Шевченко з Ганею в Криму – 5 книг, які не можна пропустити

Станіслав Росовецький. Шевченко. Сучасна біографія. — Київ: Дух і Літера, 2020.

Намагання «осучаснити» Шевченка тягнуться, мабуть, ще від часів футуризму 1920-х, коли його закликали сприймати не за «ікону в засоплених рушниках», а за сучасного поета-пророка. Михайль Семенко навіть «палив свій «Кобзар», акцентуючи увагу на цій проблемі. Утім це був його власний «Кобзар» як символ так само власної відмови від хуторянства, культу Шевченка, і книжка Станіслава Росовецького – «модернізована» біографія поета – теж пропонує кожному визначитися з власним сприйняттям цього феномену. Для шанувальників Тараса Шевченка вона стане джерелом несподіваних біографічних відкриттів, для не шанувальників – можливістю побачити іншого Шевченка, зруйнувавши численні стереотипи культу поета, а також зацікавитися ним як автором, «чиї творіння мають такі близькі до Мережі якості, як мульти­медійність, гіпертекстуальність, нелінійність та інтерактив­ність». «Хочеться сподіватися, - зауважує автор, - що глибинна орієнтація самих психологічних і структурно-поетичних основ творчості Шевченка на стародавні й могутні фольклорні традиції ще зіграє в Інтернеті роль стабілізаційного фактора, «вірусного редактора», який вимете із сайтів зображення Шевченка й Івана Франка, які стоять поряд із пістолетами в руках, Шев­ченка з катаною, ротним кулеметом або на тлі роллс-ройса, причому не зрозуміти, чи то молодий Тарас перед тобою, чи Елвіс Преслі. І нові покоління читачів полюблять україн­ського генія, не замислюючись над тим, чим саме він припав їм до серця».

Михайль Семенко. П’єро кохає, задається і мертвопетлює. – Л.: Піраміда, 2020

Ця екзотична збірка класика українського футуризму – «вибрані поезії ліричні, інтимні, еротичні і кверо-футуристичні», упорядковані Юрієм Ковалівим і Василем Ґабором. Погодьмося, дивне (і похвальне) зацікавлення галицьких видавців слобожанським ліриком 1920-х, яке віддавна виказував тамтешній Юрко Винничук, у романі якого «Мальва Ланда» Михайль Семенко не гине, а тепер ось на більш фаховому рівні продемонстрував у своїй серії «Приватна колекція» львівський інтелектуал Василь Габор. І нехай у збірці вперто правлять «залю» на «залу» і «Атлянтіду» на «Атлантиду», ігноруючи тодішній правопис (хоч у Семенка швидше його відсутність), але загалом це проєкт, вартий найбільшого пошанування. Згадавши попереднього автора-шевченкознавця, нагадаємо, що єдиним авторитетом, який постійно непокоїв М. Семенка, був Т. Шевченко. «Ти приносиш мені засмальцьованого «Кобзаря» й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно», – пародіюючи дядьківську манеру вислову, звертався М. Семенко в дражливому маніфесті «Сам» (передмова до збірки «Дерзання») до уявного, збірного апологета народницьких цінностей, у фокусі яких фетишизовано Т. Шевченка.У самого ж автора поезій все, звісно, модернізовано, як-от у «Місті»: «Дротові мережки на блискучих ізоляторах / Стрункими рисунками перехрещені ажурної роботи / Залізне тіло онервотончене винахід електричного / новатора». Хоча, ліричного «футуризму» за життя, в якому не «Кобзар», а партквиток за пазухою і бита дружина вдома, у Семенка, нагадаємо, так само вистачало. Як у класичних «Білих столиках»:  «Панно. Я у вас прошу пляшку пива. / У мене пересохло в горлі. / Будь ласка, не дивіться на мене так пеcтливо – / В мені щось умерло».

Алексей Филановский. Провинциал. – Х.: Фабула, 2020

Роман цього автора допоможе краще зрозуміти історію, яка не завжди складається з класових протиріч, народної волі або рішень правлячої касти. Яким чином це доведено в тексті? Чи не вперше у випадку розповіді про таку об’єднавчу силу, як церква, мова про одинака, головного героя цієї епічної оповіді, Дефана. Котрий все своє життя присвятив її збагаченню і процвітанню, будучи, по суті, реформатором церковних основ.  На початку XIV, як, власне, і будь-коли, це було непросто, і навіть працюючи на славу Святого престолу і картезіанського ордена, Дефан знав, як похитнути зашкарублі основи уявлень, глибоко укорінених в головах братів. У романі він не вдається до богословської казуїстики, а лише зрідка, як би ненароком, пригадує той чи інший доречний рядок або вірш Писання. Утім, не лише цим постать героя цікава для теперішнього читача. Справа в тому, що сучасним робить її не стільки служіння ордену, скільки розмаїта діяльність, характерна більш пізнім «універсальним» часам. Так, наприклад, Дефан, пройшовши шлях від ченця до кардинала, створив унікальну фінансову систему, заклав основи сучасної економіки, перший став використовувати банки як фінансових операторів, заклав основи книжкової торгівлі, ввів систему безготівкових розрахунків і створив продукти, які принесли світову славу картезіанцам на зразок лікеру «Шартрез». «Однако мысли Дефана в то время уже были заняты иными вещами, - дізнаємося ми про захоплення героя. - Легко добившись первого успеха, он продолжал опыты с извлечением вкусов и ароматов из самых различных материй. Чудодейственный ал-кохоль оказался поистине волшебным ключом ко множеству тайн». І таких таємниць у житті та творчості головного героя, додамо, було чимало.

