Штучність благородства злодія

28 вересня 2017
Анатолій Власюк
Стефан Ковалів. Конокради.
 
"Жив Лучка Щербатий у гаразді, чесним був ґаздою: чужого не рушив, свого не дарував, а де видів потребу, там бідного порятував у лихій годині, подав поміч або хоч добру пораду".

Негаразди почалися, коли війт Олекса Бучко поклав око на його дружину Ксеньку, а та втекла від нього.

Одного разу Лучка упіймав конокрада у своїй стайні, здав його, "а війт, хотячи-не-хотячи, пустив конокрада на чотири вітри…". З того часу хатину Лучки підпалювали аж сім разів, "остатній раз лише в сорочці вихопився, а жінка попекла лице й руки, рятуючи дітей із пожежі".

А було їх у нього семеро, і кожне хоче їсти. Лучка просить дружину піти до війта, щоби дав хоч дітям щось, проте та відповідає: "А до того розбійника я не піду: він би каміня тобі дав, а не хліба".

Сама ж радить чоловікові піти до Кравчика, якому не раз допомагав.

Спочатку Лучка пішов по сусідах, але в тих самих нема що їсти. У Кравчика ж хрестини, всі п’ють і їдять, його не помічають. Василь, брат Кравчика, викинув Лучку із хати. Всі, хто був за столом, задоволені його вчинком.

Мусив Лучка податися до Олекси Бучка. Прийшов, коли той доїдав другу миску пирогів зі сметаною. Злий пес вкусив лучку, видер зі стегна кусок тіла. Просить Лучка хоч шматку, аби спинити кров, але дружина війта не дала. Лучка готовий виконати у війта будь-яку роботу, аби діти мали що їсти. Бучко погоджується дати зерна, але Лучка має за те відробити: "… коли затребую вдень, чи вночі, будь напоготові, інакше не показуйся мені на очі!".

Радісний прийшов Лучка додому. "Дістав від багача війта півкірця недоїдків…, мов не знати яку манну…".

Ксенька зрозуміла, що занадто дорогою може бути ціна цій війтовій допомозі. Проте Лучка думає, що все обійдеться.

Після свят війт покликав Лучку до себе на роботу. Той мав взяти собі їсти на два дні.

Бучко сказав, що ніби йдуть вони на ярмарок. Але дивною була та дорога. Йшли лише по ночах, ховаючись від людей, а вдень відсипались.

На другий вечір Лучка побачив німецьких колоністів, які пасли коні. Бучко викрав коня, посадив на нього Лучку, а потім привів ще декілька молодих кобилиць. Втекли вони від колоністів.

"По півночі станули в Бучковій загороді, під Раточинською  деброю. В хаті було повно гостей; два свояки війтові, повновласники громадські провадили баришнівництво з якимись жидами, спровадили їм пару коней: також відкись привели тої самої ночі.

Глянув Лучка на тих людей та на коні і зрозумів, в яке гніздо шершнів заліз; сів на лавці, не хотів пити ні могоричу, ні гоститися.

– То ти, праведнику, також межи нас, грішників, дістався? – заговорив один конокрад, що найбільше з жидами торгувався. – Не лучше було давно так зробити? На, маєш твій заробок: двацять римських припадає тобі за каштана, що ти його привів; зігрівся дуже, треба було йому кров пускати…

Глянув Лучка на конокрада і пізнав відразу: то був той сам, котрого зловив у своїй стайні і віддав судові в руки! Сень Стрілка називався".



Не хотів Лучка більше ні тих грошей, ні коней красти, але Сень запевнив його, що звикне до цього.

Якраз о тій порі повернувся до села Федір, дядько Лучки. Він був удівцем і бездітним.

"– При тобі, сину, при вас, діти, – каже Федір, – хочу віку дожити. Очі мені замкнете, по-християнськи грішні кості поховаєте при своїх; що через ціле житє заощадив – Боже та ваше".

