щур

25 січня 2020
Віктор

—Сходи купи кілька яблук, Юрчик, — мовила стара бабця до свого онука.

Юра вже звик до цього. Він не став запитувати яких саме, скільки саме, за яку саме ціну. Йому було байдуже. Та і його бабусі теж. Головне, аби купив.

Юра неквапно одягає куртку, незграбно розміщує шапку у себе на голові і виходить з дому.

Сонце лимонним кольором підсвічувало стежку. «Немов спеціально для мене», —подумав Юра.

Він прийняв це запрошення і хоробро ступив на неї, але потім різко зупинився. Прямо посеред дороги лежав щур. Більше йому нікуди тікати. Юра постояв кілька секунд, розглядаючи його. Пацюк був майже чистий, трішки замурзаний з лівого боку, шерсть уся була на місці, очі заплющені, зубки красуються на сонці. Здавалося, що він просто спить, тільки забув, що для цього потрібно ще дихати.

Юра обережно переступив через щура і пішов далі. «Що мені до нього, завтра його зметуть і більше ми не побачимось», — міркував хлопець.

****

—Ось будь-ласка. Щось ще? — ввічливо запитала жінка за стійкою.

—Ні, дякую. Лише яблука, — сказав Юра.

—Добре. Але якщо що, то зараз поки птицю не купуйте.

—Чому?

—Кажуть, грип. То ж побережіться.

—Та байдуже. Бувайте, — Юра взяв пакет з яблуками та пішов додому.

Коли він наближався до під'їзду, то побачив двірника, що підмітав старе листя довкола щура. «Бувай», — подумки попрощався Юра зі звірем і зник з вулиці.

****

На наступний день Юра пішов принести води. Він зайшов до ліфту і побачив обгортку від цукерки, яка дуже виділялася зі спільного фону підлоги. Але він її не підняв. Йому було на неї байдуже.

Вийшовши на вулицю, хлопець пішов до колодязя, але знову не зміг пройти стежкою з першого разу. На заваді став пацюк. Точніше, ліг. «Що? Досі тут? Чому тебе не забрали?» — подумав Юра.

—Хоча мені байдуже, — відповів комусь у просторі, переступив через щура і пішов далі.

****

На третій день Юра повинен був зустрітися зі своїм товаришем Миколою. Жили вони в одному дворі, то ж місце зустрічі було очевидним.

Юра саме хотів перевірити нові кросівки, які нещодавно придбав. У ліфті в обгортки з'явилася нова компанія. Це була упаковка від сигарет. Юра байдуже глянув на неї, а потім вибіг на вулицю.

Було мало речей, які могли б його зацікавити, але в останні дні дещо все ж змогло. Він подивився убік стежки і побачив там щура.

«І знову привіт», — про себе сказав Юра. Поки він чекав Миколу, то думав. Думав, звідки тут узявся цей щур.

«Чому ти тут? Я розумію, якби ти лежав десь у кущах чи біля підвалу. Але ні, ти розлігся прямісінько посеред дороги, як я у ліжку. Що, нікуди не поспішаєш? Будеш тут і далі лежати? Що ж тебе привело сюди? Ти від когось втікав? Чи навпаки наздоганяв? Так чи інакше, тобі не вдалося. А може, ти тут спеціально? З якоюсь ціллю завітав до нашого двору?»

Думки його перервали крики дітей. Вони, немов малі дияволята, носилися за місцевою кішкою. Кидалися у неї камінням та імітували собачий гавкіт. Юра просто відвернувся в іншу сторону, ніби його це не стосується. І побачив Миколу.

—Ну нарешті, — сказав він.

—Вибач, такі справи просто,— почав виправдовуватися Микола. — Не чув хіба про епідемію? Я тому й затримався, аби таблетки знайти для безпеки.

—Та мені байдуже на це все. Ходімо уже, — Юра поглядом попрощався з пацюком і хлопці пішли.

****

Дні чергувалися тижнями, події йшли самі собою, у ліфті з'являлися все нові й нові обгортки і пакети, люди все більше говорили про невідому епідемію, яка ніби небезпечна для життя чи щось таке. Юру це не цікавило. Лише одне хвилювало його. Чому щура досі ніхто не забрав? Тваринка лежить тут вже достатньо і встигла перетворитися з пухнастика у якісь помиї. Все вдавилося, зжалося, хутро перемішалося з брудом і гниллю, шкіра просіла і стало видно маленькі ребра, мухи з червами встигли влаштувати собі там банкетну залу.

—Прийшли канікули, — заговорив тихо Юра до щура, — я вже позакривав усі екзамени, мої друзі поїхали до себе додому на відпочинок. Тільки ти залишився. Не покидаєш мене.

—Агов, пацан, ти з ким розмовляєш?

—Га?— не зрозумів питання Юра. Відгукнувся виключно на звук.

—З ким ти там розмовляєш? — повторив своє питання двірник.

—Та це я так. Сам з собою, — хлопець пішов у напрямку до під'їзду, але потім зупинився. — А чого ви досі не прибрали цього пацюка?

—Малий, тобі не байдуже? — стомлено запитав двірник.

Юра постояв якусь мить і вирішив, що йому все-таки байдуже. Мовчки кивнув двірникові і пішов додому.

