Сміла-Польща. Враження 4: Знайомство з Польщею

30 грудня 2016
Kliff
Вийшли ми в Катовіце на автовокзалі, який польською перекладається як "двОрєц", і за годину вже їхали маршруткою у Глівіце, який знаходиться за 28 км від Катовіце. Квиток коштує 5 злотих, дорога займає 15 хвилин. 
 
Глівіце зустрів нас неметеними вулицями, зачиненими крамницями і алкоголіками, яких зранку бродило вдосталь.
 
Смішна гра слів - оскілки польською вокзал це "двОрєц", то привокзальні пияки у них "придворцові"))). Всі крамниці працюють з 9,00 або 10.00, а ми ще й приїхали 1 листопада. Ця дата для поляків знакова - День усіх святих. Це одне з найбільших свят, майже всюди вихідний і зранку всі поляки їдуть на кладовище поминати померлих родичів та знайомих. 
 
У першу чергу нам треба вкинути в телефони польські сімки, бо користуватись українськими було б дуже дорого. Знайшов відчинений магазин і придбав стартовий пакет польського оператора сотової мережі "Т - Mobile" за 5 злотих, з 5 злотими на рахунку. Зателефонувавши на вказаний Юлею номер, я поспілкувався з москальськомовним чоловіком, який відрекомендувався як Алєксєй. Він нам дав інформацію стосовно нашого житла і роботи. Сказав, що нас чекає пані на ім'я Іоланта, що вона файна жінка і любить допомагати українцям. Завтра вона нас відвезе в офіс контори, де ми будемо працювати, і звідти ми повинні будемо поїхати на медогляд. Ну що ж, знову торби в руки і гайда на вказану зупинку автобуса. 
Звісно, куди йти ми не знаємо, але мій язик, кмітливість і доброзичливість поляків швидко привели нас на правильну координату. Стоїмо, чекаємо. Автобуси змінюють один одного, а нашого все нема. До речі, у них там на зупинках кльові табло висять - вказано номер маршруту і час прибуття. Як правило, всі автобуси дуже пунктуальні. Ще й під'їжджають до зупинки і схиляють бік з дверима донизу - так літнім і неповносправним людям набагато легше заходити і виходити з автобуса.

Люди польські схожі на наших, тільки одягаються, навіть не те що гірше, а якось без смаку. Дуже мало стильно одягненої молоді і дуже багато "спитих" людей. Основна маса - звичайної зовнішності люди, такі як у нас в Україні. Дівчатка в більшості носять окуляри, може це так модно тут, не знаю.
 
Попри заявлений біля зупинки час маршруту автобуса, який нам потрібен, його все не було. Нам уже декілька разів дзвонила Іоланта, врешті-решт вона вислала за нами на авто свого сина. Хлопець приїхав на чорному "Сітроені" зі шкіряним салоном, але комфортно в ньому не було: все рипіло, скрипіло і я був дуже здивований, коли Куба (так представився хлопець) сказав, що відвалив за це відро з гайками 4 тисячі баксів.

За розмовами ми виїхали з міста і погнали кудись по трасі. Проїхавши, на мою думку, кілометрів з вісім, ми заїхали нарешті в величезний двір, посеред якого стояв величенький двоповерховий дім. Схопивши одну валізу, Куба жваво посунув з нею на другий поверх. Ми з Кицькою, схопивши інше наше спорядження, рушили за ним.
На другому поверсі нас зустріла Іоланта - височенька худа зморшкувата пані, років 50, зі слідами "билої краси", як казав наш шановний Лесь Подерв'янський. Пані не була зараз такою доброзичливою, як по телефону. Вона відразу поставила мене в режим "Бути насторожі" як повідомила, що жити ми з Кицькою будемо в різних кімнатах - Кицька з жінками, я з чоловіками. "Пішла лісом!" - подумав я і вирішив, що звідси треба валити.

В кімнаті, яку вона мені надала, стояли три ліжка, телевізор і щось схоже на комодик. Я відразу поставив на заряджання свій телефон, який вже майже не дихав. Іоланта тим часом увійшла в роль гіда і погнала по хаті, показуючи, де що знаходиться і як цим всим користуватись. Всього в будинку три спальні кімнати, де мешкає 12 чоловік  та один унітаз  і одна ванна з душом на всю банду. 

Спустившись на перший поверх, ми зайшли у кухню, де обідали двоє жінок і один хлопець. Всі вони були якісь "стрьомні" на вигляд, особливо жінки. Всі вони були українцями. Не встигли ми привітатись, як та, що старша на вигляд, відразу показала мені руку з відігнутим мізинцем і великим пальцем і повідомила, що без цього у колектив не приймають. "Не для цього я приїхав, бухати я і дома міг би" - мовив я, доволі роздратований цією усією історією. 

