Смерть і праця письменника

Михайло Коцюбинський. Цвіт яблуні.
 
Немає більшого горя, ніж коли вмирає твоя дитина.

"Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу… Я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняє собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина. Я ходжу по свому кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря".

Проте письменники – особливі люди. Навіть смерть дитини вони використовують для того, аби відобразити щось подібне у своєму майбутньому творі.

"У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі, чорні простори. Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм дерев’яним язиком, скільки людей, поколінь пережило… Воно завжди викликає у мене настрій, почуття зв’язку з далеким минулим, із життям моїх пращурів. Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сну… Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку? Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати… Ціле море дерев у цвіту… м’якими чорними хвилями котиться навкруги… Спить містечко, як купа чорних скель… Ні згука, ні блиску під хмарним небом. Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало, немов перебої серця незримого велетня… Яке се нове для Христини, невидане… Вона відчуває…

Я стрепенувсь. Боже. Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина?".



Здається, природа і смерть – речі несумісні. І все ж вони існують поруч. Дитина вмирає, але "Цвітуть яблуні. Сонце вже стало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини?".

Письменник дивиться на свою мертву донечку.

"А моя пам’ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…

Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі … колись … як матеріал…
Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?".

Так письменник завжди залишається ремісником своєї справи, що навіть смерть близьких людей не може зупинити його працю.
 
Анатолій ВЛАСЮК
27 квітня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

"Чому я не втомлююся жити": огляд книги Ярослава Мельника
Стільки вітаїзму у назві, стільки неврозу на сторінках... Хто такий автор, та де межа його реальності і з'ява вигадки? Чи вартують маси читати геніальних письменників, якщо перші не втямлять глибини, анулюючи культурну вартість, у той час, коли останні того не пробачать?
Читати більше
Уособлення елегантності і простоти: Живанші
Givenchy - еталон стилю, який майстерно створений Юбером де Живанші з благородної краси, вишуканості та урочистості. Стиль, який творився роками та став натхненням для багатьох. Про творчий порив, муз та учителів модного дому Givenchy - у статті.
Читати більше
Пікассо та його спокуси
Іменитий Пікассо та його Ольга. Жінка, яка кохала відомого художника все життя. Але його норов не міг втамувати спрагу. Йому були потрібні інші музи. Як кажуть французи, таке життя. От дивишся на фотографії, де люди щасливі, і в голові не вкладається, що хтось із них може завдати такого болю іншому. Детальніше - у статті.
Читати більше