Смерть через надшиванців

Стефан Ковалів. Добрий заробок.
 
Стефан Ковалів (1848-1920) – зовсім невідомий широкому загалові читачів. Але творчість цього “співця галицької Каліфорнії” високо оцінював Іван Франко, назвавши його “нашим звісним письменником”.

В оповіданні “Добрий заробок” показано долю двох селян, які хотіли заробити в нафтовому Бориславі, але мало не поплатилися життям, а коли повернулися додому, то їх ще й прийняли за конокрадів.

Гринь Клин і Пилип Сук повернулися з війська. У Гриня помер батько, вдома – голо-босо. Вирішив він оженитися на сестрі побратима, “привів матері невістку, принесли бояри-пропійці стару скриню з одної хати до другої при відгомоні скрипки, баса й ситка, розвалили дружба з хорунжим іще кусень припічка на нове господарство молодій газдині, віднесли Мендльові до корчми якогось когута на дарунок , і закінчилося весілє”.

Вирішили Клин і Сук трохи заробити грошей на Пасху й подалися до Борислава. “Куди чоловік не потелепав би за тими крейцарищами, аби тільки деруном як гортанну загатити й у хаті трохи посидіти”.

“… аж от і Борислав перед очима, бовдуриться з нього, смердячі дими, сопухи забирають віддих”.
Над’їхала якась фіра й обхляпала заробітчан болотом з ніг до голови. “Ігі, жидище поганий!.. Се правдива жидівська балагула…”.

Гринь і Пилип згадали свої армійські будні. На війні їМ було краще, ніж тут. На думку прийшов Гаврило Хома, який ними командував.

Аж тут і сам капрал з’явився перед очі. “Хлопи здурніли в першій хвилі. Їх пан капрал у такій предивецькій ліберії й то в місці, куди вони йшли на заробок, йшли шукати спасеня й відради від гнетучої біди; такий обшарпаний, обчуджений, пізнали його по голосі як закомендерував – марш!”.

Один із бориславців – Стефан Тулюк – зрозумів, чому Клин і Сук прийшли до його міста.

“– В лиху пору вибралися ви, людоньки, сюди, – сказав господар, укладаючий на гостинці камінє в стоси. – Краще вертайте мерщій додому, бо тут нема що робити. Дивіть я, тутешній господар, не пішов би на сі заробітки, хоч би золоті гори обіцяли”.

Але капрал вже кинув лихим оком на одяг заробітчан: “… за се дав би Латка не одну півлітру, щоби так схотіли муді з себе добровільно стягнути”.

“– Не слухайте дурного цивіля. Він нічого не знає, тут робота є, ще й яка, – відозвався Хома по хвилі. – Одначе, коли ви на роботу прибули, то мусите, вважаєте, перебратися”.

“Оба хлопи гляділи на свого пана капрала недовірчиво; зміняти своєї одяги вони не гадали, бо се не був ніякий накоренок, але постановили піти до Латки. Пообтиравши мазь, позісталу з капральських поцілуїв, розмазали її по лицях іще гірше; уже були, як то кажуть, із грубшого обтесані й подобали дрібку на бориславських ріпників”.

У корчмі їх напоїли. “Хлопи не відмовили почесної, пізналися на честі, сказали й свою, випили одну, другу, аж приємніше їм стало в сім куп’яку запропащених душ. Хома став налягати, щоби конечно перебралися за ямарів, бо в сім одіню дуже відрізнялися від інших, або, по його слову, не пасували. А був уже час іти на площу, куди робітники спішили під вечір вести кроваву борбу задля насущного”.

Корчмар прийняв їхній хороший одяг. Він усе розумів, “коли бачив добрий інтерес перед собою, держав у руках нові жертви легковірності… Що раз попаде у Латкусеві кігті, то так, як би й самому – дух св. при нас хрещених – рогатому, мусить пропасти. Хома колись також не був таким ревним прихильником Латкуся, але з часом змінився. Тутешній краян, військовий, багатир, мав маєток, гроші, всякого добра подостатком… Латкусь … і зробив його своїм крепаком! Хома нині вабив других у вир страшної пропасті, він був тілько насланєм для своїх власних братів!..”.

“Зрештою, чого мали боятися, коли Латкусь написав на двох червоних картках великими буквами Гринь і Филип, щоби зараз до опанчів приклеїти каруком. Пішли оба до цюпки, перебралися в рудничу ліберію, або ясніше сказати: в мерзенні лахи, котрі Бог вість з яких бідаків погиблих поздирано, оглянули себе, общупали, такі з них ріпники, аж мило, один другого не може пізнати, немов родилися у Бориславі. Йойлусь Латкусь поховав також торби з насущним хлібом до паки, замкнув ретельно на колодку, мов своє. Оба хлопи пішли з Хомою глядати за зарібком”.

