Запах клею, яким зліплюють взуття, переслідував всюди, ванну кожного дня треба було чистити від чорного напилу, який ми привозили на собі з роботи. Зарплата не надто нас влаштовувала, виходило, що ми оплачуємо проживання і харчування, а відкласти додому не дуже й вдається. Кицька працювала на різноманітних процесах під керівництвом нормального майстра, тому робота їй більш-менш подобалась, а я потихеньку став подумувати про зміну своєї праці.
1 травня прийшло свято. Не подумайте, що ми із тих, хто ностальгує "по билим врємєнам", ми не збирались на демонстрацію, не прасували піонерські краватки і не вчили віршів про дєдушку-лєніна. Ні-ні, як кажуть, боронь боже! Просто в 2016 році на Міжнародний день солідарності усіх трудящих припало велике свято – Великдень. Попри те, що я є атеїстом, я шаную традиції і люблю поласувати смачненьким за святковим столом. А цього разу Бог нам прислав, під виглядом наших мам і тат, величеньку торбинку із різноманітними
смаколиками українсько-домашнього походження мейд ін Сміла.
Ще за кілька днів до свята я сходив слиною, проходячи повз наш забитий під зав’язку холодильник, який пильно охоронявся Кицькою. В ті нелегкі три дні з чистого четверга і до суботи у мене почався Великий піст: домашні ковбаси, мальовані писанки, рожеве сальце з проростю, печеня з хріном – все це лежало опечатане страшним наказом "НЕ ЧІПАТИ ДО СВЯТА!!! ВІДКРИТИ НА ВЕЛИКДЕНЬ".
Нарешті з горем навпіл і з початковими задатками гастриту від вимушеного голодування я таки дочекався омріяної суботи. Чому суботи, а не неділі, запитаєте ви? А тому що в Польщі святять паски у суботу, мабуть це є одна з різниць між католицькою і православною вірою, я в цьому не дуже компетентний.
Після обіду до нас завітали наші нові друзі – колеги Ольга і Ярослав. Ці молоді привабливі люди родом із Івано-Франківщини, а саме із славнозвісного міста Коломиї – міста, завдяки якому ми співаємо коломийки, міста слави воїнів ОУН-УПА, міста народження цієї видатної пари, яким судилося спроводжувати нас у всіх радостях і печалях все своє тепер уже нелегке життя. Принаймні я тішу себе такою надією. Планувалося, що ми зі Славіком (Ярослав чомусь воліє, щоб його називали саме Славіком, а може це Олька так вирішила, не знаю) тихенько поп’єм пивка, кави, чаю, поки дівчата приведуть до ладу свій зовнішній вигляд за допомоги фарби для волосся, косметики і ще там чогось. Наші дівчата не відрізняються від інших представниць послідовниць матері Єви, вони теж трохи не згодні з Господом, але не за яблуко, проти якого не встояла пращурка, а стосовно своєї зовнішності.
Вони гадають, що бозя недооцінив ролі хімії, яка так необхідна у нашому сучасному житті для більш довершеного тюнінгу свого образу. Процес цей, як ви розумієте, надтривалий і ми із Славоном, а потім і з дівчатами, поки в них під рушниками самотужки фарбувались корені волосся, почали обідати, пізніше обід плавно перейшов у вечерю і коли вже настав момент готовності нашого виходу в світ божий, виходити ніхто нікуди не хотів. Ми дуже гарно відпочили за дружнім столом вчотирьох, зірвали печаті з холодильника і смачно вкусили всі подаровані ненькою–Україною наїдки. Коротше, до костьолу ми не потрапили, та не дуже й намагались.
Після свят я повідомив пану Янеку, що працювати тут я не бажаю і хотів би знайти іншу, більш оплачувану працю. Янек обіцяв подумати, а я із властивою для себе рисою не став надто сильно чекати і майже відразу повідомив своєму майстру Рафелу, що за два тижні я звалюю з фабрики.
В кінці травня Янек потішив тим, що знайшов для мене роботу в ресторані при "Мануфактурі" помічником на кухні. Не буду довго розповідати про цю каторгу, тим більше, що я там затримався всього на три дні, скажу просто, що там робота по грошам не погана, але для мене тяжка психологічно – мусиш сам постійно шукати заняття, вихідні маєш тільки серед тижня, працюєш з 10 ранку до 23-ої, а у вихідні і свята навіть до 1-шої. Але найстрашніше це був вивіз сміття. За півтори-дві години сміттєвий контейнер набивався під зав’язку і я або хтось із хлопців колег по цій праці мусили його вивозити на смітник. Шлях вивозу пролягав через двір "Мануфактури". Уявляєте, саме в той час, коли люди смачно поїдають замовлену в ресторанах їжу, за спинами з’являється якийсь чувак, який тягне за собою контейнер, з якого не дуже приємно пахне, щось крапає, залишаючи за собою струмочки зеленкуватих калюжок, а на додачу з під нещільно закритої кришки на бідного відвідувача погрожують випасти якісь мокрі коробки.
Прямо заявляю, цей шлях пройти – треба мати неабияку стресостійкість, якою не відрізняюсь. А після того, як я побачив на власні очі, як готують на весілля і, за відсутності вільного місця кухарі припаркували весільний торт просто на сміттєве відро, я більше лишатися тут не міг, моє минуле, яке я провів працюючи в ресторанній галузі, було шоковане таким підходом до клієнта і я просто пішов. Пішов, щоби більше ніколи не повернутись сюди не те, що працівником, а й, не доведи боже, відвідувачем.
Я більше не хотів мати нічого спільного з працею, яку пропонував мій працедавець, хоча й розумів, що я ще чекаю на карту побиту і з юридичної точки зору працюю у нього або ж мушу знайти іншого працедавця і переробити документи на нього. До того часу моя польська вже стала більш досконалою і я прийняв рішення знайти сам собі працю, забивши на пана Янека. Відкривши OLX.pl я зрозумів, що гарно і зручно проживати у великому місті.
Лодзь пропонував безліч різноманітних варіантів і працедавці взагалі не поділяли потенційних працівників на своїх і чужих, тобто на поляків і не поляків. За півгодини я вже домовився по телефону з якимось Маріушем про завтрашній вихід на роботу. Робота полягає у задбанні садів та присадибних ділянок, це саме та праця, яку зараз модно іменувати ландшафтний дизайн. Ну що ж, настрій відразу покращився. Завтра о 8-ій ранку мушу бути в Олександрів-Лодзькому.
Далі буде:
Враження 15. Літо.
Посилання на зміст:
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
