ШАБЛЯ ЛИЦАРЯ ВАСИЛЯ ОСТАПОВА ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОГОЛЕНОЮ

ШАБЛЯ ЛИЦАРЯ ВАСИЛЯ ОСТАПОВА ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОГОЛЕНОЮ

 (ВАСИЛЬ ОСТАПОВ – УКРАЇНЕЦЬ, ПИСЬМЕННИК-ДРАМАТУРГ, ГРОМАДЯНИН)

Василь Дмитрович Остапов(ич) пішов од нас у день, коли нащадкові родини Шевченків-Бойків-Грушівських Великому Тарасові час нарахував 195 років. Майстер слова, людина широкої душі і щедрого, але такого зболеного серця, член Національної Спілки письменників України, голова Хмільницького осередку Конґресу української інтеліґенції...

Його нема 14-ий рік, але він попереджував про нинішню війну ще за життя, попереджує й тепер. Своїми творами…

Чи не найбільше уваги Василь Остапов приділив славному історичному минулому, зокрема, добі Хмельниччини, Національно-визвольній війні українського народу 17-го сторіччя, тісно пов’язаній зі Старосинявщиною та Хмільниччиною, перебуванням на цих теренах гетьмана Богдана. В. Остапов – автор цілої низки книг, серед яких майже кожна присвячена Хмільникові та Поділлю, історичним подіям краю і землякам. Чимало сторінок охоплюють терени східного Поділля, зокрема, у книгах: «Будь мені теплою, земле», «А якщо вони повернуться?», «Та понеси з України», «Бриндушки з-під Cивулі», у яких, торкаючись семивікової давнини Хміль-града, автор згадує будівництво фортеці над Богом-рікою, осаду міста, напівлегендарних і реальних людей. З кінематографічною виразністю та образністю автор освітлює з давнини села Хмільниччини: Куманівці, Скаржинці, Жданівка, Терешпіль, Березна, Мазурівка… Привернули його увагу і поселення сусідньої для нього Хмельниччини: Старокостянтинів, Межибіж, Зіньків, Новокостянтинів, Проскурів, Сатанів і, зокрема, села моєї Старосинявщини: Гончариха, Залісся, Цимбалівка, Ст. Синява, Паплинці, з-поміж яких центральне місце займають пилявська земля та річки Іква та Бог, так само, як і 374 роки тому, коли слава про переможну Пилявецьку битву була в кожного на вустах.

Мистецтвом у мистецтві постає ще один твір – кіносповідь «Кожна пелюстка вогню». Він – про славних людей Хмільниччини, її історію й розвиток, про яскраве становлення скульптора В. Стукана, автора пам’ятника Т. Шевченкові у Хмільнику та інших краях. Серед них – Б. Хмельницький, Скорботні Матерí, вояки, жертви голодоморів… Кожний твір В. Остапова відгукувався в його душі з позиції сучасности, що надає їм громадянського пафосу. Автор вихоплює з минулого драматичні і трагічні віхи, згадує історичні постаті, пов’язані з Поділлям: хмільницького старосту Предслава Лянцкоронського, декабриста Андрія Бистрицького, піаніста Ігнаци Падеревського... Персонажами творів хмільничанина В. Д. Остапова стають сучасники: Яніна Вонхольська, Володимир Титиївський, Микола Іващук...

Талант В. Остапова подарував нам і драматичний твір «Оголена шабля Богдана», високо схвалений фахівцями. Цією драмою автор відкриває нові сторінки визвольного руху 17-го віку в Україні. П’єса-апокриф розповідає про перебування у Хміль-граді гетьмана Богдана і Т. Шевченка. Вболівання автора за відновлення і збереження історичної пам’яти звучить із рядків: «Під Пилявцями наші діти не посоромили землі бозької», «Богдана знайшли дитятком у нашій ріці» (тому й Хмі(е)льницький?), «Убитих під Пилявцями хмільничан ховати привезли додому», «У Хмільнику теж потрібен пагорб козацької слави», «...і в Куманівцях, і в Голодьках, Томашполі, Петриківцях, Салисі, Широкій Греблі»…

Авторові-громадянинові болить неувага до історичної події: зафіксованого факту перебування гетьмана Богдана у Хміль-граді. Разом із небайдужими земляками робив спроби згуртування людей Вінниччини та Хмельниччини. «Цей твір написаний під омофором поля Пилявецької битви і тисяч людей, яких Ви гуртуєте» (зізнання з дарчого запису мені на його книжці). Тішився звісткою-обіцянкою від проскурівських високопосадовців, що п’єса «Оголена шабля Богдана» буде поставлена під час відзначення 360-ї річниці Пилявецької битви. Тішився, що знову згуртуються Стара Синява, Хмільник, Україна. По-особливому цінував подвижництво старосинявців у розвої патріотизму. Головний режисер Хмельницького музично-драматичного театру О. Бойцов зацікавився драмою, підготував її до показу. Автор просив допомогти режисерові й театру. Звертався до свідомих громадян краю, які згодилися б на грошову пожертву для майбутньої вистави. Проте... Чи є вони в нас, оті свідомі громадяни? Та проявити свідомість ніколи не пізно! Заради пам’яти нашого краянина і заради вищої мети. Якщо виставу буде поставлено силами вінницьких чи хмільницьких акторів або й аматорів сцени, цим усі ми доклали б своїх зусиль до великої справи, яка послідовно здійснюють люди зі Старосинявщини та Вінниччини, в яких так щиро вірив Василь Дмитрович Остапов(ич). Щороку сподівався, проте... Не дочекався...

