить.

-Не варто прикидатись… - промовив, не повертаючись та не припиняючи перевдягатись, Ерік, - я знаю, що ти не спиш.

-Я розумію, чому ви так вчинили зі мною… Я б теж нікому не довірив, такої делікатної справи, - озвався кат, - то ж, може, звільните мене нарешті.

-Звільню, звичайно… Та спершу, ти маєш відповісти на кілька питань…

Скінчивши з одягом, юнак взяв стілець і присунув його ближче до ката. Потім підійшов до нього, та відв’язав від лавки. Той поволі підвівся, та зручніше примостився. Ерік відступив на крок і сів на стілець навпроти. Їх погляди зустрілись, якусь хвилину вони з неприхованою цікавістю вивчали один одного. Врешті чоловік із шрамом, що доволі сильно спотворив його обличчя, не втримався:

-Чого вам треба, пане?.. Хто ви?

-Повір, тобі це знати ні до чого… Краще розкажи про шрам, що спотворив твоє обличчя.

-Це все, що вас цікавить, пане?

-Це для початку… - тихим та впевненим голосом промовив юнак, і кинув питливий погляд на співбесідника.

-Давно то було, пане… Ще в часи безпечної юності… - Кат замовк, було помітно, що йому зовсім не хочеться згадувати події тих часів.

Запала тиша, юнак продовжував наполегливо вдивлятись в чоловіка зі шрамом. Тепер він зрозумів, що за цим мовчанням криється якась зловісна таємниця.

-То ж, історія має бути цікавою…

-Я ще нікому про це не розповідав, та схоже, що саме вам її прийдеться розповісти…

-Повір, я буду дуже уважним. Краще кажи як було, без прикрас та відступів, бо в мене сьогодні є ще кілька справ, а часу обмаль.

-Юнаком я був доволі безрозсудливим і приєднався до банди дезертирів, що займалась розбоєм на шляхах і переховувалась в цих лісах. Якось, за наказом ватажка, ми влаштували засідку на групу вершників, що рухалась до кордону з королівством ельфів… Наказ був вбити всіх без жалю, - Кат зауважив, що в погляді юнака щось змінилось, він став холодним та проникливим, наче сталь леза і замовк.

-В мене уривається терпець, продовжуй… - сухо мовив Ерік.

-Вершників було четверо, вони їхали по двоє, та наблизившись до засідки вони раптово зупинились. Потім двоє перших продовжили рухатись вперед, а інші двоє, наче відчувши, щось недобре, залишились на місці. Це не входило в наші плани, тому коли перші вершники порівнялись з нами частина з нас, що були озброєні лезами, кинулась на них, а ті хто з луками - обстріляли двох інших. Вершники, що потрапили в засідку були вправними воїнами і закім їх прикінчили, поранили та вбили кількох наших…

-Що з двома іншими?

-Що до інших… Вони звернули до лісу і зникли за деревами, хоч лучникам і вдалось одного з них поранити. Прикінчивши двох перших, ті з нас, хто не був пораненим чи вбитим, кинулись на пошуки. Цю рану, - чоловік рукою торкнувся свого обличчя, - я отримав підчас бою, тому одним з перших повернувся до табору. За кілька годин почало сутеніти і всі повернулись. Їм вдалось знайти і впіймаnи коней, та вершники наче крізь землю провалились… Ватажок дуже розлютився й наказав продовжити пошуки зранку…

-Чому для вашого ватажка так важливо було вбити цих людей?

-За день до цього, в таборі з’явився чужинець, весь закутаний в плащ з каптуром, хоч дощу не було. Він зустрівся з ватажком наодинці…

-Ким був той незнайомець? Може ти помітив щось в поведінці, що його могло видати.

-Не знаю, чому це вас зацікавило… Але, по тому як він рухався та говорив, мені здалось, що то був ельфійський посланець.

-Ти в цьому впевнений?

-Тоді мені не тільки так здавалось… Я був в цьому переконаний.

-То ж ви розшукали втікачів?

-До ранку ніхто крім мене не дожив… Вночі в табір проник демон і всіх вбив… Він заглянув мені в очі, і проник в мою душу палючим холодом, - тремтячим голосом мовив кат, і його лоб вкрився холодним потом.

-Демон?.. Палючий холод?... Чому він залишив тебе живим?

- Я не розгледів його, лиця наче не було, лиш очі холодні та пусті… Мене врятувало лише те, що я не такий як всі… У мене серце з правого боку…

Судовий виконавець підвівся, підійшов до ката і задер його сорочку, на грудях з лівого боку, навпроти місця де, в звичайної людини, мало б бути серце виднівся невеликий шрам від надзвичайно гострого леза.

-Значить все це правда… - тихо сам до себе промовив Ерік, та опустивши сорочку, своїм ножем розрізав пута на руках ката.

Звільнивши руки та розтерши зап’ястя, чоловік зі шрамом мовчки підвівся і глянув на юнака.

-Що тепер?

-Тепер? Якщо ти й надалі триматимеш язик за зубами, то до живеш до глибокої старості… - Ерік підійшов до дверей, відчинив, і зупинившись на мить, додав: -Бувай. Можливо, ще побачимось.
 

