Щоб зрозуміти взаємини Кремля й Ірану в Сирії, є сенс повернутися на початок війни, а може, ще трохи раніше…
Наприкінці 2014 року Кремль і Газпром переконалися (або отримали абсолютно достовірну інформацію), що подальші спроби будівництва Південного потоку через Болгарію блокуватимуться нескінченно. Відповідно, виникло питання – що робити.
Рішення було знайдене, але нашвидкуруч – проект Турецького потоку. Враховуючи, що його допрацьовують навіть зараз, а багато параметрів невідомі (причому, не тільки широкій громадськості, але й самому Газпрому – наприклад, до балканського відгалуження з Туреччини до Болгарії і Румунії ще навіть не приступали. Не зрозуміло – чи можна буде використовувати вже існуючі системи, розвернувши в них потік газу реверсом, чи доведеться будувати щось нове), загалом, якість проектування виглядає вельми непереконливою. Очевидно, менеджери Газпрому просто на серветці переписали заповітні 63 мільярди кубометрів в Европу з одного проекту на іншій і хлопнули пробки в стелю.
У грудні 2014 – січні 2015 було оголошено про закриття Південного і запуск Турецького потоку. Здавалося б – все гарно. Туреччина на дурняк отримує додаткові 15 мільярдів кубометрів газу по безкоштовній для неї трубі. Плюс, стає оператором-продавцем російського газу в Европу, отримуючи кошти і за транзит по своїй території до транзитного розподільника, і відсоток за свою операторську діяльність. Мрія.
Але вже в квітні 2015 мрія з непристойним звуком і запахом луснула: турки завели мову всього лише про одну транзитну трубу, і хоча газпромівське керівництво за інерцією ще продовжувало марити колишніми параметрами в три труби, турки для себе питання закрили.
Виникла загроза всьому проекту, оскільки 15 мільярдів кубів – це зовсім не 63, про які йшлося. І рентабельність самого Турецького потоку, і плани збереження европейського ринку, і плани повної відмови від українського маршруту летіли сторчака.
І в цей момент з квітня по червень 2015 року пройшли, як мінімум, три повідомлення про візити до Москви генерала Сулеймані: легендарного на Близькому Сході майстра не тільки спецоперацій, але й інтриг. І вже в червні запрацював "Сирійський експрес", прикриваючи себе легендою надання допомоги режиму Асада, хоча вже з липня 2015 приховувати підготовку інтервенції до Сирії стало вже неможливо, а в серпні повідомлення про розгортання дій безпосередньо на території Сирії пішли валом.
Фактично, можна з вкрай високою мірою достовірності реконструювати подію.
Сулеймані привіз до Росії блискучий план: якщо у вас, хлопці, є невелика заминка з Туреччиною, то ми можемо допомогти один одному. Справи в Асада у Сирії йдуть не просто погано, а, відверто кажучи, він на останньому видиху. Що створює вже для Ірану нерозв'язну проблему. Тому є ділова пропозиція: Росія отримує офіційне запрошення поки що президента Асада на боротьбу з тероризмом. Ви ставите на базі цивільного аеропорту імені Басиля Асада свою авіабазу і ми спільно за три-чотири місяці відпрасовуємо "помірних" бойовиків на півночі Сирії, виходимо на кордон Туреччини і впритул стикаємося з курдськими територіями. Курдів після цього ви, Росія, озброюєте для боротьби за Ісламську державу (свята справа), яку ми всі разом трішки довбаємо, але тільки трішки, щоб мати можливість озброювати курдів нескінченно. Не проявляючи фанатизму в цьому почині.
Причому, що вкрай вдало, якраз афрінські курди – це не націоналісти з Кобані, а ліваки-марксисти, які відчувають ностальгію за Радянським Союзом і фантомно переносять цю ностальгію на нинішню Росію. Дурні, що з них узяти, але дурні правильні – неважливо, що сьогоднішня Росія – банальний імперіалістичний хижак. Якщо афрінським комуністам хочеться – хай вірять, що Путін – реінкарнація Сталіна. Корисні ідіоти завжди корисні.
А чим є озброєні курдські ліваки? Правильно, нескороминущою загрозою Туреччині. Звідки виникає предмет для торгівлі – Туреччина погоджується на російський варіант Турецького потоку в три транзитні нитки, а Кремль в обмін на це дозує до прийнятного рівня підтримку афрінських ліваків. І якщо все піде як треба – здасть їх з легким серцем братам-туркам хоч гуртом, хоч уроздріб. Газ, як відомо, не тхне.
План блискучий, коли б не одне але.
Річ у тому, що слідуючи установці від 2011 року, коли Путін (ще в ранзі прем'єра) презирливо заявив, що Асад нам не друг, не союзник, нам там робити нічого, Росія послідовно закрила для себе Сирію. Влітку 2012 року (вже при Путині-президентові) був ліквідований Апарат Головного військового радника в Сирії – очі й вуха військових, а також база всієї російської розвідки на Близькому Сході. Чи пов'язана зі всім цим недавня (у 2010 році) загибель одного з найкращих військових фахівців регіону генерала Іванова в Латакії (офіційна версія – потонув), невідомо. Але факт залишається фактом. До середини 2012 року Росія сама обрізала для себе всі можливі інформаційні канали в Сирії.
