РУЙНАЦІЯ МІФІВ СТАЛІНСЬКОЇ СИСТЕМИ

РУЙНАЦІЯ МІФІВ СТАЛІНСЬКОЇ СИСТЕМИ
 
Олександр Солженіцин. У колі першому.
 
Важко назвати цей роман повноцінним художнім твором. Це радше сповідь очевидця про сталінські часи. Разом з літературними героями ми з головою пірнаємо в атмосферу страху. Здається, виходу нема. Але навіть у тих умовах люди намагалися зберегти совість. Найпростіше змиритись і сказати, що до підлості й зради змушують обставини. Але для багатьох важливо залишатися людиною у найвищому розумінні цього слова.
Події розгортаються навколо дипломата, який повідомив у американське посольство, що Радянський Союз має бомбу. Спецслужби розшукують цю людину. Прикметно, що встановити особистість їм допомагають ув’язнені, які розробили спеціальний прилад, що допомагає розрізняти голоси людей.
На цьому тлі Олександр Солженіцин яскраво описує життя за Сталіна. Насамперед ідеться про самого вождя. Розлого змальовані його характер і звички – як ключ до розуміння тодішнього життя в Радянському Союзі. Звичайно, це звичайний художній вимисел автора. Але все подано як документальна розповідь, тому сприймається читачем в якості правдоподібної історії.
Не менш яскраво Олександр Солженіцин описує життя в шаражці, внутрішній в’язниці, де зібрали геніїв і талантів, які мають служити Системі. Можливо, цим людям живеться не так важко, як ув’язненим сталінських концтаборів. Але вони творчі натури, тому будь-яке обмеження їхньої свободи вбиває особистість не лише духовно, а й фізично.
Система потурбувалася про те, щоби позбавити цих людей звичайних людських радощів. Навіть побачення з рідними їм обмежують. Дружини чекають своїх чоловіків десятки років, а потім приходить звістка, що тим присудили нові терміни ув’язнення. Як тут не зламатися? Система приготувала їм пастку: публічно відмовся від чоловіка – і все буде добре. І відмовлялися. Не стільки заради себе, скільки майбутнього дітей.
Гротескно описані відвідини в’язниці іноземною делегацією. Система хоче показати, як добре живеться ув’язненим. Їх у камерах обслуговують офіціантки, які приносять обід мало не з ресторану. А коли іноземна делегація, вражена побаченим, іде геть, для зеків настає колишнє життя. Зате в зарубіжній пресі з’являться статті, що репресії сталінської Системи – це брехня, яку розповсюджують недоброзичливці й заздрісники.
Інокентій (дипломат, який телефонував у американське посольство) пояснює своїй знайомій Кларі, що таке коло перше. Це мало би стати розв’язкою загадки роману:
“Он посмотрел на неё больными глазами. Взял обломанную палочку как карандаш. И на сырой земле начертил круг.
– Вот видишь – круг. А вот второй. – Он захватил шире. – Это – человечество. И кажется, что первый входит во второй. Нич-чего подобного! Тут заборы предрассудков. Тут даже – колючая проволока с пулемётами. Тут ни телом, ни сердцем почти нельзя прорваться. И выходит, что никакого человечества – нет. А только отечества, отечества, и разные у всех…”.
Коли Інокентія заарештовують, він відчуває, що страх поступово знищує у ньому все людське. Людина стає гвинтиком Системи, де крок вліво чи вправо справді означає фізичне знищення.
Прикметно, що подібним чином про коло перше мислить і один із зеків, який причетний до арешту Інокентія. Це люди одного середовища, яких Система зіштовхнула лобами. На шарашці цих інтелігентів ще називають Укропами Помідоровичами. Я ось собі думаю, чи не насміявся насамперед з обдуреної інтелігенції жидо-бандерівець Коломойський, створюючи свою партію?
Коли я кажу, що роман Олександра Солженіцина “У колі першому” важко віднести до власне художніх творів, то насамперед маю на увазі, що нещодавнє минуле, особисто пережите ним, взяло гору над письменником. Документальне переважило художнє, конкретне, що ще жило в пам’яті, не дозволило піднятись до узагальнень.
Але цей твір є знаковим в історії російської літератури. Він однозначно не вписується в сучасну путінську політику, бо руйнує міфи сталінської системи. Для Кремля нині не існує людства. Москва хоче залишити планету Земля в рамках кола першого – своєї держави.
 
Анатолій ВЛАСЮК