ГЛАВА 21
 

Вірджина, у супроводі покоївки, тільки-но, увійшла до гардеробної апартаментів, які, тимчасово, підготували для неї, на половині королеви. Окинувши кімнату швидким поглядом, підійшла до великого дзеркала, поміж двома вікнами, що відкривали чудовий краєвид королівського саду. Зупинившись перед дзеркалом, вона скинула з себе шовковий халат, який кілька хвилин тому одягла, після прийому ванни та масажу. Покоївка миттєво підібрала його з підлоги і застигла в очікувані. «Пустоцвітна Королева», тривалий час розглядала своє тіло, котре, потрібно визнати, з літами ані трохи не втратило своєї свіжості та привабливості. Невідомо, скільки б ще вона любувалась собою, якби її увагу не привернули звуки, що долітали з глибини саду.

-Що там за гамір? Що відбувається? – Вірджина повернулась до покоївки, - знайди офіцера ЛаФіда, хай негайно зявиться з рапортом… Та, надішли сюди служниць, щоб допомогли мені вдягнутись… Що за безлад тут відбувається? Рухайся хутчіше!

Покоївка поклала халат на диванчик, де вже заходилась білизна та плаття, що заздалегідь приготували для королеви заколотниці, і прожогом метнулась з кімнати. Вірджина ж, продовжила крутитись перед дзеркалом, розглядаючи з різних ракурсів свої пишні груди. Захопившись вона не зауважила, скільки минуло часу з моменту як покоївка залишила її на одинці. За дверима почулись кроки, і в них тихо постукали.

-Заходьте! Та хутчіш, скільки можна чекати! - роздратовано вигукнула самозвана королева, в очікуванні служниць.

Двері відчинились… Покоївка виконала наказ, в тому порядку, в якому його було надано, тож в кімнату увійшов ЛаФіде. Вгледівши геть голу королеву, він застиг на порозі, не знаючи, що вчинити далі.

-Ну, що там ще? – Вірджина повернула голову в бік дверей, та замість служниць, побачила застиглого в дверях молодого офіцера, вона спочатку знітилась, та за хвилю опанувала себе.

-ЛаФіде, не стовбичте там! Заходьте швидше! Та, не забудьте прикрити двері.

-Пробачте, Ваша Високість…

Та, не встиг він взятись за дверну ручку, як в двері, запихавшись, влетіли дві служниці. Вони кинулись спершу до диванчика, схопили білизну та плаття, й миттю подались вдягати королеву.

Офіцер, прикривши двері не зрушив з місця, і стоячи мовчки, з цікавістю й не без задоволення, спостерігав за дійством, що розгорталось перед його очима. Вірджина, зробила вигляд, що не помічає цього, і все ж загадково посміхнулась сама до себе, краєм ока стежачи за юнаком у дзеркалі.

-ЛаФіде, як просувається встановлення шибениці? – спитала, лиш служниці скінчили вдягати її у панталони, і зміряла поглядом, молодого офіцера, - Що то за лемент, долинає з королівського саду?

-Ваша Високість, ще раз пробачте…

-Годі ЛаФіде, то пусте... То, що там з шибеницею? -

-Шибениця, майже готова…

-Що означає майже? – гнівно обурилась Вірджина, спостерігаючи за діями служниць, що саме вдягали її у корсет, - ніжніше, нездари… ніжніше…

-Виникли обставини, які нам не вдалось передбачити…

-Які ще обставини, ЛаФіде? В мне складається враження, що завдання вам не під силу.

-Ваша Високість, але ви ж самі наказали звести шибеницю в саду перед арсеналом…

-Той що? – широко розкритими від подиву очима, втупилася в офіцера, - до чого тут це?

-Те місце наче на долоні, перед ворогом… Його безперервно обстрілюють з луків… Ремісники відмовляються працювати під обстрілом.

-Тож, сьогодні, повісити поваленого монарха не вдасться? – в черговий раз обурилась самозванка, не припиняючи процесу вдягання.

-Саме так, Ваша Високість… Незабаром почне сутеніти й роботи доведеться припинити.

-Що ж... Везіння негіднику не зраджує, поживе ще трохи… А що там, з малими ельфійськими сучками?

-Зачинились в арсеналі, з залишками Королівських Соколів… Мабуть, що обстріл, то їх рук діло… Треба визнати, що стрільці вони справні.

-Хмм… Необхідно вибити їх звідти… Візьміть арсенал штурмом, та захопіть ельфійок живими… Завтра повісимо всіх разом… Та спершу, трохи з ними розважусь, - зловісна посмішка спотворила обличчя Вірджини, і відігнавши легкими помахами рук служниць, вона повернулась до офіцера обличчям. ЛаФіде, з неприховано вдоволеним виразом, спрямував погляд на груди заколотниці, що доволі відверто випирали з ліфа, над туго затягнутим корсетом, і тепер нагадували дві дозрілі, чималенькі, диньки.

-Дозвольте виконувати? – невпевненим від хвилювання, що виникло внаслідок споглядання жіночих принад, голосом мовив офіцер.

-Що з вами, ЛаФіде? Досить витріщатись! Виконуйте! Та спробуйте, мені ще раз, розповісти про якісь там обставини…– Вірджина повернулась до дзеркала, - і надішліть мені перукаря!

Офіцер вклонився, і поспіхом вийшов з кімнати. Залишивши Вірджину, в товаристві служниць займатись туалетом, готуючись до вечірньої аудієнції, що вона призначила для місцевої знаті, в честь її повернення на трон королівства.

