ЩЕ ТРОХИ ЖИВИХ ПРИКЛАДІВ

ЩЕ ТРОХИ ЖИВИХ ПРИКЛАДІВ

Як ми не раз уже наголошували, національна ментальність виявляє себе зазвичай у супроводі інших соціальних чинників і основна проблема її вивчення є загальною проблемою всіх наук про суспільство – в цих науках неможливо поставити «чистий» експеримент. Тим цікавішими є ті виняткові ситуації, коли ця прихована конструкція сама виявляє себе майже «в чистому вигляді». Цей пост присвячено низці таких ситуацій, побачених автором особисто, або ж описаних іншими людьми.

Ось історія про те, як ментальність спроможна визначати буття людей усупереч найсуворішим зовнішнім обставинам… Це розповідь людини, якій наприкінці 50-х рр., коли полонені японці повернулися з сибірських таборів на батьківщину в складі комісії довелося приймати «на баланс» один зі спорожнілих таборів. Оповідач, добре обізнаний із реаліями таких «закладів» був уражений чистотою та порядком у покинутих бараках. Наглядачі, котрі ще залишалися на праці пояснили, що в’язні, прийшовши з роботи, залишали брудне взуття за дверима, всередині ж кожний мав власні саморобні капці, власний рушник і, попри тісняву, закріплене за ним місце… За порогом була Московія, але всередині, бодай почасти – Японія! Щодня, нераз по кілька разів конвоїри в брудних чоботах вдиралися до бараку, прикладами й матюками виганяли його мешканців «будувати соціалізм», проте чергові, прибираючи за ними, вперто відтворювали в цьому пеклі звичні для них форми побуту.

А ось дві історії з власного досвіду про те, наскільки сильнішими за писаний закон можуть бути ментальні регулятори поведінки… Мінськ, пів на першу ночі, виходжу з готелю. Звична картина по-нічному пустельної вулиці великого міста, але щось у ній «не таке». Ось воно – на переходах біля світлофорів туляться купки пішоходів і… чемно чекають на зелене світло. Вночі, коли на дорозі нема жодної автівки й жодного мєнта! Закони для цілої країни пишуть у Москві, але ні в Харкові, ні в Алма-Аті, ні в самій Москві ніхто посеред ночі не став би зважати на ці закони – а ось білоруси зважають!

…Сонячним вересневим ранком невеликий потічок ніс свої води з узгір’їв німецького Шварцвальду. Таких потічків лише на Львівщині є не одна сотня, але чого лишень не побачиш там у воді – пляшки, консервні банки, затоплені покришки, будівельне сміття… А тут – бездоганна чистота, немов світ щойно був створений Богом, хоча на березі потоку стоїть село, а поряд – друге, й мешкають у тих селах типові представники високовідходного суспільства масового споживання.

Члени української делегації включно з автором теж стояли на тім березі й розважали про те, як удається німцям підтримувати в такому ідеальному стані своє довкілля. Кажуть, закони тут дуже суворі до порушників екологічних стандартів, але… Що станеться, якщо таки спробувати їх переступити? Слово за слово – аж ось недопалок одного з дискутантів (ні, не мій, бо ніколи не палив) полетів у струмок і течія понесла його на своїх кришталевих хвилях. Ніяка сигналізація, уявіть собі, не спрацювала! Не з’явився з-під землі поліцай, не склав протокол; за пару днів українці повернулися до Києва без жодних проблем та ускладнень. Себто ніякі суворі закони не завадили б німцям сплюндрувати своє довкілля, якби в їхній свідомості-підсвідомості було записано щось протилежне цим законам!

Історія про те, що невидимі бар’єри ментальності, які нераз допомагають націям виживати, за інших умов можуть виявитися для них згубними… Великий індійський націоналіст Дж. Неру в своїй книзі «Побіжний огляд всесвітньої історії» (в оригіналі: Glimpses of World History) згадував один з епізодів минувшини своєї країни, пояснення якого йому не вдалося знайти. З історичних джерел відомо, що вже у XVII ст. індійці познайомилися з механічними годинниками, друкарськими верстатами, вогнепальною зброєю та іншими досягненнями європейської техніки. «Технологічної прірви» між Заходом і Сходом на той час ще не існувало й вправні ремісники, яких в Індії не бракувало ніколи, могли порівняно легко відтворити європейські технології. Можна тільки гадати, наскільки іншими шляхами рушила б тоді історія Індії, однак її мешканці, хоча й зацікавилися заморськими винаходами, не стали нічого відтворювати! В технічних досягненнях європейців вони не побачили ні нових можливостей для себе, ні страшної загрози для своєї батьківщини, ні якоїсь іншої спонуки до дії – лише атрибути чужої цивілізації, ніяк не співвіднесені з їх традиційною системою цінностей та інтересів.

