СМЕРТЬ КРІЗЬ ПРИЗМУ ВІРИ
Джон Апдайк. Багатогранність релігійного досвіду.

СМЕРТЬ КРІЗЬ ПРИЗМУ ВІРИ

Джон Апдайк. Багатогранність релігійного досвіду.

Відомий американський психолог і філософ Вільям Джеймс написав книжку “Багатогранність релігійного досвіду”. Вона присвячена психології релігії. Джон Апдайк так назвав своє оповідання.

Це розповідь про трагедію 11 вересня, коли з обличчя землі зникли близнюки-хмарочоси. Ми ніби спостерігаємо за цією подією очима різних людей – сторонніх, убивць, жертв.

“Бога нема” – ця істина відкрилась Дену Келлогу в ту хвилину, коли він побачив, як впала Південна башта Всесвітнього торговельного центру”.

Він спостерігає за цим і розуміє все жахіття трагедії. В одну мить з’ясовується, що все, в що він вірив упродовж життя, зруйноване: “Так Ден Келлог, шістдесятитрирічний юрист англіканського віросповідання, із запізненням прийшов до висновку, природному для дитини, яка плаче після смерті улюбленого хом’ячка, для жінки, яка втратила своє дитя, для мільйонів людей, захоплених нещадною стихією війни чи чуми. Від усвідомлення космічної порожнечі у нього захопило подих, навіть при тому, що в цій новій істині було і його особисте небуття, подібне на те, як ці білі кусники картону тримались, невагомо злітаючи й кружляючи всередині стовпу диму, що кипів. Ден Келлог нарешті приєднався до людства, яке йде шляхом стоїчного атеїзму. Все життя він ішов супротив цього знання, ховався, молився, захищався вірою своїх предків із Огайо і вишуканими, гостророзумними книжками минулого – К’єркегора, Честертона, які прочитав у ранній молодості. Але якби він опинився в тому хмарочосі (чиє миттєво-плавне зникнення було по-своєму прекрасне, як кольорова фотографія супернової зірки, тільки моментальна, мов помах хустини), якби він був там, невже вантаж бетону й металу, що впали, став би хоч на одну унцію легшим, невже завал затримався  хоча б на одну мілісекунду в своєму руйнівному, розчленованому, згоряючому в попелі виверженні?”.

Змінились не лише його релігійні уявлення, а й сама філософія мислення: “– Ми ж не стоїмо на місці, – тактовно відповів Ден. – Як нація. Ми намагаємося вчитися на своїх помилках. Ці башти були вищими, ніж потрібно. Араби праві, це була гординя”.

Його донька Гретхен, яка знаходилась поруч з баштами-близнюками, повертається додому цілою й неушкодженою. Вона мислить прагматично, і жах не охоплює її. Батько з донькою йдуть здавати кров, але, з’ясувалося, що її достатньо. Проте дані багатьох людей записали, щоб у разі потреби можна було звернутися до них.

Атеїстичні нотки від літературного героя переходять до письменника. Від першої особи він пише: “… яка все-таки тварина людина: ми, ніби собаки, повземо на животі, щоби лизати руку Бога, який, якщо Він існує, тільки що дав нам жорстокого копняка. Чим болючіше він нас копає, тим запопадливіше ми гнемося перед ним і лижемо руку”.

Внучки Дена від його доньки Гретхен по-різному сприймають цю подію. Старша не дивиться новин, якщо показують катастрофу, бо переконана, що це страшно, а тому дітям не можна цього показувати. Молодша її заспокоює: “А ти не бійся”. Вона розповідає про голубі прожектори на місці башт-близнюків, які символізують те, що подібна трагедія більше не повториться.

Натомість ті, хто готує жертвопринесення, останній свій час проводять у стриптиз-барі. Оголені жінки їх не цікавлять. Ці люди хизуються грішми. Ми дізнаємося, що один із них – Мохамед із єгипетської столиці – працює пілотом на “Американських авіалініях”. У нього підроблене в Німеччині посвідчення.

Для них головне зараз наїстися, бо незабаром настане їхній час. “Усвідомлення величі задуманої справи здавлювало горло і линуло назовні, догори, хотілося крикнути, промовити, як колись Пророк, чиє ім’я він носить, прославити вище всіх мислимих гідностей і заслуг велич Бога і суду Його. Ми приготували кайдани і ланцюги, і Вогонь ще горить. Язиками полум’я пошмагаємо вас і розплавленою міддю”.

Зовсім інші релігійні погляди  і філософія мислення у тих, хто став жертвою терористів-смертників.

Джим Фінч опинився заручником в офісі однієї із башт-близнюків. Він до останнього вислуховує настанови дружини, яка наказує йому багато що купити і побувати в доньки на футбольному матчі. І лише коли стає нічим дихати, прощається з рідними, каже, де знаходяться важливі папери для їхнього подальшого життя. Він благословляє дружину і дозволяє їй після його смерті робити все що завгодно. “Ти вільна”, – були його останні слова.

“Але він уже більше не міг говорити. Дим, полум’я, попіл штовхали його до вікон, де між сталевими ребрами лізли догори людські тіла. Він причепив мобілку знову до поясу, машинально прихопив піджак і, згинаючись, побіг по гарячій підлозі туди, де біля вікон тіснились його співробітники. Тепер вони – його рідні, вже декілька років удень вони були його рідними. Їх спеціальність – знаходити вихід, вони покажуть, що треба робити. Як літак, що упіймав крилами висоту, він залишив важкість позаду; рвалися зв’язки, відпадали зобов’язання. Він почував себе у ці миттєвості невагомим, як новонароджений”.

Керолайн летить у літаку і розуміє, що лайнер захопили терористи. Але вона усвідомлює, що нічого не може протиставити цьому. Проте є американці, які йдуть у свій останній бій з терористами. Проте вже пізно рятувати життя.

“За подряпаним пластиком ілюмінатора пронеслась земля у всіх її сільських подробицях і декілька будинків і хлівів, зелена пляма лісу, поле, обнесене парканом, порожня ґрунтова дорога; у вухах стрельнуло, і Керолайн зрозуміла, що при всій жахаючій неймовірності, це – насправді, це реальність, яка лежить в основі речей, поверження в жерло важкості. Залишався ще час на молитву, але мозок втратив слова; вона відчула, що висить униз головою, відчайдушно ревів біля самого її вуха двигун, передавав дрижання всьому навколо. Вона летіла назустріч істині, яку навіяли їй батьки і всі ті, хто заступався за неї в її довгому житті: благополуччя – лише вузька стежка, трохи послизнешся, а поруч біда. Господи, встигла подумати Керолайн, помилуй”.

Джон Апдлайк зсередини відтворює події того страхітливого дня через призму релігії. І хоча люди вірять в одного Бога, сприйняття смерті у них різне. Це залежить від пройденого життєвого шляху.

Анатолій ВЛАСЮК

21 вересня 2018 року