 

ГЛАВА 22
 

Дівчина прокинулась від галасу юрби, що зібралась на площі перед мерією. Розплющивши очі, не зразу навіть зрозуміла, де вона і, що відбувається. Навколо панувала темрява, та згадавши, що перебуває у величезній «скрині» з дивними механізмами, збагнула: гамір котрий долітає ззовні їй, мабуть, нічим не загрожує. Та, щоб бути впевненою, почала вслухатись в окремі фрази, які можна було розібрати на фоні загального галасу. Почуте нагадало вчорашній суд та несправедливий вирок на вимогу оскаженілого натовпу. «Це ж її повинні були стратити сьогодні за те чого вона не вчиняла. Та якщо вона втекла і знаходиться тут, у середині дивної скрині, то кого ж страчують зараз?» Ця думка не давала дівчині спокою. Вона все пильніше і пильніше вслухалась в те, що діялось за межами її сховку та не йняла віри. Дівчині здалось, наче, когось страчують замість неї. Спершу хотіла було, вийти зі своєї схованки й припинити це безглуздя. Та якийсь внутрішній голос підказував, що то буде ще більшим безглуздям. Бо все почуте, було схоже на фарс чи дурний сон. Вона навіть прикусила губу в намірі переконатись, що не спить. Зненацька, щось клацнуло і невелика частина стелі, посередині скрині, з гуркотом, розкололась на дві половини утворивши чималий отвір, крізь який увірвалось денне світло, дівчина прижмурилась та, мимоволі прикрила лице рукою. Згодом, коли очі звикли до світла, вона розгледіла чиїсь ноги, що звисали, у повітрі, в центрі отвору. Ноги смикнулись кілька раз та завмерли. ЇЇ пройняв жах, то був не сон - когось стратили замість неї. Закім дівчина боролась з жахом та почуттям вини, що обійняли її, назовні, поволі все стихло. В середині скрині знову запанував морок, місто тонуло в сутінках, в свої права вступала ніч. Врешті вона збагнула, що настав шанс покинути свою схованку і непоміченою втекти з цього клятого міста. Прослизнувши поміж механізмами, дісталась отвору у стелі та, намагаючись не зачепити тіла, що звисало посередині над ним, підстрибнула і вхопилась за край. Злегка підтягнувшись на руках, висунула голову назовні та роздивилась у всі боки. Площа, що поринула у темряву ночі, була порожньою. Перед фасадами будинків горіли поодинокі ліхтарі. Під одним з таких ліхтарів поряд з мерією, біля стін якої була встановлена шибениця, двоє стражників, що стояли на варті, про щось сперечались. Дівчина, зберігаючи обережність, вибралась на поверхню «скрині» та, підвелась у весь ріст, ховаючись за тілом. Ще раз уважно роздивилась у всі боки і не зауваживши нічого підозрілого, торкнулась рукою страченої. На якусь мить, їй здалось наче серце бється, вона завмерла вслухаючись та відчуття не повторилось, тож переклала все на власне хвилювання.

-Я отримаю плату за все, що зробили з нами… - прошепотіла дівчина звертаючись до страченої наче та могла її почути. Завершивши з цим і намагаючись не вчиняти галасу, вона навшпиньках, поволі, спустилась сходами на бруківку та спритно шмигнула у затінок між будинками.

Один з вартових, раптом замовк і наче вкопаний застиг роззявивши рота, за хвилю підвів очі до неба й, пошепки, тремтячими вустами, прочитав коротку молитву. Його товариш, що в цей час стояв спиною до шибениці, витріщився наче побачив божевільного.

-Ти чого..? З глузду зїхав?.. – розгублено кліпаючи очима, спитав він.

-Я… Я тільки но… Бачив як душа страченого дівчиська… Покинула тіло й зійшла сходами з ешафоту…

-Що ти верзеш дурню? Ми ще сьогодні й краплі в роті не мали, а тобі вже ввижається чортівня всіляка…

-Перед лицем Всевишнього присягаюсь… Оцими очима бачив… - і солдат ткнув пальцем собі в обличчя.

-Примариться ж таке на тверезу голову… Як тільки тіло знімуть, гайда до шинку.

-Отут з тобою й сперечатись не буду… - підвів очі до неба, потім глянув на товариша, - ти запропонував, ти й платиш…

Той погоджуючись кивнув і вони знову повернулись до попередньої розмови.