Хома закомандував, щоби йшли посеред дороги по пояс у болоті, а не дерев’яним хідником. Уже згодом Гринь і Пилип оцінили, чому він так поступив з ними.

На площі вже було багато людей.

“Сотки білих муринів ждали вже Божого змилуваня: чи не візьме який пан касієр на цілу ніч на роботу, та, може, дасть хоч шістку задатку на хліб.

Глота людей збільшилася з кождою хвилею. З сусідніх сіл понасходилося чимало господарів, подібних Клинові чи Сукові, глядати зарібку; тим господарям либаки та кучиніри коїли різні пакості; штуркали, били, проклинали, прозивали. На додаток повилазили з шинків баби-водоноски, стали й собі докоряти чесним господарям, а вкінці посвячували їх на ямарів. Кожного хлопа в поряднішій гуні брали жидівські невільниці поміж себе й клали на силу у найбільше болото при відголосі пеколних сміхів і віватів. Сеї штуки навчила своїх водоносок пануюча тут кліка, щоби тим скорше використати робучу силу; вона опісля уймалася за потовченим, страхованим у болоті, вела до кошари й там заставляла до корби або веліла лізти в яму. Клин і Сук були тепер вдячні Хомі за те, що не потребували піддаватися такій операції, лише стояли на боці й приглядалися дивним дивам”.

Проте один із заробітчан не піддався, аби його виляпали в болоті. Він гордо тримався за стовп. Декількох баб він сам штовхнув до болота. Почалася бійка. “Місцева поліція втекла, жандарм пішов також чогось шукати… В миг ока перемінилася площа свобідного гендлю кріпацького в огидну різницю; людська кров мішалася з болотом, а болото се перекабужене, перем’яцкане брали жиди й затикали ним водяні нори під землею”.

Хоча Клин і Сук стояли ніби осторонь, але дісталося й їм. “Вони належали до позісталих борців на побоєвищі. Вправді, тілько придивлялися сьому неймовірному гайдамацтву, не брали участі в кучинарській баталії, але все щось обірвали. Клин від жандарма тростинкою межи очі, Сук від інспекційного фірера кольбою під бороду. За сю прочуханку ждала їх велика нагорода, вони мали надію заробити протягом дванадцятьох годин вісім шісток, із котрих по потрученю касієрного, харчового, почесного і т.д. позіставало ще дванадцять шісток на будучу шихту – довгу!”.

Клина й Сука взяв на роботу такий собі “фірер Відміна”, якому Стефан Ковалів дає нищівну характеристику:

“Надійшов маленький панцьо в протертій мисливській бурці, в шапці з двома дашками, з вивоскованим, витягненим у тоненькі дротики вусом, суховатим костуром у руці – став вербувати на роботу.

По запалих котячих сліпаках, напухлім лиці й спалених від браги губах можна було відразу пізнати судину зверху й зсередини.

Був то згаданий уже повище фірер Відміна, що, вернувши з війська додому, продав передовсім свій декрет дідицтва жидові за старі офіцерські панталони й за уланську блузу та пустив п’ятьох своїх братів на облуду…

Чепився двора, а з панської ласки отримав писарку аж у трьох селах, бо вмів добре в суді та в старостві чернити мужиків; укінці змилосердився Бог і освободив бідні громади від сеї паршивої вівці. Відміна, помігши жидові зліцитувати своїх братів, викинути їх на вулицю, пообкрадав громадські каси й пропав, як камінь у воду: втік до галицької Каліфорнії. Стежні світи шукали за ним світами, а він у Бориславі волочився по шинках так довго, поки не став нічним касієром у жидівського касієра, де міг під прибраним назвиськом до смерті проживати спокійно, бо жандармерія його не чіпить”.

Хома Гаврило порекомендував фіреру Відміні Клина і Сука, давши зрозуміти, що, незважаючи на зовнішній вигляд, це не давні працівники, а щойно прибулі, тому їм можна давати будь-яку роботу.

Приставили їх крутити корбу біля шиби.

“В кошарі було щось аж п’ять шибів. Багато хлопів, покінчивши шихту, вилазило з-під землі на світ Божий, позіставивши там протягом дванадцятьох годин кілька літ житя й найкращі сили животні; на їх місце лізли тепер нові ворохобники засмакувати їдкої замороки, що пече, золить очі гірше, ніж сок із терпибіди або вовчого молока”.

