Що нам відомо про чумацтво

8 листопада 2018
Редакція

Одним з найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було чумацтво. Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Так, у «Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням солі з Прикарпаття. В XIV—XV ст. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. З того ж часу в письмових пам'ятках фігурує основний засіб транспорту українських чумаків — «мажа». Не менш інтенсивно розвивався цей промисел у наступних сторіччях, досягши найбільших масштабів  наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Тоді чумацтво побутувало майже на всій території сучасної України.

На сході його межі проходили по р. Оскол до впадання її в р. Сіверський Донець і далі по ньому; на півночі — по р. Сейм до впадання її в р. Десну і далі по Десні до впадання її в Дніпро, а від Києва на Радомишль — Житомир — Острог; на заході — до передгір'їв Карпат і до Дністра; на півдні — аж до узбережжя Азовського і Чорного моря.


Чумацтвом займалися переважно селяни і козаки, подекуди — міщани, духовенство, поміщики. В добу середньовіччя основною продукцією їхньої торгівлі були сіль і риба. Їх транспортували в найвіддаленіші куточки України, а також у Росію, Литву, Польщу та інші країни Європи: сіль — з Прикарпаття і Криму, рибу — з Криму, пониззя Дніпра і Дону. З розвитком промисловості й товарно-грошових відносин асортимент товару значно розширився, а маршрути чумаків набули переважно південного напрямку. Зокрема, наприкінці XVIII — у першій половині XIX  ст. вони доставляли до чорноморсько-азовських портів великі партії зерна, будівельних матеріалів та інших вантажів, а на зворотному шляху вивозили традиційну продукцію — сіль і рибу.


Чумацький промисел був суто чоловічою сферою діяльності, що зумовлювалося трудомісткістю та небезпечністю праці. В соціальному плані він був доступний далеко не кожному козакові чи селянинові. Щоб ним займатися, потрібно було мати, насамперед, воза («мажу», «паровицю») і бодай пару дорідних волів. Більшість чумаків володіли однією-двома парами тяглових тварин і відповідною кількістю «паро-виць»; менша, заможніша частина — десятками волів і транспортних засобів. Бідніших селян часто наймали за погоничів тварин; це давало їм шанс у перспективі стати самостійним прасолом.

У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися заздалегідь — ще взимку. Вони лагодили свої вози, виготовляли запасні частини (осі, дишла), замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися дьогтем і харчами.


Як тільки з-під землі з першими весняними променями пробивалася трава, десятки чумаків на добровільній основі гуртувалися у так звані «валки». Об'єднаними зусиллями легше було долати степові простори, захищатися від татар, грабіжників чи навіть зграї вовків, допомагати один одному під час мандрівки. Валку, яка в дорозі розтягалася на сотні, а то й більше, метрів, очолював найдосвідченіший чумак — «ватажок». Він визначав маршрут подорожі, домовлявся за платню на водних переправах і митницях, визначав місця відпочинку і ночівлі, стежив за дотриманням учасниками походу дисципліни і порядку, був суддею при виникненні між чумаками суперечок тощо.

Подорож слобожанських прасолів добре змалював очевидець і дослідник чумацького промислу, український народознавець середини XIX ст. Григорій Данилевський: «Рано-вранці, години за три до сходу сонця, ватажок будить товаришів, вартові поять і запрягають волів, і валка зорює, тобто йде на зорі до нового привалу. Цей привал роблять уже тоді, коли сонце підбивається над землею в два дуби, тобто близько шостої або сьомої години. При цьому, поки воли відпочивають і пасуться, чумаки снідають. Опівдні другий привал і- обід. Увечері, на зорі, вечеря, а за нею — нічліг і справжній випас волів. Взагалі намагаються за день пройти верст тридцять. їдять дорогою пшоняну кашу з салом, хліб із сіллю, галушки, а з Дону назад — солону і в'ялену рибу. Звичай чумаків — у дорозі утримуватися в їжі. Волам вибирають кращий корм на луках і толоках і кращий водопій. Минають ближні погані криниці заради дальших і кращих. Уникають дороги через солончаки, якими всіяний лівий бік Дніпра до Сиваша, і трави, що зветься чихир. Від неї у волів з'являється кровотеча. Крім того, волам не дають життя ґедзі, комарі й мошки, які набиваються їм у вуха та в ніздрі й нерідко їх душать».