Тим часом дівчина ховаючись в тіні фасадів дісталась будинку суду. Помітивши злегка прочинене вікно другого поверху, видряпалась по виноградній лозі, що вилась чіпляючись за виступи бічної стіни, і проникла до середини. У кімнаті було темно й тихо. Що саме тут знаходиться вона й гадки немала. Тож завмерла на хвилю, вслухаючись і пробуючи зорієнтуватись. Саме в той час, з-за хмар, визирнув місяць і його холодне світло проникло у вікно. Дівчина знаходилась у кімнаті, посеред якої під стіною, стояло просторе ліжко з балдахіном. «Це, мабуть, і є спальня судді» - подумала вона і навшпиньки підкралась до ліжка. Ложе виявилось пустим та охайно прибраним, тож крім неї тут нікого не було. Намагаючись не створювати зайвого шуму, пройшла опочивальнею до дверей, та злегка прочинивши їх, заглянула у шпарину. В ніздрі дівчини, вдарив фруктово-овочевий аромат та запах печеного мяса. Посередині, доволі освітленої кімнати, стояв великий стіл накритий до вечері. В центрі нього знаходилась велика ваза з фруктами, а навколо містились різноманітні блюда, аромат яких заповнив всю кімнату, та кілька порожніх тарілок з приборами і серветками. По обидва боки столу стояли масивні підсвічники, в яких горіло з пів дюжини свічок. Саме їх мерехтливе світло й заганяло темряву у кутки кімнати, стіни якої були завішані неймовірною кількістю холодної зброї, різних епох і народів. За столом, боком до дівчини, наче очікуючи когось, сидів літній чоловік і розглядав якусь річ, обертаючи її в руках. Від запаху їжі паморочилось у голові й дівчина проковтнула слюну, що стрімко збиралась у роті. Та не встигла вона зрозуміти, що саме чоловік тримає в руках, як той заговорив:

-Заходь… Заходь же… Раз прийшла… Після такої зухвалої втечі… Я сподівався, що ти тут рано чи пізно зявишся… Хоча б за ним… - і чоловік повернувся до неї тримаючи у руці, поперед себе, за вістря, ножа.

Вона зразу впізнала його: той ніж належав людині, що виростила та виховала її, тож для неї, мав неабияке значення. Впізнала також і цей голос, та увійшла в кімнату, залишивши двері опочивальні відчиненими.

-У Вас чудова інтуїція, пане суддя… Та я прийшла не лише за ним…

-Що ж… Я визнаю, що осудив тебе безпідставно… Опираючись на свідчення недобросовісних городян… І саме цей ніж зіграв не останню роль… Визнай, ти все ж, його десь поцупила…

-Я в житті нічого чужого не брала… - обурено мовила дівчина, - та й врешті річ не втому…

-Тож, чим я завинив перед тобою?... – з неприхованою цікавістю суддя глянув у вічі дівчини.

-Ви стратили, все ж, якусь жінку замість мене… Вона, мабуть, теж нічого не вчинила вартого смерті… Та Ви не вагаючись позбавили її життя.

-Ти прийшла, щоб відплатити мені..?

-Правду кажучи, я мала такий намір… Та зараз дивлячись на Вас, без мантії та молотка… Я бачу лише літню людину з нечистим сумлінням, яка вартує вищого суду…

-Можливо, твої слова є слушними… Та не цього разу…

-Як це, я маю розуміти? – злегка збентеженим голосом спитала юнка.

-Сьогодні я вперше, за всю свою суддівську службу, не послав на смерть засудженого, хоч збоку виглядало саме так.

-Після Ваших слів, все стає ще більш заплутаним… То хто ж висить в петлі на площі?

Суддя поклав ножа на стіл, підвівся, підійшов до вікна та глянув на площу.

-Вже ніхто… - із вдоволеним тоном у голосі, промовив він, - поки ми з тобою розмовляли все скінчилось… Думаю мине трохи часу й страчена сама увійде в мій кабінет і ти зможеш з нею познайомитись особисто… Та у дружньому колі, відсвяткуємо її щасливе воскресіння… А зараз тобі, мабуть, варто повечеряти та відпочити… Ти ж зголодніла за цілий день… Тож не вагайся бери зі столу, що смакує…

За спиною служителя Феміди почувся легкий шурхіт, потім скрипнули двері опочивальні і коли він відвів погляд від вікна, в кабінеті вже нікого не було. Глянувши на стіл з якого окрім ножа, зникло ще кілька фруктів та шматок пирога з мясом перепілки, суддя злегка посміхнувся і знизав плечима:

-Шкода… А могла ж залишитись… Дурненька…
 

ГЛАВА 23
 

Спочатку Кліо видалось забавним висіти на мотузці злегка погойдуючись разом з теплим літнім вітерцем. Та згодом внаслідок нахиленої в перед голови, почала затерпати шия створюючи неабиякий дискомфорт. Не менш турбували й звязані за спиною руки. Крізь мішок надягнутий на голову вона нічого не бачила, та все ж зрозуміти, що вже сутеніє і скоро зовсім стемніє могла. Тож набралась терпіння, усвідомлючи, що скоро її виймуть з петлі й страждання, на які вона сама так необачно погодилась, припиняться. Як раптом до її вух, десь знизу, долинув тихий шурхіт. Потім злегка скрипнули ланцюги і, хтось чи щось спритно проковзнуло на поверхню шибениці, крізь отвір над яким погойдувалось, висячи на мотузці, тіло молодиці, ледь торкаючись її ніг. Кліо ледь не скрикнула з переляку, серце шалено закалатало та за мить вона опанувала себе подумавши, що то мабуть Ерік вирішив так невдало пожартувати. Чого ж ще можна чекати від молодого столичного шляхтича і вже хотіла було, щось невдоволено прошепотіти, як хтось долонею торкнувся її спини. Від дотику серце Кліо знову забилось швидше, але слова, що за мить дістались її вух змусили його завмерти. Слова були сказані ледь чутно, та голос видався знайомим, вона вже чула його вчора тут на площі перед будинком суду. Молодиця вже збиралась було, щось сказати та вчасно спохватилась, згадавши, що саме зараз висить на шибениці, й може до смерті налякати юну незнайомку, заради якої вплуталась в це безглуздя. Тим часом, та забрала руку з її спини і почала поволі віддалялись, ступаючи обережно мов кішка. Кліо знову залишилась самотньо погойдуватись на мотузці насторожено вслухаючись у звуки, що долітали звідусіль, тривожачи тишу наступаючої ночі. З шинку лунали звуки музики, регіт спянілих відвідувачів, сміх та зойки повій. Зовсім поряд було чути голоси двох охоронців, котрі говорили, щось незрозуміле про її душу. Десь з боку зненацька долинув цокіт кінських копит та скрип коліс невеликого воза, що наближались.

