Розповідь: "Компас"

Невелика, по-дитячому наївна історія “Компас”.

– Все взяли? – Сотий раз запитала мама.
– Так-так, – швидко відповів Андрій, натягуючи на себе свій важкий рюкзак, – пішли вже!

Мама підійшла і поцілувала в лоб спочатку мене, потім Андрія. Він скривився: “дорослий вже для мамених ніжностей”.

– Будьте обережні, не відставайте від групи і сильно не галасуйте в лісі! – Мама пригрозила пальцем.

Ми з Андрійком одночасно кивнули. В кімнату зайшов тато. Він з таємничою посмішкою тримав щось маленьке і кругле. Підійшовши до нас, він змовницьки прошепотів:

– Ви знаєте, що у мене в руці? – Він другою рукою прикрив круглий предмет, щоб ми не здогадалися відразу.
– Компас! – Андрійко хитро посміхнувся. – Я бачив його у тебе в майстерні.
– Це не просто компас! – Сказав тато і розкрив руки. – Він Чарівний!

Ми заворожено подивилися на чарівний компас: стрілка і залізний ободок були покриті світящоюся стрічкою. Тато поклав компас в руки Андрійкові.

– Я його сам зачарував! Він виручить вас з будь-якого лиха, – він посміхнувся і поплескав мене по голові.

Ми швидко дісталися до школи. Аліна Сергіївна вітально помахала нам. Вона молода, зовсім недавно до нас перевелася, зараз – класна у 8 “а”, де Андрійко вчиться.

– Так, всі в зборі, – мило посміхнулася вона і поправила лямки такого ж величезного розміру, як у Андрійка, рюкзака. – В дорогу!

Ми разом пішли вперед: спочатку Аліна Сергіївна, потім хлопці з Андрійкового класу. Я молодший за Андрійка на три роки, не можу встигнути за швидким темпом восьмикласників, тому нам довелося йти позаду всіх.
Ліс зустрів нас тихим шелестом листя. Світило сонечко, хмар на небі майже не було – в загальному, дуже вдалий час для походу!

– Стоп! – Скомандувала Аліна Сергіївна, глибоко зітхнула і сказала: – Привіт, ліс!

Всі зупинилися і повторили за нею. Тільки після цього ми по вузенькій стежці пішли далі. У лісі було прохолодніше – сонце закривалося верхівками дерев. Я часто дивився вгору, розглядав дерева і на білок які миготять на гілках, тому спотикався.

– Під ноги дивись! – Бурчав на мене Андрійко.

Нарешті, десь через хвилин тридцять ходьби, Аліна Сергіївна скомандувала зупинитися перекусити. Я з радістю скинув рюкзак на землю, ноги і плечі вже почали нити від такого навантаження.

– Привал хвилин двадцять і знову в путь!

Я сів на повалене дерево і дістав бутерброд. Їсти хотілося так, ніби я цілий місяць і крихти в рот не брав. Андрійко з хлопцями теж сіли за печиво, чай та іншу смакоту. Вони не виглядали такими вже втомленими, навіть в Ляпки хтось запропонував зіграти.
Привал недовго тривав – незабаром ми почали збиратися і  йти далі. Я прибирав в рюкзак бутерброди що залишилися, як раптом мене збило з ніг щось велике, і я випустив з рук рюкзак.

– Ой, прости, малюк! – Хрипким голосом вибачився Іван, найвищий хлопчик в класі, і допоміг мені встати. – У Ляпки загралися, не бачив, куди біжу. Не забився?
– Я цілий, не страшно, – посміхнувся я і підняв рюкзак, потираючи коліно.
– Спритніше, хлопчики і дівчатка! – Сказала Аліна Сергіївна. – Ми вже скоро прибудемо на місце!

Ми знову пішли. Сонце сховалося за сірими хмарами, вже не так жарко, але ноги стали ще сильніше гудіти, рюкзак різав плечі. Я все частіше зітхав і навіть пару раз спіткнувся на рівному місці. Андрійко строго подивився на мене. Я терпів як міг, правда!

– Андрій, – посмикав брата за рукав я, – не можу більше.
– Микола! – Строго звернувся до мене він, сівши навпочіпки. – Ти сам просився йти, що тобі тепер не подобається?
– Я втомився! – Змучився я, переступаючи з ноги на ногу. – Давай додому повернемося?
– Який додому? – Пирхнув Андрійко. – Терпи!
– Мене Іван збив в коліно, коли ви грали, болить тепер, – я показав поранене коліно.
– Ну Іван, – пробурчав Андрійко, оглядаючи ногу. – Чого раніше не сказав?
– Не боліло, а зараз – болить, – плаксиво сказав я і зітхнув.
– Та не стогни ти, ніби трагедія яка! – Андрійко дістав з рюкзака пляшку і велів мені сісти на пень.

Промивши рану, він міцно притиснув до коліна лист.

– Зараз пройде, – сказав він і випростався, розминаючи спину.
– А де всі? – Запитав я, озираючись.
– Наздоженемо за дві секунди, – махнув рукою брат. – Краще?
– Так, майже не болить, – посміхнувся я і встав.
– Ну пішли! – Андрійко надів рюкзак.