Ми були стомлені і голодні, тож вирішили поїсти. Запарили куплену мівіну польського виробництва, витягли курку і зібрались пообідати. Тут намалювався ще один гастарбайтер українського походження, який у фарбах розказав усі "принади" їхнього життя. 

Добиратись до роботи треба пішки кілометрів з 6, за хату платити 100$ на місяць. На роботі спершу 2 дні курси з керування автокаром (по закінченню здаєш екзамен) і проходження комісії на отримання медичної книжки - за це все із зарплати вираховують 300 злотих. З/п платять 14 числа НАСТУПНОГО місяця. Працюють на складах, де дуже легко "повісити" нестачу. Це не сприяло моєму і без того недоброму настрою, тож по обіді ми з Кицькою вирішили прогулятись. По обидва боки траси, яка проходила зразу під двором, не було видно жодного магазинчика, найближчий був за 4 км від нас. Поки ми прогулювалися, нас супроводжували тільки машини, що пролітали повз.
Зателефонували Юлі і поскаржились на наші негаразди. Юля живе за 100 км від нас в місті Ополє, тож вона запропонувала нам їхати туди і вже на місці орієнтуватися з роботою і житлом. Ми вирішили так і зробити. Повернулись до дому Іоланти, яку  Кицька охрестила Йошкою, повідомили їй, що звалюємо з її притону, і почали збирати речі. Йошка скреготнула зубами, але нічого проти не мала, бо якби ми поскаржились в поліцію на неї, їй було б непереливки, бо податків за наших громадян вона не платила, а це у Польщі дуже серйозний "промах".

Всі ті бідні люди, що жили у Йошки, коли побачили, як ми зі своїи бебехами тулимо до виходу, почали давати нам свої номери телефонів і кажуть: "Ви ж там може щось знайдете нормальне: чи житло, чи роботу, ви ж дзвоніть, бо тут - "не жизнь". Реально шкода людей, але я не розумію такої політики життя, по типу "ну що ж поробиш, таке життя, вскрізь пани на нас їздять і в Україні, і в Польщі, нічого не зміниш. Давайте бухать, бо що іще нам, бідним залишається робить". Ні, дорогенькі, легше всього пити і зітхати, але це шлях в один бік - неповаги, поневірянь і зубожіння. Ніхто вас не поважатиме, поки ви себе не поважаєте.

Ну і за старими традиціями ми з Кицькою що робимо? Правильно, валізи на плечі і вперед, до світлого майбутнього. Але спочатку на зупинку.  По плану, який писався для нас ще зі вчорашнього дня, автобус ми чекали десь з годинку, він нас і довіз в Глівіце, але до вокзалу він не йшов, тому висадив посеред міста. Такий собі цікавий пунктик у них - у таке свято, як День усіх святих, автобуси людей по міським і приміським маршрутам возять безкоштовно.
 

Усіх людей БЕЗКОШТОВНО!! А наші деякі виродки-вадітєлі хлопців з АТО, яким пожиттєво мають бути вдячні, не хочуть везти. Я б таким цвях би в голову забив і папірець присандалив, щоб напрям вітру показували. Вибачаюсь за емоції.

Отже, крешемо ми з Кицькою знову з валізами до вокзалу, тобто повернулись до початку. Я ще й виявив, що десь у Йошки загубив цигарки, а тут найгірші коштують 10 злотих. Це 60!!! гривень. Я, правда, надумав кинути палити, але такий скажений день не заохочував до того. Бредемо ми трохи виснажені з тими валізосумками, вже Юля декілька разів дзвонила, питала де ми поділись. А ми йдемо до глівіцького "двОрца" і ніяк не дійдемо. Кілька машин, кинутих напризволяще, бачили - стоять як сироти, без номерів, на спущених колесах, нікому не потрібні. 
 
Один з них - "Фольксваген Гольф", старенький, року 1991, манюній такий, пам'ятаєте? У нас би штуки півтори баксів за нього можна було б скосити, звісно, з документами, а так запчастинами і металобрухтом можна було б підзаробити, а тут викинули і забули. Ніссанчик Альмера в пристойному стані стоїть на вулиці, напис на склі: продається 2400 злотих. Це у гривнях тисяч 15-16 або 650$. Зате у нас це щастя менше, ніж за 3000$ не знайдеш, та ще й пошукай. 

Ідемо, за Україну серце болить. Зайшли у крамницю, затарились "Міріндою" і "Снікерсами", щоб не гальмувати, як вчить реклама, і сунем далі. Дійшли до зупинки, скоро і автобус підкотив. Я з останніх сил затягую нашу непідйомну валізу і питаю керувальника, чи доїдемо ми до вокзалу, тобто двОрца? - Ні,- вбиває нас шофер - вам взагалі не на цю зупинку. Жесть!!! Знову витягую клятий чемодан і бачу, що колесики від цього нього попереду мене котяться. 
 