Такі умови праці й побуту спричинили виникнення специфічних норм звичаєвого права, що регулювали взаємостосунки між чумаками, сприяли утвердженню в їхній свідомості почуття взаємодопомоги, відповідальності, чесності, шанобливого ставлення до старших і досвідченіших тощо. Довготривала мандрівка загострювала її кожного з них потяг і тугу за рідним краєм, Домівкою, сім'єю, що знайшло яскраве відображення у багатющій усно-поетичній творчості — чумацьких піснях, народних оповіданнях і переказах, прислів'ях і приказках. Велика залежність успіху чумака від здоров'я волів як тяглової сили прищеплювала особливу любов до цих тварин. Втрата ж під час подорожі навіть одного вола вважалась великим лихом:

     Ой я, чумак нещасливий,

        Іду з корчми ледве живий,

Воли мої поздихали,

  Воли ярмо поламали.

  Ой я таки піддержуся,

        Хоть під хуру, да наймуся.

  Чужі воли буду гнати,

    Та все-таки чумакувати!


Чумацтво належало до найпрестижніших видів заняття і промислу. Повагу до нього зумовлювали, з одного боку, відносна надійність заробітку, з іншого — працелюбність, сумлінність, доброта, лагідність, щирість та інші позитивні. риси характеру прасола. Тому в середньовіччі майже всі юнаки мріяли стати, якщо не лицарем-козаком, то бодай чумаком. Та далеко не кожному щастило досягти своєї завітної мети — не лише через об'єктивні соціально-економічні перепони, а швидше неспроможність подолати складні дорожні й психологічні випробування.

Розвиток у другій половині XIX ст., особливо в 60—90-х роках, економічно рентабельнішого транспорту — залізничного — спричинив швидкий занепад і зникнення чумацького промислу. Напередодні першої світової війни ним займалися лише поодинокі селяни центральних районів і півдня України. І все ж, незважаючи на це, чумацтво становило одну з найколоритніших ділянок у виробничо-господарській діяльності українців, позначилося на розвиткові певних галузей традиційної культури — народній медицині й ветеринарії, звичаях та обрядах, уснопоетичній творчості, мистецтві тощо.

Наприкінці XVIII — у XIX ст. набув розповсюдження новий вид заняття — візникування. На відміну від чумацтва, воно мало переважно форму додаткового заробітку у вільний від основної роботи час. Крім того, візникування мало, як правило, місцевий характер, тобто вантажі транспортувалися на незначну відстань — у межах кількох десятків кілометрів.

Як і в попередньому випадку, для цього заняття були потрібні відповідні сухопутні засоби транспорту (віз чи сани) та упряжні тварини (воли чи коні). Оскільки в ХІХ ст., особливо в другій його половині, значна частина селян взагалі не мала у своєму господарстві волів і коней, відсоток зайнятого візникуванням сільського населення був незначний. Крім селян, вантажі транспортували також міщани. Візники найчастіше трелювали деревину на лісорубних ділянках, доставляли до річкових пристаней, на залізничні станції та в торгові центри будівельні матеріали (бруси, дошки, драниці, ґонти, вапно), деревообробну (вугілля, поташ, дьоготь) і сільськогосподарську продукцію, фрукти, дрова для міського населення тощо.

Джерело: "Українські традиції".
Зображення: na-skryzhalyah.blogspot.com, інтернет.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Фотокамера як зброя, або Інше обличчя війни
Якби не було війни, ті, хто загинув, могли б народити і виховати дітей, кохати, працювати, винайти, створити, нарешті, просто жити, бути щасливими й радувати своєю присутністю на землі рідних, близьких, друзів...
Читати більше
АПЕЛЬСИНОВИЙ МАРМЕЛАД ЗА РЕЦЕПТОМ ПАДДІНҐТОНА
​Трапляється так, що фільм дуже сильно припадає до душі. Після перегляду усю ніч сниться, як будуєш хижку на безлюдному острові, перебираєш таємничий мотлох на горищі або блукаєш Нарнією. Цього разу зі мною знову так сталось.
Читати більше