-Стій! Куди преш… – вигукнув один з охоронців очевидно намагаючись завадити руху.

-Не горлань, бо пана мера розбудиш, - перебив його другий, - це за тілом приїхали…

-За покійною ми… Не бачиш домовина на возі… Щоб тобі повилазило… - додав хтось інший.

-А… То Ви гробарю. В темряві й нерозгледів… А з вами хто?

-Судовий виконавець, дурню. Ти, що вперше страченого пильнуєш?

-Щось скоро ви сьогодні… - втрутився другий охоронець, - Завжди під ранок забирали…

-Ви оба, що пяні, чи може грибів обїлися? Хочете судового виконавця, шляхтича столичного, до ранку тут протримати?

-Вибачайте, Ваша Світлість… Не розгледіли зразу… - пробелькотіли наперебій стражники, звертаючись очевидно до шляхтича.

-Нічого страшного, буває… До того ж не Світлість я, а простий шляхтич… Та хотілось би швидше з цим покінчити… - ці слова та голос, що їх промовив, пролунали у вухах Кліо наче мелодія.

-Звичайно… Проїзджайте.

-Можливо Вам допомога буде потрібна, пане? – спохватився інший охоронець.

-Дякую, та ми самі впораємось, - втрутився гробар і знову клацнули копита та заскрипіли колеса.

Врешті віз зупинився перед шибеницею і хтось спритно зіскочив на бруківку.

-Знімай кришку з домовини й допоможи з мотузкою, тіло я знесу сам, - не терплячим заперечень тоном мовив Ерік.

Швидкими кроками, по сходах, піднявся на ешафот та зупинився перед Кліо. Внизу щось грюкнуло і за мить знову заскрипіли сходи, хтось пройшов повз. Рука юнака обхопила Кліо за талію та потягла у бік. В цей момент мотузка ослабла й тіло, притримане міцною рукою, опустилось додолу. Чи то від хвилювання, чи може від обіймів Еріка, серце молодиці мало не вискочило з грудей, вона затамувала подих намагаючись сповільнити серцебиття та марно. Юнак нахилився до неї у спробі послабити й зняти з шиї петлю, та ледь чутно прошепотів:

-Вгамуй своє безстрашне сердечко, красуне. Бо в домовині воно грюкатиме мов молот…

Щось тихо клацнуло позад голови Кліо, мотузка сповзла вгору мішком, затуляючим обличчя. Юнак, підняв її на руки та поніс сходами до низу. Дорогою він загадково прошепотів в самісіньке вухо.

-Щоб далі не відбувалось, не видай себе… Вір мені і все буде добре.

За якусь хвилину молодиця, з вільними від пут руками, вже лежала у труні закритій віком. Хоч руки й були вільні, та Їй стало моторошно: що буде далі? Про це Ерік нічого не говорив. І вкотре вона, переконала себе, що все буде гаразд і їй ніщо не загрожує. Кладовище де ховали страчених було неподалік монастиря, тож трястись на возі, у домовині, Кліо прийшлось не надто довго. Труну з тілом зняли з воза та опустили на землю, та їй видалось дивним, що опускали якось надто довго. Дорогою вона стягла з голови полотняний мішок і тепер намагалась знайти хоч якусь шпаринку, щоб крізь неї розгледіти, що відбувається. Але марно, хоч домовина й була дешевою та гробар був майстром. По справжньому вона злякалась коли, щось гупнуло об віко домовини раз, потім другий, третій… Кліо обійняв жах, вона мало не закричала, та згадавши слова Еріка затулила рота руками намагаючись опанувати себе: «Якщо він не повісив мене на шибениці, то не дозволить й поховати живцем...»
 

ГЛАВА 24
 

Ельфійки впорались з своїм завданням, влучними пострілами змусивши найманців скупчитись навколо таранної машини. Прикриваючись щитами найманці зосередили свою увагу на захисті та втратили пильність. Користуючись моментом і цілковитою темрявою Каспер непоміченим дістався підмурків донжона. Коли ноги торкнулись землі він звільнив мотузку та міцно смикнув донизу подавши сигнал Королівським Соколам. За мить, щось прошелестіло в повітрі і гупнуло по корпусу таранної машини. Почувся тріск дерева, що ламалось і несамовиті зойки поранених найманців. Все повторилось ще двічі та стихло. Звідти де стояла таранна машина чувся стогін поранених та лайка вцілілих. Не чекаючи закім вони отямляться, Каспер підняв з бруківки смолоскип, що не встиг згаснути, подав ним умовний знак і приєднався до найманців, котрі метушились витягаючи поранених та мертвих з під уламків машини. Зненацька за його спиною, хтось голосно гаркнув командним голосом:

-Забираємо поранених! Мертвих зберемо на світанку! Відступаємо! – та понизивши тон додав звертаючись до Каспера, що на мить завмер, - чого стовбичиш? Не час Господу дякувати, ще встигнеш. Допомагай поранених виносити. Рухайся!

