ЩО БАЧИВ БІНО?

Юган Борген. Якось у травні.

ЩО БАЧИВ БІНО?

Юган Борген. Якось у травні.

В місті чекали сонячного затемнення. Навіть сліпий старий Біно підготувався заздалегідь, зготувавши задимлені шматочки скла, які мав намір продати усім охочим, що зберуться біля ратуші, аби побачити сонячне затемнення.

Закохані юнак і дівчина принесли Біно пляшку вина і курку, а він не взяв із них грошей за скло.

І ось настає сонячне затемнення. Першим про це проголошує Біно, хоча ще світить сонце. Але замовкають пташки – і справді стає темно.

Люди перелякані. Дівчина хоче втекти й тягне за собою юнака, але той дивиться на небо.

“А їй невідступно спадали на пам’ять слова, значення яких вона боялася додумати до кінця. Війна. Руйнація. Знищення. Ніщо. Ці слова – звуки й літери – означали для неї пустку. Вони вимальовувалися перед її внутрішнім зором у своєму новому справжньому значенні, яке міняло все навкруги в очах та думках. Їй здавалося, наче щось схоже вона вже відчувала і думала колись, але потім забула. Мимоволі вивільнилася з обіймів друга, здивовано глянула на свою руку і на ту, від якої щойно звільнилася, на себе, а тоді підвела погляд на нього. Юнак задер голову догори, ніби він спав чи цілком був заворожений містерією спустошення і сам не відав, що його так полонило”.

Стало холодно. Заплакали діти. Першим побачив, що світліє, юнак. Він вигукнув це своїй подрузі, але її вже не було поруч.

Заспівали птахи. Виглянуло сонце. “Люди раділи й веселилися, спершу несміливо, ніяковіючи через те, що хтось міг стати свідком їхнього страху”. Діти перестали плакати.

Юнак знайшов дівчину біля Біно. Але тепер вона була байдужою до того, кого кохала перед затемненням сонця.

“Старий підвівся і похитав головою.

– Ясний день навесні, – пробурмотів він і подався геть. Дідо йшов повільним, але впевненим кроком, у потрібному керунку.

– Що він хотів тим сказати? – запитав стиха юнак.

– Біно усе бачив, – мовила дівчина.

Хлопець вичікувально дивився на її уста.

– Що бачив Біно? – запитав, поволі вимовляючи слова. – Кохана, що?! – уже крикнув він.

Юнак підвів її голову, сподіваючись випитати у неї відповідь або прочитати її на обличчі. Хай би сталося хоч що-небудь, хай би вона щось промовила.

– Що бачив Біно, люба? Скажи мені, що?

Вона не дивилася на нього.

– Нічого, – прошепотіла. – Але й усе”.

Мабуть, це привілей сліпих: нічого не бачити і водночас розуміти те, чого не здатні побачити зрячі.

Анатолій ВЛАСЮК

20 жовтня 2018 року