В ямі був лише один робітник, який другу добу не вилазив, бо “довідався, що мати, жінка й троє діточок прийшли його просити, щоби змилувався над ними та йшов зараз додому; хатище облітає, отець слабий, коровиця послідня зліцитована за податок…”.

Поза тим фірер Відміна “сидить у своїй канцелярії та залицяєся до бабиного дівчати; сама стара , трохи вже підпита, обертає млинком, а молода з паном касієром і фірером радять про весілє”.

Здається, ніщо не загрожує заробітчанам. Вони нагорі, тут свіже повітря, не знають, що там внизу робиться.
“Вибила дванадцята, північ залягла на весь мир праведний. Вся твар Божа всюди спочиває, а тут клекіт, гук, тисячі людських рук у руху, тисячі людей житє на волоску, смерть несподівано до ранку не одного постигне, бо хто ж може ручити за житє тих бідаків, хоч би, приміром, отсих наверху, що співають при помпі: “Пам’ятайте, християни!”. За хвилю можуть вилетіти у воздух разом із кошарою, і пес по них не затрубить”.

Біда ходила поруч. Злий жарт зіграв із заробітчанами капрал. “Замість притягнути кибель до себе й на землі відіпняти, порадив капрал кибель зараз із линви відіймати. Послухав Сук мудрої ради. Взяв одною рукою за линву, другою за кибель, Клин нахилився над пропастю, став відіймати, втім – брень! Кибель полетів удолину, а з ним оба хлопи бідні в яму на 170 метрів глибоку, тілько за ними заклекотіло… Клин, похитнувшись, вхопився Сука за полу, щоби задержатися, і потягнув його також за собою”.

Винуватець трагедії капрал Гаврило Хома перший забив на сполох.

“З сього військового мельдунку не міг фірер доглупатися трафунку, аж баба у своїм рапорті пояснила цілу річ докладно, що два волоцюги попадали разом із кибелем в яму, а ніхто сього не бачив, тілько вона й капрал. Свідків не було, касієр-жид був вільний від усякої вини й кари; та як суд міг дійти правди, коли дурних хлопів-новиків лишено без усякого надзору при роботі. Відміна з Хомою мусили так свідчити, щоби касієр не замкнув їх обох до криміналу, де ложе для них давно було приготоване. Надійшов жид-касієр. Урадили післати на інспекцію, завідомити, що два пияки-муді волочилися, хотів один другого кинути до ями, і оба попадали. Гадка була чудесна: смерть обох нещасливих була певна; хто ж інакше міг посвідчити, що не так було, як усі три чиновники з бабою за добре узнали?”.

Бабу не треба було переконувати казати інакше.

“– Нема за ким плакати, – сказала баба. – Або ж то мій пан касієр чи мої пан фірер? Волоцюги, якісь зайди прилізли сюди христинонькам добрим хліб із рук видирати”.

Відтак усі вирішили, що Клин і Сук – небіжчики, “а з ними правда й справедливість погребані на 170 метрів під землею!”.

Зранку прийшла комісія, яка підтвердила смерть нещасних заробітчан. Щоправда, був сумнів, що вони могли втекти від непосильної праці, але на це вже мало хто зважав.

Проте Клин і Сук на диво залишилися живими, хоча й падали з такої висоти. Їх врятувало те, що вони не відразу впали, а затрималися за виступи. Суку вдалося залізти в бічну нору. Там зустрів Панька Запавського, шляхтича, військового сурмача і кухаря. Поталанило, бо колишній військовик, який теж подався до Борислава на заробітки, впізнав Сука по голосу.

Разом вони врятували і Клина, який завис над прірвою. Той теж впізнав свого колишнього товариша, з яким познайомився на війні.

Панько Запавський задумався, що має робити з врятованими. “… пустити їх туди догори було неможливо, бо біда готова; хлопи дурні, не обзнайомлені з тутешніми обрядками, могли дуже легко виговоритися перед ким-небудь, відкрити тайну, про яку тілько він з обер-касієром Брилянткранцем і вельможним Мушином знали”. Таємниця полягала в тому, що подібні нори розходились у всі боки, де лише з’являвся віск. Це був додатковий незаконний заробіток для тих, хто знаходився у норах, і для тих, хто ними опікувався нагорі.

