Осінь. Вже не так багато вільного часу, як колись, у дитинстві, проте достатньо вільних від рутини годин для нічних роздумів. Іноді лежиш, прийшови після роботи чи навчання, стомлений лягаєш на ліжко, сам, в тиші, але спати не хочеться. Згадуєш, що бачив і чув, що казали сьогодні, як вели себе люди. Іншими словами, слідкуєш за всім, що твориться навколо в загальній картині, і розумієш, що добра в цьому гнилому світі залишилось дуже мало, а якщо воно і є - то, в більшості випадків, воно награне, щоб люди бачили, щоб тобі не було соромно. Доброта - це модно. Безкорисливих людей можна записувати в якусь Червону Соціальну Книгу.
Не згідні з цим, вам здається, що все нормально, що не є вже так все погано, як автор зараз тут це все депресивно розписує? Ну що ж, люди всі різні, і думки в них неоднакові. Тому для цього у нас є чудотворіння під назвою Інтернет, щоб люди могли вільно, безпечно та сміливо висловлювати свої думки, чи не так? Тому, думаю, з цього невеликого епілогу пора переходити плавно до теми.
Згадував слова деяких людей, що нібито ми і почали гірше жити, ніж раніше, ціни великі, безробіття, але зате ми стали більш дружні, вірні країні, високоморальні, ближче до Європи і все в тому дусі; що нас жде велике майбутнє, ми ж велика нація, ми ще всім покажем, хто ми є. "Революція нас змінила", - кричать вони.
Для чого я це згадую? Щоб сказати, що це все - марне пустослівство, нічого, ані краплі не змінилось. Ми лише нещасний пережиток пострадянського менталітету із завищеною думкою про самих себе. І я хочу донести Вам це, просто констатуючи, переоповідаючи власні життєві ситуації та історії. Без масок, рожевих окулярів та перебільшень.
Цироз мислення суспільства
Хочу почати свої невеликі спостереження з одного короткого, проте змістовного діалогу, який я краєм вуха почув декілька місяців тому. Читати доведеться багато. Я підпрацьовував на будівництві, мене взяли в якості підсобного робочого. Літо літом, а гроші потрібні.
Була обідня перерва, ми обідали в тіні за кількома столиками. За сусіднім столом сиділо троє робітників: перший, на вигляд, старший, років 45-50, іншим двом майстрам приблизно по 35, один з них в кепці. Вони вже пообідали, говорили про щось своє, допивали каву. Не можу я залишити діалог у первинному варіанті, цензура мене не пропустить, тому я заміню словечка і фрази, але загальну суть та діалект залишу.
Один з молодших майстрів, той, ще без кепки, запитує інших:
— Ви пам'ятаєте Володю? Ну того, що з нами на заробітках в Чехії був десь 3 роки тому?
— А, того "салагу"? Ну, помню, — видає прискіпливо старший майстер.
— Ну так от, розказувала мені моя жінка, що він, вроді, вже як півроку працює замначальником якоїсь великої фірми в Мукачеві. Я чув, нібито якесь державне підприємство. А ше кажуть, що наче "в депутати" хоче йти. Ото мужик розкрутився, нє? Уявіть, скільки він вже мав грошей нагребсти собі, — продовжував із захопленням розказувати молодший майстер.
— Ага, грошей. Хер-раз-два. Ну і що, що посада, якщо дурень дурнем, так і не навчився гроші красти. Чув я про нього, недавно був у Рахові. Як мав кілька років тому ту свою "ниву", так і по сей день на ній їздить. Інші розумні мужики давно вже собі іномарки там покупляли, а він, святоша, хай і далі не краде. Подивимось, на скільки часу його стане, поки не випруть його звідти, — продовжував похмуро говорити старший.
— Серйозно? Хмм, — задумався на кілька секунд оповідач. Потім, немов розчарувавшись, він прововжує.— Я думав він мужик розумніший. Ну і нашо він так, та всі крадуть, нашо з себе щось "строїти"? Якби я був на його місці, давно би вже собі "бабла натирив", щоб дома ремонти поробити і 2-й поверх би закінчив будувати, — мрійливо та наївно заговорив молодший майстер.
Весь цей період третій, тот, що в кепці, сидів і мовчки допивав свою каву. Врешті-решт, не відриваючи свої задумливі очі від столау, він додає:
— Ех, мене б туди, хоть би якісь гроші накрав. А то з нинішніми цінами це просто жесть, чесно, не знаю як далі. Моїй малій скоро, через рік, поступати вже треба, а я ще і половини суми не назбирав. Тут не те що назбирати, а на їду щоб хватало.
Після цього вони переключились на якісь історії з молодості, як вони в лісі від медведя тікали, і більше не згадували про вищеописаний діалог. Чому? Тому що зараз це стало вже буденною річчю, про це ніхто не говорить, не пише, але це всі розуміють.
