Схід та захід. разом чи окремо?

  Вечірня романтика залізничних вокзалів бере за душу.
 

  Осінь. На дворі темніє і ти стоїш на платформі залізничного вокзалу, чекаючи свій нічний рейс. Повз проїжджає товарняк. Дивишся на його велич і думаєш. Ці товарняки - як підтвердження тому, що країна ще жива, що хтось працює, щось добувається, що комусь це потрібно і завжди загадка: що в тих товарняках? Від того трохи запитуєш себе, а хто працює: аграрії, шахтарі, хіміки? Хто ще не зупинився? Хто не зневірився? Хто працює за мізерні зарплати, навіть якщо їх затримують? На кому ми тримаємось? Кому це ще потрібно?
Можливо, це потрібно лише водію потяга і тим тьотям, які оголошують його прибуття по інерції кожного дня, кожного вечора, кожної ночі. Можливо, він пустий і водій відвозить ці вагони (як катафалк що відвозить небіжчика на кладовище) в депо, як в останній шлях. Де його згодом розберуть на метал чи продадуть. І на тому історія скінчиться.
   

   Живучи в смутні часи, де кожен день - як надія на краще. Де кожен день може стати початком нового або продовженням давно забутого. Кожного разу замислюєшся: що ми робимо не так? Коли стане краще та що для цього потрібно? Чому за 28 років нашої незалежності ми не стали одним цілім раз і назавжди, а лиш навчилися бути такими в найтяжчі моменти нашої історії. Люди мають коротку пам’ять. Ми дуже швидко забуваємо дрібниці. Залишаючи в голові лиш образ, що часто наділяємо позитивними або лиш негативними рисами.
Чому найбільша країна Європи не стала розвиватися так само швидко та ефективно, як її західні сусіди? Звісно, довготривале перебування в складі Польщі, Австро-Угорщини, Російської Імперії та СРСР, дві світові війни, голод та масові репресії загальмували наш розвиток. Зараз я маю на увазі не економічний розвиток, а розвиток ментальний та соціальний.

  Коли ми почали свідомо поділяти себе ж на Схід і Захід? Чому ми досі ставимо штампи один на одного? Називаємо громадян своєї країни бандерівцями, фашистами, карателями, москалями, кацапами, зрадниками, колаборантами. Чому ми досі сперечаємось хто краще: Схід чи Захід?

  Ми звикли завжди шукати чиєїсь допомоги. Спиратися на підтримку «старшого брата», шукаючи його то в Москві, то в Брюсселі, то в Вашингтоні. Ми думали, що наші проблеми комусь потрібні й хтось буде латати дірки за нас.

  У 2014 році, з початком російської агресії, ми як ніколи за ці роки стали однією країною. В кожному куточку нашої держави. Від Луганщини до Закарпаття, від Чернігівщини до Криму. Ми не лише спостерігали за подіями в Криму та на Донбасі, ми допомагали. Кожен Українець, що не поділяв країну за стереотипами на регіони та етнічну приналежність або політичні вподобання. Кожен, хто був не байдужий, боровся за мир. Ми передавали на передову їжу, одяг, медикаменти, техніку, предмети побуту і просто листи з підтримкою. Ми масово йшли здавати донорську кров. Ми розмальовували свої міста в синьо-жовті кольори, вивішували прапори на вулицях. Особливо це брало за душу на Сході. Спостерігали новини кожного дня з надією на краще. І кожного разу співчували рідним бачачи імена загиблих.

  Зараз же у 2020 році розумієш, що пік цієї єдності пройшов приблизно у 2015 або 2016 році. Люди звикли до війни. Люди втомились від війни. Дехто з нас почав перемикати на інший канал, коли розповідають про ситуацію на Сході, про кількість обстрілів, загиблих та поранених, намагаючись відгородити себе та втекти від реальності. Інша частина виїхала на заробітки чи на постійне проживання до інших більш спокійних країн, залишивши вдома все, за що сотні років боролись їхні предки. Гаманець для нас поступово стає важливіший за Батьківщину. Ми хочемо все й одразу, але не хочемо для цього щось робити.

  З 2014 по 2020 рік в Криму та на окупованій частині Донбасу зросло нове покоління. Діти, яким на той час було 10-13 років, зараз вже стали дорослішими на 6 років. Вони формували свій світогляд в умовах пропаганди. Для переважної більшості цих дітей Україна стала ворогом. Нема що говорити за дітей, яким у 2014 було до 10 років. Які зовсім не пам'ятають і не знають, що колись вони жили в зовсім іншій державі. Вони отримують російський атестат, виїжджають на материкову Росію і вступають до російських вищих навчальних закладів, назавжди асимілюючись на території РФ
   

   Захопившись на ці 6 років війною позиційною, ми зовсім забули про війну інформаційну. Де ми, на жаль, програємо в суху. Ми боролись за територію, але забули боротись за людей. За людей, що 6 років дивляться російське ТБ, читають російські газети та книжки, бо не мають альтернативи. Звісно, хтось може сказати, що інформацію можна черпати в інтернеті, але давайте згадаймо, що переважна більшість населення окупованого Донбасу - це пенсіонери, для яких інтернет - це щось недоступне і складне.

  Держава повинна і має боротись кожного дня за кожного Українця будь-якого віку, що з різних причин залишився на Донбасі, в Криму чи виїхав за кордон. Ми повинні стерти в їх головах стереотипи. Стереотипи про те, що Україна - ворог або країна бідняків. Ми повинні стати сильні економічно, бути разом постійно, підтримувати одне одного. Дотримуватись законів та не закривати очі на правопорушення. Стати вагомим гравцем на міжнародній політичній арені. Це можливо лише за умов нашої внутрішньої єдності. Коли кожен українець зрозуміє, що ніхто, окрім нього, не зробить своє село, селище, містечко чи місто краще. Коли любов до своєї землі стане не епізодичною, а постійною. Коли для кожного Українця в пріоритеті буде Україна, а не гаманець.

  А тим часом з рупорів вокзалу лунає милий жіночий голос. Голос, що кличе в дорогу, а на кінцевій зупинці зігріває теплом рідного краю. Голос, що є своєрідним провідником для тисяч пасажирів кожного дня. Мій потяг вже прибув на вокзал. І в метушні пошуку свого плацкартного вагону швидко втрачаються думки. І вже сидячи в потязі на верхній полиці розумієш, як товарні потяги надихають на роздуми, приносять нові думки до тих, хто за ними спостерігає на платформі і як пасажирські швидко ці думки переривають.