“– Я вас так скоро від себе не пущу, – сказав Панько, розваживши добре. – У мене хатище не одна для підданих, поміщу хоч цілу компанію, нагодую, напою, всего у мене знайдеся…

Клин і Сук рачкували за шляхтичем Паньком вузенькою підземною вуличкою, ударяючи головою, невважаючи на пересторогу, щохвилі о навислі відломки лупкової скали, аж дісталися в простору, як найбільша панська гуральня, печеру, в котрій з одної сторони продував звідкись слабенький вітрець і дозволяв свобідніше віддихати. Се була резиденція – одна з багатьох – пана Панька Запавського, горожанина підземних дібр”.

Звідкись за покликом шляхтича з’явилися підземні мешканці, які добре нагодували й напоїли новоприбулих. “Запавському не збувало на їді; він занадто багато вартував у Брилянткранца, щоби живився спліснілими насушниками, перемішаними зі стухлою мукою а печеними по раз другий. За тисячі, які доставляв Мушинові, належався йому як шляхтичеві й колишньому властителеві одної корчми відповідний харч і світлиця насподі, де тілько собі сподобав”.

Клин і Сук добре намучились, а тому швидко заснули після трапези, а коли прокинулись – нікого біля них не було. Навіть останню лампу забрали. Було темно, як вночі, не знати, котра година.

Доволі швидко двох заробітчан запрягли до праці. “Запавський вилазив частіше наверх, хлопи змінялися, тілько оба швагри сиділи під землею, мов закляті надармо ждали визволу з каторги. Вправді, Запавський доставляв їм хліба, омасті, що ж з того, коли усе те не лізло в горло; хлопи зміркували, з ким тут діло, стали молестувати Панька, щоби яким світом їх висадив нагору, позволив їм з раз святе сонечко оглядати. – Пождіть, – каже, жартуючи, шляхтич, – чого спішитися? Зозуля в лісі ще не закувала, там наверху пекло, студінь, мороз, а прийде час, я вас сам звідси вижену при першій-ліпшій нагоді. – Що ж було казати? Панько Запавський був у своїй хаті, мав право розказувати”.

Одного разу зійшлися дві групи добувачів воску, звинувативши одна іншу, що працюють на чужій території.
“Не великої потреба було принуки, щоби аж прийшло до кулакованя. Перший Клин дістав від якогось жида джаганом по голові, приголомшений повалився під стіну, бій розпочався гарячий. Хлопи, що тримали лемка при рурі, пустили його з рук, поспішили боронити своїх. Лемко, почувшись свобідним, піймав близько стоячого Сука, повалив на землю і ну ж колінами толочити, кулакувати попід ребра!..

… Сук кричав рятунку, ніхто не спішився. Кожний був зайнятий собою, крив голову перед смертельними ударами, від котрих два борці уже були потахли, нурялися в калюжі власної крові. Дві ворожі компанії, здибавшися несподівано, одна під проводом шляхтича Панька Запавського, друга під проводом такого самого злодія Яцка Добжанського, кропилися без пощади. Бій був гарячий, завзятий. Жадна сторона не хотіла на волос попустити другій, загріваючи себе до бою звірячим ревом”.

Проте з’ясувалося, що дві групи людей, які зійшлися у смертельному поєдинку, працювали на одного пана.
“Спустився сам пан обер-касієр, сказав два слова, на млі ока, мов зимною водою всіх обляв, святий мир запанував. Щоби так був вліз поміж них який чудак із багнетом, був би з певністю кількох положив і сам потах і згоди не зробив, а так інакше склалося: обі ворожі громади переконалися, що служили одному й тому самому панові – Мушинові. Непотрібна була така баталія, стілько гризоти за марний кусок воску, але ж мара там яка знала, що Мушин, крім шляхтича Запавського, має ще й другого такого західника під землею.

… Нема над святу згоду: свої побилися, свої поперепрошуються, бо так жид каже, т.є. властитель обох невільничих таборів”.

Під час бійки загинуло троє.

“Розпочалося під дозором обер-касієра нове важне діло: похорон погиблих. Заволікли всіх трьох в одну бічну штольню, поклали рядом, стали забивати отвір дошками на вічну пам’ять. Всі наввипередки зносили палі, глину, дошки, щоби скорше гробниця була готова…”.

У цій бійці добре дісталося Сукові.

“– То ти, Гриню? – глаголів Сук слабим голосом. – Скажи Запавському, нехай не бавиться нами, бо ми не миші. Коли не зробить якого кінця сюди або туди, то при першій нагоді підпалю йому склад динаміту, а тоді полетимо всі догори…

Клин успокоїв швагра й пояснив йому, що такою дорогою з шляхтичем на добрий кінець не вийдуть.
В своїй хаті своя правда, Запавський мав їх у своїх руках, міг робити з ними, що йому подобалося”.

