Шість подорожей з подорожником

Подорож...Інтригуюче слово: по-до-рож. Чомусь перша асоціація у мене з подорожником. Вони не лише співзвучні, але й схожі за функцією: обидва мають лікарські властивості: подорожник лікує тіло, а подорож — душу.

Будь-яка подорож — це, передусім, шлях. Зовсім інше питання — куди він веде...

Переламні моменти життя трапляються тільки в дорозі. А дорога — це не лише про транспортне сполучення, це насамперед про відкриття самого себе в умовах взаємодії з іншими людьми, зі світом. Процес переміщення у просторі та часі слугує нам в якості декорацій для вистави ( що і є життям за Шекспіром), є просто фоном, на якому і розгортається головне дійство — мандрівка.

У моєму житті катарсисними ставали «стаціонарні» подорожі — це коли ти вимикаєш весь світ навколо, бажано вночі,— коли всі домашні сплять, а ти нарешті знайомишся із самим собою. Важко не погодитися зі словами Альбера Камю про те, що «подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе». Я пам’ятаю, як «знаходила себе» за допомогою листів, адресованих собі і про себе: про те, хто я, що важливо для мене, з яких атомів і молекул складається моє єство. Раджу кожному спробувати подібну подорож-самопізнання. Мало хто з нас замислюється над тим, хто він і навіщо прийшов у цей світ?

Незначна кількість людей дійсно розуміє і приймає себе повністю: з недоліками, з комплексами, зі страхами, з душевними поривами і серцевими ранами. Така подорож-самопізнання поклала початок новому етапу в моєму житті. На мою думку, схожа мандрівка повинна бути в списку обов’язкової для проживання кожного — спробуйте «поговорити» із собою про себе і на зрозумілій для себе мові. Відкриття нових граней власного Я забезпечені!

Важкими, але необхідними для мене завжди були подорожі-прощення. Все банально — тебе образили, обманули твою безмежну довіру, цинічно зрадили, розчарували своїми діями або бездіяльністю. А ти говориш собі: це важливий життєвий урок. Я зроблю з нього висновки, винесу із цієї бридкої ситуації корисний для мого майбутнього щастя досвід. Це схоже на звичайні позитивні афірмації, але насправді це дієві інструменти у боротьбі за незайманість своєї душі. Легко піддатися спокусі, помститися або розгніватися, зненавидівши весь білий світ за біль, який тобі заподіяла одна єдина чорна людина.

Набагато важче відпустити ситуацію і дозволити Вищим Силам, Кармі, Богу ( хто у що вірить) звершити «правосуддя». Така подорож-прощення може тривати все життя, яке не варто губити дорогою, вимощеною праведним гнівом і жагою відплатити кривдникові тією ж монетою. Подорож-прощення — це наврядчи прогулянка парком, але кінцевий пункт призначення — духовне зростання — вартий всіх людських страждань. 

Важчими від подорож-прощень можуть бути лише подорожі-втрати. Вони миттєві, але проживаєш їх постійно, вони наче морські хвилі, які то накочуються, то вщухають. Але насправді нікуди не зникають. Час не лікує, час притупляє нестерпний біль втрати. Психологи вже давно структурували таку подорож душі: спочатку шок і заперечення, згодом гнів і образа на втрачену близьку людину, потім усвідомлення горя і остання зупинка гіркої мандрівки — прийняття втрати як події, яку неможливо змінити. Світ вже ніколи не буде таким, як раніше. Але він буде — це найголовніше. Мій тато помер раптово, 8 років тому, йому був всього 51 рік. Досі важко прийняти таку несправедливість світу, адже ніхто не має помирати так рано. Проте я вірю, що в мене з‘явився ще один ангел-охоронець. Врешті-решт одного дня ми обов‘язково зустрінемось на іншому березі річки...

Два рази я відправлялась у подорожі тривалістю 9 місяців кожна. Ці мандрівки розраховані виключно для жінок —подорожі-вагітності. Вони цікаві саме кінцевим пунктом призначення, особливо якщо майбутні батьки вирішили здивувати себе, а їхньої сили волі вистачило на те, щоб не дізнаватися про стать майбутньої дитини наперед. У такому випадку подорож-вагітність перетворюється на азартну гру з підбором імен, що пасують до прізвища та по-батькові, вибором одягу зелених і жовтих кольорів замість рожево-блакитної гамми, і передчутті дива, що невпинно наближається і от-от зіб’є з ніг, ніби сніжна лавина. Про неприємні моменти, як-от фізична слабкість, сонливість, набряки кінцівок в процесі дев’ятимісячної подорожі, як і про можливу післяпологову депресію, писати не буду.