Як я втримався, щоб не гепнути сучу валізу об землю, я не знаю. Повільно видихнув і пішли ми з Кицькою на потрібну нам зупинку, але тепер 25 кілограмову валізу я пер в руці. В іншій була ще сумка з речами, а Кицька тягла мою особисту сумку з моїми бебехами, свою особисту сумку зі своїми бебехами і ще до комплекту ноутбук. Це, браття-слов'яни, була якась СР*КА, вибачаюсь за свою французьку. Поки чекали на зупинці, у Кицьки "заглючила" її сумка, в сенсі розійшлася блискавка, а я побачив, що на моїй сумці надірваний ремінець і теж не витримав замок. Звісно, напхано всього під зав'язку, ми ж на півроку, а не на 3 дні. Кицька оглянула сумки і авторитетно заявила, що замкам писець полярний прийшов, а ремінець витримає ще дай Боже.
 
Тут небеса зглянулись і прислали нам автобус, який довіз нас до двОрца безкоштовно, свято ж. У когось. Бо особисто я манав більше так святкувати. І це ще був не кінець. Виявилось, що в ОПОЛЄ з Глівіце вже нічого не їде. Уявляєте нашу радість?!!! Але нашій стриманості та оптимізму міг позаздрити сам .... та будь-хто, я впевнений, уже б порозкидав кляті сумки по всьому їхньому двОрцу й алкаші б уже ходили в наших лахах. А ми зі смиренністю Христа сіли до того ж маршрутника, котрий привіз нас вранці з Катовіце, і з ним цим страшним вечором ми в Катовіце поїхали знову. Як кажуть, надія помирає останньою. І ми мали останню надію доїхати до Ополє з Катовіце. 

В Катовіце ми без здивування дізнались, що ніхто автобусом в Ополє сьогодні вже не їде, тому ми уточнили  місцезнаходження залізниці (тут нєдалЄко, ну кіламєтр) і попхали до потягів.
 
Руки просто відвалювались, мені здавалось, що їх порозтягувало в довжину і я тепер мало чим відрізняюсь від орангутанга. Щоби прискорити цю дистанцію ми перейшли на швидкий крок, з легким таким підбігом. Це виглядало так - попереду я з валізою, сумкою з речами і своєю сумкою через плече. Позаду Кицька з рештою речей. Летимо і тут кульмінація. Ремінець не витримує, рветься, сумка летить мені під ноги і я ледве гальмую, щоб не зробити сальто-мортале. Катарсис. Стало якось смішно. Чесно. Ми просто йшли на вокзал, несучи ще й мою сумку в руках і реготали як пацієнти дурки. В цей день усі святі мабуть вдосталь натішились з нашого феєричного приїзду і дозволили придбати два квитка до Ополє по 26 злотих за штуку.

На потязі з м'якими сидіннями ми за годину домчали до Ополє, де нас зустріла Юля. Добре, що вона була на авто і з друзями, які допомогли нам занести речі в хостел, де ми маємо сьогодні заночувати. Хостел класний, головне, що є ліжко. Душ на поверсі, але він є і в ньому є гаряча вода. Юля каже, щоб ми їхали з ними на пиво. Ми відмовляємось. Всередині нас крім втоми ніщо не живе. Ми помились в душі, переодяглись, лягли в ліжко і включили фільм. Не розумію, про що він. Все. Ми вирубились.
 

Далі буде: Враження 5. Ополє


Посилання на зміст:
Враження 1. Старт
Враження 2. Місто Лева
Враження 3. Дєнь добжий, Польща!
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Психолог Ерік Берн про те, як батьки програмують долю своїх дітей
Ерік Берн — автор знаменитої концепції сценарного програмування і теорії ігор. Берн впевнений, що життя кожної людини програмується до п'ятирічного віку, і всі ми потім живемо за цим сценарієм.
Читати більше
Українець, що став прототипом Джеймса Бонда
Чи знали ви, що прототипом славетного Джеймса Бонда був українець? Авантюрист, що погоджувався на найризикованіші завдання. Коли Ян Флемінґ взявся за писання першого роману про "агента 007", нічого вигадувати не довелося – просто взяв за основу колоритного одесита.
Читати більше
Коти, яких спіймали на гарячому (фото)
Цікавість котів безмежна. Їм завжди цікаво, що ви робите, куди пішли, що принесли і, звичайно, що їсте. Навіть якщо ви будете їсти огірок, кішка буде сидіти поруч і всім сумним виглядом показувати, що совісті у вас немає, якщо не ділитеся... Тому-у-у... всім котиків:)
Читати більше