А ось в який спосіб ми, нераз «заглядаючи в дзеркало», формуємо негативні стереотипи щодо інших націй… Поч. 70-х, автор цих рядків, щойно вступивши до московського вишу, із завмиранням серця прошкує коридором гуртожитку до своєї кімнати, де буде мешкати разом із кубинцями. Про останніх він «знає» багато нехороших речей, зокрема й те, що на далекому тропічному острові панує страшна розпуста... Стукаю в двері – всередині смагляві хлопці й дівчата їдять щось схоже на спагеті з кетчупом. Коротко вітаюся, сідаю на виділене мені ліжко, беру до рук підручник, але рядки тесту пливуть перед очима й я подумки готуюся до найгіршого… Кубинці тим часом доїдають свою страву, прибирають зі столу, теж беруться за книжки… Час спливає, а розпуста, блін, і не думає собі починатися! Може кубинці якісь неправильні?

…Я швидко заприятелював із посланцями Острова Свободи, а через них і з багатьма їхніми земляками з інших вишів. Жодною «розпусністю» вони не вирізнялися й до дівчат ставилися радше по-рицарськи, ніж із хтивістю перелюбників. Небавом пригадав собі, звідки ж узялися в моїй голові ті облудні «знання» про розпусних кубинців. Шкільні роки минули в портовому місті; родичі деяких однокласників були моряками та ходили в рейси на Кубу. А який аспект життя героїчного острова найретельніше вивчали посланці Країни Рад? Правильно: не культуру, не історію Куби, не досягнення кубинців в освіті чи охороні здоров’я, а ОСЬ ЦЕЙ САМИЙ аспект!.. Допоки їхні законні половини збували на барахолках привезені з «загранки» лахи, моряки попускалися в обіймах «працівниць» статевого сервісу, риси яких із легким серцем переносили потім на цілий народ. Себто проектували на інших свою власну розпусність!

Імовірно, вплив національної й, ширше, соціальної ментальності в різних ситуаціях має різну питому «вагу», але окремі приклади дають змогу оцінити, яким потужним він інколи може бути… Ми вже побіжно згадували проблему соціально-економічного відставання південних регіонів Італії від решти країни. В перші повоєнні десятиліття причина цього явища видавалася очевидною: на Півночі небо підпирали заводські труби, тоді як на Півдні пейзажі залишалися більш пасторальними. Коштом великих зусиль та інвестицій цей дисбаланс вдалося зменшити, але проблема «відсталого Півдня» нікуди від того не зникла.

Десь у 70-х рр. минулого століття економісти й соціологи спробували були розібратися, як дають собі раду решта регіонів країни й натрапили в цих пошуках на феномен Північно-Центральної Італії. В регіоні Ломбардія, який згрубша збігається з басейном річки По індустрія була ще менш розвинута, ніж на упослідженому Півдні, проте за показниками добробуту домбардці лишили позаду навіть індустріальну Північ. Маючи обмаль великих заводів, вони розвинули натомість систему малих та найменших підприємств типу «два верстати в гаражі».

В сучасному світі однак такі підприємства існують майже повсюдно, не приносячи регіонам та країнам свого поширення жодного поступу й процвітання. В чому ж полягав секрет успішності ломбардців? Виявилося, що їхні малі виробництва об’єднувалися у мережі взаємодії. Приміром, один синьйор у своєму «гаражі» виготовляв статори, другий – ротори, третій складав з них електродвигуни, четвертий швендяв країнами Європи, шукаючи ринки збуту й т. п. Такі мережеві виробництва є надзвичайно гнучкими, чуйними до потреб ринку, стрімкими в освоєнні нових виробів. А головне – партнерство в таких мережах було/є неформальним, заснованим на усних домовленостях та персональній довірі. Себто «для держави» кожний член мережі залишався окремим малим підприємцем, який сплачував  мінімальні податки й тішився простотою дозвільних процедур.

Ця система добре працювала в Північно-Центральному регіоні, проте не приживалася на Півдні, де мережеву взаємодію руйнував брак довіри й готовності бути порядними, а функцію «арбітрів» соціальних угод нераз виконували структури мафіозного типу*. В описану епоху рівень добробуту ломбардців вдвічі перевищував аналогічні показники південних регіонів, при тому що природні та матеріальні ресурси там і там були приблизно однаковими, а правове поле – єдиним для цілої країни. Себто саме своїм ментальним якостям – вмінню довіряти та поводитися порядно – ломбардці завдячували принаймні половиною свого достатку! Не багатству надр, не щедрості інвесторів, не мудрості законодавців…  

А ось трагічна історія про те, як ментальні стереотипи можуть глибоко й надовго «залягати на дно» лише для того, щоб потім стрімко відродитися в своєму найгіршому вигляді… В 1984-му автор мандрував звивистими гірськими стежками вірмено-азербайджанського прикордоння. Автобус з вірменського Іждевана до вірменського ж міста Берд їхав через азербайджанську територію, кілька разів перетинаючи кордон між республіками, Останній не був позначений митницями й огорожами, проте зовні вірменські й азербайджанські села та містечка помітно відрізнялися навзаєм. В автобус підсідали азербайджанці, вступали в дружні розмови, нераз вочевидь із знайомими їм людьми; дехто переходив при тому на російську, проте чимало людей послугувалися добре їм знаною мовою своїх сусідів.