Причина очевидна — винагорода подорожі-вагітності набагато важливіша за перепони на шляху до кінцевого пункту призначення — малюка. Мої особисті подорожі отримали звання непересічних вчинків — я дісталася «кінцевої зупинки» без епідуральної анестезії чи кесаревого розтину. Мій чоловік чесно зізнається, що стерпіти стільки болю сам він не зміг би, і вважає мене героєм. Ось вам ще один бонус такої тривалої жіночої мандрівки — повага чоловіка. Її так просто не заробиш. Повага у стосунках важливіша навіть за любов. Остання без поваги одне до одного довго не проживе... ну якщо й прожевріє, то якихось три роки, доки гормони правитимуть бал. І то, це буде, скоріше, закоханість, а вона і зовсім швидкоплинна. Одним словом, подорожі-вагітності варті того, щоб після них починати нелегкі подорожі-схуднення. Але це вже зовсім інша історія, що більше підходить для жіночого журналу...

Останнім часом мене все частіше захоплюють подорожі-ностальгії. Вони починаються нізвідки і закінчуються швидко. Недавно знайшла свій щоденник, вела його у років 13-14. Довго сміялась над витівками, які ми з братом витинали: хто з’їсть більше морозива, хто не засне довше вночі, телефонні розіграші незнайомців, і ще багато-багато чого дурнувато-веселого. Скільки маленьких життів ми проживали під час канікул: осінніх, зимових, весняних і, звичайно ж, літніх... Ще й карантин — приємний бонус до зимових розваг: катання на санчатах і ковзанах. І раптом — сльози на очах — дитинство давно минуло, ми з братом рідко спілкуємося, живемо на різних континентах. А іноді так хочеться знову стати безстрашною амазонкою, що розсікає поля і ліси на велику, і нічого-нічого в світі не боїться... нічого, окрім того дня, коли літо скінчиться, і настане осіння пора.

До речі, подорожі з присмаком ниючої ностальгії набувають у моєму житті цілком реального забарвлення: все тому, що живу я у Філадельфії, проте часто сумую за Києвом — за своїм Києвом: тут моє місце сили. Але знову парадокс — час невпинно спливає... Як іммігрант, я ніби зависла між небом і землею. І на чужині не своя, і на батьківщині більше не почуваю себе в своїй тарілці. Багато чого змінилося... Такі ностальгійні подорожі нагадують про те, що людина —створіння, здатне адаптуватися до будь-яких умов. Три роки не зробили з мене американку, але вплинули на світосприйняття, відкрили нові горизонти, познайомивши із людьми всіх рас і релігій. Я продовжую вперто запевняти всіх рідних, що в старості житиму на своїй дачі під Києвом, але нікому невідомо, як воно станеться. Подорожі часто закінчуються не так, як ми планували на початку.

Переважна більшість людей тяжіє до планування життя загалом: ось я закінчу школу, потім університет, тоді робота, створення сім‘ї, народження дітей, знову робота-відпустка-робота-відпустка, ще трохи роботи, щоб дотягнути до пенсії, а потім — хоч трава не рости — заслужений відпочинок. Однак буває й по-іншому, не за схемою. 

Щодо подорожей, пов’язаних із переміщенням у просторі, то мої улюблені — одноденні подорожі-дослідження. На 110% згодна із письменником-мандрівником Біллом Брайсоном, який зізнався, що він «міг би провести все життя, гуляючи кожен день по новому місту». Я також люблю обирати місто на мапі, купувати туди квиток або їхати машиною, розпочинаючи свою подорож-дослідження без будь-яких путівників. Місто здатне саме тобі відкритися, коли ти відкриваєшся на зустріч новим пригодам. Так було зі Львовом, Одесою, Кам‘янцем-Подільським, декількома містами у штаті Пенсильванія. Ніколи не знаєш, що цікавого побачиш, але незабутні спогади самобутньої подорожі, довжиною всього у 24 години, тобі гарантовані. 

Ризик і подорож — як брати-близнюки: нерозривно пов‘язані між собою. Іноді так чудово відчувати себе загубленим у правильному напрямку... щоб заново віднайти себе й усвідомити, що все наше життя — одна цікава непередбачувана подорож, яку варто прожити так, щоб було що згадати у років 95, гортаючи сімейний альбом тихими зимовими вечорами біля каміну, готуючись до наступної, найдовшої подорожі — подорожі у вічність...

Зображення - pinterest.com.