РОМАшкове кохання

1!!! Тоді, в  тому далекому-далекому вчора то був наш останній вечір. Листопадовий вечір… На прощання ти подарував мені букет осінніх ромашок. Вони не були тими справжніми вільними польовими квітами, чиєю незалежністю, міццю та красивою простотою я так захоплювалася. Це був підвид хризантем, які я проте теж обожнювала, як і всі квіти загалом. Ми стояли на зупинці і ловили таксі. Я була втомлена: хотіла додому і спати. Ти завжди називав мене соньою, бо сон справді був для мене блаженством, розкішшю, яку я нечасто собі дозволяла. Таксі все не було. Я взяла одну квіточку з букета і почала відривати пелюстки, перевіряючи твої почуття до мене.”Любить-не любить… Любить-не любить…” Ти ж ловив пелюстки „любить” в свої долоні, а „не любить” пускав за вітром, який тоді займався собі вечірніми пустощами. Було видно, що тебе хвилював результат мого дитячого дурного ворожіння. Про себе ти молився, щоб остання пелюсточка була охрещена мною ім’ям Любов. Ну ось і остання… Ти спіймав останню Любцю в свої долоні.

"Бачиш, навіть ромашки підтвердили мою Любов до Тебе"

"Л-ю-б-о-в…", - я посміхнулася іронічно: "А казав, що кохаєш…"

"Ну ти ж не можеш так, щоб не запакувати свої слова в подарунковий папір з написом "Іронія" та перевязати стрічкою сарказму", - кинув ти докірливо у мій бік.

А потім… потім ти поцілував всі пелюстки, яким було, мабуть, так затишно у твоїх долонях, і кинув на мене.

"Дивись, Квіточко, який ромашковий пелюсткопад я тобі влаштував."

Пелюсткопад…Снігопад… Я так тоді чомусь чекала його. Перший сніг завжди приносив радість. Він присипав сніжинками щоденну рутину, сірезні-пресірезні будні обсипав конфетті, а повітрю надавав запаху свята.

"Ти не уявляєш, як я хочу снігу, на даний момент це моє найбільше бажання, моя біла пухнаста мрія."

Я і не підозрювала, що наступного ранку випаде сніг, хоча завжди відчувала запах снігу у повітрі перед його приходом. Напевно, з приходом дорослості відчуття запаху "білого свята" притуплюється.

Я була така злюща, коли зранку ти мене розбудив своїм дзвінком:

"Вигляни у вікно, Сніжинко! Одна твоя мрія збулась."

Перший сніг… був спотворений болотом від роботи отих безжалісних залізних чудовиськ – автомобілів - одним словом. За вікном було аж ніяк не привабливо. А на душі так сумно-сумно. Серце щось там собі пхинькало… До мене нарешті дійшло, що ти їхав. Ненадовго, проте їхав, залишаючи мене наодинці з моєю спотвореною білою мрією та ромашками у вазі.

Згадала, якою щасливою була, коли ти приїхав. Так мріяла прогулятися з тобою осіннім парком, коли поверталася сама ввечері додому. Ти завжди виконував усі мої бажання. А я дозволяла собі інколи повередувати. Називав мене своїм ангеликом. А я казала, що не хочу бути твоїм ангеликом, бо за твоїм твердженням всі вони вередливі. А я ж то – ні. Ти ж казав, що ангелам можна, бо на те вони й ангели.  

