щось

Безліч варіантів означення певних моментів суто сприйняття всіх факторів, які неупинно гвалтуюють простір, а саме феномени героїзму, комфорту, нових візуалізацій, єднань та роз'єднань, свіжих міфів та історій, трактувань та бачень - все ніби на своєму місці й водночас втрачає своє істинне значення. Хоча для чого визначеність, коли один міф замінено новим трактуванням, а жанр здебільшого спекулятивний - чимсь приситились й біжимо новими коридорами й змістами. Хоча змісти в більшості випадків сталі й незмінні, але графомани будуть гратись, бо є час йє засіб. Хоча правильним було б певною мірою Щось зробити й приховати та потім несподівано задекларувати - мало хто над цим замислюється- життя здебільшого віртуалізовано й ми стали повноцінними галограмами. Галограми різні / пульсуючі, метампсихічні, есхатологічні, апаптозні, трансцендентальні/, інакшого не може бути, бо Щось зайде неодмінно в глухий кут, згодом хтось знову ж таки віднайде шляхи порятунку та нового свіжого сприйняття... Так свого часу Кант врятував філософію , із емпіризму в сферу трансцендентального, потім ще більше заплутав - проте наскільки чудово, мало хто зможе то вичитати. Кант вичерпав себе із Юма, як свого часу Фіхте себе з Канта. А чи був взагалі Кант? Головне, що Шпенглер був. 
Філософ має бути цікавим й максимально глобалістичним. Хоч під час читання - вже не говорячи про змістовність. Змісти, як вище позначив незмінні в контекстах трансцендентальних контінуумів. Метафізика була й так важко від неї відмовитись , принаймні для літератури це невичерпна галограма - хоча й в більшості випадків психоделічно інтровернтна... Зміст в тому, що головним залишаються Час й Шлях. Поясню чому, несуттєвим є як ти живеш й з якою метою - головне, чи на правильному Шляху. Якщо ні, Щось неодмінно тим скористається. Головним є не сюжет й препропуст в кіноматографі - головним є відтворення Часу та епохи. Це стосується й літератури: геніальними є ті твори, котрі фіксуюють феномени та парадигми Часу. Епохальність повноцінно розкрита в романах Пруста. Є балансуючі часові парадигми, суто метафізичні - це Джойс, й можливо Кафка. А чи був Кафка?
Був не був- головне, що Служив й Щось це прийняло й сприйняло сповна. Час й Шлях / карма, доля, дао, буття, буття- ніщо/ розумними світу цього одразу отримають статуси класичного формату. Більшість це знає. Можна рефлексіювати й реміксувати досхочу в стінах власного пандоруму : все ж таки варто Насолодитись. Насолода справжня виявиться гіркою - не варто розганятись й рохитуватись в диструктивних коливаннях : насолоджуйтесь та любіть. Всеодно є межа до певного моменту. Момент варто вхоплювати майстерно. Можете пропустити- життя надасть ще мільйони моментів проходдення етапів сходження -нівелювання. Час й Шлях /Путь/ любить Результат. Результативність виявиться не такою вже й потрібною, але пропускним квитком на певні підрівні. Будуть аспекти Абсурду - а що таке абсурд : це нові метаморфози, знову ж таки форми часу-шляху... Абсурд деколи такий захоплюючий, як абсурд Арто, Дельоза чи Бад'ю. Про Ніцше не згадую - він відмовився від сприйняття будь-якого: йому потрібно було народитись в часи Наполеона. А чи був Ніцше.
Не знаю чи був, не бачив, лишень читав, а він в перекладах вже втратив усі Змісти. Щось його поглинуло повноцінно. 
Щось кохалось із Гайдегером, але він був глибинним метафізиком- шаманом: еколог усієї філософії. Він був точно...
Так повернимось до галограм та їхньої пульсації. Філософія теж є геноцидом розумового апарату- хочете збожеволіти: ставайте на цей Шлях й час вже вам не допоможе. Хоча насолоди більше там , де вона апріорі не планувалась.
Ну і наостанок про Щось. Щось має атомарну структуру, модифікується незалежно від часово-змістовних парадигм в суто свій неозначений спосіб. А чи є спосіб. Як метод так, ще за часів Декарта. Бідолага прожив таке нещасне життя й помер від запалення легень , бо по ночам писав вірші королеві, як і Платон, який так хотів свого часу співати пісні Діонісію,- краще б народився в часи Нерона. До чого я веду: ми народжені принципово не в свої часи, але це є нашим каталізатором та стимулом розвитку й визнання є скоріше прокляттям. Тому самітність й божевілля є даром за пошуки сутів в знанні, якого не існує, можливо й було б , не було б Декарта- Платона- Спінози-Дельоза й Ніцше. Бесславні арбітри своєї ж немочи й духовної імпотенції... Щось вже перетворить в ніщо, бо з нічого не вийшло й відповідно в ніщо-щось перетвориться. А чи є я взагалі?