Я не хочу детально коментувати цей діалог. Думаю, кожен для себе знайде щось у ньому життєве. Лише декілька речень, а як вони глибоко передають наш західно-український менталітет та пригнічену економічну ситуацію у державі. І найбільш цікаво те, що навіть після всіх пережитих змін у державі, питання корупцїії ані краплі не змінилось. Хоча, згадайте, як глибоко піднімалась ця проблематика тоді. Проте вийшло навпаки: поганий економічний стан зумовлює людей ще більше йти на це, тому що на просту зарплатню ну аж ніяк не прожити.
Через тиждень ці ж чоловіки під час роботи паралельно розказували за одного хлопчину з бідної сім'ї, в якого мама хворіла, тата не було, є мала сестра, а грошей - копійки. Через свій відчайдушний стан він пішов займатись контрабандою на кордоні (всім відоме в Закарпатті "нічне рандеву перенесення сигарет через річку" в Румунію), тому що інших варіантів заробити великі гроші він не мав аж ніяк.
Є такі ситуації в житті, де ти, загнаний у куток, не маєш інших варіантів. Вкінці-кінців, його зловили, тому що він був лише підставною мішенню, приманкою для прикордонників, щоб інші, "дядьки зі стажем" могли перенести більшу, подвійну партію.
От вам ще один приклад того, що Революція Гідності - нагримоване патріотичністю лайно, після якої стало жити лише гірше. Цю Революцію можна назвати Механізмом Переходу Влади з рук-в-руки, не більше.
Найбільш сумно те, що я і мої друзі також були на ній, кричали, захищали права. Ми думали, що робимо хороше діло, що ми творимо історію, що зробимо нашу країну кращою. Ех, як же ми помилялись.
Але я відволікся від основної теми, яку хотів описати. Наступні кілька історій будуть гостросоціальними, життєвими і без рожевих окулярів. Хочеться показати справжнє лице суспільства, в якому ми живемо, а не накручені духом справедливості та патріотизму казочки, які ми так часто чуємо. Ми занадто сильно звинувачуємо у всьому верхівку влади, чиновників, політиків, ну, інакше кажучи, всіх, окрім себе. А ось що я вам скажу: ми заслуговуємо на таке правління, тому що нічим не кращі за них.
З дитинства мене якось так навчили (розказували), що я вже знав у юному віці, що люди у великих містах (Київ, Львів) - доволі байдужі; що в цих містах всім просто начхати одне на одного. Може вони і ввічливі, але це вже замилена, шаблонна вічливість, маска. Я цього не міг уявити, оскільки ріс в невеличкому містечку, де люди одне одного знають, навіть іноді ніколи не розмовлявши між собою. Жителі невеликих містечок мене зрозуміють.
Але в останні кілька років я почав спостерігати дуже неприєму деталь. Не знаю, чи це настільки все змінилось, чи просто ми, молодь, подорослішали і побачили світ таким, яким він є, але люди навколо стали вже якось занадто байдужими, немічними і просто неприємними. Не думав, що лапи Мадам Байдужості доберуться до таких провінційних містечок, як мій рідний Рахів, невелике гірське містечко, що на Закарпатті, поблизу так званого Географічного Центру Європи. Жителів небагато, тисяч 20, тому, по суті, всі й так одне одного впізнають.
Оповім вам історію, яка сталась наприкінці літа, хоча я сумніваюсь, що хтось пригадає. В годині 7 вечора, у світлу ще пору дня, в центрі міста біля нашого Білого дому бились троє молодиків.
Ну як бились: один хлопчина бив іншого, хоча той вже лежав не рухаючись, а третій не дозволяв іншим підходити. "Хай самі розбираються, двоє, щоб чесно," - подумав спершу я, їхня справа. Може дехто з вас подумає: "А, можливо, було за що його бити?" І ми спершу так подумали, тому, хоч так і не робиться, та не вмішувались, щоб не вийти "крайніми". Ну коли та третя персона підбігла до лежачого, і з розгону вдарила ногою йому в обличчя, що його голова відскочила від бетону неначе мяч для настільного тенісу, то це вже якось неправильно.
І ще раз нагадую: це було в центрі міста, де багато людей, всі ходять, гуляють, тобто типовий літній теплий вечір. Ви думаєте, хтось поміг? Ну звичайно. В цей час я і мої друзі (нас було троє) підійшли розбороняти, оскільки це вже вийшло за межі, а у хлопця, що лежав, півобличчя було в крові. Ми спробували їх заспокоїти, але марно. Особливо хочу наголосити на тій "третій персоні". Інших двоє бились, а третій нікого не підпускав. ТА ОДНОЧАСНО, в тот же момент, бив ногами лежачого. Чесно, виглядало як цирк якийсь, логіку його ми не змогли зрозуміти навіть вже в майбутніх обговореннях. Коли мій друг вирішив підійти і сказати "може досить, воу, зараз доб'єте ж?", у відповідь почулось лише: "Відійди, чи ти ножа хочеш?"
Хоча це було недоречно, та з посмішкою в голові я собі подумав: "Ми що, в 90-ті роки повертаємось?". Мимоволі я помітив, як навкруги зібрались глядачі. З усіх сторін, від малих дітей до дорослих чоловіків. І ніхто не підійшов допомогти. Розумію дітей, зрозуміло, бояться, ніхто таким не дозволив би підійти. Але чорт забирай, дорослі чоловіки стоять і дивляться, деякі навіть усміхаючись, як одного хлопця добивають двоє інших. І вкотре підкреслю: білий день, центр міста, людей багато, а всім начхати. Помітив, як хтось спробував подзвонити у відділ міліції, хай прийдуть правоохорнці та зупинять цей цирк, проте ніхто не брав трубку.