Коли я була з тобою, на моєму обличчі розквітала усмішка втраченої дитячої безтурботності, а в голові починали літати барвисті метелики. У ці моменти я забувала скільки мені років, скільки у мене обов’язків, яка я доросла і серйозна. І взагалі, що у мене ціла купа роботи, а я тут впадаю в дитинство і бавлюся з тобою в гру хто придумає слово з найбільшою кількістю букв, танцюю з тобою вальс на березі озера, скачу по купах акуратно зібраного листя в парку, рахую вечірні ліхтарі, які загоряються, коли я проходжу повз них…

2!!! Знаючи мою любов до англійських традицій, ти пішов по-англійськи, не прощаючись…

Хоча сам колись просив не відходити від кінця, якщо він уже зайшов у храм серця при чому без стуку…Кохання шукає всяких ключиків, чорних ходів, а кінець – ні… він просто завалює в двері без стуку, як найбезпардонніший та найневихованіший гість…

Кінець уже давно розкошував в храмі твого серця на пухових перинах, а ти не знайшов сміливості сказати "Це кінець!!!"

"Резерви сміливості вичерпались, а ти забув сходити в магазин і купити? Мовчиш? Я так і думала!"

Злякався заморозків, легких осінніх заморозків. А стосунки, сяк-так склепані стосунки, не говорячи вже про кохання, про яке постійно торочив ти, - це не тільки присмак весняного дощу на губах коханої, серпневий захід сонця, відбитий в її очах, стрибки по купах листя, осінній ромашковий пелюсткопад… Це відповідальність, це впевненість, це сила волі, це терпіння, кінець кінцем це – мистецтво… Це дотримання обіцянки кохати, турбуватись і просто бути поруч все життя… Це не померти в один день і не бути похованим в одній труні… Це кохати навіть тоді, коли смерть вас розлучить і її не стане… А ти кохатимеш і носитимеш ромашки на її могилу, засипатимеш її гріб білими пелюстками, що засвідчили колись твоє кохання, далі писатимеш вірші і читатимеш їй холодними осінніми вечорами, адже їй теж холодно і самотньо там без тебе в землі холодними осінніми вечорами…

Так, вона переїхала жити в ящик, де мало простору і не так зручно, проте де спокійно і затишно, як ніде і ніколи… Боже, як мало площі потрібно людині для душевного спокою і як багато квадратних метрів для життя… Мабуть, просто великі проблеми і турботи не вміщуються на маленьких площах… А спокою достатньо і невеликого ящика…

Чи й далі ти б любив проводити час на цвинтарі, який постійно умиротворював тебе, а тепер став і її домом душевного спокою…Чи, може б зненавидів, бо цей дім ніяк не хоче прийняти Тебе, а  у великій трьохкімнатній квартирі тобі самотньо і неспокійно…

А що було б лютою зимою, якщо ти вже злякався осінніх заморозків, таких невинних, інфантильних, які просто дражнять людей, що бояться холоду, людей таких, як ти… Ти дозволив би морозу перетворити його у лід… Але потім прийшла би весна… Вона б розтопила лід, і розмерзле кохання стекло би  у найближчу канаву разом із залишками снігу, стекло би, як якісь нікому непотрібні помиї, відходи, непотрібні, крім нас двох…Тобі воно перестало бути потрібним, а мене ти і не питав, сам вирішив все за нас обох, як справжній англійський джентльмен… А кохання чогось не вміє переходити з твердого стану в рідкий чи з рідкого в твердий, не говорячи вже про газоподібний… Випарується і де його тоді шукати?..

Ти залишив мене наодинці з моєю спотвореною мрією, моєю найбільшою мрією, якою було просте людське щастя жити поруч з тобою протягом всього життя…

…Спогади-пелюстки валяються в копицях минулорічного листя, а мені навіть не хочеться піти і позбирати їх…може хтось колись і підбере з цікавості, йдучи парком додому, і напише якийсь хороший роман…

…А засохлі ромашки у вазі – збиралась зробити з них ікебану, адже вони були доказом твого кохання все ж таки… я викинула їх так просто на смітник, як ти викинув наше кохання…

Виявляється, ромашки теж вміють брехати, а кохання вміє помирати…

 3!!! Я підійшла до прилавку з квітами… "Мені ось ці", - ледве чутно та впевнено сказала я продавцю, ніби боячись того, що збиралася зробити і тикнула тремтячим пальцем на своїх жертв…