Дізнався дядько про біду Лучки, та й казав, що допоможе розв’язатися з тим конокрадством.

І дійсно, здавалось, усе в минулому. "Станув новий дім, стайня, стодола, дерев’яне все…". Лучка почав забувати своє конокрадство, але Семен Стрілка нагадав. Сказав, що війт кличе до себе. Лучка не хоче. Але Семен Стрілка нагадує: "То, братчику, з Олексою Бучком справа: з ним жартів нема! Пекла він не боїться". Також повідомив Лучці, що коли той не піде, то вже є наказ знову спопелити його. Лучка подумав, що якщо війта впіймають на конокрадстві, то йому самому вдасться втекти, а люди не засуджуватимуть.
Знову пішов Лучка з війтом коні красти. Та все сталося по-іншому.

"Недовго ждав Лучка на Олексу. Голосні вистріли залунали в повітрі, конюхи піднесли такий страшний крик, і німецькі й наші, що Лучка не знав уже, на котрім світі опинився". А коли почув, що злодія впіймали, пустився навтьоки. Ледве врятувався від погоні.

Коли прийшов додому, а війт не повернувся, стали Лучку звинувачувати у вбивстві. Першою про це сказала війтиха. Мовляв, пішли на ярмарку, мав при собі гроші, ось Лучка й порішив його. Заперечувала, що її чоловік конокрад. Взяли Лучку під арешт, ніхто йому не вірить, що не вбивав війта.

"Сидить Лучка Щербатий уже півроку в арештах, обстрижений попри саму шкіру, вибренькує ланцюгами, не бачить нізвідки для себе рятунку; в однім Бозі його надія. А тут злодії знущаються, з кожним днем щораз гірше допікають… Вивернуть його чи на топчан, чи на землю, штуркають, товчуть, мало душі не виженуть з грішного тіла".

Одного разу не витерпів Лучка.

"Як схопиться, мов лев розлючений, як тріпне собою! – а ланцюг – бринь! надвоє розірвався, і кілька злодіїв опинилось йому під ногами.

Страшний був у тій хвилі Лучка! Аж кілька поліцаїв прилетіло з надзирателем, бо злодії налякались і кричали помочі".

Ще більше всі переконалися в тому, що Лучка міг убити війта, стільки в ньому злості й сили. Перевели його в іншу камеру, а там він зустрів Сеня Стрілку. Той вирішив врятувати Лучку і розповів слідству, що війта справді вбили, знайшли при нім гроші, а Лучка не винен.

"Таким чином вийшов Лучка Щербатий з в’язниці і почав по-давньому чесно жити. Мов другий раз на світ народився!

Славним став Лучка Щербатий ґаздою, славним начальником у громаді: в цілім повіті поважають його всі, а обійстє Олекси Бучка заросло кропивою… Люди бояться переходити туди…".

Недостовірність ситуації, описаної Ковалівим, підкреслюється нібито благородством злодія Сеня Стрілки. Раптом у в’язниці в нього заговорила совість, коли він побачив бідного Лучку Щербатого, хату якого спалював аж сім разів. Не показано письменником процес переродження Сеня Стрілки, що викликає сумнів і в правдивості всієї розповіді. А якщо щось подібне й мало місце, то Стефанові Коваліву не вдалося впоратися з художнім висвітленням цієї події.
 
Анатолій ВЛАСЮК
26 вересня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Пам'яті Степана Пушика
Прикарпатський університет імені В. Стефаника. Перший курс. Розгублена студентка з великими мріями. Навколо метушилося безліч людей. Почалися пари. Одним з викладачів став Степан Пушик. Суперечливий, злилася на його насмішкуваті закиди, що не знаю повстанських пісень. Але завжди розуміла велич людини, яка переді мною. Час — надмінний, смерть — крадійка. Легенди — вічні, як і пам'ять.
Читати більше