ЩАСТЯ

ЩАСТЯ
 
На Сонці щось творилося. Чим швидше насував вечір, тим більше воно червонішало й червонішало. А коли за хмарами його зовсім не стало видно, – здавалося, палає небо, скільки очі бачать.
“Бути вітру завтра”, – подумала Галина. Не любила вона різких змін погоди. Тоді в неї скакав тиск. Хоч цілий день вдома на ліжку лежи. А хто ж за неї все поробить?
Вже минуло більше року, як син загинув на тій клятій війні. Біль вселився в неї і не виходив. Коли бачить людей, які сміються, не може цього зрозуміти. Її Василька нема, а їм весело.
Син загинув біля Щастя. Чи то містечко, чи село на Луганщині – точно не знала. Ніби насмішка долі.
Випила таблетку перед сном. Тільки-но лягла, як за вікном зашваркотів дощ. Було лячно. Чоловік сторожує на складі. За нього переживає. Два роки тому там вночі побили колишнього сторожа. Бідака й досі лежить паралізований. І зброя не допомогла. Але ж де в їхньому містечку грошей заробиш? Усі фабрики й заводи стоять. Тільки банки, аптеки й бари процвітають.
Галина працювала на швейній. Скоротили її. Не подивились, що син загинув. Адвокат хотів захистити її, але з того нічого не вийшло. А як вийде, коли директор швейної – шваґер голови суду? Але є Бог на світі. Виробництво заглухло, директора мало не посадили за крадіжки, тепер все вкрадене на лікарні витрачає.
Думки про сина не покидають її бідну голівоньку. Знає Галина, що це кара Божа. Аби любила Василька після його смерті.
Був він у неї небажаний. Підзалетіла в сімнадцять років. Майбутній чоловік тільки з армії повернувся. Робити було нічого – одружились. Яке вже там кохання.
Коли малому було років п’ять, Галина закохалась по-чорному. До недавнього часу відійти не могла. Він мав дружину, донечку. Скандал був на все їхнє містечко. Мало до розлучення в неї з чоловіком не дійшло. Виїхав її коханець до Києва зі сім’єю. Ніби все вщухло. Лише не в її серці. Довго воно ще тьохкало від згадки про нього.
Дощ трохи замовк – аби забарабанити з новою силою. Несподівано десь зовсім близько блиснуло, аж Галина на мить осліпла, – і відразу бахнуло, що, здалося, хата зараз розлетиться. Шквальний вітер поривався знести дах.
Злякана жінка втиснулась у ліжко, накрившись ковдрою по самісінькі очі, ніби це могло її врятувати, якби справді щось сталося.
Дощ і вітер так само швидко закінчились, як і розпочались. Лише десь далеко двічі гримнув грім.
Галина підвелась із ліжка і хотіла увімкнути світло, проте негода вибила електрику. Молилась довго в темряві, а перед очима стояло обличчя сина.
Все своє життя відчувала, ніби чужий він їй. Хотіла ще донечку, але скільки чоловік не старався, нічого не виходило. Василь горнувся до неї, не помічаючи її холодності. Галину дратувало, що зовнішньо він схожий на батька.
У чоловіка до неї теж кохання не було. Шепотіли, що має на боці коханок, а їй було байдуже. Аби гроші додому приносив.
Стрепенулася лише тоді, коли почула, ніби Лідка, її подружка, з якою разом працювала на швейній фабриці, хоче відбити в неї чоловіка. Поховала вже двох своїх, мала троє дітей. На рік старша від неї, але виглядала молодо. Чоловіки біля неї крутились, але на щось серйозніше не зважувались, пам’ятаючи про смерть попередників. Лідка ж не винна, що трапились їй хворобливі. Але ж людського поголосу не зупиниш. Кажуть, що це вона звела зі світу своїх чоловіків.
Галина стала стіною за свого. І в ліжку лагіднішою була, ніж зазвичай, і щось смачненьке стала готувати. Чи це допомогло, чи в чоловіка клепка в голові спрацювала, але відстав він від Лідки. А може, та сама його не захотіла.
Коли почалася війна, Галина зрозуміла, що не втримає сина вдома. Після Майдану він враз посерйознішав, ніби поспішав жити. Так йому й казала: “Куди ти спішиш? Ще на твій вік стане!”. Ніби наврочила.
Звістка про те, що сина нема, зробила її кам’яною. Всередині щось ніби відірвалося й шубовснуло вниз живота. Ні сльозинки не було. Навіть на похороні не плакала. Не могла. Все тримала в собі. Старші люди казали, що то недобре. Мовляв, ще розумом жінка може поїхати. Потім чула шептунів: не мати це, не любила сина. Була байдужою до цих слів. Що вони знають про материнську любов? І чи розуміють, що таке любити найріднішу людину після її смерті?
Двічі їй із Києва телефонував колишній коханець. Казав, що розлучився. Кликав до себе. Вже нічого не відчувала до нього. Вмерло все. Заблокувала його номер у своєму мобільному телефоні.
Галина не засуджувала дівчину, яка ходила з її Василем. Через півроку після його смерті та вискочила заміж. Таке життя. Мертвим – минуле. Живим – майбутнє.
Після молитви стало легше на душі, але ще довго не могла заснути. Давно вже надумала поїхати туди, де загинув син. А тепер твердо вирішила, що своє сорокатриріччя зустріне в Щасті. Усміхнулася сама до себе – і заснула.
 
Анатолій ВЛАСЮК
9 квітня 2017 року