СЛАВКО

СЛАВКО
 
Він виринув нізвідки. Здалося, що з-під землі. Оксана не встигла злякатись.
– Привіт, – почула.
Голос був той же, що й багато років тому, але перед нею стояв незнайомий чоловік. Втім, очі. Ну, звісно ж, це його очі! І навіть якщо людина змінюється, то очі залишаються. Ті ж самі. Хіба що стають сумними. Раніше були веселі.
Здавалося, кохання до цієї людини й досі жило в ній. Тільки дрімало десь глибоко всередині. А тепер прокинулось і з подивом озирало все навколо себе.
Це був Славко. Її перший. Ну, завдяки якому вона стала жінкою. Якого кохала, мабуть, й досі, хоча потім мала інших хлопців, вийшла заміж, народила дітей, не гребувала коханцями. Навіть старшого сина назвала Славком. Всі думали, що на честь свекра. Лише Оксана знала, що малий носить ім’я її першого кохання.
Тепер Славка годі було впізнати. Старий дід, хоча всього на два роки від неї старший. Неголений. Винувата усмішка на обличчі. Мовляв, вибач, не вдягнув краватку, бо не знав, що зустріну тебе. Та яка там краватка! Одяг на ньому був зачуханий, теліпався на худому тілі, як на вішалці. Штани пожмакані, давно не прасовані. Черевики в болоті, хоча надворі було сонячно. Жодної калюжі навкруги. Це лише чоловіки вміють знайти те, чого нема.
Оксана ніяк не могла зрозуміти, звідки йде оцей запах давно не купаної людини. Та ж від Славка! Здається, вони одночасно це зрозуміли: Оксана – що Славко бомжує, він – що вона второпала, до якого стану опустився.
Руки в нього трусились. Страшна здогадка, ще не викарбувана в словах, залізла до Оксаниної голівоньки. Славко жадібно дивився, ніби розумів, що зараз вирішується його доля. Чи просто всередині нього все перегоріло – і він не знав, на яку суму від Оксани може розраховувати?
У неї задзеленчав мобільний телефон. Глянула: молодша донька. Це надовго. Збила сигнал. Потім зателефонує.
Запитувати було нічого. Відчула, що Славко враз став чужим-чужим, ніби в неї з ним ніколи не було найдорожчого, що об’єднує таких різних людей. Чи насправді воно вже давно обірвалось, а Оксана аж тепер це зрозуміла?
Хтось знову телефонував їй. Навіть не подивилась. Дочекалась, поки телефон замовкне.
– Чоловік турбує? – єхидно запитав Славко. Чи їй це лише здалось? – Може,  коханець?
Це вже було занадто! Відчула, як кров шубовснула до голови. Ледве стрималася, щоб не сказати чогось різкого.
Славко усміхався. Це його усмішка. Не призначена для інших. Ніби заглиблений сам у себе.
– Ну, мені пора йти, – невпевнено сказала Оксана.
Він уважно дивився на неї, ніби зважував ситуацію, що склалася, й вирішував, як має діяти.
– Дай пару гривень, – змучено сказав нарешті. – Вип’ю за твоє здоров’я.
Це був найлегший варіант втечі. Для них двох.
Оксана аж занадто швидко порпалася в гаманці, відчуваючи на собі погляд Славка. Нарешті витягнула десятку – найменшу купюру, яка там була. Віддала йому. Їй здалося, що він скептично дивиться на неї. Подумала і вишпортала ще двадцятку.
Коли йшла геть, почула за спиною: “Дякую”. Не озирнулась. Не відповіла.
Подальші дні минали для Оксани, мов у тумані. Найбільше боялася знову зустріти Славка. Але він наче розтанув у повітрі.
А потім в Оксани з’явився новий коханець. Набагато молодший за неї. Здавалося, звідала щось незбагненне, чого досі не відчувала. Коли почуття трохи притлумились, згадала Славка. Хотіла побачити його очі – і не змогла.
 
Анатолій ВЛАСЮК
10 квітня 2017 року