Нарешті Запавський вирішив відпустити Клина і Сука на волю.

“Дався Запавський вкінці намовити, переконавшися уперед, що Сук цілком опритомнів. Йому маркотно було закопати живцем двох несогірших хлопів, що спасли йому два рази житє: раз, як зайшов був у Босні поміж турецькі жінки красти килими, а другий раз у лісі, де герцеговінці повісили його було догори ногами на ялицю оводам на розплодок, щоби не лазив їм більше по хатах в особі непрошеного здекуційника…Треба було й їх раз послухати, вчинити волю”. При цьому він захотів, що “перше мусять заклястися всім, що не зрадять місця його теперішньої столиці, в котрій так знаменито випразникувалися”. Сук і Клин були готові на все, аби лише вибратися звідси.

“По таких приємностях побачили оба швагри знов ясність Божу…

… Обвіяні теплим горішнім вітром, послабли, не мали в собі сили й за малу дитину; ноги угиналися, дилькотіли, в очах тьмилося; вічний сон огортав зболіле тіло та потовчені кості. Достаточно було положитися й заснути навічно”.

Проте це ще не була воля, бо Клин і Сук опинились у кошарі.

“В кошарі робили самі жиди. Вони, запримітивши замлілих хлопів, вхопили обох на коркові, потіпали ними, погонили у воздусі, а вкінці винесли прокоріцманих попід підлогу на вулицю й заткали отвір лепом, щоби котрого не скортіло вернутися по смерть до кошари. З трупом біда наверху: не дасться ні на віск перетопити, ні в кип’ячку, й ще видаток збільшається”.

Клин і Сук вирішили отримати гроші за свою роботу, повернути свій одяг і повернутися додому. Та не все так сталось, як їм гадалося.

“Виплата відбуваєся тілько в неділю, а часом і в свято; хто не допильнує свого пана, мусить ждати знов цілий тиждень на гроші”.

Але де знайти того, хто мав їм заплатити? “Сук і Клин стояли серед дороги, не знали, в котру сторону кріпнути собою. Всюди ями не понакривані, необгороджені, отверті гроби… Куди дітися, котрою з тих соток стежок пуститися до Латки, щоби відобрати хоч свою працю, перебратися та в щасливу годину залізти додому; мара бери заробок”.

Коли Сук і Клин опинилися на волі, було церковне свято.

“В тій хвилі – задзвонили… Оба пішли туди за голосом дзвонів, зайшли так аж під церков, дух вступив у них інший, легше відітхнули. Дивляться, слухають, люди спішать, дяки співають всеношне, що се значиться, чи нині свято? Так, іще й яке свято: Благовіщенє Пресвятої Діви, а вони робили в такий день торжественний! А чи тілько вони робили? Там люди, як ті мурашки, нишпорять під землею, суєтяться о насущний….

… Переступили оба поріг церкви, станули оддалік у передсінку, годі дальше ступати; нарід ззираєся, мов на дивоглядів, сторонить від них здалека. Зрештою, самі бачать, які нагі, бідні, обчуджені, збиті, змотикані, а з лахів цюрком капає, аж під ногами мокро. Стоять таки у порозі, б’ють поклони, дякують Господу, що визволив їх із тяжкої неволі – єгипетської роботи.

По службі божій вийшли з святої церкви, якось цілком полегшало. Сонечко гріло, весняний вітерець потягав, жайворонки у воздусі щебетали, вода по лотоках разом із недонищеними лісами шуміла, усе те пригадувало обом шваграм їх рідну, мізерну, дорогу скибу, котру незадовго треба буде хоч чим-небудь заметати, щоби на сміх людям не стояла облогом; принесуть на засів, будуть його збирати: в таких обертасах не були, як живуть…”.

Пощастило їм зустріти того самого чоловіка, який радив їм не йти працювати. Це був Стефан Тулюк. Він вислухав розповідь про їхні біди. Тулюк вирішив допомогти бідакам отримати зарплату та одяг. Але з того нічого не вийшло. Побачили капрала, який носив “шлюбну гуню” Сука, але була вона “в такім нужденнім стані, що стидно йому було до неї признаватися…”.

Тулюк зрозумів, що не зможе нічим допомогти Клину й Суку, і каже до них:

“– Люди добрі, плюньте на все, ходіть, не слухайте баландія… Утікайте, від лихого полу врізуйте, коли в вас ще дух живий товчеся. Я вас остерігав зараз на вступі до Борислава перед надшиванцем… Він вам рідну матір видав Латці, щоби убили жиди на зарінку, а ви жадаєте помилування від нього для себе? Ходіть, нехай його й без вас з’їдять безроги”.

