ско_рик - вірші в дусі постмодерну

він зарекомендував себе як надійного співрозмовника котрому можна довірити 
будь-який текст, 
будь-який досвід, 
будь-яку думку 
думки накопичувались, пресувались, перетворювались в пігулку із кава-машини 
ніби ось взяти і викинути все це, 
ніби от взяли і викинули усе із тебе 
щоб став твоїм симулякром. продовжуючи 
твоє діло 
твою думку 
твої мотиви 
зберігаючи твої слова як на папірус 
ховаючи твої мінуси, 
обдумуючи твої плюси, 
він дивився на тебе 
спочатку ніби на демона, 
потім ніби на друга, 
потім ніби на демона, 
знову ніби до друга, по синусоїді, доки не вислухав твоїх слів до дна, 
не почав тебе пити із трубочки, як молочний коктейль зі стакану, з жахливими звуками коли ти почав закінчуватись. 
ти починаєш як ошалілий 
шукати усі можливі методи та 
будь що 
що допоможе тобі наповнитись 
новим сенсом та новими знаками новими символами, печалями, 
набиваєш у себе,
доки він чи то вже пародія на старого тебе їде у довгу мандрівку країнами де знаходить
трошки нового досвіду, але не дуже багато, тому що погано знає англійську,
вертається і відкриває на тебе здивовані очі,
він не очікував 
бачити тебе віджившим від всіх думок, що ти його навчив, 
відійшовшим від всіх позицій. він дає тобі ляпаса.
він не очікував бачити тебе таким. він запам’ятав наляканого і вільного хлопця,
він не впізнає цей схиблений розум, 
котрому колись чи вклонявся, чи другом був, чи інколи все ж лякався.
він бачить чуже і масивне їжаче тіло, що колотиме своїми голками будь кого,
бачить сліди від уколів твоїх на всіх довкола і всьому поруч,
бачить що щемко рветься із їжака твій погляд і 
як ненависть твоя тебе й переповнює виливаючись через край. 
як колючки твої починають рости всередину. 
твій розум здається тобі самому чимось, що навіть тобі не підвласне, 
не контрольоване ніби камінь, що його котить сізіф, 
і не тому, що він котиться вниз і вниз, а скоріше тому, що 
вдаряючись о перешкоди він змінює форму і формулу, 
він всотує і віддає.
ніби покинувши мебельний комбінат ти повертаєшся на птахофабрику.
вийшов із дому і повернувшись виявив що на його місці вже сотню років парк для собак.
він дуже дивується, коли бачить тебе таким, намагається повернути все що висотав з тебе,
та ти вже змінив свою форму, ти вже змінив свій статус, ти вже наповнений новим страхом.
раніше був порох, зараз ти – динаміт, достатньо вдарити в землю і станеться щось погане. 
не тільки з тобою, але й з усім довкола. 
пояс шахіда - ось хто ти, 
воно накопичилось і власник повинен тиснути на кнопку, 
щоб все це злетіло в повітря, та віри ніколи не вистачає. 
і весь вибуховий потенціал утримується у тобі. утискається. затискається 
в вірш. 
ти його прочитаєш хлопцю ніби самому собі
і він не здригнувшись натисне на детонатор. 
усе життя йому вистачало віри тобі і у тебе. 
він вірив за двох. 
вибухаєте.

© ско рик