Самобутні народи України. Частина 2

21 березня 2016
Anastasia Nazarenko
Населення планети - картина дуже строката в расовому, етнічному, культурному та мовному відношеннях. Кажуть, сьогодні на Землі існує близько 4 тисяч народів, або етносів. Багатьом народам, особливо численним, розселеним на великій території, притаманний поділ на субетноси або етнічні групи. Він пов’язаний із расовими, територіальними, культурними та конфесійними особливостями, а також - рівнем самосвідомості.

ПОЛІЩУКИ


Поліщуки — етнографічна група українців та білорусів, розташована у районі українсько-білоруського міжетнічного кордону. Відповідно, Полісся містить у собі риси як української, так і білоруської культур.

Українські поліщуки (а саме - мешканці сучасних Київської, Житомирської та Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Певна відособленість наших поліщуків від сусідніх білоруських та загальна ізольованість Полісся позначилися на специфіці культури та способу життя населення.

Основна своєрідність цієї культури полягає у консервації її архаїчних рис. Це помітно, насамперед, у шлюбно-сімейній сфері. Полісся — один із тих регіонів, де досить довго зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім'ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право переходу майна після смерті глави сім'ї належало старшому братові, а не синові чи дружині, як це було прийнято у більшості регіонів України.
 
Архаїчними особливостями відзначилася також і матеріальна культура, зокрема житло. Його планування залишалось типово українським ("хата + комора" або "хата + сіни + хата"), але архаїчним воно було за матеріалом та конструкцією. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом "накатом", опалювали нерідко "по-чорному".

Вплив культури Київської Русі відчувається і в елементах одягу (обруси, зав'язки, серпанки), і в обрядовості ("викликання померлих на розмову", "водіння куща").

Виходить, що поліщуки завдяки своєрідності історичної долі та специфіки природних умов зберегли для нас давнє етнокультурне коріння, а в ширшому плані — зв'язок між поколіннями та набуту спадщину. Варто сказати, що у 2012-му році було проведено соціологічне дослідження, що визначало стан збереження культури поліщуків як України, так і Білорусі.

"Вживаність етнокультури у побуті оцінювали самі жителі за 10-бальною шкалою. Середній індекс дотримання традицій у побуті наших співвітчизників - 4,9, а білорусів - 4,4. Відповідно, українські поліщуки, незважаючи на спустошеність території внаслідок Чорнобильської катастрофи, змогли краще зберегти свої традиції, ніж представники цього ж етносу у Білорусі", - сказав ініціатор дослідження Юрій Привалов.

ЛИТВИНИ


Отже, ми вже знаємо, що у складі українського народу є найбільш відомі три західні етнографічні групи - гуцули, бойки та лемки. Культура й побут, походження й межі розселення їх висвітлені в численних статтях та ґрунтовних монографіях. Менше пощастило поліщукам і вже зовсім мало етнографічного матеріалу маємо про литвинів.

Перші доступні нам відомості про них як своєрідну групу населення Північної України припадають на початок ХVІІІ століття. Своїм походженням назва "литвини" ("литвяки") завдячує державно-політичним чинникам. Адже Сіверщина довше, аніж інші українські землі, перебувала у складі Великого князівства Литовського, що й зумовило її відрив від України на певний час.

Нині литвини живуть на крайній півночі України по обох боках Десни в середній її течії та по ряду приток. Це територія, що прилягає здебільшого до старовинного міста Новгорода-Сіверського й відома в історичній літературі під назвою Сіверщини.

Матеріальна й духовна культура литвинів в основі своїй - українська. Як і в інших регіонах, тут розвивалися всі види господарської діяльності. У литвинів, як і загалом на Поліссі, відомими були різні ремесла й промисли, пов'язані з обробкою деревини, а одним із найпоширеніших занять жіноцтва в кожній селянській сім'ї було прядіння й ткацтво.

Також до місцевих лісових промислів належала заготівля лика на продаж для плетіння личаків. З молодих струнких пагонів липи, розрізавши їх уздовж, знімали кору і, висушивши її, в'язали в сніпки. Інколи її скручували калачиками, нанизували на ликовий мотуз і продавали на базарах та ярмарках у вигляді вінків.

Житло литвинів і за своєю назвою ("хата"), і за всіма іншими ознаками теж українське. Це двокамерна й рідше трикамерна (хата й сіни), зрубна, знадвору і всередині побілена будівля з чотирисхилим солом'яним дахом. Чи не єдиною особливістю житла литвинів, причому лише в деяких селах, були розміщені над підлогою попід стіною "палаті", де взимку спали. У новий час вони зникли. Хату впродовж дня не один раз підмітали, щотижня жінки за звичаєм підмазували припічок печі, підводили знадвору рудою або червоною глиною вікна й призьбу, а до свят наново обмазували й білили хату.
 
Улюбленою стравою литвинів, як і всіх українців, були галушки й особливо вареники, приготовлені з пшеничного борошна з сиром. Це була страва й на сніданок, і на обід, і на вечерю. На десерт подавали вареники з ягодами, вишнями, полуницями, чорницями, калиною, а також здобне печиво ("вушкі") і мед.

