Шоколадниця

Відень гомонів і пахкотів шоколадом. Модний напій з'явився у всіх пристойних закладах, а вищий світ жваво обговорював його дивовижне поєднання гіркоти і солодкавості.

— Ходять чутки, що шоколад здатний подовжити вік. — кректав над чашкою сивий граф.

— Від нього можна сп’яніти, мов від алкоголю. — Перемовлялися юні панянки, розмішуючи напій тонкими ложечками.

— Ацтеки використовували шоколад як афродізій. — Шепотіли по темних кутках кав'ярень чепуристі кавалери.

***

Молодий князь фон Дітріхштайн, змучений цікавістю, яку втім жодним чином не виявляв перед своїми, більш досвідченими в питаннях дегустацій, друзями, зайшов до однієї зі столичних кав'ярень, аби скуштувати загадковий напій.

Близько опівдня людей в кав'ярні було зовсім мало і він розташувався неподалік від вікна. Миловидні панянки у чіпцях і накрохмалених фартухах підносили замовлення на маленьких блискучих тацях. У кав'ярні вже користувалися порцеляною Meissen, прикрашеною витонченими візерунками й мініатюрами.

Князь лише на мить замислився, дивлячись у вікно, а перед ним уже з'явилося замовлення: гарячий шоколад — у відповідному горнятку і склянка води. Майнули білі ручки офіціянтки, прошурхотіла шовкова спідниця. Дівчина в золотистому корсажі та рожевому очіпку відійшла, побажавши князю смачної трапези.

Фон Дітріхштайн вдихнув гіркувато-оксамитовий аромат, підніс до губ гаряче горнятко і зробив обережний крихітний ковток.

Чарівний аромат поєднався із дивовижним, ні з чим незрівняним смаком: були у ньому солодкість, гіркота і прянощі водночас. В'язка суміш танула у роті і дарувала надмірне багатство смаку, як для одного напою. "Ось нащо тут вода". — зметикував князь і потягнувся до склянки.

Другий ковток шоколаду здався йому навіть приємнішим: у ньому не було несподіванки, але яскравіше проявилися відтінки кориці, а післясмак нагадував каву і тютюн водночас. Плечі князя трохи розслабилися, він весело роззирнувся навколо, подумки відзначаючи деталі нехитрого інтер'єру і ненароком розглядаючи присутніх.
 

Дівчина, що принесла йому шоколад, проходила повз із черговою тацею ласощів. Рухалася вона легко, однак поволі, сором’язливо опустивши очі. Її постать, весь її вигляд, що являв собою якусь особливу єдність із горнятком шоколаду, змусив князя мимоволі зітхнути від замилування. І, навіть покинувши кав’ярню, він все ще тримав перед очима образ гарненької шоколадниці.

Чарівний профіль в очіпку марився йому уві сні, і кожне таке сновидіння переслідували навдивовиж реальні аромат і гіркота шоколаду.

***

За декілька днів князь фон Дітріхштайн знову опинився у кав’ярні. Відверто кажучи, не стільки через прихильність до гарячого шоколаду, скільки у пошуках красуні-офіціянтки.

І вона з'явилася в залі за декілька хвилин, які здалися князю вічністю. Цього разу йому вдалося перемовитися кількома словами із дівчиною. Він ніяково розпитав її про напої, щось сказав про погоду. Її руки тримали порожню лаковану тацю ніби щит. Спідниця шелестіла, мов дерева від вітру в саду, коли вона ледь помітно переминалася з ноги на ногу. Здавалося, розмова з відвідувачем захопила її зненацька, та мила посмішка і ніжний рум'янець безумовно про щось говорили. Про що вони говорили? Про втіху? Збентеження? Симпатію?

***

Саме з тієї посмішки, з того рум'янцю на обличчі чарівної шоколадниці почалися щоденні візити князя фон Дітріхштайна у кав'ярню. Серед товариства вважали, що князь надміру захопився гарячим шоколадом — це видавалося зворушливим, кумедним, навіть смішним, та було значно допустимішим, ніж думати, що фон Дітріхштайн втратив голову через офіціянтку. Втім, дівчина була не зовсім простолюдинкою: Анна, а так звали шоколадницю, виявилася дочкою збіднілого шляхтича Мельхіора Бальтауфа, і цей факт давав князеві крихітну надію на благословення його шлюбу сім’єю Дітріхштайнів.

Тим часом Анна могла лише здогадуватися про наміри молодика. Їхні короткі розмови були невинні й позбавлені будь-якої фривольності, а найпікантнішою видавалася хіба тема шоколаду.

***

Ні про яку згоду сім’ї на шлюб не могло бути й мови. Князеві наполегливо радили згадати про обов’язок перед родовим ім’ям і забути дорогу в кав'ярню, натомість же пропонували захопитися дегустаціями, мистецтвом і світськими прийомами — на вибір чи воднораз. Фон Дітріхштайн дійсно згадав про обов’язок і обрав мистецтво. Він познайомився із надзвичайно модним "художником-турком", який направду виявився швейцарцем французького походження на прізвище Ліотар.

Вигляд у пана Ліотара був справді екстравагантний: довга борода, халат і тюрбан, але в цілому він був людиною європейського складу, яка, втім, пізнала деякі таємниці Сходу. Його історії, зібрані в Мессіні, Сіракузах, Смирні та Константинополі, здавалися невідомими досі казками Шахерезади. Та більш за все вражали уяву малюнки Ліотара, що вигравали чарівними візерунками сріблястого олівця і багряної сангіни.
 

