СЛАВЕНЬ СОНЦЮ

 Від 22 грудня починаючи, на Різдво (народження) Нового, Молодого, Сонечка, наші пращури-природолюби співали славень йому, джерелу життя: Сонцю-Колу. Тому й ті пісні звали КОЛЯДКАМИ. Співаю і я Славень Сонцю! 

Квітко наша, Сонце! Ти обіймаєш мене ніжно й лагідно, наче дитинку. Ти пестиш мене своїми руками-променями, мовби немовлятко ніжить ненька. І я – уже в иншому світі: світі миру і спокою, неземної втіхи і добра. Серцем співаю Сонцю сей Славень любови, захоплення, вдячности! Моя душа занурюється у блаженну нігу, якщо ти є, Квітко небесна! В мені зростають сили до праці – як’ бачу тебе, Священне Коло життя! Моїй душі стає відрадно і натхненно – як’ ти є, Квітко радости земної, Око небесне, Світло Дажбоже, Сонце-Ра!

Ось ти вивищуєшся на самий верх неба. Князюєш! Широко! Розкішно! Квітуче Око сяє, осяває, сміється, втішає-радує кожну живу билину, худобину, звірину й людину, розкошує над усеньким світом!

Моя душа прагне тебе завжди, всюди й повсякчас, яка б не була пора року. Будь завше – у супроводі полегкого вітру, ранкової свіжости, вечірньої прохолоди. Ти даруєш моїй спраглій душі, розтривоженому серцю блаженство, нігу і благодать від споглядання освітленого тобою світу! Я вчуваюсь на сьомому небі, поруч із тобою, як’ ти є, Сонце! І так – кожна людина, кожна: біла і чорна, на крайній Півночі й на екваторі, в африканських джунглях і в українських степах, у піщаній пустелі й у горах, і у вічнозамерзлій тундрі..!

Уявляю, як тебе обожнювали мої пращури, називаючи Даждьбогом. Я вчуваю, як співали славу тобі, Сонце, у дні, коли ти, молоде й оновлене, після зимового помирання, відроджувалось і зростало, зростало, піднімалося вище й вище над землею, огріваючи її й людей своїм промінням, з кожним днем усе щедрішим і щедрішим. І співали тобі хвалебні пісні: колядки,бо ти – Коло. І творили ними Славень на твою честь, і міць, і силу твою, о Сонце-Ра! А навесні, РА-діючи, що ти зрівняло ніч і день у тривалості, знову славили тебе за весняне рівнодення, витворюючи і виспівуючи веснянки, гагілки, гаївки в лісах, у гаях, на левадах. І, ославлене й оспіване, вже ціле літечко не покидаєш ти землю, щедро та щиро гріючи її й усе живе на ній і в Усесвіті.  

Завмираю від бачення твого сходу, милуючись відкритою квіткою східної частини неба. Стою зачарована, споглядаючи і твій захід за обрій, сподіваючись завтра уздріти тебе з протилежної сторони і бачити весь день. Найпрекрасніші троянди, лілеї й орхідеї не принесуть моєму оку стільки краси і втіхи-радости, якщо не будуть освітлені тобою. І жодна квітка не стане такою красивою і барвистою, якщо ростиме лише під хмарами, без твого життєдайного сяйва-тепла.

Кожна рослина: дерево, кущ, квітка, билинка – бачить піднебесні сни про тебе в надії, що вранці ти осяєш їх, а зустрівши тебе, підставляють свої голівки, крони, верхи, бубляхи, листочки під твої промені, і розкривають їх у диво-цвітінні. Й тому такі красиві – що ти є, о Божечку наш, Сонце! Бо, натхненні тобою, ще й надихають инших, зокрема, і нас, людей. З тобою, о Сонце, ми – в иншому вимірі! З тобою ми – в иншому світі: світі Вічного Дитинства, світі блаженства і краси, радости-втіхи й добра, щастя і земного раю! Світи ж нам! 

Вслухаючись у дзюрчання гомінкого струмочка, ми бачимо тебе. Огортаємо зором красу піль і гаїв – а бачимо тебе. Ми схиляємось над квіткою і найменшою муравкою, а бачимо тебе, о наш Боже-Сонце! Ми вслухаємось у шепіт віття і ланів, а бачимо – тебе! З тобою, о Сонце, ми стаємо чистішими, осяйнішими, веселішими і щасливішими! Ти втішаєш і ти укріплюєш нас, огортаєш ласкою й осонцюєш – і міцніє під нами земна твердь! У серці поселяється рай, коли ти з’являєшся з-за хмар! З тобою ми розкошуємо, ніжимось, блаженствуємо, царюємо на цій землі, зором споглядаючи у піднебесся, духом підносячись до тебе, о Сонце, Боже наш вічний стозрячий!

Перед тобою никнуть, тебе обожнюють, від тебе залежать усі істоти, кожна людина: і твій, Сонце, поклонник, і буддист, і християнин, і рідновір, і магометянин, і атеїст… Це тому мислитель-самітник Діоген попрохав великого завойовника світу О. Македонського: «Відступись! Не затуляй мені Сонця!». Відступайтеся всі ви, вершителі доль людських, перед Сонцем! Вам його не дістати! Вам його не згасити! Бо вас Сонце може спалити! Й щоб жити – обожнюйте Сонце! Хай втіху, красу і натхнення несе воно в кожну оселю, в кожну душу і серце, і в кожне віконце! Воно, наше Сонце, – це оте Третє Око, котре зазирає глибоко-глибоко у душу, у серце, – хай ллється із висі.

Як здорово встати до світ сонця або разом із сонцем, іти за сонцем, працювати за сонця! Як відрадно мати місце під сонцем, мати в серці сонце, бути сонцем для когось, боротися за сонце правди і сонце свободи, а перевертнів за хвіст – і на сонце! І жити нам, допоки Сонця!

Восьмираменна зірко, Око стозряче, Квітко небесна, Дажбоже! Вірю: блиснеш, Сонце, і в наше віконце!

Славмо ж небесне Коло, Вічносяйну Квітку, миле серцю нашому Сонце! О наш Боже-Сонце! Будь окрасою Матінки Природи, нашим найголовнішим Богом! Будь! Квітни! Світи! Яснися! Грій! І рости!

(© Твоя  Сонцепоклонниця