В. Остапов не був сентиментальним письменником. Він був жорстким автором, письменником правди. Але, як відомо, такі люди завше не зручні для влади, якою б вона не була, тим паче, що йдеться про часи кучмізму, а про методи ще ті, совєтські. Відібравши улюблену роботу, влада завдала непоправної шкоди його душі. І, звісно, здоров’ю. Та він зумів зберегти автономність думки. На нього не впливала магія імен і посад. Він просто оспівував рідну землю і гарних людей. І робив це чесно, цілеспрямовано, натхненно і майстерно. Вплинути на громадську думку – завдання не з легких. Однак саме такою метою проникнуті кожен твір письменника, кожен його рядок і кожне слово, яким, останнім, було надто тісно, зате думкам справді вільно. Бо йому по-справжньому боліла – у самому серці! – неувага до факту 374-річної давнини: перебування гетьмана Богдана у місті Хмільник, і нехтування сучасників Хмільницьким літописом, і неприслухання до цілої низки злободенних ініціатив...

Відрізнявся добротою, безкорисністю й одержимістю. Умів бути Людиною, товаришувати і робити гарні справи. Ніколи й ніде не зганьбив свого імени ні зрадою, ні пристосуванством. Частий гість свята поезії «Старосинявська весна» у моєму містечку на  Хмельниччині, краєзнавчих конференцій, творчих зустрічей у Старій Синяві і заходів на Пилявецькому полі звитяги. Бо й сам – і звитяжний лицар, і борець, і правоборець. Був... І раз по раз хапався за серце.

Короткі життєписні відомості (за виданням «З-над Божої ріки» (2001): «Народився 11. ІІІ. 1950, с. Брошнів-Осада Рожнятівського р-ну (Ів.-Франківщина). Журналіст. Закінчив істор. ф-т Чернівецького ун-ту (1972). Працював у ред. г-ти «Прикарпатська правда», «Комс. прапор» (Івано-Франківська обл.), «Комс. плем’я» (Вінниччина). Був заст. редактора міськрайонної газети «Життєві обрії» в Хмільнику. Автор публікації «Будь мені теплою, земле: Сценарій аматорського фільму про відродження укр. села» (Полтава, 1993), за яким знято фільм. І сценарій, і фільм розповідають про трагічну історію с. Петриківці Хмільниц. р-ну на Вінниччині в ХХ ст., викривають злочинну сутність тоталітаризму. Видав низку кн.: п’єси «Гиблик» (1996), «Вони не чули про Клааса» (2000), нарис «Будіть синів. Дума про вічний мир. Польське село на і в Україні: 1917 - 1937 - 1997» (1997). Опубл. роман-сповідь «Бриндушки з-під Сивулі» (Київ, «Укр. письм.», (1997), «Кожна пелюстка вогню: Некомерційна кіносповідь» (1999), «Оголена шабля Богдана: Апокриф» (2000). Займається також фотомистецтвом. Учасник виставок худ. фотографії у Чернівцях, Івано-Франківську, Вільнюсі. 1973 р. здобув першу премію на міжнар. фотоконкурсі в Софії».

Дебютувавши у ХХ сторіччі викшталтованою книжкою «Будь мені теплою, земле», уже тоді не мав жодних ознак «початківця». Відчувалася рука справжнього майстра. 2001 р. вийшли у світ книги «Та понеси з України», «А якщо вони повернуться?». Останніми роками почувався щасливим ще й тому, що мав улюблену журналістську й екологічну роботу: зорганізував і редагував обласну г-ту «Екологічний вісник Вінниччини». Твори В. Остапова справді пронизані непідробною сюжетністю і композиційністю. В лютому 2001 р. прийнятий до НСПУ. Був почесним членом Старосинявського райлітоб’єднання «Джерелинка». Непередбачуване життя внесло і непоправну корективу. Урізаним на 2 дні вийшло його 59-річчя. Саме стільки не дожив Василь Дмитрович до свого дня народження, що мало бути 11 березня 2009 р.. Втім, доля вкоротила не лише життя. Імперська комуносистема урізала навіть прізвище, правда, його дідусеві, мовляв, «на аднаво хахла будєт мєньше». Тож із українського Остапόвич стало омосковщене Остапов. І це також боліло.

А оголена шабля – не лишень образ, позаяк, за переконанням і словами драматурга Василя Остапова, «жити з оголеною шаблею – наша доля», необхідність тримати шаблí напоготові, аби захищатися, постійна готовність українців до боротьби й захисту Батьківщини. Він пішов навíки, одначе шабля Василя Остапова залишилася на вікú. І вона – оголена.

Його нема 14-й рік, але він знав, він попереджував про нинішню війну з нашим одвічним ворогом… Прислухаймося до письменників!

А свій спогад про письменника-драматурга, колегу по перу завершу уривком із власного вірша:

                                                Вчив Остапов жити із вірою,

                                                Дух і душу плекати, не тіло.

                                                Не сприймається, ще не віриться,

                                                Як ми важко осиротіли...