Загальноукраїнськими рисами характеризується святковість, а також календарна, трудова й сімейна обрядовість литвинів. Але весільна обрядовість у них відзначалася деякими архаїчними рисами, що не збереглися до 2-ї половини ХІХ століття в центральних районах України.

Це стосується, зокрема, "продажі коси" нареченої - центральної обрядової дії на дівич-вечорі. Брат нареченої або її найближчий неодружений родич, стоячи біля молодої з дерев'яною шаблею в руці, правив з нареченого викуп "за косу молодої". Той удавав, що пробує оволодіти нареченою без викупу, за що діставав шаблею і таки платив викуп.

Поряд з величальними піснями на весіллі в литвинів побутували "гукалки" (кожний куплет у них закінчувався на високій ноті протяжним "гу...у...у..."). Їх співали дружки і світилки перед прощанням молодої з батьками й рідною хатою.

КАРПАТСЬКІ РУСИНИ


Хто ж такі русини в Україні: окреме утворення, субетнос чи етнічна група? Справа в тому, що у реєстрі національностей України русини значаться як етнографічна група, яка при підведенні підсумків перепису населення об’єднується іншими (бойки, лемки, гуцули, поліщуки). 

Русини — етнонім, яким позначають нащадків історичних русинів Австро-Угорської імперії, які вживають цю назву для самоідентифікації. Чіткого тлумачення сучасного поняття "русини" не існує, це питання є доволі складним, навіть кровні родичі одночасно можуть визначати себе, як русинами, так і лемками, українцями, словаками та поляками.

Назва русини використовувалася українцями як самоназва до XIX століття, коли вона перестала використовуватися у Великій Україні. На відмінну від інших українських етнічних територій, процес зміни назви з "русинів на українців" у Підкарпатській Русі зазнавав труднощів через втручання угорської влади, яка від XII століття контролювала ці землі.

Після імміґрації на Балкани та до Північної Америки, що мала місце у XVIII–XX столітті, назва русини, хоч і значно менше, але все ж таки продовжує використовуватися і заноситься в офіційний реєстр національностей чи етнічних груп як в самостійній формі, так інколи і в об'єднаній — "русини-українці", чи "українці-русини".

На сьогодні самі русини компактно проживають в Угорщині, Румунії, Словаччині, Чехії, Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеґовині, США та Канаді.
 
А 7 березня 2007-го року Закарпатська обласна рада визнала русинів національною меншиною, а саме прийняла рішення про внесення в перелік національностей області національності "русини" та звернулася до Верховної Ради України з проханням визнати національність русинів на загальноукраїнському рівні.

ВОЛИНЯНИ

 
Волиняни — плем'я, що утворило східнослов'янське українське населення та етнографічну групу. Населяло з давніх часів територію Волині, північно-східну Галичину та басейн середнього Бугу.

Волиняни зберігали в одязі давні звички та традиції. Серм'яги носили брунатого кольору, часом також білого або чорного, обшиті біля коміра, на рукавах та біля кишень червоними шнурівками. Носили червоні пояси та суконні або баранячі шапки, обшиті також шнурівками. Мали й каптурі, які в дощову погоду одягали на голову. Із взуття носили чоботи.

Жінки носили чоботи на високих підборах червоного або, як подолянки, жовтого кольору. Спідниці були у них кольорові, в клітинку (клітинка була зелених, жовтих або червоних кольорів). В багатьох місцях замість цілої спідниці носили дві плахти: одну ззаду і одну спереду. Дівчата прикрашали голови квітами, а жінки олягали кольорову хустку або намітку, вишиту на кінцях.

Сорочки біля коміра та на рукавах вишивали білими, небесними або червоним кольорами. На свята поверх строю одягали бекешу з небесного сукна, з чорних або сивих баранів.

Хати на Волині були переважно з дерева, мазані глиною та побілені. Вони мали призьбу та були оточені земляним плотом (там де було мало лісу) чи дубовим тином. Церкви у тих краях були трьохкупольні. Вози на Волині запрягали трьома або чотирма кіньми.

Отже, історія нашої країни переконливо доводить, що чи не кожен етнос, навіть не дуже численний, має у своєму розподілі етнографічні групи, позначені в культурі, мові й звичаях деякими специфічними рисами. 


5 самобутніх українських народів. Частина 1
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

30 хвилин в день, які повністю змінять ваше життя
Нам постійно бракує часу. Робота, справи — за ними та втомою не встигаєш займатися тим, чим хотілося б. А життя втікає. Далі в статті розповімо про надлегкий спосіб, який допоможе встигати все.
Читати більше
Ви будете в захваті від цієї різдвяної випічки з марципанами
Сьогодні спробуємо приготувати разом щось дуже смачне, а саме німецький штолен. Цією випічкою можете потішити рідних у холодний вечір або ж одразу запам'ятати рецепт собі до свят.
Читати більше