Зранку з’ясувалось, що ми знаходимось в селі Богушице за 13 км від Ополе. Якщо ви ніколи не були у польському селі, то я вам трохи розкажу. І це враження не тільки про наше, приблизно так виглядають всі села Польщі.
Отже, село у наших сусідів – це населений пункт з двоповерховими будинками, невисокими тинами (так, що видно все подвір’я) і чистенькими та охайними двориками (щоб не було соромно, бо все ж видно з вулиці). Біля будинків поляки полюбляють ставити різні красиві фігурки – Божої Матері, лицарів, казкових
персонажів тощо.
Дороги в селах рівні, широкі, асфальтовані, без ям, з яскравою дорожньою розміткою, світлофорами і дорожніми знаками, які в темряві підсвічуються електрикою. З боків траси через кожні три метри запхнуті в асфальт відбивачі світла для того, щоб в темний час доби водій міг бачити узбіччя. Дорога, яка полями біжить у сусіднє село, теж асфальтована. Ви коли-небудь в Україні бачили польову асфальтовану дорогу? Я не бачив, а тут узрів і був щиро здивований.
Далі більше. На тротуарах лежить тротуарна плитка, автобусні зупинки цілі й неушкоджені, в кожній висить графік автобусів, який чітко і чесно виконується. Майже в кожному селі є прекрасний
стадіон з усіма принадами – покриттям, роздягальнями, трибунами,
тренерськими лавами, місцями для глядачів й електронним табло.
Крім того у наших Богушицях є ще й спортзал. Знаєте, як він з’явився? Дуже просто. Місцеві хлопці прийшли до сільського голови і сказали, що не проти займатися спортом. "Дрібниці" - мовив шеф села і спокійненько виділив хлопакам приміщення, а щоб вони не просто від підлоги віджимались, підкупив їм тренажерів. Не якихось там гантельок, хоча і їх теж. На мій перший погляд, спортивного обладнання там стоїть тисяч на сто гривень. Хлопці й самі займаються спортом, й іншим дозволяють. Нам, наприклад. Ми якось у них запитали, чи можна ми теж будемо приходити залізо тягати, то вони без проблем нам залишають ключ під вазоном і ми приходимо, коли нам потрібно.
Поляки в Ополе дуже віруюча нація. Вони фанатично вірять в бога, кожної неділі зранку йдуть до костьолів і дуже шанують пам’ять померлих родичів. У них на цвинтарях кожного дня з настанням темряви сторож запалює свічки в лампадках на могилках. Я коли перший раз вночі йшов додому, ледь серцевий напад не схопив від видовища сяючого кладовища серед ночі.
Але серед усього цього прекрасного життя є частинка того, що я не можу зрозуміти. Це магазини. Вони в селах працюють за дуже дивним графіком. Відчиняються о сьомій годині ранку, а зачиняються о чотирнадцятій. В суботу працюють до одинадцятої години дня, а в неділю не працюють взагалі. Тобто, коли можна заробити грошей, вони зачинені.
Дуже дивно і страшенно незручно, особливо якщо це єдина крамниця, а найближчий маркет, який працює, знаходться за чотири кілометри. Можна було б автобусом проїхатись в неділю в Ополе, але вони в неділю теж не їздять. Такий прикол. Напевно, це тому, що в них автомобілі коштують такі копійки, що кожен, хто працює, може за місяць купити недорогу машинку, десь за тисячу злотих (по курсу - це шість тисяч гривень). У нас в Україні така коштує тисяч тридцять гривень. Як вам різниця? Ох, біда-біда, огорчєніє, як казав домовичок Кузя.
Далі буде:
Враження 7. Робота
Посилання на зміст:
Враження 1. Старт
Враження 2. Місто Лева
Враження 3. Дзєнь добри, Польща!
Враження 4. Знайомство з Польщею
Враження 5. Ополе
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Ліля Колісник