Нарешті Клин і Сук зрозуміли, що справді треба йти додому. “Роздумали хлопи добре, зрозуміли своє трудне положенє; до нещастя, яке пережили, могли ще дешевим способом дістатися за кратки посидіти в криміналі до Зелених свят, заки би суд переконався про їх невинність, а потім який з сього хосен? Ціле ніщо. Послідні останки здоровля довелось би лишити в сирих мурах і вийти звідтам натрудоватілим, мов богуж надутий. З двох лих вибирати ліпше, втікати голим і без шматя додому, бо як нещастє раз кого стріне, то йде одно за другим, одно другого хвостом держиться”.

Тулюк провів нещасних заробітчан. Вони подякували йому, а він побажав їм щасливо повернутися додому.
Рідні чекають на Гриня Клина та Пилипа Сука.

Дружина Клина каже: “Я готова зараз летіти за ним, коб-йно дорогу знала. Скучно справді без нього. Але вже він так довго дурно не сидить: на засів принесе, паска буде, хоч не така, як у людей, бо питльована від жида, але що ж діяти? Колись, може, й на свою власну спроможемося”.

Аж тут до хати влітають заробітчани. Вони “поскакали під зачіпок в яму, де за добрих часів містилося по кількадесят корців бульб через зиму, а тепер сотки жаб та ропух вели там господарство... Молодиця аж гикнула здивована, побачивши свого мужа й брата таких спублічених. Не знала, чи сміятися з їх дитячої схованки, чи плакати над їх нужденним виглядом. Пек за пек, а се що за лихо з хлопами? Голі, обмащені, простоволосі, а яка задуха неприємна? Мов від заповітрених б’ють смороди на цілу хату, аж у носі крутить, дух запирає… Лихе хлопоньків посіло: пішли з дому християнами, а вернули циганами”.

Аж тут влітають до хати батьки Сука – “старий з держаком від ціпа, стара з вилами від гною”. З’ясувалося, що вони ловлять конокрадів, які забігли до цієї хати. Втім, доволі швидко переконуються, що то ніякі не злодії, а рідні їм люди. “Старому Сукові стало маркітно. Шпурнув держак від ціпа під припічок, сів, аж лава затріщала, зітхнув тяжко: сим разом помилився…”.

А що ж сталося? “Оба хлопи стидалися йти за дня у село, постановили пождати до смерку. Все пішло по мислі, тілько Пилип, побачивши свого мізераку карого, зв’язаного за передні ноги, розпутав його й пустив у корчі. Хлопчище, не пізнавши свого молодого господаря, побіг додому й сказав, що цигани коня вкрали”. Ось і почалася погоня за злодіями, за яких прийняли Клина і Сука.

Відтак заробітчани розповіли про свої лихі пригоди у Бориславі. Пилип казав мамі: “В нашім селі один Борух Прірваний, а не дуже вас боїться: робить сам, що хоче, в громаді. Вони там вас із власної хати вночі надвір викличуть і самі закватируються так, що й сто судів уже нічого не вдіє, не оборонить вас перед тальмою світу: контрактів доставлять і доведуть чорним на білім, що то їх, а вас засадять до притули”.

Стефан Ковалів так закінчує своє оповідання “Добрий заробок”:

“Так говорив Пилип, а домашнім тілько стидно стало, що намовляли йти на заробок, а ще більше Фесі, що покладала собі велику надію на паску. І що ж іще сказати? Гринь і Пилип, перележавши дві неділі, вернулися від смерті, а коли перший раз на Великдень вийшли з церкви на цвинтар, не було на що дивитися: люди страхалися, так були змінені. Цілий свій вік будуть пам’ятати бориславську екзецирку, а їх правнуки не раз згадають добрий заробок своїх предків”.

За обсягом це оповідання Стефана Коваліва є одним із найбільших. Ще можна порівняти з “Сільськими звіздарями”. Але в “Доброму заробку” письменник в концентрованому вигляді окреслив бориславські проблеми кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли прості люди, ризикуючи життям, заробляли на хліб насущний. В інших своїх оповіданнях він конкретизуватиме й розвиватиме цю тему. Саме під його впливом Іван Франко напише свої твори із так званого бориславського циклу. Водночас Стефан Ковалів вчився насамперед в Івана Франка майстерності слова. У деяких своїх оповіданнях він використовує мотиви з творів письменника.

