СЛОВО ПРАВДИ Любови СЕРДУНИЧ

СЛОВО ПРАВДИ Любови СЕРДУНИЧ

(Любов Сердунич, «ШаБлія» (Громадянська поезія). –

Харків: «Укр-Паблишер», 2025, 362 с.: іл.)

Над всіх старшин найстарша правда

(Леся Українка).

У багатогранній творчості Любови Сердунич вагоме місце займають теми, пов’язані з висвітленням нею проблем ролі й значення Слова в житті нашого народу. Свідченням цього – створена нею велика, потужна книга з інтригуючою назвою: «ШаБлія».

Саме слово «правда» вжите письменницею у вузькому й широкому значеннях. У першому варіанті це адекватні істини, аксіоматичні знання про суспільство та природу; а в другому – свобода, справедливість, соціальна рівність. Обидва варіанти цього складного феномену включають у своє єство об’єктивні та суб’єктивні умови людського існування. Прообраз згаданого явища – це суспільне буття Вітчизни. 

У поетичному здобутку Л. А. Сердунич виокремлено основні об’єктивні та суб’єктивні умови, в яких нині існує наше суспільство. Саме вони й послужили авторці як предмети для створення багатьох персонажів та образів у поезіях громадянського звучання.

Вельми уважно розглядаючи й оцінюючи нинішню політичну владу, поетка викриває, критикує дуже серйозні, небезпечні недуги: хабарництво, корупцію, безвідповідальність, уседозволеність, невігластво, зраду… Звинувачує авторка й нині сущого Президента держави Зеленського за популізм, авторитарні замашки. Він ревно обіцяв виборцям скрутити голову корупційній гідрі – тепер обома руками чіпляється за надто насиджене президентське крісло.

Не було в авторки кредиту довір’я й до попередніх очільників нашої влади, всіляких віртуальних патріотів, які перед виборами невідчепно, словоблудливо, настирливо торочили довірливим масам про свою їм відданість. Про це – у таких поезіях: «Свобода», «Майдан», «Гендлярі», «Василеві Стусові», «Кисільні береги», «Мойсеї», «Де-путани», «Віртуальні патріоти»… 

Виразним, переконливим художнім образом у збірці бачимо образ української мови. На мою думку, кожна вільна людина, її всебічний розвиток неможливий без рідної мови та виконання нею відомих життєтворчих функцій. Таке істинне узагальнення ми подибуємо у багатьох патріотично наснажених віршах Любови Сердунич. Напр.: «Зі словом рідним», «З мовою ми – нація», «Найдавніша із мов», «О слово!», «Мово превелична», «Рідна мово», «Стежка слова» й інших.

Поетка нагадує, що впродовж багатьох століть українську мову хотіли вбити чужинці та «свої» вороги: байдужі малороси, хохли, манкурти. Проте на зло всім її ворогам наша мова все-таки вистояла, не дала згубити себе і нині має у своєму складі понад 256 тисяч слів. Любов Сердунич рішуче виступає за збереження мовного арсеналу від засмічення всілякими суржиками, сленгами, нецензурщиною. Ця її думка суголосна з мудрою думкою світлої пам’яти незабутнього Д. Павличка, який у вірші «Мово рідна, радосте й тривого» писав, що матюки – це страшніше за штики, це, по суті, отруйні змії. 

   Характерно: Любов Андріївна, будучи носієм величезного мовного багатства, водночас і сама творить нові, власні, слова. Ось деякі з них: шаблія, впершень, завкраїнені, світлодуша, народець-збродець, ословитися, шаблевіршя, розвиднень, начворили, аборигеньмо, чужизна, злотобатон, завесниться, висниться, переословлюю, перевисную, віршень, гайно, віршороби, набреха, щасливість… Її неологізми – це свідчення високої ерудиції, таланту, унікального працелюбства мисткині в доволі важкій галузі: красному письменстві. В ньому вона, безперечно, вже досягла європейського рівня.

Водночас із великою повагою мисткиня ставиться й до багатої народної мудрості: прислів’їв. Вона називає їх невід’ємним складником духовної культури талановитого українського народу. Читачам шляхетно пропонує прислів’я, завіршовані нею у райках (жанр  поезії) і в класичних віршах: життя – не казка; гідність – усьому вища; хто очі має – не пітьма; хто йде з мечем – від меча і загине; зі стежок народжується шлях; злоба породжує злобу; ненависть перейде у лють; мовчати легше, аніж говорити; кохання – спрага серця; не має той майбутнього, хто не шанує пращурів; без серця нема людини; миру нема без любови; душа літає птахом; ночі нема без дня… Перелічені тут прислів’я фактично дотичні до змісту та лейтмотиву рецензованої мною книги.

Крім міркувань поетки про соціально-політичну й економічну якість нашого суспільства, є в авторки певні притомні глибокі розмисли і про стан природного середовища, нашого довкілля. За змістом і формами їх можна поділити на два основних типи: радісний та сумний. Перший – це її думки про такі явища природи, як сонце, земля, вода, жито, пшениця, яблуня, ліс, трави, бджоли, небо, надри. Вони дають людям матеріальне й душевне задоволення, це необхідна умова людського існування. Другий тип – це роздуми авторки про меркантильне, нерозумне ставлення багатіїв, олігархів до не безмежних ресурсів країни, особливо до її надр, землі, водойм, лісів. Про це Л. Сердунич із болем пише у вірші «Пливуть Карпати»: «Ідуть ліси на меблі нам без міри. Рубаємо, вивозимо…», «Добрались до лісів, і вод, і надр». У лісовому царстві природолюбка бачить красу, наснажується мелодіями різних птахів: солов’їв, зозуль, горобчиків… Доморощені товстосуми в шаленій гонитві за безмірними прибутками перетворили колись найбільш заліснений край України (Карпати) на лисі місця. Добрались вони вже й до земель і річок. Природне довкілля України, на жаль, понад 14 років люто нищать і рашисти-фашисти, які нанесли йому збитків уже на астрономічну суму: понад 7 трлн гривень!