До цього потрібно додати евакуацію значної частини амбасади у зв'язку з обстрілом, коли бойовики, що набралися сил після плану Аннана (який гаряче підтримала у тому числі й Росія), розвернули наступ в Дамаску, Алеппо, далі – по всій території Сирії.
В результаті на початок 2015 року Росія дійсно поняття не мала, що відбувається в Сирії – у неї просто не було для цього ані можливостей, ані інструментів, причому все було зроблено своїми руками.
Ще одна особливість відходу Росії з Сирії в 2011-2012 роках полягала в тому, що сирійська еліта новітнього часу завжди орієнтувалася на СРСР, а після його краху – на Росію й на Іран. Після відходу Росії велика частина оточення Асада переорієнтовувалася на Іран, і друзями Росії бути перестала. Більше того – парадоксальним чином значна частина прорадянськи (і потенційно проросійськи) налаштованих офіцерів і генералів дезертирувала в ході розвалу армії Сирії в 2011-2012-2013 роках. Парадокс полягав у тому, що тих, хто симпатизує Росії, простіше було знайти серед бойовиків Вільної сирійської армії, ніж серед тих військових, хто залишився вірним Асаду.
Природно, що в обставинах, які склалися, Кремль міг розраховувати хоч на якийсь успіх плану Сулеймані тільки за однієї умови: підтримки Ірану. Оскільки останній контролював всю асадівську верхівку, всю Республіканську гвардію, всі сирійські ВПС і всю сирійську розвідку (насамперед – авіаційну). Крім того, в обстановці розвалу сирійської армії саме Іран запустив процес заміни наземних сил на власні найманські формування з ліванської Хезболли, а також з різноманітного наброду зі всього Близького Сходу – від афганців і пакистанців, які тікали зі своїх країн, до маргінальних і відверто кримінальних елементів з самого Ірану й Іраку.
Природно, що побоювання такого союзництва були з самого початку, але по суті, Путін з крахом Південного потоку і заминкою на Турецькому потоці потрапив в абсолютно безвихідне становище, а тому особливо коверзувати просто не міг. Діватися було нікуди, кажучи простіше.
У дужках можна сказати, що нітрохи не дивно, якщо саме Сулеймані був причетний до різкого розвороту Туреччини відносно параметрів Турецького потоку навесні 2015 року. Інтелектуально Сулеймані виглядає на порядки розумнішим за кремлівський набрід з підворітні, а тому така комбінація, не дуже складна в задумі, але яка вимагає ювелірної роботи в процесі виконання, для Сулеймані – ігри в пісочниці.
Проблеми з Іраном почалися практично відразу: обіцяний наступ в Латакії та Ідлібі, підтриманий російською авіацією, восени 2015 року розвивався вкрай невдало і гранично поволі. Сил Асада і шиїтів було явно недостатньо. Що, швидше за все, можна трактувати як ще одну домашню заготівку Сулеймані – йому було вкрай важливо, щоб Кремль загнав до Сирії ще й наземний контингент, потрапляючи в ситуацію "вхід - рубль, вихід – десять".
Проте тут зіграв свою партію Ердоган, який абсолютно не збирався бути статистом в каверзах Сулеймані та Путина, і просто гуркнув російський літак, продемонструвавши, що готовий йти на будь-яке загострення. А ось до такого був не готовий вже Путін. Можливо, що й іранці теж.
Проте, іранці зуміли вирішити головну задачу – втягнути Путіна в цю авантюру, і тепер їхнє завдання – не дати йому зіскочити. Як можна тепер судити, виходить це завдання у них дуже навіть непогано: Путін мало того, що вимушений зависнути в Сирії, але тепер ще й вимазаний у військових злочинах, причому частина з них – прямо російські, на кшталт бомбардувань мирного населення, але частина має явно іранські вуха. І те, що стосується провокацій з хімічною зброєю – дуже багато збігів і дріб'язків, які вказують на причетність Ірану до цих заходів. А сенс провокацій видно неозброєним оком: не дати можливості Путіну домовитися за спиною Ірану із Заходом. Хай сидить у Сирії до останнього, гарантує іранські інтереси, навіть якщо йому це зовсім не подобається.
Ситуація з Думою, дуже схоже, теж якась іранська комбінація, де вони успішно зіштовхнули Захід з Росією. Мета все та ж: не дати домовитися і змусити сидіти в Сирії. Причому Асад (а, фактично, ті ж іранці) вже без труднощів задають параметри майбутнього: Росії тепер належить ще й заплатити за все, що коїться. 400 мільярдів доларів – вийми і поклади.
І так, що найцікавіше: З Турецьким потоком ситуація залишається рівно тією ж, що й до початку війни: одна транзитна нитка, причому ніхто не дасть гарантій, що і її врешті-решт не закриють.
І хтось ще намагається називати Путіна геніальним стратегом? Його рівень як був, так і залишився – районний куратор стукачів. Це його стеля. Залізобетонна. Він може стрибати хоч на батуті – вище за цю стелю йому не вискочити. Тільки бетон подряпає головою.
Росія є Абсолютним Злом, яке треба негайно знищити.
