Сьоме небо

Львівські дахи – особливі, правда? Там унизу і не знають навіть,
Як тут закохані думи мріють, вірячи свято у здійснення дива…

Тихо собі споглядають місячне небо,
Що зорі на ньому, крадькома від усіх,
Щоночі запалює прадавній страж міста,
Здіймаючись в небо драбинкою,                        
З мистецького виміру будинку,
Від якого - чи відомо вам це - 12 метрів всього!
Рівно опівночі, як годинник на Ратуші виб'є дванадцяту,
Із глибокого сну прокидається Лев...

Він повільно крокує, твердо ступає бруківкою,
Княжа велич його оповита сивиною століть.
І всю ніч стереже він мирний сон своїх мешканців,
Аби часом чужинець який не потривожив його мимохідь...

Ось так поважно і сміливо,
З глибини віків він береже нас, 
Аж поки Аврора над містом 
Здійме свою ніжно-рожеву пурпурну зорю.