Каспер миттю кинувся виконувати наказ, підхопив одного з найманців, що марно пробував підвестись з перебитою ногою і подався з ним до замкових воріт. Як він і розраховував, вартові без зайвих питань пропустили його та інших найманців з пораненими в місто. Діставшись шпиталю і передавши скаліченого в руки санітара він непомітно вибрався з оточення найманців. Крадучись спорожнілим нічним містом і криючись у затінку фасадів будівель, Каспер двічі мало не натрапив на армійський патруль. Та все ж непоміченим дістався вулиці червоних ліхтарів. Тут життя просто вирувало: п’яні гвардійці та найманці горланячи пісень швендяли вулицею в пошуках вільних повій, інші вже розважались з повіями в кожному підворітті. Каспер частенько навідувався сюди, та трохи з іншої причини, тому знав тут кожен закуток. Тож не привертаючи до себе зайвої уваги пройшов через підворіття, де двоє найманців сперечались за одну повію, у внутрішній двір за елітним будинком розпусти, в якому переважно розважалась місцева знать та королівські офіцери. Знайшовши в темряві знайомі двері, постукав умовним кодом. За якусь хвилину двері прочинились і тьмяне світло ліхтаря освітило обличчя літньої жінки, що виглянула у шпарину.

Вздрівши чоловіка в одязі найманця вона на мить завмерла вагаючись, та врешті гнівно мовила:

-Чого тобі, пройдисвіте? Дверима помилився? Йди собі геть! – і спробувала зачинити двері.

-Селено, зажди… Пані в себе? - тихо проте впевнено звернувся до жінки Каспер.

-Ой… Вибачте добродію, я вас не впізнала… - і вона розчинила двері впускаючи Каспера в середину. - Проходьте…

-Дякую, Селено… Я виглядаю доволі незвично, тож це не дивно…

-Пані сьогодні вас не чекала… Заждіть у вітальні… Я повідомлю їй про ваш візит, - служниця зачинила двері, шанобливо вклонилась і пішла повільно віддаляючись напівтемним коридором.

Каспер зробив кілька кроків за нею в слід і зупинився навпроти дверей, що вели до вітальні. Увійшовши в середину він зручно вмостився на розкішному диванчику та зімкнув повіки заглибившись у власні думки. Скільки минуло часу збагнути було важко, йому здалось наче промайнула якась мить, коли до його слуху долинув ледь чутний скрип дверей, шурхіт плаття та звук швидких проте ледь чутних кроків. В повітрі, мов легкий подих вітру, промайнув аромат вишуканих парфумів, і теплі ніжні губки торкнулись його щоки.

-Який приємний та неочікуваний сюрприз, любий, - мов тихий шелест листя, прошепотів йому у вухо, такий знайомий лагідний голосок.

-Пробач, люба Містрі… Я увірвався без попередження, та справа надто термінова, - Каспер розплющив очі та не вимушено посміхнувся, милуючись образом, що виник перед його поглядом в грайливому світлі мерехтливих свічок.

-То ти прийшов не заради мене?.. Лишень у справі? Це тому ти вирядився наче якийсь солдафон? – тональність голосу жінки раптово змінилась, погляд став колючим мов їжак.

-Та годі, Містрі… Ти ж знаєш, що я приходжу сюди лише заради тебе, та сьогодні ситуація вимагає від мене іншого… І саме твоя допомога зараз просто необхідна...

Погляд молодиці трохи пом’ягшав і вона присіла поруч Каспера взявши його за руку.

-Тож, зразу перейдемо до справи? - голосом сповненим ледь помітної образи спитала Містрі.

-Авжеж, пробач… Ти завжди чудово обізнана про останні події, що відбуваються в місті… Словом, мені необхідно терміново покинути місто не привертаючи до себе уваги…

-Емм… Зважаючи на те, що місто в оточенні військ герцога, і вибратись за його межі можливо лише з його особистого дозволу, це майже нереально…

-Ти ж знаєш люба… Все в руках Господніх, тож має бути якийсь спосіб…

-А знаєш… Ти маєш рацію… Одна ідея є… Лишень, реалізація вимагає трохи часу, тож наберись терпцю… - молодиця, наче щось зважуючи, повільно підвелась та загадково глянула на Каспера, - почекай тут любий, я згодом повернусь…

На знак згоди він опустив повіки, у цілковитій тиші, що запанувала на мить почулись швидкі кроки, шурхіт плаття і тихо скрипнули двері.

Вже десь здалеку, з поза дверей, до його вух долинули, ледь чутні слова.

-Чого тільки не вдієш заради кохання…

Каспер підвівся, підійшов до дверей і виглянув у вестибюль та встиг лише помітити, як Містрі розчинилась в напів темряві мов примара. Повернувшись назад у вітальню він смикнув за мотузку дзвоника, щоб викликати прислугу. За якийсь час з’явилась служниця, то була та сама літня жінка, що впустила Каспера в дім.

-Викликали пане? Вам щось потрібно?

-Так, Селено… Аркуш паперу і письмове приладдя.