За тих часів у СРСР мало й неохоче писали про криваві азербайджансько-вірменські розбори поч. ХХ ст., але авторові дещо вдалося дізнатися зі старих книжок. Думалося: а як же тепер? Тепер, як виглядало, все зло залишилося в далекому минулому. Мало яка з вірменських сімей на прикордонні не мала друзів азербайджанців чи навпаки. Азербайджанські батьки з легким серцем відпускали своїх дівчат на танці у вірменське село; вірменські вівчарі вирушали в гори шукати загублених овець, знаючи, що затишно й безпечно переночують у колибі пастухів-азербайджанців… За вельми критичного ставлення до радянської «дружби народів» я мусив визнати, що тут, приносячи свої видимі й щедрі плоди, ця дружба аж ніяк не видавалася химерою.

Але як стрімко все змінилося вже невдовзі! Старі кривди одразу «згадалися»; найтісніші дружні зв’язки між людьми не перешкодила поширенню ненависті між народами… Вже в 2015-му у вірменському Цахкадзорі місцевий адміністратор – історик за фахом і музейник за покликанням – розповідав мені, як на поч. 90-х рр. очолював спеціальну комісію з виселення етнічних азербайджанців. Людей виганяли з рідних домівок тільки через їхню національну приналежність! На виправдання цих дій мій співрозмовник міг хіба послатися на те, що, по-перше, тим людям було б украй небезпечно залишатися у ворожій країні, а по-друге – що «на тому боці» схожий процес мав далеко не безкровний характер.  

І на завершення – порівняння відносної ефективності ментального й формального законодавства... Уявімо єврейське містечко 1-ї пол. ХІХ ст. десь на російсько-австрійському кордоні. Половина його мешканців підробляла контрабандою, а влада щосили намагалася покласти край цьому збитковому для держави неподобству. Напередодні єврейського свята Песах було проведено великі лови на контрабандистів, багатьох заарештовано – здавалося, що потокові «лівого» товару через кордон надовго покладено край.

Наближався перший Седер**. За законом, в єврейській оселі в такий час не можна тримати хомецу – виробів із квашеного тіста, борошна та деяких інших продуктів. Напередодні Седеру місцевий цадик*** із кількома учнями переходили вулицями містечка. Завітали у шинок, цадик замовив келишок пейсахівки й, побалакавши пару хвилин із господарем, прямо запитав його: «Скажи-но, Лейзере, чи маєш зараз контрабандний товар?» Той знітився, густо почервонів і, зрештою, видушив із себе: «Цадику, брехати Вам – все одно, що брехати самому Б-гові. Звичайно ж, я маю контрабанду. Без неї цей убогий заклад не приносив би жодного зиску!» За наполяганням цадика всі пішли на задній двір, де шинкар відчинив комору, дощенту заповнену контрабандним крамом. Він запевнив, що цей крам продовжує невпинно наповнювати комори шинкарів по обидва боки Збруча.

Вийшовши з шинку й зустрівши на вулиці вбогого єврея, цадик звернувся до нього: «А скажи, Янкеле, чи маєш нині в своїй хаті хомец?» «Бійтеся Б-га, цадику – хомец напередодні Седеру?..» «А чи можемо зараз до тебе завітати?» - «Для мене велика честь прийняти таких гостей!» Завітавши до хати Янкеля, цадик із учнями обшукали там всі усюди – хомецу було катма. Потім вони відвідали ще кілька єврейських осель, де все було так само кошерно й ніхто з господарів ані гадки не мав порушити міцву****.

«Господи, чи ти бачиш, які в тебе євреї? – звернувся до Б-га цадик. – Нема меж могутності царя, безліч солдатів, жандармів, чиновників, суддів охороняють його закони – і що ж? Ці закони порушують усі й на кожному кроці. А на сторожі Твого Закону не стоять жодна канцелярія й жодний жандарм, проте ні один єврей не насмілиться через нього переступити! Твій Закон вони тримають непорушно, тоді як забезпечити дотримання своїх законів не годні й наймогутніші земні володарі».

…Чого б лишень не дав автор цього посту за те, щоб українська мова трималася серед українства так само – не силою зовнішнього примусу, але силою внутрішньої потреби. Щоб не уряд її підтримував і насаджував, а жодний уряд не здатний був відняти чи проігнорувати! Але до того українцям наразі далеко, як до високого неба – мабуть, щось сильно недопрацьовуємо в цій царині.

* Один американський дослідник доволі переконливо показав, що мафію породжує суспільна потреба й що цей інститут є «ліками для роз’єднаного суспільства». Сильно підозрюю, що олігархічна система в Україні має схоже походження й виконує такі самі функції.

** Урочиста сімейна вечеря, центральна подія Песаху.

*** Духовний ватажок хасидської громади.

**** Норма традиційного єврейського закону.