У Відні Ліотара обожнювали. Він малював портрети членів імператорської сім'ї і представників іншої австрійської знаті. Фон Дітріхштайн теж замовив портрет, однак не власний. Довіривши Ліотару таємницю свого серця, князь розповів про зустріч з прекрасною шоколадницею:

— Я більше не маю змоги бачитися з Анною, але ви, пане Ліотар, можете повернути мені пам'ять про миті щастя, якщо створите її портрет. Ціна не має значення!

***

З того часу, як молодий князь не навідувався у кав’ярню, Анна зажурилася. Інші офіціянтки повсякчас глузували з подруги.

— Чого це ти, Анно, вирішила, що князь фон Дітріхштайн зійде до справжніх залицянь? Смішно, навіть думати про таке! — говорила одна з них.

— Анна думала, що стане принцесою і буде жити у замку, а нам доведеться цілувати їй ручки і бити поклони. Та не судилося! — підхоплювала інша.

— Ох, погляньте, який до нас завітав турок! Може, він відвезе нашу Анну в свій заморський палац? — жартувала третя.

Жан-Етьєн Ліотар завітав у віденську кав'ярню з альбомом та олівцем. У мандрівках він звик робити ескізи, а згодом йому геть нескладно було відтворити найтонші деталі в майстерні. Залишалося тільки визначити, котра з дівчат-офіціянток сподобалася молодому князеві.

Як годиться, йому принесли шоколад у майсенській порцеляні та воду в богемському склі. Дівчина у рожевому шовковому очіпку, в корсажі кольору охри і білій косинці на плечах залишила посуд на столі та відійшла, зашарудівши пишною сріблясто-сірою спідницею. Її накрохмалений фартух був бездоганно білим. Напевно вона щойно дістала його зі шматяної шухляди, про що промовисто натякали рівненькі бганки на тканині.

Ліотар сьорбнув шоколад із горня, схопився за обпечені губи, а тоді відчув той дивовижний гірко-солодкий смак гарячого, в'язкого напою, ніби пригубив самого кохання. За мить уже не було потреби шукати Анну серед інших офіціянток, він безпомилково вгадав її у "своїй" шоколадниці. Ось вона знову промайнула повз нього, несучи перед себе нове замовлення на глазурованій японській таці. Кроки її крихітних ніжок в гостроносих черевичках були настільки легкими, що навіть рипкий паркет не озивався до них. Рука художника потягнулася за олівцем і він почав малювати.

***

Портрет шоколадниці перевершив усі сподівання фон Дітріхштайна. Він був настільки наближений до живої Анни, що, здавалося, ще мить — і дівчина зійде з полотна.

— Яку магію ви використали, щоб створити це диво, пане Ліотар? — дивувався князь.

— Просто пастель на пергаменті, — жартівливо відмахувався художник. — Втім, було ще дещо, — додавав він, смикаючи довгу бороду.

— Що ж це, дозвольте дізнатися?

— Я побачив Анну вашими очима, а це, коли щиро, значне душевне потрясіння для людини мого віку. Тож я не мав іншого вибору, як тільки створити шедевр. Та й у вас, мій дорогий князю, є лише один вибір…

— Який же? — запитав фон Дітріхштайн, не відводячи очей від шоколадниці.

— Ясна річ, — відказав Ліотар, — Одружитися!

***

Весілля у замку було без перебільшення казковим. Князь світився щастям, а його наречена виглядала настільки бездоганно, що навіть найсуворішим представникам родини Дітріхштайн довелося змиритися із вибором спадкоємця. Гості пригощалися дорогими винами й ласощами. Не обійшлося і без шоколаду у модних майсенських горнятках, хоча декому це здалося надто вже ексцентричним.

***

За кілька днів Анна фон Дітріхштайн зібрала у своїх покоях колишніх подруг, з якими працювала у кав'ярні. Всі без винятку дівчата були у захваті від того, що сталося з подругою, хоча донедавна глузували над її мріями про князя.

Привітавши їх із ледь помітною переможною усмішкою, Анна пожартувала:

— Тепер я — справжня принцеса, тож ви можете цілувати мені ручки і бити поклони.

У відповідь подруги ніяково розсміялися. Потім вони довго і схвильовано теревенили про нове життя Анни, крадькома зиркаючи на картину Ліотара.

"Подумати лишень, — лунало в голові кожної з них, — це ж могла бути я!"
 

Довідка:

"Прекрасна Шоколадниця" (фр. La Belle Chocolatière, нім. Das Schokoladenmädchen) — найвідоміша картина швейцарського художника XVIII століття Ж. Е. Ліотара.

Легенда про створення картини розповідає, що 1745 року австрійський аристократ князь Дітріхштейн зайшов у віденську кав’ярню, аби скушутвати новий шоколадний напій, про який так багато розмовляли останнім часом. Його офіціянткою виявилася Анна Бальтауф, дочка збіднілого шляхтича. Князь був засліплений її красою, і, не зважаючи на заперечення родини, одружився з дівчиною.

"Шоколадниця", замовлена у модного швейцарського художника Ліотара, стала весільним подарунком новоспеченій княгині і до сьогодні вважається найкращим твором митця.

Портрет експонувався у Дрезденській галереї, де його побачив Генрі Л. Пірс, президент американської шоколадної компанії. 1862 року "Baker's Chocolate" придбала права на використання картини та розповіла світові історію Анни — шоколадної Попелюшки.