Надворі була така ж ніч, як і тоді… Листопадова морозяна ніч… Здавалось, що не тільки пара з ротів зацікавлених моєю одинокою постаттю перехожих, але і думки одразу перетворювались в кондицію твердоподібності… Мертвої твердоподібості… Замороженості… Це повітря… Це все навколо було цвинтарем мертвих думок, що повилітали з голів перехожих… Повилітали, а що далі, куди далі… Були і вилетіли… Матеріалізація не відбулась… Тепер вони мертві для їхніх творців… Сліпо маневрують замерзлі та одинокі в повітрі… І почуття… Я відчуваю і їх… Вони теж замерзлі і непотрібні снують по парку і нікому їх зігріти… У них така ж самісінька доля, як і в думок, дорога одна –на  заморожений цвинтар нікому не потрібного непотребу…

А ромашки ніби відчували свій кінець… І мирилися з ним, поопускавши голівки додолу… Чи може то від морозу… Та ні, вони відчували… Кінець… Я ж то давно уже не тільки відчула, усвідомила, але й перетравила той кінець… Тепер прийшов час і їхньої розплати…

Ну от, я вже на тому самому місці, де ми, ні не ми, де я і ти колись жадібно поглинали такі жадані моменти щастя, бо просто були разом, бо були не ти і я, а були МИ… О,тут теж висить безліч мертвих відчуттів та думок у повітрі…

Я дивлюсь на ромашки… "Так, ти можеш, ти прийшла сюди за цим, ну зроби вже нарешті цей останній крок, ну скільки ти відтягуватимеш?"… Я з несамовитою люттю рву ромашки, терзаю голівки квітів, розкидаю, викидаю, шматую… В мені стільки ненависті, стільки болю, стільки всього… Все переплуталось… Я ненавиджу ромашки? Чи я ненавиджу його? Бо ВІН, ВІН, ВІН навчив мене їх любити… Я ненавиджу себе… Ненавиджу за те, що зненавиділа те, в чому колись так кохалася… Господи? Що я творю? Я ж люблю ці ромашки, я ж їх так люблю… За що їм таке? Вони ж ні в чому невинні… І я… Я кохаю ЙОГО… Досі кохаю… Кохаю і ненавиджу, бо він змусив мене зненавидіти ВСЕ, що колись навчив полюбити…Ти пішов - і нехай… Чого ж за тобою іде все те прекрасне?.. Залишається ненависть… Ні, це вже не ненависть… Це біль… І жаль… І смуток… І порожнеча… І розтерзані, пошматовані, вбиті мною ромашки… Ти зробив із мене вбивцю… Ненависницю всього того, що я ЛЮБЛЮ…

Мені не жаль нас… Мені жаль ТЕБЕ… Бо знаю, ти страждаєш так само, як і я… Може ще більше, бо саме ти поклав всьому кінець… А тепер жалкуєш… Мені жаль СЕБЕ, бо я вся – це футляр негативу і ненависті, який потрібно знищити, і чим швидше, тим краще…

Та найбільше мені жаль тих мрій, планів, почуттів, слів, обіцянок, які зараз у стані невагомості так ідеально прикрашають повітря, таке мертве та заморожене, як і вони самі…

Мені жаль ромашок… Вони ж то ні у чому не винні… Цей жаль, і ненависть, і біль переплітаються, скупчуються, підходять до горла і вивільняються криком розпуки… Я кричу, щоб стало легше, кричу, щоб всі почули, кричу, бо щойно вбила невинні ромашки і каюсь… Оплакую їх смерть… Біль трохи виходить разом з криком та слізьми і теж замерзає…

Мені байдуже до людей, що гуляють у парку… нехай думають, що когось ґвалтують… І так ніхто не поспішить на поміч… Сьогодні ніхто не насмілиться прийти на мій мертвий цвинтар…

А крик і справді зґвалтованих… мрій…та…ромашок… зґвалтованих мною… тобою… НАМИ!!!