-Гаразд, пане. Заждіть хвилину.

Минуло трохи часу. Служниця принесла невеличку інкрустовану скриньку і кілька аркушів письмового паперу, та поклала все це на столик поруч з диванчиком на якому, поринувши у думки, сидів Каспер. Не насмілившись потурбувати пана, служниця вклонилась і покинула вітальню тихо причинивши по собі двері. Якусь хвилину Каспер вслухався в звуки кроків, що віддалялись стихаючи, потім підвівся та пересів ближче до столика. Відчинив скриньку, вийняв з неї кілька пер і оглянувши їх, вибрав одне. Опустив його в чорнильницю, взяв аркуш паперу і швидко написав на ньому кілька фраз. Відклав перо і зачекавши трохи щоб висохло чорнило склав аркуш в четверо та поклав все разом у скриньку зачинивши її. Потому, розмістившись зручніше на диванчику, опустив повіки вслухаючись в звуки нічного міста, що долинали з надвору.

***

Хтось злегка торкнувся його плеча. Каспер розплющив очі, перед ним мило посміхаючись стояла Містрі тримаючи у простягнутій руці якийсь папірець.

-Ось любий, тримай…

Каспер кліпнув кілька раз очима, намагаючись збагнути, що відбувається. Очевидно, втома взяла верх і він задрімав в очікуванні Містрі.

-Що?.. Я довго спав, люба?

-Ти лише трохи подрімав, закім я добувала ось цей папірець, - посміхнулась лагідно молодиця.

Вона грайливо покрутила клаптиком паперу поперед носом, намагаючись привернути його увагу.

-Папірець… Що за папірець, Містрі? – невдоволено пробурчав напівсонний Каспер.

-Це перепустка на виїзд з міста, любий, - більш серйозним тоном додала молодиця.

-Що?? Як це тобі вдалось? – розгубився контрабандист і миттєво підвівся з диванчика, та вже доволі стурбовано спитав, - сподіваюсь, ти була обережною і тобі ніщо не загрожує?

-Все гаразд, любий… Офіцер в котрого дівчата поцупили перепустку, був надто п’яним, щоб бодай хоч щось пам’ятати… Його залишили без тями в провулку неподалік корчми.

-Я завжди вважав тебе найкращою, люба Містрі.

-Досить лестощів, Каспере. Якщо маєш намір вибратись з міста до світанку то поквапся.

Каспер взяв перепустку та вклавши її до кишені куртки ніжно пригорнув Містрі, віддячивши їй довгим пристрасним поцілунком. В його обіймах молодиця обм’якла, обережно опустивши її на диванчик він швидким кроком подався до виходу. Вже в дверях він раптово зупинився, неквапливо розвернувся та кинув погляд в бік молодиці.

-Мало не забув… У скриньці на столику я залишив листа… Ти знаєш кому його передати.

-Авжеж… - схвильованим голосом промовила Містрі, - слуга з конем чекає у дворі.

-Дякую, люба! - кинув Каспер прикриваючи за собою двері.

-Я молитимусь за тебе, - прошепотіла вона знаючи, що цього він вже не почує.

Служанка, що очікувала в коридорі, провела Каспера до виходу та зачинила за ним двері. Опинившись за дверима він завмер на порозі вслухаючись у темряву, коли очі звикли до пітьми, огледівся і не зволікаючи попрямував до чоловіка, що тримав коня за повід. Спритно заскочивши в сідло, вже за якихось пів години, пройшовши перевірку кількох патрулів та вартових Західних воріт, Каспер покинув місто.

ГЛАВА 25

Нарешті все стихло. Повітря було насичене запахами смоли та горілого дерева, десь на обрії ледве жевріла ранкова зоря. Арсенал занурився у напружене очікування нового дня. Лише вартові залишалися пильними, решта потонули у тривожному сні.

Ельфійські принцеси, закутані в мисливські плащі, дрімали, рятуючись від передсвітанкового холоду. На їхніх ніжних обличчях з'являлися ледь помітні посмішки — немов вони знову стали тими безтурботними дівчатками з давно минулих часів. Що снилося цим тендітним, проте безстрашним воїтелькам? Можливо, сни навівали спогади про люблячу матір-королеву або про Еріка, який так несподівано залишив їх у цей небезпечний час... Та доля не дала їм насолодитися снами. Ледь вранішні промені сонця торкнулися верхівок дерев, як у королівському саду знову почалася метушня.

Схопившись на ноги, близнята метнулися на терасу. Вздовж зубчастих мурів тіснилися бійці, заворожено спостерігаючи за подіями в саду, навіть забувши про загрозу збоку воріт арсеналу.

- Що тут діється? — Аммі схопила за рукав першого, хто потрапив під руку.

- Пробачте, Ваші Високості, — молодший офіцер поспішно вклонився, — ешафот прикрасили королівською стрічкою... Гадаю, це неспроста.

Сестри обмінялися поглядами й кинулися до муру. Коли хтось несміливо торкнувся Еммі, вона різко обернулася, змусивши бійця відскочити:

- Вибачте, погляньте… — він вказав у дальній кут саду. — Ось там, це хіба не Його Величність?

- Авжеж, короля ведуть під вартою… Що відбувається? — питання адресувалося Аммі.

Та знітившись, знизала плечима:

- Та ні… Це просто нісенітниця… Вони ж не збираються повісити монарха?