Татьяна Бонч-Осмоловская. Пока есть на земле цикады и оливы. – К.: Каяла, 2021

«Девочка поднялась на ноги, - цілком символічно повідомляє у фіналі авторка про героїню цієї незвичної книжки. - Она взяла всех с собой. Она все запомнила. На новой земле у нее будет дело — она сплетет нить, соединит узелки и свяжет тонкую шаль, как говорила та, в белом коконе. Она обо всех них расскажет там, на новой земле». А сплітати, об’єднувати і розповідати, додамо, таки є про що. Адже нас чекає захоплююча подорож разом з п’ятнадятирічною героїнею оповіді, яку мати серед ночі послала по чарівний гребінь на край світу – аби стати найпрекраснішою жінкою, яку, нарешті, покохає чоловік, який лише бенкетує та співає пісень. Будучи написана жваво, цікаво і майстерно, ця проза, безперечно, належить до кращих зразків нинішнього юнацького фентезі – авторський світ, створеній у цій історії (а насправді - романтизовані землі Кімерії, Тавриди, Таврії, Кримського ханства, тобто Криму) нагадує одночасно і про відповідну класику на зразок двох Аліс – з «Країни Чудес» Керрола і Селезньову братів Стругацьких, - і формує зовсім інакший, сучасний стиль оповіді. В якій, додамо, подорож у далекі краї, зустріч з химерними істотати на кшталт Єхидни, грифонів і велетенського небесного пса, а також з правителем, який і розкриває очі героїні на її справжнє походження і мету, з якою її послала мати.  «Бородач сплюнул жвачку на пол, шагнул вперед, навстречу взгляду Ката. — Она рассказывала, что прибыла с южных островов. — Дикари крысолюбы? — Нет, с других островов, с дальних, — уточнил бородач, свер­кнув золотом на зубах. — Дочь местной царицы или богини, или кто их разберет. У нее были могущественные предметы — дикарская дудка, колокольчик. — Отобрали? — обернулся Кат. — Отобрали, — вытянулся Артур. — Это правильно. Богини есть дикость и прошедшие времена. Наши боги давно порядок навели, чтоб бабы свое место знали». Анотація до книжки попереджає, що це підліткове фентезі буде цікаве також дорослим, але до кінця історії цього майже не помічаєш, оскільки проблеми у цій драмі набагато «старші».

Пітер Померанцев. Нічого правдивого й усе можливо. – К.: Yakaboo Publishing, 2020

За великим рахунком, ця книжка британського журналіста з родини російських емігрантів, який потрапив до Росії у 2006 році – аналітичний зріз, якщо не конспект, усіх знакових романів Пєлєвіна того часу. З його симулякрами, піар-технологіями і буденною магією телебачення. «І в центрі цього великого видовища стоїть сам президент, - нагадує автор, - створений із ніякого, сірого спецслужбиста за допомогою сили телебачення, так само стрімко, як і художник-перформер, трансформуючись у своїх персонажів - солдата, коханця, мисливця з оголеним торсом, бізнесмена, шпигуна, царя, супермена. «Новини - це той фіміам, яким ми благословляємо дії Путіна, робимо його президентом», - подобалося казати продюсерам і політтехнологам. Саме у цей час автор стає продюсером документальних фільмів і реаліті-шоу на телеканалі ТНТ. Він знайомиться зі світом всемогутнього російського телебачення, грубих грошей та великої влади. І поруч із цією Росією нафтових капіталів, декадентських вечірок, захмарно дорогих творів мистецтва постає Росія переповнених слідчих ізоляторів, бандитів, спецслужб, безправ’я. Так автор відкриває сам спосіб мислення цієї «нової Росії» - глибоке розщеплення особистості, множинність, розшарування і порожнечу між ними. Розповідь не завершується у Москві: по поверненні до Лондона автор спостерігає, як «нова Росія» крокує Заходом, скуповуючи нерухомість, а її мислення універсалізується.