сібеліус - нордична музична пристрасть

Біографія

Ян Сібеліус народився 8 грудня 1865 в Гямеенлінні (шведська назва Тавастехус) у Фінляндії. Був другим із трьох дітей доктора Крістіана Густава Сібеліуса і Марії Шарлотті Борг. Хоч у родині підтримувалися шведські культурні традиції, що беруть початок від пращурів композитора, його віддали у фінську середню школу. У 1885 вступив до Імператорського університету в Гельсінкі — та його не приваблювала професія юриста: незабаром він перейшов до Музичного інституту, де став найяскравішим учнем М.Вегеліуса. Багато його ранніх творів для камерних ансамблів виконувалися студентами і викладачами інституту. У 1889 Сібеліус одержав державну стипендію для навчання композиції й теорії музики у А.Беккера в Берліні. Наступного року брав уроки у К.Гольдмарка і Р.Фукса у Відні.

Після повернення Сібеліуса до Фінляндії відбувся його офіційний дебют як композитора: була виконана симфонічна поема Куллерво (Kullervo), ор. 7, для солістів, чоловічого хору й оркестру — за одним із сказань фінського народного епосу Калевала. Це були роки небаченого патріотичного підйому, і Сібеліуса негайно проголосили музичною надією нації. Незабаром він одружився з Айно Ярнефельт, батьком якої був відомий генерал-губернатор, що очолював національний рух.

За Куллерво пішли симфонічна поема Казка (En Saga), ор. 9 (1892); сюїта Карелія (Karelia), ор. 10 й 11 (1893); Весняна пісня (Vrsng), ор. 16 (1894) і сюїта Леммінкяйнен (Lemminkissarja), ор. 22 (1895). У 1897 Сібеліус брав участь у конкурсі на заміщення посади викладача музики в університеті, але зазнав невдачі, після чого друзі переконали сенат заснувати для нього щорічну стипендію у 3000 фінських марок.

Помітний вплив на ранню творчість Сібеліуса зробили два фінських музиканти: мистецтву оркестровки його навчав Роберт Каянус, диригент і засновник Асоціації гельсінкських оркестрів, а наставником в області симфонічної музики був музичний критик К. Т. Флодін. Прем'єра Першої симфонії Сібеліуса відбулася в Гельсінкі (1899). У цьому жанрі композитор написав ще 6 творів — останньої була Сьома симфонія (одночастинна Fantasia sinfonica), ор. 105, вперше виконана у 1924 в Стокгольмі. Міжнародну популярність Сібеліус завоював саме завдяки симфоніям, але популярністю користуються і його скрипковий концерт, й численні симфонічні поеми, наприклад, «Донька Півночі» (Pohjolan tytär), «Нічна скачка і схід сонця» (Nattlig ritt och soluppgang), «Туонельський лебідь» (Tuonelen joutsen) і «Тапіола» (Tapiola).

Більшість творів Сібеліуса для драматичного театру (усього їх шістнадцять) — свідчення його особливої схильності до театральної музики: зокрема, це симфонічна поема «Фінляндія» (Finlandia) (1899) і Смутний вальс (Valse triste) з музики до п'єси шурина композитора А.Ярнефельта Смерть (Kuolema); п'єса була вперше поставлена у Гельсінкі в 1903. Багато пісень і хорові твори Сібеліуса часто звучали у нього на батьківщині, але за її межами майже невідомі: очевидно, їхньому поширенню заважав мовний бар'єр, а крім того, вони позбавлені характерних переваг його симфоній і симфонічних поем. Сотні фортепіанних і скрипкових п'єс і кілька салонних сюїт для оркестру ще більше поступаються кращим творам композитора, приводячи в зніяковілість навіть найвідданіших шанувальників його таланту.

Творча діяльність Сібеліуса фактично завершилася в 1926 симфонічною поемою Тапіола, ор. 112. Понад 30 років музичний світ чекав від композитора нових творів — особливо його Восьмої симфонії, про яку стільки говорилося; однак очікування не втілилися. У ці роки Сібеліус писав лише невеликі п'єси, зокрема масонську музику і пісні.

Його творчість отримує визнання головним чином в англо-саксонських країнах. У 1903—1921 він п'ять разів приїжджав в Англію диригувати своїми творами, а в 1914 відвідав США, де під його керуванням у рамках музичного фестивалю в Коннектикуті пройшла прем'єра симфонічної поеми Океаниді (Aallottaret). Популярність Сібеліуса в Англії й США досягла свого піку до середини 1930-х років. Такі відомі англійські письменники, як роза Ньюмарч, Сесил Грій, Ернест Ньюмен і Констант Ламберт, захоплювалися ним як видатним композитором свого часу, гідним спадкоємцем Бетховена. Серед найпалкіших прихильників Сібеліуса в США — О.Даунс, музичний критик «Нью-Йорк Таймс», і С.Кусевицкий, диригент Бостонского симфонічного оркестру; в 1935, коли музика Сібеліуса пролунала по радіо у виконанні Нью-йоркського філармонічного оркестру, слухачі обрали композитора своїм «улюбленим симфоністом».

Із 1940 інтерес до музики Сібеліуса помітно падає: лунають голоси, що піддають сумніву його новаторство в області форми. Сібеліус не створив своєї школи й не зробив прямого впливу на композиторів наступного покоління. Проте у наші дні його звичайно ставлять в один ряд з такими представниками пізнього романтизму, як Р. Штраус й Е.Елгар. При цьому в Фінляндії йому відводили й відводять набагато важливішу роль: тут він визнаний великим національним композитором, символом величі країни.

Ще при житті Сібеліус був вшанований так, як вшановували лише деяких художників. Досить згадати численні вулиці Сібеліуса, парки Сібеліуса, щорічний музичний фестиваль «Тиждень Сібеліуса». В 1939 «альма-матер» композитора, Музичний інститут, одержав назву Академії імені Сібеліуса. Ім'ям цього композитора названо популярний нотний редактор — Sibelius, а також астероїд 1405 Sibelius. Помер Сібеліус в Ярвенпя 20 вересня 1957.

Основні твори

• 1891 — «Lemminkäinen», симфонічна поема для оркестру
• 1891 — Увертюра E-dur
• 1891 — Увертюра a-moll
• 1892 — «Kullervo», симфонічна поема для оркестру, соло і хору
• 1897 — «Пісня афинян» для хору хлопчиків й оркестру
• 1898 — Музика до п'єси А. Паула «Kung Kristian ІІ»
• 1899 — Симфонія № 1 (e-moll)
• 1902 — Симфонія № 2 (D-dur)
• 1903/5 — Концерт для скрипки з оркестром d-moll
• 1906 — Симфонія № 3, op. 52 (1906)
• 1911 — Симфонія № 4, a-moll op. 63 (1911)
• 1915-19 — Симфонія № 5, Es-dur op. 82 (1915—1919)
• 1923 — Симфонія № 6, d-moll op. 104 (1923)
• 1924 — Симфонія № 7, C-dur op. 105 (1924)