- Чомусь я в цьому не надто впевнена… Проте, доки ми тут, це марна справа, — Еммі зняла лук та скинула плащ.

- Хутчіш несіть стріли! — гукнула сестра.

Боєць прожогом кинувся виконувати наказ. Минуло лише кілька хвилин, як повні сагайдаки стріл, немов вартові, вже стояли під муром біля ніг ельфійок.

Тим часом король, полишивши свій ескорт, що розмістився по периметру, в супроводі офіцера та кількох підручних уже зійшов на ешафот. Офіцер вийшов наперед і, розгорнувши сувій, гучним голосом почав читати:

- Я, королева Вірджина Перша, пропоную принцесам ельфійської крові здатися на милість королеви. Їм буде даровано свободу та гарантоване безпечне повернення до рідного дому. Всім моїм підданим у разі припинення опору гарантую справедливий суд та помилування. Тих прибічників Едгарда Переможного, хто не підкориться і чинитиме опір, буде страчено. За злочини, вчинені проти королівства та Її Величності королеви Вірджини Першої, цим указом засуджую до смертної кари і повеліваю: короля Едгарда Переможного позбавити шляхетного статусу і повісити. Її Величність королева Вірджина Перша.

З тераси арсеналу, вслухаючись у кожне слово, уважно стежили за реакцією свого монарха, що стояв нескореним, з гордо піднятою головою, дивлячись в очі своїх вірних Соколів. На його обличчі з’явилася іронічна усмішка.

- Цьому не бути, — коротко відрізала Еммі.

- Авжеж, — погодилася сестра. — Це підступна пастка.

- Надто вже очевидно… За будь-яку ціну не дозвольте повісити короля, — мовив капітан. — Це безчестя для нас, — і звернувся до королівських Соколів: — Ми не зрадимо нашому королю, краще загинемо в бою, ніж на шибениці. Готуйтесь до вилазки.

- Слава Едгарду Переможному! — прогриміло у відповідь.

На ешафот піднявся кат у масці і, підвівши короля до шибениці, спробував накинути йому на голову чорний мішок, та не встиг. Стріла, що ледь зачепила волосся монарха, вп’ялася катові просто в око, прошивши голову наскрізь. Той рухнув замертво. Інші кинулися врозтіч, та це їх не врятувало — влучні постріли поклали всіх. З’явилися солдати з великими щитами і спробували піднятися на ешафот, та все було марно — навіть щити не рятували від стріл непохитних ельфійок.

Монарх стояв посеред трупів негідників, у гордій самоті під петлею, що гойдалась від подиху вітру поруч із його головою. Поки це відбувалося, стомлені нічною битвою Соколи виступили з арсеналу й кинулися на ворога, намагаючись урятувати свого повелителя. Вони майже досягли ешафота, та сили були надто нерівними — вороги оточили їх, і в жорстокому бою вони полягли всі як один. Принцеси лишилися останніми захисницями арсеналу.

- Що ж, здається, це наш останній бій, — мовила Аммі, дивлячись у рідні очі сестри, такі ж ясні та безстрашні, як у дитинстві. — У мене стріли скінчилися, — дістала клинки.

- Авжеж… — гірко всміхнулася Еммі, виймаючи останню стрілу. Її погляд прослизнув поверх хаосу саду й зустрівся з очима короля. Монарх усміхнувся і заплющив очі.

Серце Еммі тьохнуло, проте рука залишалася міцною. Стріла розітнула повітря й встромилася між ребра в самісіньке серце. Король анітрохи не здригнувся, лише повільно опустився на коліна, ніби вклоняючись своїм рятівницям, перш ніж упасти на бік.

- Пробач, названий батьку, - прошепотіла Еммі, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

- Зустрінемось у кращому світі, - тихо додала Аммі, міцно стискаючи руків'я клинків.

На мить дівчата втратили пильність, і стріла з ворожого арбалета, пробивши ельфійські обладунки, вп'ялася в груди Еммі, відкинувши її від муру. Аммі метнулась до сестри й підхопила її, не даючи впасти.

- Дякую, сестричко, - прошепотіла Еммі. - Ти як завжди вча… - її очі кольору неба широко розплющились, та життя в них згасло.

- Не помирай, не помирай… - благала Аммі, обіймаючи сестру. - Не залишай мене одну.

Десь внизу пролунав гучний вибух, а згодом почулися вигуки і тупіт солдатських чобіт на сходах Арсеналу.

- До зустрічі, сестро… мамо… - прошепотіла Аммі й, вправним рухом, встромила клинок собі в серце.

Діставшись тераси, солдати остовпіли: під муром лежали дві мертві, проте нескорені юні принцеси. Одна обіймала іншу, яка широко відкритими очима дивилася в небо, наче вгледіла там коханого. На її обличчі застигла остання посмішка. Вигляд був моторошним, тож солдати не наважувалися наблизитися.

За хвилю з’явився офіцер. Він розштовхав остовпілих солдат, підійшов до мертвих близнят, став на одне коліно та схилив голову. Потому підвівся, зняв свого плаща та вкрив ним тіла цих гордих юних ельфійок.

Четверо на варту, нікого не підпускати… І не смійте чіпати тіла, - гримнув він солдатам. - Інші за мною! - і подався сходами вниз.