***

Минув ще тиждень. Юра весь цей час просидів вдома, бо Микола захворів. Лише зрідка хлопець виходив в магазин та за водою і кожен раз вітався зі щурем. Щоправда, на щура це вже було слабо схоже. У ліфті купка зі сміття зайняла цілий куток, що викликало в Юри легкий подив.

«Досі ніхто не викинув?» — не розумів хлопець.

За вікном він спостерігав нескінченні потоки автомобілів, які віддають луною гудків і сигналів, але жоден з водіїв їх не чує, бо їм байдуже. Лише аби самому натиснути на кермо. А ось видно, як малі діти знову ганяють кішку. «І не набридло?» — журливо думає Юра.

****

Через кілька днів Юрі набридає чекати і він телефонує Миколі, бо в інтернеті його не було цілий день.

—Так? — запитує чийсь жіночий голос. «Мабуть Лариса Петрівна», — думає Юра.

—А можна Миколу? — у відповідь лише тонкий крик, а потім чути стукіт телефону об підлогу.

Юра не розуміє, що відбувається, тому вирішує все дізнатися. Він похапцем накидує куртку, а про шапку забуває взагалі. Через хвилину він уже у сусідньому під'їзді стукає в миколині двері. Його зустрічає Лариса Петрівна з мокрими та червоними очима.

—Чого тобі? — роздратовано запитує вона.

—Я перепрошую. Хотів дізнатися, що з Миколою. Коли він вже зможе вийти?

Лариса Петрівна мовчки стоїть і дивиться прямо в очі Юри, ніби збирається щось сказати, але ніяк не наважується. Тоді глибоко вдихає повітря, видихає і робить щось на кшталт мирної усмішки, яку зазвичай роблять, коли хочуть вибачитися.

—Він вже не вийде, Юрчику. Ніколи, — спокійно говорить вона, ніби її підмінили. —Йди додому.

—Я...я зрозумів..я...я перепрошую, — спочатку не знаходить слів Юра, але здогадується, що варто щось додати.

—Ви головне не хвилюйтеся, — говорить він і одразу розуміє, що сказав щось надто дурне.

—Та що вже хвилюватися, — ніжно відповідає Лариса Петрівна.

—Тобто? — не розуміє Юра.

—А що я вже зроблю, — байдуже відповідає вона. У її голосі чути тривогу, але видно, що вона намагається її придавити. Лариса Петрівна на останок вичавила з себе суху посмішку.

—Ви показилися усі?! — вибухає Юра і хапається за голову. Тоді швидко вибігає на вулицю, забувши попрощатися.

Він йде швидким кроком і фільтрує почуту інформацію. «Цього не може бути. Просто не може», — думає він і намагається знайти цьому причину. Тоді зупиняється і знаходить її.

Юра цілеспрямовано йде до щура, ніби детектив, який знайшов вбивцю.

—Це все ти, — сичить через зуби Юра і люто дивиться в те місце, де повинні були бути очі пацюка. Але бачить тільки незрозумілі плями та згустки.

«Я?» — ніби відповідає Юра за щура. «Гадаєш, це я? Може варто подивитися по сторонам для відповіді?»

Думками Юра веде цю розмову і немов підставляє те, що хоче чути.

—Ну все, — говорить він і кидається до під'їзду. Вже вдома він у взутті біжить на кухню взяти віник з совком і, зробивши необхідне, біжить назад до ліфту.

«Годі» , — думає Юра, дивлячись на купу сміття, що назбиралася у кабіні за весь цей час. Одним рухом він згортає увесь мотлох і виносить на вулицю.

«Не так вже й складно», — міркує хлопець та викидає усе це до смітника.

«Тепер ти», — говорить про себе хлопець і йде до щура.

 Аж раптом йому дорогу перебігає кішка. Не просто перебігає, а перестрибує. Вимушена, бо не може стати на всі лапи. А за нею радісно біжать малючки та гавкають.

Юра стає перед ним і діти миттєво зупиняються.

—Ще раз, — переходить на крик Юра, — побачу, як ви мордуєте тварину, особисто зламаю кожному руку та відведу до батьків!

Як Юра і очікував, діти лякаються, починають плакати і біжать, але не знають куди. Але йому байдуже. Він повертається до пацюка.

Стоїть, ніяк не наважиться.

«Треба щось сказати», — думає.

—А що тут можна сказати? — відповідає. —Нічого.

Просто бере, без допомоги віника, і захоплює щура совком. Робить кілька кроків та викидає його в урну.

—І все, — говорить він та йде назад у під'їзд.

Вдома перелякані батьки не розуміють, що коїться. Бачать, що син бігає кудись, як навіжений. А тепер ще й віника взяв.

Та Юра й не думає їм пояснювати. Він спокійно роздягається, кладе приладдя, миє руки. Тоді теж спокійно заходить до кімнати і мовчки, з посмішкою на обличчі, обіймає своїх рідних.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Краса чи практичність: на що звертати увагу при виборі столового посуду?
За обіднім столом збирається вся родина — це місце, де ми ділимося своєю радістю, розповідаємо історії та смакуємо домашню їжу. І саме тут дрібниці набувають особливого значення.
Читати більше