Ростуть горіхи

Перед моїм під'їздом ростуть горіхи. Вони стояли там усе моє життя і були тим самим приводом чекати на осінь і не сумувати через те, що починається школа.

Пам'ятаю, що, будучи малечею, ми з друзями кидали вгору усіляки палички, аби збити хоч один горіх. А падав не один, падало безліч. Бувало, стане якийсь найсильніший з нас та як кине! Цілий горіховий град спускається на землю. Збирай, скільки кишені дозволять. Тоді принесеш додому і батьки хвалять тебе, що стільки горішків приніс. Але була й одна проблема - якщо надто багато збивати, то могли вийти дорослі з першого поверху та нагримати на тебе. Тоді усі одразу бігли до своєї мами, аби вона просила вибачення за вас.

Коли ми підросли, то вирішили, що жбурляти гіляку вже не наш рівень. Зрозуміли, що слід нам самим збиратися на дерево за здобиччю. На відміну від сусідніх горіхів, наші не мали знизу гілок, які б слугували за сходи. Тому ми робили так: найбільш дужий з нас ставав під стовбуром та присідав, підставляючи свої руки у формі чаші, а легший хлопчик ставав на ту чашу і його підкидували доверху, немов спортивну колоду для змагань. А далі він вилізав на гілки з горіхами та стрибав на них, щоб ті падали. Усі інші збирали їх до торби, з якої потім ділили усе порівну. Саме так, порівну. 

Пам'ятаю, був один, який сам вмів вилізати на дерево. Бачили би ви це. Відійде, набере розгону та як побіжить, ні, брешу, взлетить вверх по стовбору, як літак. Я вам правду кажу. Сам так намагався повторити, але не вдавалося.

Ми усі настільки полюбили цю справу, що іноді навіть не чекали осені, а починали збирати врожай ще з серпня. Тоді було дуже весело, коли ми зчищували з друзями шкірку молодого горіха і долоні ставали коричневими. Потім мама ще сварилася, мовляв, як ти підеш так до школи. А отак і ходив. Діти в класі радо сміялися. Було особливо круто, коли знаходив в класі когось з такими ж долонями. Тоді одразу стаєш з ним побратимами і домовляєшся про спільну працю у наступному сезоні.

Ми росли, а слідом за нами підростали малючки, які вже ставали для мене з друзями реальними конкурентами. Постійно доводилося з ними воювати. Але пізніше ми вирішили просто поділити ділянки з горіхами між усіма нами, де кожен збирав своє. На нашу думку, це було чесною угодою, при якій не залишилося ображених.

З роками у мене з'являлося все більше справ та все менше часу для горішків. Вже не було такого, щоб цілий день і аж до вечора ти трясеш те бідолашне дерево, аби зібрати якомога більше плодів. Але все ж я знаходив час і для цього, хоч і приносив їх значно менше. Я пам'ятаю, що сильно злився, коли бачив, як хтось з чужих дітлахів бере мої горіхи. А зараз?

Зараз я цього вже не бачу. Я виріс, став студентом, як і усі мої друзі. І ніхто вже не бавиться з горіхом, навіть діти. Чи то вони зникли куди, я не знаю. Мої рідні дерева стоять собі самотні, ніким не зірвані. Лише іноді вітер допомагає скинути з себе ці важкі ягоди. Ростуть горіхи й надалі і нікому немає до них діла.