Ми вийшли на галявину, перестрибнули старе сухе дерево, пройшли по якимось високим кущах, потім петляли між ялинами, які раз у раз намагалися хльоснути по обличчю. Андрійко спочатку йшов швидко, а потім став озиратися через кожен крок.

– Ти чого? – Запитав я, коли Андрійко знову зупинився.
– Нічого, – чомусь сердито буркнув він і різко повернув праворуч.
– Ми скоро їх наженемо?

Андрійко зупинився і втупився в ліс. У такому положенні він завмер на хвилини три. Я вже хотів повторити своє питання, як раптом він вимовив тихо-тихо.

– Ми загубились.
– Що? – Злякано перепитав я. Стало і правда страшно.
– Загубилися ми, ось що! – Майже крикнув він і кинув кепку на землю.

Я здригнувся.

– Давай повернемося? Нас вже шукають, напевно.

Андрійко кивнув, і ми розвернулися, але… ліс перед нами був незнайомий. Ми не запам’ятовували шлях. Тепер стало ще страшніше. Андрійко сів на пень і став думати. Я стояв поруч і мовчав.

– Це через мене, вибач, – мій голос чомусь здригнувся.
– Та якби ти!.. – Андрійко не продовжив і зітхнув. – Це я винен, думав, наженемо їх, ми вже ходили сюди в минулому році, а вийшло…

Ми просиділи в тиші хвилин десять. Нарешті, Андрійко встав і стукнув кулаком лівої руки об долоню правої.

– Ми повинні самі вибиратися! Вони ж не знають, що ми сюди забрели. Де компас, який батько подарував?
– У мене в рюкзаку! – Я почав радісно шукати компас. Але не знайшов. Я точно пам’ятав, що поклав його в лівий відсік, але там було порожньо.
– Схоже, втратив, – я навіть зблід. – У рюкзаку його немає.

Здається, Андрійко тепер теж боявся, але не показував виду.

– Гаразд, будемо по… – Андрійко осікся, коли холодна крапля впала йому на руку. Ми одночасно подивилися вгору. Поки ми блукали по лісі, встигли набігти хмари. За прогнозам не обіцяли дощу, але над нами були саме хмари! Не білі хмарки!
– А ось це погано, – клацнув мовою Андрійко. – Шукай на деревах мох. За прикметами мох росте з півночі, так і визначимося.

Мох я знайшов швидко. Дощ, тим часом, почав посилюватися, я зіщулився. Андрійко пирхнув і віддав мені свою жилетку.

– Так, будинок у нас на південь, значить, йдемо від моху.

Ми пішли вперед. Дощ намочив землю, Андрійко навіть послизнувся на траві. Ми йшли вже хвилин п’ятнадцять, але нічого знайомого. Дощ лив як з відра, в лісі стало темніше, як увечері.

– Андрій, я замерз, – заплакав я. – Я до мами хочу!

Сльози самі собою пішли. Мені було страшно і холодно.

– Не реви, – наказав Андрійко і обійняв мене. Він теж замерз, я відчував його тремтіння. – Ми знайдемо шлях додому, я обіцяю тобі!
– А якщо ми тут замерзнемо? – Я продовжував плакати. – А раптом ми більше не побачимо маму ніколи-ніколи?!

Андрійко міцно взяв мене за руку і потягнув уперед.

– Побачимо. Побачимо!

Я пішов за ним. Навколо тільки темний ліс. Гілки раптом перетворилися в кістляві лапи, вітер над головою завив, ніби вовк. Я притулився до Андрійка.
Раптом я помітив щось світле посеред темного лісу. Я зупинився і придивився. У далеких кущах щось світилося ніжно-блакитним відтінком.

– Андрійко, дивись! – Вказав пальцем на світло я. Ми побігли на світло.
– Батьків компас! – Закричав Андрійко, коли дістав з трави компас, і від радості поцілував його.
– Це наша галявина, – озирнувся я. – Напевно, компас випав, коли мене Іван штовхнув.
– Так, північ у нас там, – пробурмотів Андрійко. – А південь – ось там. Ми скоро будемо вдома, Коля!

Коли ми пройшли вже, напевно, половину шляху, десь позаду почулися глухі крики.

– Це Аліна Сергіївна, – посміхнувся Андрійко і крикнув у відповідь. – Нас шукали!

Аліна Сергіївна вибігла до нас і міцно обняла обох. Вона була вся сира і важко дихала.

– Як я хвилювалася! – Видихнула вона. – Ми тільки помітили, що ви пропали, відразу вас шукати кинулися, а потім дощ пішов, я хлопців з лісу вивела, а вас ось, поки не знайшла, шукала. Слава Богу, ви знайшлися!
– Це Колька дорогу додому знайшов! – Брат гордо подивився на мене. – Він компас в кущах помітив!

Аліна Сергіївна відразу почала хвалити мене, але я твердо зупинив її.

– Не мені треба дякувати, – серйозно сказав я і обійняв Андрійка. – Якби ти по моху не зорієнтовався, ми б не вибралися з лісу.
– Дуже важливо вміти орієнтуватися в лісі, – посміхнулася Аліна Сергіївна. – Ви обидва великі молодці!

З лісу ми вийшли вже втрьох. Дощ ущух, тільки рідкісні краплі падали за комір і змушували дрібно тремтіти. Ми поверталися додому, а ліс за спиною тихо шелестів слідом…

Автор та редактор журналу "PIK"