Здавалось би, без зайвих емоцій Стефан Ковалів оповідає історію двох сільських мешканців, які хотіли заробити в Бориславі. Для письменника це звичайна історія, яких він наслухався безліч. Відчувається, однак, що його симпатії на боці наївних і щирих заробітчан. Натомість Стефан Ковалів не шкодує фарб для тих, хто спричинився до того, що Клин і Сук мало не загинули. І тут не лише євреї, які захопили на той час видобування нафти в Бориславі, а й українські перекінчики, які продалися їм. Мабуть, без цього дивного союзу і картина виглядала би зовсім по-іншому. А так заробітчани потрапляють до рук шахраїв. Лише випадковість рятує їм життя.

Яскраво змальовує письменник образ капрала Гаврила Хоми. Разом з ним Клин і Сук були у військових походах. Цісарська вояччина змінила його. Він став жорстоким, вірним начальству, як собака, а людяність, здається, назавжди померла в ньому. Гаврило Хома знайшов себе у тому, щоби допомагати господарям грабувати людей, витягувати з них останні жили на роботі, а якщо вмруть чи загинуть – то невелика втрата. На цьому такі, як колишній капрал, заробляють гроші.

Не далеко втекли від нього Відміна і Заплавський. Перший веде розгульний спосіб життя, наживаючись на бідних заробітчанах, а другий, хоч і врятував Сука і Клина від смерті, то лише тому, що вони двічі колись рятували його, з іншими ж він так не панькався.

Є ще один з цієї ж когорти – Чиченьковський, який не розмовляє українською. Насправді, це українець Іван, який “вирікся своєї народності, забаг шляхетського кунтуша, зійшов на діда й незадовго станеся з ним те саме, що з вашим капралом Хомою, – зрозуміли?”. Так повчає заробітчан Стефан Тулюк, чи не єдиний правдивий українець у цьому оповіданні.

Він проказує віршик про таких, як Чиченьковський:
 
Свого розуму не мав,
Пані-баби ся держав;
По-французьки дівки вчив,
Все, що руське, палков бив!
А у дворі офіцери,
Гувернантки, вкіцініри
Гостилися, їли, пили,
Так довго в пани ся шили.
Аж не стало пану Леню
На бовтанку отруб жменю.
Нині ловить трефніям
Руських хлопів руський хам!
 
Стефан Тулюк так характеризує Чиченьковського: “Дайте йому один-два закопи з воском, а інакше до вас не заговорить, як по-жидівськи. Припустим, що в наших горах іще один такий Борислав з’явиться, але з хлопами мудрішими, прозірливішими, то жиди дадуть собі з ним раду; найперше ось того череватого Івана зроблять війтом, обложать його сабашовими гулями та полинівкою і за його поміччю проженуть у короткім часі всіх первісних хліборобів, заволодіють попросту розбоєм цілою громадою, а навіть церковцю святу – Господи, прости грішні мислі – перемінять в який магазин”.

Ошуканство шахраїв, пов’язане з нафтовою гарячкою, перемінило людей – і місцевих, і особливо приїжджих. Ось як описує Стефан Ковалів тих, хто прийшов до церкви: “Тут усе панове шляхта, без бука не приступай. Всі повиряджувані в якісь предивецькі юбки, куртки, гуньки, шпенцері, помальовані різними красками; одного чоловіка не знайдеш, як Бог приказав дібраного: один якісь мотузки чорні пришив до гуні, другий убрав барханові красні ногавиці поверха, третій якісь червоні лахи, взувся в ходаки з халявками, четвертий має кафтан із синіми вилогами, п’ятий зі швабчини кацабайку з жовтою кишенею, кожний надштукований, одним словом: надшиванці. Про жінок і мови нема: кажуть, що вони не селянки прості, ані бойчихи, але міщанки, кожда в швабщині сорокатій, аж в очах мигтить, усе ніби з-панська; не знають, що господиня з села, чи то подолянка, чи підгірянка, чи гірнячка, не дала би за весь той стрій одної порядної рубатки свого виробу в заміну. Все то світова тальма поперемінювала людей, порядних господарів і господинь, зайшлих сюди, в людські опуди”.

Письменник однозначно дає зрозуміти, що світовий капіталізм, який присмоктався до бориславської нафти, й породжує отаких надшиванців, які втрачають не лише українську, а й людську подобу.