Один з моїх друзів вирішив сам поїхати до відділку (він був за кілька кварталів від цього місця) і сказати, щоби приїхала хоча б одна машина і зупинила це все, бо картина почала набирати досить непоганого масштабу. Все, що йому відповіли: "Нам уже дзвонили". І все, нуль реакції.
За цей же час навкруги зібралось ще більше глядачів. І знову ніхто нічого не робив, тільки спостерігали за всім. Поки я і мій товариш розбороняли їх, тільки одна жінка почала кричати на них: "Що це ви тут таке влаштували в центрі міста?" У відповідь її послали у всім-добре-відоме місце. Ні один зі старших чоловіків не втрутився, аж якось соромно стало за це.
Нарешті, краєм ока ми помітили, що біля моста, який був неподалік від місця подій, з'явився один міліціонер. "Фух, ну нарешті, хай заберуть їх у відділок і там розбираються, набридло це видовище", - подумали ми. Проте правоохоронець зупиняється, вітається з декількома чоловіками, дивиться в наш бік, щось говорить зі знайомими, і після цього йде в бік зупинки таксистів, що взагалі в протилежному від нас боці, і там продовжує бесіду з іншими чоловіками. Сказати, що ми були в шоці з діяльності наших "красенів у погонах", це нічого не сказати.
І в цей момент варто було озирнутись навколо: велика юрба людей спостерігає за цим видовищем, ніби за якоюсь виставою. Аж згадуються римські канони розваг: хліба, вина і крові нам!
Добре, що все закінчилось нормально, молоді люди порозходились хто куди. Але ця байдужість навколишніх, наших, рідних нам людей мене, і не тільки мене, просто вразила. Всі говорять, начебто ми стали сильнішими, патріотами, "йдем в Європу", але насправді все набагато гірше. Нам до Європи, як до неба пішки. Ми нічим не краще, ніж росіяни за менталітетом, такі ж невиховані дикуни, які не розуміють слів, а тільки грубу фізичну силу.
Хочу паралельно згадати цитату Джакомо Джиролами Казанови з його Життєпису, де він розповідає про свою подорож до Москви. Він описує росіян як "важких" людей, що словами до них важко достукатись, а от якщо показати грубу силу, то зразу все
стає на свої місця. Чесно, часи пройшли, а майже нічого не змінилось. Ми пробуємо себе відокремити, показати, що ми краще, але в реальному житті, в життєвих ситуаціях ми нічим не кращі, ніж вони.
Наше суспільство прогнило, ця байдужість - вона повсюди. Можливо, ви думаєте, що тут нема нічого такого. Просто уявимо ситуацію, що десь одного чудовго дня вас побють посеред центру міста, прямо на очах всіх, і вас ніхто не захистить, ніхто не допоможе, тому що всім начхати. А про діяльність наших "старих" правоохоронців навіть говорити не хочу, тут всім все зрозуміло, це не новина. Задумайтесь над цим: як би ви ставились до людей навколо, якби ви були на місці лежачого, м?
Наступні 2 історії не менш цікаві, мова про старше покоління, їхню вихованість та ставлення до молоді. Зарозуміле та некультурне ставлення до молоді. В більшості випадків, та й так прийнято вважати, що старших потрібно поважити та прислухатись до них. Так, це безперечно вірно, я навіть не сперечаюсь, це віковий звичай і він повинен існувати надалі. Але є моменти, коли старші люди ведуть себе нахабно та нестримано щодо молоді, вважаючи її тупою. Але, як часто кажуть: старша людина — не завжди розумніша людина.
Прикладом цьому стала історія, яка відбулась восени, коли дощило та було досить холодно. З другом удвох ми сиділи у дворику: типовий двір 3-х поверхівки, легкий моросяний дощ та похмура атмосфера змусила нас сидіти на лавці під деревом, тому що ходити ніде не хотілось, а йти в шумне кафе не було бажання.
В цей час до нас із якимись криками залетів чоловік, який прийшов з вулиці, і почав нас називати, напевно, всіма нецезурними словами, які є у його невеликому словниковому запасі. Детально розписувати діалог не буду, але розповім в деталях суть конфлікту.
Сиділи ми в обід, неділя, не кричали, не смітили і взагалі нічого не розпивали. Суть його навіженого і злісного крику полягала (на його думку) в тому, щоб ми звідти вшивались, з питаннями що ми там сидимо і взагалі що тут робимо. Ми з другом натури флегматичної, тому відразу все адекватно сприйняли. Без крику, спокійно говорячи до нього, вічливо, без матів, хотіли запитати в чому суть, що ми наробили і чому він нас виганяє звідти, оскільки це ж був прохідний двір, тобто будь-яка людина могла там пройти чи присісти. На це все, обзиваючи нас як тільки можна, він відповідав лише наступне:
Ліля Колісник