У «ШаБлії» чимало мовлено і про найцінніше духовне добро, скарб: любов. Вона, як твердить Л. Сердунич, володіє великою силою впливу на свідомість і поведінку людей. Поетка виокремлює і всебічно осмислює конкретні, усталені в нашому суспільстві такі типи любови, як: любов батьків до своїх дітей, любов дітей до мами й тата, любов до Неньки-України, до батьківщини, друзів. А ще проводить паралелі між такими почуттями, як любов і закоханість. Найвищий тип любови, на її думку, – це материнська любов. Сама ж посада «материнство», як вона слушно мислить, – це найвища, найпочесніша з-поміж усіх нині знаних людству посад. У зворушливому вірші «Хата і жінка» читаємо: «Хату утримує жінка // За три, кажуть, кутики. В небі ще рясно зоринок – // Жінка вже крутиться». І далі – про коло споконвічних обов’язків, які виконують наші невтомні матері та дружини. Берегинь родини наші чоловіки й діти повинні шанувати і бути вдячними за науку, як жити, за їхню саможертовність, працьовитість і терпеливість, не напружувати їхні чуттєві нерви нікчемними вчинками і сварками.

Багатьма полум’яними віршами славить поетка і патріотичну любов, тобто любов до України. Назву лише деякі з них: «Шевченкова любов», «З Чернечої гори», «Україна – це назавжди», «Моє Поділля», «Мені Україна потрібна!», «Боротись варто!», «Служи Вкраїні!» та багато інших. Ця форма важливого, благородного почуття, наголошує мисткиня, нині має величезне значення у боротьбі нашого народу за волю, рівність, незалежність, рідну культуру.

Для Любови Сердунич взірцями були і є славні лицарі України: козаки, звитяжні воїни УПА, шістдесятники, герої Небесної Сотні. Їхні подвиги нині героїчно повторюють захисники на фронтах сучасної московитсько-української війни, з яких за нашу свободу загинуло уже понад 55 тисяч воїнів. Щиро вірить авторка-патріотка у нашу неминучу перемогу над нелюдами-виродками з «росії». Вона іменує їх неандертальцями, які можуть лише грабувати і вбивати. Про війну мовить у чудовому вірші «Фашистам із рф – капут!»: «В нас біль породжує любов. … Ми миру прагнемо й прогресу, А з раші тхне капеересом».

Після цієї кровожерливої війни, твердо надіється поетка, наш народ своєю невтомною працею й розумом загоїть численні глибокі фізичні й моральні рани. З фронтів та із закордоння до отчих домівок повернуться до мирної праці сини й доньки Вітчизни. Тому й оптимістично твердить: «Ми возведемось феніксом з руїни» («Ненька-Україна»).

Українці – народ непереможний, бо з нами – могутня сила: любов до волі й до України. «Україна – це незмінно! Україна – це назавжди!», підкреслює авторка у патріотичному творі «Україна – це назавжди!». Наші витязі, вої, герої силою волі та зброї переможуть «державу диких головорізів та ординців»: московитів.

Як резюме: збірка Любови Сердунич якраз на часі, бо «є потреба про чин слово мовити гоже», як пише вона. Ця книга – своєрідний гімн-славень нашому рідному Слову, вболівання за долю Неньки-України, захоплення нашою прадавністю, рідними звичаями, світоглядом наших пращурів. «ШаБлія» – книга адекватного, активного відображення мисткинею властивих нам рис, подій минувшини й сьогодення Батьківщини без романтичного обману, без жодних ілюзій чи вимислів, без ідеологічних інсинуацій. Кожне слово, рядок, строфа невтомної трудівниці зважені авторкою на точних терезах Правди й надії на світле майбуття України, яке можливе за умови народження нової, активної еліти, котра підніматиме з колін. Тому авторка й пише:

Доля дала мені зброю: не шаблю, а стилос,

От і гаптує він, щоб підіймати з колін.

І ще в одному дворядку:

Гостре перо і правдива душа – також зброя.

Доля дала мені стилос – замість меча

(«Замість меча», розділ «Україна – фортеця духу»). 

Загалом же у збірці сім розділів: «Україна – фортеця духу», «З мовою ми – нація», «Вишиванковий код», «Нам треба чину!», «Українці – нація поетів», «Пора кохання» (Гумор і сатира), «»Шаблевіршя» (Катрени).

Надіюся, збірка «ШаБлія» неминуче справить глибоке патріотичне, пізнавальне, моральне й естетичне враження на справжніх шанувальників національної культури. Втім, нам, читачам, авторка щиро подарувала чергову свою ваговиту, чудову роботу, якою вкотре відкрила двері свого небуденного таланту, доброго, чесного серця й щирої, чутливої душі патріотки. Шаблею Слова: Правди – просякнута чергова (27-ма) високотворча її висота. Сучасна Україна якраз і потребує нової, дієвої політичної еліти, здатної подолати суспільно-економічні й політичні кризи.

Броніслав Миколайович Сохацький,

доктор філософії, м. Львів