На цьому тлі білою вороною виглядає Стефан Тулюк. Можливо, зовсім не випадково письменник дав своє ім’я цьому світлому чоловікові, аби показати, на чиєму він боці. Це добрий господар, християнин, який протистоїть єврейським шахраям і українським надшиванцям. Він допомагає людям, які потрапили в біду, але його зусиль недостатньо, щоби змінити те, що відбувалося в Бориславі. Та й самі заробітчани, ставши жертвами обставин, і не думають боротися проти тих, хто їх ошукав і мало не позбавив життя. Стефан Тулюк не зробить за Клина і Сука, що ті мали би робити самі. І в подальшій своїй творчості Стефан Ковалів зображує подібних світлих людей, однак їх незліченно мало на тлі тих, хто відцурався українства й християнства. Проте письменник реаліст, і розуміє, що є саме так, а не інакше, тому й маємо біди на своїй землі.

Стефана Коваліва часто звинувачували в антисемітизмі, хоча, здається, він більше писав про негідні вчинки власне українців. Коли ж мова заходила про євреїв, то правда життя полягала в тому, що вони визискували українців, ні в гріш не ставили їхнє життя. Але й тут письменник не відходить від реалій. Прості євреї теж працювали на своїх господарів. В оповіданні “Добрий заробок” бачимо, що прості трударі цієї національності рятують у кошарі Клина і Сука від смерті. Але вони такі ж приречені на бездіяльність і безправ’я, як українці.

Робітники, які працюють на євреїв, звинувачують саме їх у своїх бідах. Стефан Ковалів дає читачеві зрозуміти, що якби не свої, так звані надшиванці, цієї біди простий люд і не знав би.

Саме з цього оповідання почалося в Коваліва обігрування прізвищ. Кожне несе якесь смислове навантаження. Клин і Сук чіпляються за життя. Їхня селянська патріархальність робить з ними злий жарт, але все-таки дозволяє вижити. Хома, Запанський, Відміна – тут теж багато для розуміння характерів літературних героїв. Окремої уваги заслуговують єврейські прізвища та прізвиська.

Одним із вагомих здобутків Стефана Коваліва є гумор в його творах. Здебільшого він чорний. Мова не про тупий армійський гумор, як в капрала з оповідання “Добрий заробок”, а народний, живий, із життя.

Ось як письменник подає розмову батьків Сука, які думають, що конокради забігли до хати і сховались:
“– Маю в руках!.. – кричав старий Сук. – Злодії сидять на поді, а вам і не в гадці!.. На задніх дверях беріг, як котрий сульне там туди, на палю застигне, простромиться; завтра рано здіймемо. Злодій Погода, може, добре сам їх спровадив сюди до моєї загати, той перевідник, той!.. Нарочно побіг у поле… Отуманити хотів мудрагель злодійський… Го, го, сим разом не здуриш. Іще й тобі нашпікую цвяхів у п’яти… Світи ліпше, Фесю! Конокради! Четвертий раз хочуть мене з працею розв’язати.

– Ні, Михайле, я кажу ще раз, тебе знов опанували курячі сліпоти. Вони там, де перший раз кум Валашайник із димкарем Наливайком бачили їх: під берегом у громадських бодаках. Я говорила: маєш імати, імай. А ні, дай спокій сему; а він поставив голопупа на задніх дверях, сам всадився до загати, щоби мені в’язи накрутити… Сей ночі пустять нас із димом, не втечеш із душею.

– Цить, бабо, не решетися!.. Не пхай носа хоч тепер наперед, бо можеш знов дістати почесну: попотемки годі угадати, твоє чи злодійське волосє, як чіпчище згубиш. Сиди в хаті, я й без тебе баришників прочухраю, тільки ти, Фесю, за мною!..

Подразнена Сучиха скочила, мов опарена, до сіней, стала витраскувати вилами по станві, поливанниці, кричати: “Злодії, конокради, під руками мені сков’язнете”. Феся все ще не знала, чи сказати родичам, що вони в блуді, чи слухати розказу мужа, коли сам Гринь став немилосердно кахикати в ямі.

– Хто там кашляє? – спитав здивований батько дочки.

– Ваші конокради, за котрими так уганяєте, – відповіла спокійно молодиця.

Виліз рад-не-рад Гринь з ями, за ним Пилип, оба в тій самій ліберії, в котрій балювали на гостині у пана Запавського під землею, з додатком незчисленних драпаків, псячих вушей, що пооббиралися, утікаючи сухими бур’янами перед погонею громадської власті й своїх домашніх”.

Стефанові Коваліву часто закидали, що в авторській мові й діалогах він використовує місцевий бориславський діалект. Щодо мови героїв, то тут письменник був твердий, як криця, а щодо власної, то постійно намагався її наблизити до літературної, хоче не завжди це йому вдавалося.
 
Анатолій ВЛАСЮК
31 серпня 2017 року